Влада як явище 5 страница

2. Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів (Й. Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро).

3. Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти, осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.

4. Влада як служіння суспільству. Такий тип існує на перетині соціоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. У суспільній свідомості він сприймається як найбільш ефективний та відповідний моральним принципам. Лідери даного типу користуються високим рівнем довіри з боку населення, оскільки ставлять перед собою мету задоволення потреб та інтересів народу. Така позиція здебільшого виникає у складних політичних ситуаціях, коли перед лідером постає питання вибору напряму суспільно-політичного розвитку, співвідношення мети та засобів її досягнення. (В. Ющенко, Ф. Рузвельт).

Складна природа політичного лідерства розкривається через різноманітні політологічні теорії лідерства. Назвемо основні з них:

- «теорія рис» (автор Е.Богардус) трактує феномен лідерства як суму видатних якостей людини – розум, енергія, організаційні здібності, компетентність, почуття гумору, тактичність, вміння привернути до себе увагу та взяти на себе відповідальність. Слабкою ланкою «теорії рис» є відсутність аналізу впиву соціальних факторів на професійне становлення лідера;

- «теорія лідера – виразника інтересів» - розглядає суть лідерства з точки зору дбайливого ставлення до потреб людей (передусім виборців) та надання їм допомоги у задоволенні їхніх інтересів. При цьому залишається відкритим питання: чи завжди лідер мусить дотримуватись поглядів виборців, навіть у випадку, коли їх інтереси суперечать національним, чи в такому випадку приймати непопулярні для певної групи рішення, діючи самостійно, відповідно до ситуації (при цьому до певної міри втрачаючи свій авторитет серед членів групи)?

- «теорія лідера – маріонетки» - пояснює лідерство як здатність лідера відображати інтереси своїх послідовників. Лідер - маріонетка здатен успішно орієнтуватись на інтереси своїх прибічників, які керують ним, дають йому силу і змушують приймати рішення (автор У Берк);

- «ситуаційна теорія» - (автор Ф. Фідлер) – стверджує, що лідерство – це продукт ситуації, а лідер – це «пожежник», який вміє швидко відреагувати на ситуацію що склалась у зовнішньому середовищі та швидко знайти відповідне політичне рішення. У зовсім несприятливих, або навпаки у дуже сприятливих ситуаціях, більш ефективного результату досягне лідер, який орієнтується на завдання, а не на людей. І навпаки, у помірно сприятливій ситуації результативним буде діяльність лідера, який орієнтується на людей.

3. Типологія та функції політичного лідера.

Окрему увагу варто приділити питанню типологізації політичного лідера. В основі класифікації політичних лідерів, запропонованої різними вченими, лежать різні критерії, зокрема: особливості поведінки, міра впливу на суспільство чи групу, спосіб легітимації діяльності, методи діяльності, тощо. Наведемо найбільш розповсюджені в політичній науці типології:

1. За критерієм способу набуття та легітимації влади (М. Вебер):

- традиційний (вожді племен, монархи) авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

- раціонально–легальний, до якого відносять лідерів, які приходять до влади загально визнаним у суспільстві шляхом, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату та в процесі якої вони довели свою здатність до управління;

- харизматичний, що ґрунтується на вірі в те, що лідер наділений особливими надприродними здібностями, покликаний до влади вищими силами. Оптимальний варіант для появи такого типу лідера – наявність глибокої суспільно-політичної кризи.

2. За критерієм стилю керівництва:

- автократичний;

- диктаторський;

- демократичний;

- плутократичний.

3. За мірою впливу на суспільство:

- реальні;

- менеджери.

4. За іміджем і рольовим призначенням:

- прапороносець;

- слуга;

- торговець;

- пожежник;

- актор.

5. За ставленням до політичної системи:

- функціональний;

- дисфункціональний;

- конформістський;

- нонконформістський.

6. За масштабами лідерства:

- загальнонаціональний;

- регіональний;

- певного класу, соціальної верстви, групи.

7. За способом утвердження лідерства:

- формальні;

- неформальні.

Лідери усіх типів, виходячи з завдань, які ставить перед ним суспільство повинні виконувати набір функцій, серед яких наступні:

- діагностична, що передбачає всебічний аналіз політичного середовища, виявлення у ньому можливих відхилень від своєї позиції або плану дій;

- директивна - полягає у визначенні напряму дій в інтересах групи, яка долатиме проблемну ситуацію;

- мобілізуюча, спрямована на забезпечення підтримки групи плану дій та бачення ситуації лідером;

- забезпечення зворотного зв’язку між владою та масами, що сприяє орієнтації громадян на активну участь у політичному процесі, дотриманню суверенітету особистості та призводить до високого ступеню легітимації влади та стабілізації суспільної системи загалом;

- соціального арбітражу та патронажу, які проявляються у захисті населення від посягання на його природні права, підтримуванні порядку та законності, недопущенні заборонених законодавством форм політичної активності громадян.

В умовах демократичного політичного устрою держави, громадяни виявляють значний рівень довіри та обирають тих політичних лідерів, які відзначаються компетентністю, вмінням відстоювати інтереси своїх виборців та ефективно здійснювати управління.

4. Механізми політичного лідерства.

Важливою проблемою теми є аналіз механізмів політичного лідерства, який у кожній політичній системі має свою специфіку.

Механізм політичного лідерства – система традиційних або законодавчо оформлених правил, що регулюють процеси висунення «перших осіб» у структури влади і здійснення ними своїх повноважень, яка включає систему рекрутування політичних лідерів, форми політичної кар’єри, місце і функції лідера у політичній системі.

В сучасній політології відомі дві системи добору політичних лідерів, які існують в умовах різних політичних режимів і мають свої особливості. Охарактеризуємо кожну з них.

Антрепренерська система – діє у демократичних країнах і характеризується наступними ознаками:

- відкритість і можливість для широкого кола представників з різних соціальних верств та суспільних груп претендувати на лідерство;

- необхідність створення іміджу претендента, наявність особистих якостей, індивідуальної активності, уміння домогтися підтримки більшості населення;

- широке коло електорату до якого водять усі виборці країни;

- відсутність або невелика кількість інституційних фільтрів (формальних вимог до претендента);

- високий ступінь конкуренції, відкрите суперництво, яке доволі часто набирає гострих форм.

При такій системі лідером завжди стає видатна особа незалежно від її послужного списку чи стажу. Прикладом може служити Р. Рейган, який будучи актором і розпочавши професійну політичну діяльність лише у 55-річному віці, завдяки своїм особистим якостям та підтримці виборців став президентом США.

Ця система добре пристосована до сучасного динамічного суспільно-політичного розвитку, передбачає механізми інституційного контролю і забезпечує постійне оновлення політичних лідерів та високий ступінь результативності їх діяльності.

Система гільдій (організаційно-консервативна система) рекрутування політичних лідерів – існує у недемократичних політичних системах (інколи зустрічається у демократичних країнах (Японія) при формуванні кадрового складу корпорацій). Для неї характерні наступні ознаки:

- закритий характер, неможливість стати лідером «випадковій» особі, навіть якщо вона володіє лідерськими здібностями;

- відбір претендентів на лідерські посади з низів владної еліти;

- повільний поступовий шлях догори, проходження всіх нижчих щаблів владної піраміди;

- наявність багатьох інституційних фільтрів (освіта, партійність);

- відданість системі, ідеології, вождю;

- вузьке коло селекторату (сукупність людей з-поміж яких висувають політичних лідерів - політбюро, партійне керівництво) відсутність необхідності підтримки широкими масами;

- відтворення вже існуючого типу лідерства.

Типовим варіантом існування системи гільдій є номенклатурна система добору політичних лідерів, яка існувала в тоталітарному СРСР, Відсутність конкуренції та можливості приливу нових лідерів призвели до деградації політичної радянської еліти і перетворення її на вузьку, закриту привілейовану касту. Незважаючи на всі недоліки системи гільдій та її непридатність в умовах демократії, вона все ж має певні сильні сторони, серед яких врівноваженість рішень, відсутність внутрішніх конфліктів.

В умовах переходу до демократії у країнах колишньої соціалістичної системи, зокрема, Україні, політичне лідерство та політичні еліти формуються на засадах вільної конкуренції та переваги особистих якостей претендентів, їх здатності до політичного керівництва.

Таблиця 6.1.

Сучасні теорії еліт

Автор теорії	Основні положення теорії
Г. Моска	Суспільством керує еліта, яка регулює політичне і економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
В. Парето	Усе суспільство поділяється на тих, хто керує – еліту до якої входять люди, які досягнули найбільших висот у сфері своєї діяльності і тих ким керують. Поділяв еліти на «левів» і «лисів».
М. Вебер	Еліти творять люди, наділені харизмою.
Р. Міхельс	Еліта – меншість, якій через неможливість прямого контролю над нею більшість змушена підкорюватись.
В. Липинський	Еліта – «національна аристократія», носій національної ідеї, втілення якої вимагає від еліти матеріальною силою та моральним авторитетом.
Д. Донцов	Еліта – каста «кращих людей», які є виходцями з різних суспільних верств на підставі суворого добору, готових на жертву заради втілення ідеї.

Таблиця 6.2.

Типологія мотиваційних основ боротьби політичного лідераза владу

Ставлення до влади	Мотиви боротьби за владу
Егоцентричні	Соціоцентричні
Автономне	Влада як гра	Влада як панування над іншими
Інструментальне	Влада, як джерело багатства, престижу, особистих вигод	Влада як служіння суспільству

Схема 6.1.

Системи рекрутування політичих лідерів

Таблиця 6.3.

Типологія політичних еліт

Критерії оцінки	Типи політичних еліт
1. Стадії історичного розвитку суспільства - традиційне (доіндустріальне) суспільство - індустріальне суспільство, капіталізм - індустріальне суспільство, тоталітарний соціалізм - постіндустріальне суспільство	Аристократична (еліта крові) Еліта багатства та успіху Еліта бюрократична Еліта знань
2. Обсяг політичного простору	Загальнонаціональна Регіональна Місцева
3. Сфера діяльності	Адміністративна Комунікаційна Дипломатична Військова
4. Ідеологія	Ліберальна Консервативна Соціалістична Націоналістична
5. Характер політичного режиму	Демократична Авторитарна Тоталітарна

Таблиця 6.4.

Класифікація політичного лідерства

Критерії класифікації	Політичні лідери
За способом утвердження лідерства в групах і організаціях	формальні неформальні
За способом легітимізації влади лідера в суспільстві	традиційні раціонально-легальні
За стилем керівництва та управління	харизматичні ліберальні авторитарні демократичні
За іміджем і ролевим призначенням лідера	лідер-прапороносець лідер-слуга лідер-торговець лідер-пожежник лідер-актор (демагог)
За стилем політичної поведінки	параноїдальний демонстративний депресивний шизоїдивний
За ставленням до політичної системи	функціональний дисфункціональний нонконформістський конформістський
За масштабами лідерства	загальнонаціональний певного класу соціальних груп, верств

Питання для самоконтролю

1. Які сучасні теорії політичних еліт зарубіжних та вітчизняних політологів вам відомі? Охарактеризуйте їх.

2. Назвіть основні типи політичних еліт та критерії їх класифікації.

3. Розкрийте суть та мотиви політичного лідерства.

4. Охарактеризуйте основні сучасні концепції лідерства.

5. Проаналізуйте відомі вам типи політичного лідера.

6. Які функції повинен виконувати політичний лідер?

7. Проведіть порівняльну характеристику систем рекрутування політичних лідерів

Рекомендована літеретура

1. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. – Львів, 1995.

2. Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. Для тих хто прагне успіху. – К., 1996.

3. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.

4. Політологія / за ред.. А Колодій. – К., 2003

5. Політологія. Навчальний посібник // О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай та ін. – Львів, 2005.

6. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры: Монография. — К.: Знание Украины, 2001. — 270 с.

Додаткова література

1. Татенко В. О. Лідер ХХІ / Lider ХХІ. Соціально-психологічні студії. – К.: Видавничий Дім „КОРПОРАЦІЯ”, 2004. – 198 с.

2. Траверсе О. О. Політичне лідерство і політичне керівництво в Україні як проблема історичної політології // Наукові записки /Зб. – Вип. 25. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 80–91.

3. Траверсе О. О. Лідерство і еліти у процесі становлення української політичної нації // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй: Зб. ст. – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. – С. 2.

4. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства// Політичний менеджмент. - 2006. - № 1 (16). - C.27-36.

РОЗДІЛ 7. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

1. Сутність політичної свідомості та фактори її формування.

2. Структура та функції політичної свідомості.

3. Рівні та типи політичної свідомості.

1. Сутність політичної свідомості та фактори її формування.

Політична свідомість є важливим фактором політики, що визначає розвиток політичної системи суспільства, напрямок політичних процесів, характер політичної діяльності та поведінки людей. Свідомість формує суб′єктивну основу функціонування політичної системи, визначає характер політичної поведінки кожної окремої людини, опосередковує її відносини з політичними структурами, визначає ставлення народу до влади та поведінку останньої. Політична свідомість є свого роду підготовчим етапом політичної поведінки, наповнює її змістом, робить можливою політичну взаємодію між суб′єктами політичного процесу. Йдеться про «внутрішню» політичну поведінку людини, яка впливає на поведінку «зовнішню», її активність та діяльність. Таким чином, політична свідомість тісно пов′язана з політичною культурою, визначає її сутність, виражає міру ознайомлення особистості зі сферою політики.

У найзагальнішому трактуванні політична свідомість є специфічним відображенням політичної сфери суспільства різноманітними соціальними спільнотами та індивідами. Йдеться про суб′єктивні уявлення людей про політику, її акторів, цілі та засоби боротьби за владу та її реалізацію, про власні ролі та можливості впливу на політичне життя. Політична свідомість є суб′єктивною рефлексією політики та має складну структуру, що включає в себе різноманітні суб′єкти та типи рефлексії: суспільну, групову та індивідуальну свідомість, політичну психологію та ідеологію, почуття та емоції, уявлення та ідеологеми, орієнтації та установки, а також інші духовні, рефлексивні утворення, що пов′язані з пізнанням та освоєнням світу реальної політики. Йдеться про сприйняття суб′єктом тієї частини реальності, що стосується політики, питань влади та підкорення, держави та її інститутів.

Політична свідомість відображає всю сукупність чуттєвих та теоретичних, ціннісних та нормативних, свідомих та підсвідомих уявлень людей. Таким чином, політична свідомість є сукупністю ментальних явищ, в якій відображається сприйняття політики індивідуальними суб′єктами політичного процесу. У такому випадку часто для пояснення цих явищ використовують категорії «політичні переконання», «політичні орієнтації», «політичні установки», «громадська думка» тощо.

До числа суб′єктів («носіїв» чи «виробників») політичної свідомості належать окремі індивіди, великі та малі групи (класи, етноси, політичні, неполітичні об′єднання тощо), масові спільноти (натовп, публіка), суспільство як цілісна спільнота. Об′єктами політичної свідомості є політичні інститути та процеси.

На формування політичної свідомості суспільства та її специфіку впливають такі фактори:

· тип політичного режиму, який визначає певні норми взаємовідносин влади та суспільства;

· засоби масової комунікації, які у найкоротші проміжки часу впливають на формування політичних цінностей максимальної кількості людей;

· зміни системи суспільних відносин, які сприяють появі нових соціально-політичних цінностей, які згодом можуть закріпитись у суспільній свідомості у вигляді норм;

· релігійні інститути (особливо в країнах, де церква справляє значний вплив на суспільні процеси – Італія, Польща, Іран, Саудівська Аравія, Ватикан тощо).

· суспільні потрясіння, кризи, війни, які на перший план висувають цінності свободи, індивідуалізму, свободи вибору, рівності, соціальної захищеності, етатизму тощо.

· зміна поколінь, під час якої молодь сильше піддається впливові ЗМК, що формують їх життєві позиції, прихильність до певних політичних цінностей;

· політичні партії, які сповідують та пропагують власні ідеології, й закріплюють у суспільстві відповідні цінності;

· інтелектуальна еліта, яка шукаючи нові способи вирішення проблем суспільства, впливає на формування ціннісних орієнтацій громадян;

· освітні та виховні процеси у навчальних закладах, які сприяють формуванню певних суспільно-політичних цінностей у свідомості, що передаються молодим поколінням, регулюють політичну поведінку людей.

Таким чином, політична свідомість є складним явищем, водночас стійким та динамічним. Вона передує політичній поведінці учасників політичного процесу, опосередковує її, визначає її напрямки. Функціонування та розвиток різноманітних уявлень суб′єктів політичних відносин, зразків їх поведінки, яким вони надають перевагу, визначають зміст, цілі та засоби політичного процесу, характер політичного режиму.

2. Структура та функції політичної свідомості.

Політична свідомість є системним утворенням, структуру якого творять такі компоненти:

· Ціннісний – уявлення індивідів та груп про політику;

· Мотиваційний – почуття, переживання, умонастрої та орієнтири, пов′язані з політичними відносинами та діяльністю;

· Пізнавальний – політичні знання, оцінки, поняття, теорії, принципи та ідеали, пов′язані з ними моделі політичної поведінки.

Ці компоненти конкретизуються у

· уявленнях про суб′єктів політики (партії, організації, лідерів тощо);

· уявленнях про цілі та засоби політики;

· трактуванні існуючої політичної системи (визначенні її справедивості/несправедливості, ефективності/неефективності);

· очікуваннях від політики (стабільності та добробуту, правопорядку, соціального захисту тощо);

· орієнтаціях на певні соціально-політичні цінності (справедливість, демократію, рівність, стабільність, порядок тощо);

· політичних настроях (почуттях, емоціях щодо конкретних рішень, дій влади);

· політичній довірі, яку відчувають громадяни до певного політичного суб′єкта (політичного лідера) тощо.

Враховуючи міру відображення політичного життя у духовних цінностях, орієнтаціях людей, узагальненості їх політичних знань та уявлень, дослідники виділяють політичну ідеологію та політичну психологію.

Політичні знання – це знання людей про політичну систему, інститути, явища та процедури, за допомогою яких забезпечується їх участь у боротьбі за завоювання та реалізацію політичної влади. Політичні знання є важливою складовою політичної свідомості індивіда, групи, соціальної спільноти. Рівень обізнаності громадян про політичне життя та діяльність владних структур повинен відповідати обсягу їх прав як учасників політичного процесу.

Політична ідеологія є цілісним, концептуальним відображенням інтересів певних класів, соціальних груп та інших об′єднань, що пов'язані з боротьбою за владу, її здійсненням та захистом, з метою реалізації цих інтересів. Це феномен – невіддільний від влади, що обгрунтовує чи заперечує існування та функціонування тих чи інших політичних інститутів, політичних курсів, суспільно-політичних доктрин, пояснює політичні факти у конкретно-історичних умовах, дає змогу віднайти й розробити адекватні підходи до соціальних процесів, проблем внутрішньої та зовнішньої політики. Ідеологічний рівень свідомості відрізняється від теоретичного певним наповнення знання, ставлення до його предмету. Ідеологія, за висловом Г.Шахназарова, завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, чи в ідеалі повинна такою бути, вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки та настрої. Це закон її існування, порушення якого призводить до «виродження» наукового знання.

Політична психологія – це сукупність духовних утворень, що містять переважно емоційні уявлення людей про політичні явища, які складаються у процесі практичної взаємодії людей з інститутами влади, політичними організаціями й обумовлюють їх політичну поведінку.До структури політичної свідомості належать політичні цінності – суттєво значущі та глибоко усвідомлювані нормативні принципи, переживання, очікування, ставлення, настрої, здоровий глузд людей, які виступають мірою політики.

Урахування цих компонентів у політичній діяльності є однією з найважливіших умов дієвості політичних стратегій та політичних рішень. Адже від «якості» політичних поглядів еліти та населення залежать повнота, результативність та ефективність функцій, які вони виконують у політичній системі. До основних функцій політичної свідомості, які визначаються характером взаємодії індивідів у соціально-політичному житті, відносять:

· пізнавальну (когнітивну) – що відображає потребу людини та суспільства пізнавати різні «сторони» світу політики, визначати та проявляти групові та загальносуспільні інтереси;

· ідеологічну – що виражає необхідність у згуртуванні, захисті інтересів групи чи суспільства загалом, у збереженні завойованих владних позицій;

· комунікативну – що забезпечує взаємодію суб′єктів політики з інститутами влади та між собою;

· прогностичну – що відображає здатність індивідів та груп формулювати цілі, оцінювати перспективні напрямки розвитку політичних процесів;

· виховну – що визначає спрямованість політичної активності людей, можливість їх впливу на політичну поведінку інших відповідно до індивідуальних цілей та ідеалів.

Реалізація політичною свідомістю даних функцій залежить передусім від стабільності чи нестабільності суспільних умов, в яких вони реалізуються, що зумовлює переважання одних з них над іншими.

3. Рівні та типи політичної свідомості.

У політичній свідомості залежно від способу освоєння політичної дійсності виділяють два основні рівні – раціональний та ірраціональний (емоційний).

Раціональний рівень політичної свідомості передбачає наявність у особи соціального досвіду, власної системи цінностей, здійснення продуманого вибору та усвідомлення його наслідків. Ознаками раціонального рівня політичної свідомості є:

· цілісність;

· систематизованість (узгодження соціальних ідеалів та принципів з політичними поглядами);

· здатність до прогнозування (політичні ідеї).

Раціоналізація політичної свідомості можлива лише за наявності стабільного розвитку економіки, зростання добробуту, закріплення у політичній культурі демократичних цінностей, становленні реальної конкуренції політичних еліт, що ускладнюють можливості появи утопічних проектів.

Ірраціональний (емоційний) рівень політичної свідомості творить сукупність упереджень, ілюзій, символів, міфів, чуток, навіювань, які відображають щоденні потреби та інтереси людей. Цей рівень характеризується підвищеною емоційністю, несистематизованістю, суперечливістю, уривчастістю. Значення емоційних чинників зростає за умов матеріальної нестабільності, що породжує зростання емоційного напруження, за незначного політичного досвіду, що сприяє некритичному ставленню до політичної дійсності, сприйняттю всього на віру. Основним носієм емоційної політичної свідомості є натовп як сукупність людей, що не мають спільної усвідомленої цілі та знаходяться у стані сильного емоційного збудження. У натовпі торжествує анонімність, рівність, безвідповідальність. Всі учасники натовпу вірять у власну безнаказаність, а тому здатні як до безладу, так і до геройства, ентузіазму. При раціональному баченні домінують усвідомлені наміри, що робить поведінку відповідальною, в той час як у натовпі переважають індивідуальні безсвідомі уявлення.

Раціональні та ірраціональні елементи тісно переплетені. Дослідники доводять, що навіть в умовах демократії жодні програми, дії не будуть сприйняті масами, якщо вони суперечать їх політичній психології. Так, статистичні дані засвідчують, що лише третина виборців орієнтується на програми кандидатів, натомість для більшості населення важливим є те, як виглядає кандидат, вони дотримуються сформованих сімейних традицій, особистих симпатій.

Для кращого розуміння сутності політичної свідомості дослідники виділили такі її різновиди. Так, за рівнем проникнення, усвідомлення сутності політики та політичної влади виділяють свідомість буденну (емпіричну), фахову (державну) та наукову (теоретичну).

Буденна (емпірична) політична свідомість властива для основної маси населення, формується впродовж щоденного життя у вигляді уявлень, поглядів, настроїв, почуттів, намірів тощо. До цієї свідомості входять також уявлення минулих поколінь, традиції, звичаї, звички, які люди сприймають як власні. Ці уявлення виникають внаслідок безпосередньої участі населення у політичному житті та фіксації безпосередніх проявів політичного процесу. Буденна свідомість виникає стихійно, з практичної діяльності людей, з їх життєвого досліду. Саме тому дослідники стверджують, що її образи часто є поверхневими, не відділеними від емоцій, стихійними, розмитими, суперечливими, такими, що формуються під впливом побутових уявлень та суджень про політику. Водночас ці уявлення є гнучкими, вони можуть коректуватися та перевірятися щоденною практикою. Такі уявлення відображають відношення суб′єктів політичної влади, та зумовлені рівнем економічного та соціального розвитку. Часто саме на таку свідомість впливають лідери-популісти, в демагогічних закликах яких – обіцянки втілення у життя певної ідеальної нереальної моделі майбутнього суспільного розвитку.