Культура та мова. Міжкультурна комунікація

3.5.1. Визначення поняття „культура”. Як же визначається поняття “культура”? Слід зазначити, що сьогодні не існує загальноприйнятого визначення куль­тури. Крім того, у світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура".

Культура (лат. colere, "населяти", "вирощувати", "сприяти", "успадковувати",) — термін для означення людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості. У широкому розумінні культура — це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних (“духовних”) цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій соціальній групі [20].

Відомо, що в суспільстві традиційно розрізняють два основні напрямки культу­ри — матеріальний і духовний, — відповідно до двох сфер людської діяльності — матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює сферу виробничої діяль­ності людства та її результати. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Специфіка культурних знань полягає, в першу чергу, в тому, що вони охоплюють освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі їх елемен­ти взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему та­кого складного явища, як культура.

Знання національної культури уособлюють надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. Однією з найважливіших функцій культурних знань є передача соціального досвіду. Тому її називають інфор­маційною. Культура виступає єдиним механізмом пе­редачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Іншою провідною функцією культурних знань є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприят­ливі умови для його пізнання і засвоєння. Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів сус­пільної і особистої діяльності людей. Ціннісна функція відобра­жає важливий якісний стан культурних знань людини, суспільства. Саме система цінно­стей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію [14].

3.5.2. Культура, мова та мовлення. Мова – це дзеркало навколишнього світу, яка відображає дійсність і створює свою картину світу, специфічну й унікальну для кожної мови і, відповідно, народу, етнічної групи, мовного колективу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Мова – скарбничка культури, що зберігає культурні цінності – у лексиці, у граматиці, в ідіоматиці, у прислів’ях, приказках, у фольклорі, у художній і науковій літературі, у формах письмового й усного мовлення. Мова передає скарби національної культури, що зберігається в ній, з покоління в покоління. Мова – знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав’язані йому мовою і закладені в мові бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо, тобто через культуру народу, що користується даною мовою як засобом спілкування.

Отже, мова, як один з видів людської діяльності, виявляється складовою частиною культури, обумовленої як сукупність результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування мова постає в одному ряді з культурою.

Що розуміють під поняттям культури мови? У чому полягає справді висока мовна культура? Насамперед – у бездоганному користуванні лексичними і граматичними нормами літературної мови, у правильній вимові слів і вживанні нормативних наголосів у словах. Висока культура мови – це не тільки знання властивих мові закономірностей, певний ідеал мови, який існує в нашій свідомості і проявляє себе в творах класичної літературиУміння вжити відповідне оцінне слово для кожної мовної ситуації створює ту єдність форми і змісту, яка й робить мову красивою, вражаючою, такою, що надовго запам‘ятовується.

У мовознавстві існує два терміна “культура мови” та “культура мовлення’. Згідно аналізу літератури, робимо висновки, що культура мови є наукою, а культура мовлення є досконалим володінням мовою [ 27; 28, с. 4].

Отже, культура мови – це розділ науки про мову, що розглядає питання додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в мовленні. Культура мовлення – це володіння адресантом нормами усного і писемного літературного мовлення, уміння використовувати зображальні засоби мовного коду в різних умовах спілкування [2, с. 330]. У культурі мовлення виділяють: правильне мовлення; мовна майстерність. Правильне мовлення – це додержання усталених мовних норм української літературної мови. З цієї точки зору мова може розцінюватися як правильна (норма), так і неправильна (помилка) [ 50, S. 105-109 ]. Мовна майстерність – це володіння здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на письмі своїх думок та відношень.

3.5.3. Міжкультурна комунікація. Однією з важливих рис нашого часу є зростання числа людей, які знаходяться у контакті із культурами, відмінними від їх рідної культури. Процес всесвітньої глобалізації сприяє розумінню комунікації між різними культурними системами як істотного елемента картини сучасного світу. Пов’язані з явищем глобалізації процеси передбачають часті регулярні контакти у різних сферах між представниками різних культур. Така ситуація вимагає вирішення поставлених практичних завдань та питань культурної адаптації представників однієї культури на теренах існування іншої культурної спільноти.

На думку вчених [50], датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світло книга Є. Хола і Д. Трагера „Culture as Communication” („Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін „міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола „The Silent Language” („Німа мова”, 1959 р.) де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі.

Термін „міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в 1970-х роках. Вперше визначення міжкультурної комунікації було надано у праці Л. Самовара і Р. Портера „Комунікація між культурами” („Communication between Cultures”), вперше надрукованій в 1972 р. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування.

З 80-х років минулого століття дослідники США і Західної Європи у галузі соціології, культурології, психології, лінгвістики, філософії виявляють підвищений інтерес до проблематики міжкультурної комунікації. Серед найголовніших завдань теорії міжкультурної комунікації – попередження і усунення міжкультурних непорозумінь. Дослідженням цих питань займаються наукові школи та інститути, а також вчені в різних країнах світу, зокрема в Росії, Німеччині, США тощо.

Більшість запропонованих визначень терміна "міжкультурна комунікація" базуються на протиставленні міжкультурного і внутрішньокультурного (інтракультурного) спілкування (intercultural and intracultural communication): "міжкультурна комунікація має місце, коли виробник повідомлення – представник однієї культури, а отримувач повідомлення – іншої" [53, Р. 15]; міжкультурна комунікація – це "адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, котрі належать до різних культур" [41, с. 13].

Слід зазначити, єдина національна культура не є однорідною, як вказує П.М. Донець, називаючи комунікацію між носіями різних субкультур (етнічних, регіональних, вікових, професійних і т.д.) у межах єдиної національної культури міжсубкультурною. При цьому підкреслюється, що “з когнітивної точки зору вона мало чим відрізняється від звичайної інтракультурної – спільний національно-культурний багаж виявляється цілком достатнім для досягнення взаєморозуміння”. Тому проблеми в межах такого спілкування є здебільшого прагматично зумовленими (оцінками, настановами, забобонами, тощо) [9, с. 54].

Характерною рисою міжкультурної комунікації є усвідомлення відмінності самого партнера, а також відмінності його мотивацій, інтенцій, фонових знань, коду (мови, жестики, символіки, умовних знаків, тощо). Отже, міжкультурна і внутрішньокультурна комунікація є, безумовно, спорідненими явищами: обидва цих явища протікають при взаємодії людей у конкретному місці й за певного оточення; обидва включають елементи мовної гри і характеризуються деякою подібністю і відмінністю культур їх учасників; успіх обох залежить від взаємної узгодженості, суперництва і співробітництва [52].

Міжкультурна комунікація, в якій через мовлення взаємодіють культури і мови, базується на двох типах поведінки. Універсальна поведінка, спільна для всіх культур, базується на біологічній спадковості людини, яка передається від покоління до покоління. Крім того, різним етнічним групам притаманна специфічна поведінка (parochial behavior), яка формується під впливом соціального і фізичного оточення. Специфічні моделі поведінки формують специфічну культуру, яку можна визначити як “менталітет (система цінностей, ідей, звичаїв), тобто, сукупність конвенцій, які керують соціальними відносинами...” [цит. за 9, с. 35].

Відомо, що важливу роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти, які є основними носіями значень повідомлень. Водночас деякі дослідники стверджують, що частка невербальних сигналів у міжособистісному спілкуванні становить 60% – 80% [2, с. 58-59], що доводить важливість вивчення елементів інших семіотичних систем. При взаємодії культур можуть виникати ненавмисні збої у процесі комунікації і конфлікти, спричинені відмінностями вербальних і невербальних кодів у носіїв різних культур.

Слід зазначити, що важливу роль в міжкультурній комунікації відіграють специфічні символи, стереотипи, упередження, національний мовний етикет тощо. Так, дослідження міжкультурних непорозумінь у процесі перекладу К.С. Мальцевою [24] дозволило встановити, між іншим, що:

– Комунікативні стратегії різних культур формуються у співвідношенні до поведінкових норм даної культури і у відповідності до припустимої і бажаної комунікативної поведінки всередині культури.

– Комунікативні канали культури відображають її пріоритети у ціннісній ієрархії, що можуть суттєво відрізнятися в різних культурах і спричиняти проблеми у порозумінні між представниками різних культур.

– Несумірності між комунікативними сценаріями різних культур не вичерпуються лінгвістичною та поведінковою сферами і стосуються розбіжностей у культурному досвіді різних культурних спільнот, що впливає на структуру та конфігурацію систем комунікативних установок, властивих даним спільнотам.

– Комунікативні провалля між культурами можуть бути усунені шляхом введення штучних процедур (підвищення міжкультурної компетентності комунікантів; стимулювання їх крос-культурної сензитивності шляхом орієнтування та інструктажу (інформованості про типові для іншої культури реакції та ситуації, а також відповідні практичні рекомендації) тощо.