Суть та ознаки держави. 1 страница

Держава є головним інститутом політичної системи, вона є складним та багатоаспектним суспільним утворенням. Її можна трактувати у двох значеннях:

- як сукупність інститутів, установ, організацій, що наділені верховною владою на певній території;

- як сукупність людей, які проживають на певній території і об’єднані в єдине ціле органами влади.

Під державою розуміють структуровану і правовим шляхом унормовану суверенну публічну владу, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій.

Виділяють наступні ознаки:

1. Територія – частина суші, земних надр, територіальних вод та повітряного простору, на яку дана держава поширює свою владу. Межі території держави визначаються її кордонами, а втрата території означає припинення існування самої держави.

2. Населення – людська спільнота, що проживає на території держави і підкоряється її владі.

3. Публічна влада, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління (державно-бюрократичний апарат) та захисту населення (армія, правоохоронні органи тощо).

4. Наявність правової системи, яка закріплює санкціоновані державою норми, що регулюють суспільне життя і яким повинні підкорятися всі громадяни держави.

5. Суверенітет – верховенство, повнота та неподільність влади всередині держави та її незалежність у зовнішніх стосунках. Суверенітет має внутрішній і зовнішній аспекти:

- внутрішній – можливість для держави розпоряджатися своєю територією та ресурсами, примушувати підлеглих до виконання норм та вимог держави;

- зовнішній – неподільність і єдність території, недоторканість державних кордонів, невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, можливість держави проводити незалежну політику, вступати до міжнародних організацій, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами та ін. Тут важливим є визнання міжнародною спільнотою за державою права вступати у відносини з іншими державами на юридично рівних засадах.

Володіючи суверенітетом, держава використовує певні прерогативи, до яких належить:

- право на організований примус, яке може застосовуватись не лише стосовно громадян держави, а й щодо всіх, хто знаходиться на її території. Для реалізації цієї прерогативи держава володіє особливою системою органів та установ (правоохоронні органи, суди, армія, тюрми);

- управління суспільством з метою стабілізації суспільної системи та збереження цілісності суспільства;

- збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну. Податки є обов’язковими виплатами населення та суб’єктів економічної діяльності, що примусово стягуються державою у встановлених розмірах і фіксовані терміни. Вони використовуються як для утримання державного апарату, так і для вирішення різноманітних соціальних завдань;

- монопольне право на видання законів, що поширюються на всю територію і є загальнообов’язковими для всіх громадян;

- використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Теорії походження держави.

Держава як політична форма організації влади виникає на певному етапі розвитку суспільства. Тому для розуміння суті та призначення держави необхідно проаналізувати основні концепції, що обґрунтовують походження держави.

Таблиця 13.1.

Основні теорії походження держави

Теорії походження держави	Представники	Основні положення
Патріархальна	Конфуцій, Аристотель, Р.Філмер	Держава виникає у результаті ускладнення форм спілкування людей: розростання сімей у роди, родів у племена, племен у народи, що творять державу. На чолі держави стоїть нащадок глави сім’ї, що здійснює патріархальну владу від імені всіх і для загального блага.
Теологічна	А.Блаженний, Т.Аквінський	Держава виникає як результат надання Богом права певній особі чи групі здійснювати управління, реалізувати божу волю на Землі. Тому владі держави повинні всі підкорятися. В свою чергу світська влада є похідною і підпорядковується духовній владі.
Договірна (конвенціональна)	Г.Гроцій, Т.Гобс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо	Держава виникає в результаті договору між громадянами і правителем. Основне її завдання – захист природних прав людини, досягнення загального блага. Заради цього люди свідомо йдуть на обмеження своєї свободи на користь спільних інтересів.
Класова	К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін	Держава є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи, що відбувається під впливом розвитку продуктивних сил. Держава виступає інструментом у руках панівного класу для експлуатації інших класів.
Завойовницька (насильницька)	Л.Гумплович, Є.Дюрінг, К.Каутський	Держава виникає в результаті завоювання сильнішими людськими спільнотами слабших. Держава створюється як особливий апарат примусу для підкорення завойованих народів.
Психологічна	Дж.Фрезер, Л.Петражицький	Держава виникає внаслідок поділу людей на тих, хто має психологічну схильність до влади, і тих, хто, бажаючи уникнути відповідальності, підкоряється владі.
Органічна	Г.Спенсер	Держава – суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин. Держава ґрунтується на диференціації (вона виникає і згодом ускладнюється, розростається) та спеціалізації (її формування супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію). У результаті складається система органів держави.

Кожна з вищезгаданих концепцій розкриває якусь особливість, сторону створення та функціонування держави. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає її як правову форму організації і функціонування політичної влади.

Однак сьогодні, коли історичний метод в політичних дослідженнях не відіграє такої важливої ролі, дискусії навколо проблеми виникнення держави поступово припиняються. На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами і на їх утворення впливали різноманітні фактори та чинники. У сучасній науці виділяють, як правило, наступні основні причини виникнення держави:

1.Майнова диференціація населення, виникнення приватної власності і утворення класів.

2.Розвиток виробництва і суспільного поділу праці, ускладнення організації суспільства і як наслідок, поява соціальної групи, що здійснює управлінські функції.

3.Завоювання одних народів іншими, воєнно-територіальна експансія.

4.Демографічні причини (перехід до осілого способу життя, збільшення кількості населення).

3. Функції держави.

Головне призначення держави полягає в управлінні суспільними справами, забезпеченні цілісності суспільства, узгодженні суспільних інтересів. Своє суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які можна класифікувати за різноманітними критеріями.

Таблиця 13.2.

Класифікація функцій держави.

Критерій класифікації	Функції держави
За соціальним значенням	- основні - неосновні
За сферами суспільного життя	- гуманітарні - економічні - політичні
За часом виконання	- тимчасові - постійні
За принципом розподілу влади	- законодавчі - виконавчі (управлінські) - судові
За напрямком здійснення	- внутрішні - зовнішні

Найбільш загальним є поділ функцій держави на дві групи: внутрішні і зовнішні. Тому ми більш детально зупинимося на характеристиці різновидів внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

До зовнішніх функцій держави належать:

- оборонна функція – забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу;

- дипломатична – спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство.

Внутрішні функції держави включають:

- адміністративно-управлінську – управління суспільством з допомогою державно-бюрократичного апарату;

- нормотворчу – видання нормативних актів, що регулюють всі сфери суспільного життя;

- правозахисну – захист конституційних прав і свобод громадян;

- виконання загальносуспільних робіт;

- розв’язання конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

- здійснення політичного керування;

- інтеграційну – об’єднання індивідів в групи, асоціації, спілки, організації;

- національно-консолідуючу – об’єднання різних територій, регіонів в межах державних кордонів, консолідація суспільства в єдину націю.

4. Структура, різновиди та парадигми держави.

Для адекватного функціонування держави необхідною є наявність системи владних органів та установ, які утворюють структуру держави. До неї входять:

1) за ознакою поділу влади:

– законодавчі (представницькі) установи;

– виконавчі органи;

– судові органи.

2) за ознакою виконання функцій:

а) органи, що здійснюють внутрішні функції:

– органи адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат);

– органи охорони правопорядку та безпеки (міліція, суд, прокуратура);

– органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи зв’язку, комунікації, транспорту);

– органи духовного виробництва (освіта, наука, культура, ЗМІ).

б) органи, що здійснюють зовнішні функції:

– збройні сили;

– розвідка;

– органи міждержавних відносин.

Держави можна класифікувати за різними критеріям, виділяючи, відповідно, різноманітні типи держав.

Таб. 13.3.

Класифікація держав.

Критерій типології	Види держав
За історично-формаційним типом	- рабовласницькі; - феодальні; - капіталістичні; - соціалістичні.
За типом політичного режиму	- тоталітарні; - авторитарні; - демократичні.
За характером соціальної захищеності населення	- позитивні; - соціальної захищеності; - соціального добробуту.
За цивілізаційним підходом	- традиційні; - сучасні (конституційні).

В науковому середовищі склалося різне ставлення, різні погляди на суть та призначення держави. Для систематизації підходів до розуміння держави та особливостей її взаємодії з суспільством використовують поняття парадигми – концептуальна модель, схема теоретичного осмислення держави та її сприйняття суспільною свідомістю. Іспанський політолог Х.Карраседо виділяє три парадигми держави:

1. Парадигма справедливої держави – концепція, яка виходить з того, що держава є абсолютом, наділена вищою мудрістю. Така держава сама встановлює суспільний порядок, втручається у всі сфери суспільного життя. Громадяни ж повинні підкорятися нормам, що їх встановлює держава. Діяльність держави не підлягає критиці. На практиці такі держави тяжіють до тоталітаризму і на сучасному етапі знайшли своє втілення, зокрема, у деяких ісламських країнах (Іран та ін.).

2. Парадигма держави політичного реалізму – концепція, яка, на відміну від попередньої, передбачає мінімум державності. Держава виступає гарантом свободи індивіда, відсутності втручань в його особисте життя. Головне завдання держави – запобігти конфліктам і досягнути рівноваги в суспільстві. Вона має право використовувати примус лише в крайніх випадках.

3. Парадигма правової держави – передбачає регулювання відносин між громадянами і владою відповідно до конституційного ладу. Правова держава є гарантом прав і свобод людини, вона є вищою формою, яку створило людство. Більш детально на характеристиці правової держави ми зупинимося в окремому розділі.

Схема 13.1.

Парадигми держави за Х.Карраседо.

Питання для самоконтролю

1. Що таке держава?

2. Назвіть ознаки держави.

3. Перелічіть прерогативи держави як особливої системи управління основними сферами суспільства.

4. Які Ви знаєте теорії походження держави?

5. Які ви знаєте внутрішні функції держави?

6. Які функції держави належать до зовнішніх?

7. Назвіть різновиди держав.

8. Які Ви знаєте парадигми, що пояснюють суть і призначення держави?

Рекомендована літеретура

1. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посіб. – К.:Знання, 2007. – 309 с.

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С. 381-417.

3. Мала енциклопедія етнодержавознавства /За ред. Ю.І. Римаренка. – К., 1996. – 942 с.

4. Основи політичної науки. Курс лекцій / За редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1996. – 238 с.

5. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Львів: Магнолія Плюс, 2005. – 304 с.

6. Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

7. Політологія: Навчальний посібник / Волинець О.О., Гетьманчук М.П. та ін. – Серія «Дистанційне навчання». – № 28. – Львів: Видавництво НУ «Львівська політехніка», 2005. – 360 с.

8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К. Академія, 2003. – 528 с. (Альма-матер).

9. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

10. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с.

11. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. Гетьманчука М.П., Ткачука П.П. – Львів: ЛІСВ, 2006. – 228 с.

12. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Додаткова література

1. Бутенко А. Государство: его вчерашние и сегодняшние трактовки // Государство и право. – 1993. – №7.

2. Зайчук О.В. та ін. Теорія держави і права. Академічний курс. – К., 2006. – 688 с.

3. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова держави. – 1993. – №7.

4. Рябов С. Політологічна теорія держави. – К.: КНЕУ, 1996. – 201 с.

5. Приходько Григорій. Українська держава: випробування кризою. — Львів, 1997. — 48с.

6. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К., 1999.

РОЗДІЛ 14. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

1. Поняття та основні принципи правової держави.

2. Громадянське суспільство: сутність, функції та структури.

1. Поняття та основні засади правової держави.

Загальносвітовою тенденцією є формування правової держави як вищої форми розвитку сучасної державності. Правова держава характеризується владою закону в суспільстві, правовою рівністю усіх громадян перед законом, пріоритетом прав і свобод людини та їх гарантованістю, визнанням народу єдиним джерелом влади, підпорядкуванням державних структур правовим нормам.

Витоки ідеї правової держави сягають часів античності. Так ще Платон писав, що повноцінна державність можлива лише там, “де закон володар над правителями, а вони його раби”. Натомість мислитель бачив близьку загибель держави, у якій закон не має сили. Аристотель зазначав, що там, де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму держави, оскільки в такому суспільстві панує хаос, анархія та свавілля володаря-деспота.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали представники західноєвропейської політичної думки XVII-XIX ст. Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам), Г. Гегель, А. де Токвіль та ін.

В Україні ідею правової держави розробляли С. Оріховський-Роксолян (XVI ст.), П. Орлик (XVII ст.), Олександр і Богдан Кістяківські, М.Грушевський, О. Ейхельман (XIX-перша половина XX ст.), І. Лисяк-Рудницький (XX ст.) та ін.

Правова держава – це така форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільств а.

Існування правової держави ґрунтується на реалізації низки взаємопов’язаних принципів:

- верховенство права в усіх сферах суспільного життя;

- відповідальність перед законом громадян, громадських організацій і державних органів влади; поширення вимог та норм Конституції, законів держави на сферу діяльності усіх громадських та політичних інститутів (включаючи правлячу партію), громадян та усі сфери суспільного життя;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства; легальна діяльність не лише правлячих, але й опозиційних партій, об’єднань, рухів; багатопартійність;

- охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод;

- визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності, створення гарантій її захисту;

- розв’язання питань і прийняття загальних рішень за принципом більшості з урахуванням прав меншості і повагою до її позицій;

- рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

- дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу у політичній взаємодії, у боротьбі за владу, при формуванні органів влади;

- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб держави за дії, які вони чинять від її імені; можливість оскаржити в судовому порядку неправомірні дії державних органів і посадових осіб;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість та відкритість;

- незалежність судів та суддів від органів державного управління, правлячих політичних сил; наявність ефективної системи захисту прав людини; визначальна роль суду у розв’язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інститутів; визнання й здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, конституційний нагляд за дотриманням законності;

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів; загальнодоступність суспільно значимої інформації, незалежність засобів масової інформації.

Реалізація відзначених принципів правової держави забезпечує повагу до прав і свобод особистості та їх дієвий захист. На цій підставі можна ототожнити “правову” і “демократичну” державу.

В правовій державі чітко обмежується діяльність владних структур за принципом “дозволено лише те, що прямо наказано законом” та встановлюється чіткі межі поведінки пересічного громадянина згідно з принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Водночас, для правової держави недостатньо обмеження її діяльності правом та проголошення верховенства закону. Адже зазначені ознаки можуть бути притаманними і неправовій, деспотичній державі з тоталітарним політичним режимом. В такому разі панування закону перетворює населення країни в безправних підданих. На цій підставі свідченням наявності правової держави є панування права і закону, похідних від “ природних прав ” і свобод людини як члена громадянського суспільства. В такий спосіб громадянське суспільство виступає умовою існування правової держави. І навпаки, правова держава є необхідною умовою існування громадянського суспільства.

Сучасна Україна проголосила і формально закріпила в законодавстві основні принципи правової держави, однак вони не повністю реалізовані в політичному житті країни. Причиною цього є збереження в політичній практиці радянської традиції, за якою держава є найвищою цінністю, що забезпечує її перевагу над правом, яке розглядається як інструмент державної влади. За таких умов громадянські права продовжують трактуватися як “дар” держави народові, яка може значно їх обмежити або й відібрати зовсім (наприклад, право власності, свободи віросповідання та ін.). Разом з тим, в останні роки спостерігаються тенденції до розвитку правових традицій в державному житті України. Їх виявом є зростання кількості громадян нашої держави, які відстоюють свої права та свободи, вирішують суперечки через суди (вітчизняні суди, Європейську комісію з прав людини та Європейський суд з прав людини). Розвиток таких тенденцій обумовлюється діяльністю громадянського суспільства, яке формує відповідну політико-правову культуру та громадянську активність українців. Зокрема Міжнародний фонд “Відродження” регулярно фінансує діяльність юридичних клінік, які сприяють громадянам у наданні консультацій з правових питань.

У травні 2008 р. Рада з прав людини ООН визнала, що Україна досягнула прогресу у гармонізації вітчизняного законодавства з міжнародними нормами і стандартами, в укріпленні засобів правового захисту на національному рівні, у реформуванні правосуддя та підвищенні рівня правової культури.

2. Громадянське суспільство: сутність, функції та суб’єкти.

Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи суспільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством.

Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні положення знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом – І. Канта, Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Е.Арато.

Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в Україні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський, мислителі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці (І.Кресіна, В. Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова).

Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Доструктури громадянського суспільства входять його cуб’єкти та інститути.

Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди, які об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення певних громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб комунікації та самовиразу індивідів.

Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1) церкву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі кооперативи, 5) добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце займають політичні партії.

Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Серед них визначають:

1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони спираються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва, свободу підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського суспільства, наявність якого робить людину незалежною від держави.

2) соціальну сферу, представлену недержавними спільнотами (класовими, етнічними, демографічними (особливо сім’єю), професійними тощо).

3) політичну сферу, яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації). Вони є основними засобами впливу громадянського суспільства на державу.

4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади.

Громадянське суспільство виконує ряд функцій:

- соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”;

- поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру;

- формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ;

- противаги владним структурам, недопущення узурпації влади.

До ознак громадянського суспільства відносять:

- існування вільної особистості;

- функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на формування громадської думки;

- діяльність приватних підприємств;

- мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави;

- накопичення соціального капіталу ( солідарності, довіри, співробітництва).

Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків.

Таблиця 14.1.

Відмінності між державою і громадянським суспільством:

Громадянське суспільство	Держава (політичне суспільство)
Природні права	Встановлені закони
Пріоритетність економічних зв’язків, організованих на основі товарно-грошових відносин	Пріоритетність політичних зв’язків, заснованих на основі владних відносин
Приватне життя	Публічне життя
Сфера свободи волі	Сфера обов’язку

Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і держави, які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним або тоталітарним.

За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство виступає партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади шляхом виборів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій. Вони захищені законом від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що, своєю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчудження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас, розвинені держави заходу демонструють перевагу громадянського суспільства над державою, хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях держави та громадянського суспільства, їх рівність.

За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна політична партія. Проте громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття політико-правових рішень, формування органів державної влади тощо.