Когнітивна семантика. Концептуалізація і категорізація

2.2.1. Сутність концептуалізації і категорізації як основних пізнавальних процесів. Когнітивна семантика – це один із головних розділів когнітивної лінгвістики. Вона вивчає значення мовних одиниць у словесній тканині тексту. В рамках когнітивного аналізу простежується два підходи до тлумачення семантики мовних одиниць:

1) логіко-понятійний, котрий теоретично моделює зв’язок мови й пізнання, не враховуючи багатьох властивостей когніцій, пов’язаних із специфікою сприйняття, накопиченням досвіду і знаннями (Пізнання і когніцію в цьому випадку не розрізняють) та

2) експерієнціальний, котрий фокусує увагу на особливостях як теоретичного, так і щоденного пізнання – когніцій. Цей підхід пов’язаний з теоріями прототипів і природною категорізацією (Е.Рош, Дж.Лакофф, Дж.Тейлор), теорією виділення (Ф.Ленекер), концентрацією, або фокусуванням уваги (Л.Талмі, Ч.Філлмор) і, зорієнтований на досвід взаємодії людини з довкіллям.

Описуючи пізнавальну діяльність і когнітивні здібності людини загалом, слід використовувати ключові поняття: категорізацію та концептуалізацію.

Категорізація якопераціональний інструменткогнітивної лінгвістики передбачає у процесі пізнання вичленування об’єктів зі сфери макросвіту. Розрізняють категорізацію світу й категорізацію мовних явищ. Об’єкт номінації сприймається як схема і відноситься до певного класу предметів у категоріальній сітці гносеологічного досвіду людини.

Концептуалізація явищ мовної дійсності спрямована на віднесення окремих елементів до структури концептуальної системи мови на підставі узагальнення лінгвоментальних знань.

2.2.2. Концепти і категорії, їх формування і вербалізація. Операційною одиницею наукового інструментарію когнітивної лінгвістики є концепт. У теорії концепту виокремлюються декілька основних підходів до розуміння останнього: культурологічний (Ю.Степанов, Е.Бенвеніст); лінгвокультурний (А.Вежбицька, В.І. Карасик); психолінгвістичний (В.Красних, Р.Фрумкіна); семантичний (М.Алефіренко, Н.Арутюнова); етнічний (Д.Лихачов, О.С. Кубрякова, О.В. Городецька); соціо-психо-культурний (Ю.Апресян) і т.ін.

За К.Ю. Голобородько, концепт – це лінгвоментальна категорія, що узагальнює знання і досвід людини, відображає потенційні ресурси свідомості та репрезентує концептуальну картину світу мовної особистості. Людина мислить концептами. Аналізуючи, порівнюючи та поєднуючи різні концепти в процесі мисленнєвої діяльності, вона формує нові концепти як результати мислення.

На відміну від поняття, котре відображає найбільш загальні, істотні (логічно модульовані) ознаки предмета або явища, концепт може відображати одну або декілька, будь-які, не обов’язково істотні ознаки об’єкта. Різниця між поняттям і концептом зумовлена власне різницею теоретичного і щоденного пізнання.

Концепт є своєрідним посередником між словом і дійсністю, що зберігається у семантичній пам’яті людини та формує її концептуальну картину світу. Розмаїття форм щоденного пізнання визначає різні способи формування концептів у свідомості людини:

на основі чуттєвого досвіду;

на основі предметно-практичної діяльності людини;

на основі експериментально-пізнавальної і теоретично-пізнавальної (наукової) діяльності;

на основі мисленнєвої діяльності;

на основі вербального і невербального спілкування.

Сприйняття світу і предметів довкілля відбувається у вигляді цілісних образів .

Доступ до всіх концептів забезпечує мова. Вона вербалізує їх як окремими словами, словосполуками, ФО, так і реченнями і, навіть, текстами, низкою творів окремого автора чи декількох.

2.3.2. Мовні значення як певні концептуалізації. Когнітивна граматика за Р.Ленекером. Когнітивна граматика за Р.Ленекером це спосіб структурування й символізації концептуального змісту за допомогою образно-семантичних моделей.

Теоретичні допущення, на яких базується когнітивна граматика науковця, зведено до трьох основних тенденцій:

1. Частотна морфема чи лексична одиниця має безліч взаємопов’язаних смислів. Ці смисли утворюють певну мережу, в якій виділяють прототипові смисли і смисли, що є розширенням/уточненням прототипових смислів чи один одного.

2. Значення завжди характеризується відносно визначеної когнітивної області, тобто структури знання чи концептуальної структури.

3. Значення мовного виразу не зводиться до об’єктивної характеристики тієї сцени, котру воно описує.

Образ, або образну схему Р.Ленекер розуміє не як чуттєвий образ, а як здібність по-різному структурувати і тлумачити зміст однієї і тієї ж когнітивної області.

1. “культура”, “мова” та “мовлення”;

2. визначити основні орієнтири дослідження мовних та мовленнєвих явищ у площині сучасної міжкультурної комунікації, що є результатом всебічної глобалізації суспільства.

Комунікативна лінгвістика. Процеси людського спілкування ставали об’єктом дослідження багатьох галузей мовознавства, починаючи з теорії мовленнєвого спілкування/діяльності (засновники Л.С.Виготський, О.М. Лєонтьєв тощо), закінчуючи відносно новою галуззю мовознавства, комунікативною лінгвістикою.

Як наука, комунікативна лінгвістика почала формуватися у другій половині ХХ століття. Комунікативна лінгвістика — розділ і водночас новий напрям су­часної науки про мову, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з ураху­ванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологіч­них, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.) [2, с. 8].

Комунікативна лінгвістика — га­лузь знань, яка динамічно розвивається та тісно пов’язана з іншими суміжними науками.

Так, теорію мовленнєвої діяльності можна розглядати як методологічну основу комунікативної лінгвістики, вона ґрунтується також на досягненнях когнітивної лінгвістики, яка розглядає комунакацію як різно­вид когнітивної діяльності. На розвиток комунікативної лінгвістики останніх де­сятиліть активно впливають ідеї комунікативістики, науки, що сформувалась у середині XX ст. у США та деяких інших країнах, та вивчає системи засобів і гу­манітарних функцій масових інформаційних зв'язків, що здійсню­ються на різних етапах цивілізації за допомогою різних мов, а та­кож вербальних і невербальних засобів. Функціональна лінгвістика, яка вивчає механізми діючої мовної системи без впливу конситуативних чин­ників, розглядається мовознавцями, як найважливіша власне мовна складова комунікативної лінгвістики. До комунікативної функції мови все активніше звер­тається психолінгвістика і соціо­лінгвістика

Предметом комунікативної лінгвістики є вивчення мови в реаль­них процесах спілкування (комунікації). Тісні контакти комунікативної лінгвістики з різними сферами гуманітарного знання зумовили глибоке про­никнення методів багатьох наук у дослідження комунікативних процесів. До найбільш поширених методів дослідження комунікації належать [2, с. 16-25]:

– Семіотичний аналіз, суть якого п олягає в дослідженні різно­видів комунікації з опертям на знакову (семіотичну) природу складників спілкування. Особливістю семіотичного аналізу є використання інструментарію, відпрацьованого лінгвістикою: нама­гання знайти сталі одиниці коду — знаки, зрозуміти особливості їх поєднання в одиниці вищого рівня, дослі­дити особливості їх використання людиною.

– Прагматичний аналіз, що ґрунтується на вивченні людських вимірів комунікації, пов'язаність їх з мовни­ми структурами. У центрі уваги прагматичного аналізу перебувають такі важливі поняття комунікації, як стратегії й такти­ки спілкування, оцінні аспекти людської взаємодії, за­кони, правила й конвенції спілкування тощо.

– Структурний аналіз, тобто дослідження елементів кожного явища та їхніх структурних зв’язків (дистрибутивний аналіз, трансформаційний аналіз, метод компонентного аналізу тощо).

– Дискурс-аналіз, що ставить собі за мету виявлення соціального контексту спілкування (напр., аналіз побутового діалогу) для виявлення організації засобів мовного коду.

3.1.3. Моделі комунікації. Моделі спілкування з позиції семіотики з урахуванням різних складових комунікативно­го акту, типів зв'язків між учасниками і плину спілку­вання класифікують на три групи: лінійні, інтерактив­ні, трансакційні [2, с. 47-51; 13; 50, S. 13-17].

Лінійні моделі були запропоновані американським вченим Г. Лассвеллом, американ­ським дослідником з проблем комунікації та штучного інтелекту К.-Е. Шенноном, американським мовознавецем російського походження Р. Якобсоном, радянським філо­логом, культурологом Ю. Лотманом. У їх межах комунікація розглядається як лінійний, односкерований процес — від відправника (адресанта) до отримувача (адресата). Вони частково охоплюють особливості процесу міжособистісного спіл­кування, оскільки в них представлені не всі важливі для реальної комунікації чинники.

Інтерактивні моделі, передбачають активність усіх учасників спілкування. Тому обов'язковим елементом комунікації є зворотний зв'язок. Запропо­нували ці моделі спілкування російський філолог М. Бахтін, французький філософ Р. Барт, російський філософ Г. Шпет та ін.

Розглянуті моделі зображають комунікацію як низ­ку дискретних (переривчастих) актів, що мають поча­ток і кінець і в яких відправник значною мірою детермі­нує дії того, хто отримує повідомлення.

Трансакційні моделі представляють комунікацію як процес одночасного відправлен­ня і отримування повідомлень комунікаторами, які за­лежать один від одного як творці комунікативного акту, залишаючись при цьому неповторними особистостями. У таких моделях комунікація постає як процес, у якому люди формують стосунки, взаємодіють один з одним.

Серед трансакційних моделей комунікації найпопулярнішою є модель німецького лінгвіста В. Шрамма, котрий тлумачить комунікацію як постійну інформа­ційну, психологічну, емоційну налаштованість комуні-кантів один на одного, коли і адресант, і адресат не мі­няються місцями, а виконують свої функції одночасно.

3.1.4. Компоненти комунікації. Комунікація як мовленнєва діяльність людини має свої компоненти та засоби комунікації.

До компо­нентів комунікації, на думку вчених [2, с. 51-66; 30, с. 59-66], належать:

– Адресант (автор, мовець). Він є джерелом повідом­лення, котрий кодує свої пові­домлення і подає їх у відповідних формах, доступних для адресата (слухача, читача, аудиторії).

– Адресат. Сприймає повідомлення і відповідно до своїх стратегій і конкретних умов інтерпретує повідом­лення адресанта.

– Повідомлення. Це інформація, що втілена у конкрет­ний код і передана за допомогою відповідного каналу спілкування, і реалізується засобами мови та ін­ших знакових систем, зокрема жестами, мімікою, рухами та поставами тіла, схемами, діаграма­ми тощо.

– Канал комунікації, тобто своєрідний місток, що поєднує адресанта й адресата, це засоби мови, які контролюють створення, надсилання та сприйняття повідомлення. Кожне повідомлення вимагає свого власно­го шляху передавання від джерела інформації до спо­живача. У комунікаційних процесах виокремлюють два основних канали – усний та письмовий, в яких в свою чергу розрізнюють вокаль­ний (слуховий, звуковий), візуальний, тактильний, нюховий і смаковий канали.

– Інформаційний (комунікативний) шум. Це вибір­кове сприйняття, семантичні перешкоди, інформаційні перевантаження, слабкий зворотний зв'язок тощо. Він може виникати внаслідок перекручень у каналах кому­нікації, деформування інформації самими учасниками комунікації тощо.

– Фільтри. Це будь-які обмеження, накладені на інформацію в процесі комуні­кації. Фільтри можуть бути внутрішніми (психологіч­ними: недовіра, невпевненість тощо) або зовнішніми (цензура, заборони, табу тощо).

– Зворотний зв'язок (зворотня інформація). Це реакція адресата на повідомлення, яка допомагає адре­сантові орієнтуватись в його особі, переконатись у мірі дієвості своїх аргументів, досягненні чи недосягненні предметної та комунікативної мети тощо. Реакція може бути словесною або несловесною (жестовою, мімічною, спонтанно руховою тощо).

– Контекст і ситуація. Це місце і час здійснення спілкування; наявність чи відсутність безпосереднього контакту; можливість бачити, чути адресата; кількість учасників комунікації, офіційність чи неофіційність спілкування тощо.