Словник понять та термінів

Автономія (а.)- самоврядування певної частини території держави, тобто її право самостійно вирішувати окремі питання організації і здійснення влади в межах повноважень, установлених конституцією держави. Розрізняють державну (політичну або законодавчу) та адміністративну (місцеву) а. Державна а. - це державоподібне утворення у складі відповідної держави, органи якого мають право видавати закони з питань місцевого значення. Адміністративна а. являє собою тери­торіальну одиницю держави, органи якої не мають права видавати зако­ни, але наділяються більш широкими правами у галузі управління, ніж органи у звичайних адміністративно-територіальних одиницях. Формою а. в Україні є Автономна Республіка Крим.

Автономна Республіка Крим (АРК) - невід'ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. АРК має Конституцію АРК, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від її конституційного складу. Основними гарантіями АРК є: правова, організаційна, фінансова, майнова, ресурсна самостійність у межах, встановлених Конституцією України, яка забез­печує здійснення повноважень АРК; урахування органами державної влади України при прийнятті рішень, що стосуються АРК, передбачених Конституцією України особливостей АРК; державні гарантії статусу і повноважень, права власності АРК; судовий захист статусу й повнова­жень АРК; можливість зміни Конституції АРК виключно Верховною Ра­дою АРК.

Агітація (передвиборна) (а.) - одна зі стадій виборчого процесу, в рамках якої поширюється інформація з метою спонукати виборців до участі у голосуванні «за» чи «проти» тих чи інших кандидатів. А. почи­нається після реєстрації кандидатів і здійснюється у формах і засобами, що не суперечать Конституції та законам України. Фінансування а. здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів.

Адміністративний контроль - нагляд місцевих державних адміністрацій і відповідних органів виконавчої влади за законністю діяльності органів регіонального та місцевого самоврядування, який здійснюється в межах, визначених законом.

Адміністративно-територіальна одиниця (а.-т. о.) - структурний еле­мент системи адміністративно-територіального устрою держави. А.-т. о. не мають політичної самостійності і слугують територіальною основою для побудови системи місцевих та регіональних органів державної влади та здійснення місцевого самоврядування. Конституція України 1996 року до системи адміністративно-територіального устрою України відносить Автономну Республіку Крим, області, райони, міста, райони в містах, се­лища й села. Зміни до Конституції 2004-2005 років передбачають, що на низовому рівні статус адміністративно-територіальної одиниці отримають громади.

Адміністративно-територіальний поділ - поділ державної території на окремі частини (адміністративно-територіальні та політико-територіальні одиниці), відповідно до якого будується система місцевих органів державної влади та організоване місцеве самоврядування.

Адміністративно-територіальний устрій - система взаємовідносин вищих та центральних органів державної влади з органами публічної вла­ди адміністративно-територіальних одиниць держави. Конституція України 1996 року передбачає, що систему адміністративно-територіаль­ного устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

Адміністрація (з січня 2005 - Секретаріат) Президента України (А.П.У.) - постійно діючий орган, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Основними завданнями А. П. У. є ор­ганізаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України щодо: реалізації його повноважень як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й грома­дянина; представлення України в міжнародних відносинах, здійснення керівництва її зовнішньополітичною діяльністю, ведення переговорів та ук­ладання міжнародних договорів України, визнання іноземних держав, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України; здійснення ним керівництва у сферах національної безпеки і оборони; виз­начення стратегії економічного розвитку держави; вирішення питань, пов'язаних з утворенням, реорганізацією і ліквідацією центральних органів виконавчої влади, забезпечення їх узгодженого функціонування і взаємодії (до січня 2005); розв'язання кадрових питань, які належать до його повно­важень; вирішення питань, пов'язаних з нагородженням державними наго­родами, у тому числі відзнаками Президента України, присвоєнням вищих військових та інших вищих спеціальних звань і класних чинів, прийняттям до громадянства та припиненням громадянства України, наданням притул­ку в Україні, здійсненням помилування; здійснення ним інших повнова­жень, визначених Конституцією України. Склад та правовий статус А. П. У. установлюються Положенням про Адміністрацію (з січня 2005 - Секре­таріат) Президента України.

Акт (правовий) - офіційний письмовий документ органу публічної влади, в якому вміщується правова норма (нормативно-правовий акт) або владний припис, винесений в результаті вирішення конкретної юридич­ної справи (правозастосовний акт).

Активне виборче право - право громадян брати участь як виборці в національних, регіональних та місцевих виборах та у референдумах.

Згідно зі статтею 70 Конституції України, активне виборче право мають громадяни України, які досягли вісімнадцяти років на день проведення виборів, референдумів.

Бездіяльність (посадової особи) - певна форма поведінки особи, пов'язана з невиконанням нею дій, які вона повинна була і могла вчини­ти з огляду на покладені на неї посадові обов'язки і згідно із чинним зако­нодавством України.

Безпосередня (пряма) демократія - способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким органам чи особам (народне волевияв­лення).

Блок виборчий - угода кількох політичних партій щодо спільного висування кандидата або списку кандидатів на виборах. Закон України «Про вибори народних депутатів України» передбачає, що виборчий блок може бути утворений двома і більше партіями, які були зареєстровані в установленому законом порядку не пізніш як за рік до дня виборів на підставі рішень з'їздів кожної з цих партій.

Бюджет державний - розпис доходів та видатків держави на певний термін, як правило, на рік. Згідно зі статтею 96 Конституції України, Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Бюджет місцевий (м. б.)- план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. М. б. самостійно розробляють, затверджують і вико­нують відповідні органи місцевого самоврядування. Втручання органів державної влади у процес складання, затвердження і виконання місце­вих бюджетів не допускається.

Верховенство закону (в. з.) - визнання Конституції, закону вищим джерелом права. Як принцип правової системи в. з. отримало визнання в XVII - XIX ст. у зв'язку з формуванням громадянського суспільства і правової держави. Теоретичне обґрунтування отримало в працях Дж.Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо.

Верховенство Конституції (юридичне) (в. К.) - пріоритетне становище Конституції в системі національного законодавства, її вища юридична сила по відношенню до всіх інших правових актів. В. К. отримало закріплення в ч. 2 ст. 8 Конституції України.

Верховенство права (в. п.) - одна із засад конституційного ладу. Прин­цип в.п. означає пов'язаність законодавчої влади природним правом (дер­жава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам при­родного (надпозитивного) права) та верховенства закону.

Верховна Рада України (В. Р. У.) - єдиний орган законодавчої влади в Україні - парламент України. Конституційний склад В. Р. У. - чотирис­та п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загаль­ного, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на строк, визначений Конституцією України. Основними функціями В. Р. У. є: законодавча, установча та контрольна. Законодавча функція В. Р. У. - це найважливіший напрямок її діяльності. У системі поділу влад парламент має прерогативу в галузі правотворчості, він приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання, не втручаючись при цьому до сфе­ри компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність (Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи законодавчу функцію, В. Р. У. за допомогою закону (за умови відповідності його Конституції України) надає своєму рішенню ви­щої юридичної сили, пов'язуючи ним виконавчу і судову влади. Установча функція В. Р. У. пов'язана з її участю у формуванні інших органів держав­ної влади і місцевого самоврядування та визначенні правових основ їх діяльності. Зокрема, Верховна Рада призначає вибори Президента України та місцеві вибори, дає згоду на призначення Президентом України Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, до 01.2005 - Прем'єр-міністра України тощо. Контрольна функція В. Р. У. полягає в здійсненні парламентського контролю.

Верховний Головнокомандувач Збройних Сил (В. Г. 3. С.) - вищий військовий начальник, який здійснює загальне керівництво Збройними Силами держави як під час війни, так і в мирний час. Згідно з п. 17 статті 106 Конституції України, В. Г. 3. С. України є Президент України.

Верховний Суд України (В. С. У.)- найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції. В. С. У. складається із обраних до нього Вер­ховною Радою України суддів. Для організації роботи з розгляду та перег­ляду справ, не віднесених до підсудності вищих спеціалізованих судів, у В. С. У. діють судові палати. Із складу суддів В. С. У. Пленумом Верхов­ного Суду України шляхом таємного голосування обираються Голова В. С. У., перший заступник Голови, заступники Голови - голови судових палат, їх заступники і Секретар Пленуму.

Вето - акт, що призупиняє або не допускає введення в дію рішення будь-яких органів. Найбільше значення має надане Президенту України (ст. 94 Конституції України) право накладати вето на закони, прийняті Верховною Радою України.

Вибори (в.) - спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їх посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата мають право балотуватися два і більше кандидатів. В. у конституційному праві класифікують за різними підставами: 1) залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на парламентські (вибори народних депутатів), прези­дентські (вибори Президента України) та місцеві (вибори депутатів місце­вих рад, сільських, селищних, міських голів); 2) залежно від того, оби­рається виборний орган повністю чи частково, розрізняють загальні та часткові (тобто замість депутатів, які вибули, обирається лише частина колегіального виборного органу влади) в.; 3) залежно відпідстав прове­дення в. можуть бути черговими, позачерговими (достроковими) або пов­торними; 4) залежно від територіальних меж проведення в. поділяють на загальнонаціональні та місцеві (локальні); 5) залежно від способу воле­виявлення виборців розрізняють прямі та непрямі в. Крім того, інколи вибори поділяють на однопартійні, багатопартійні або безпартійні; аль­тернативні та безальтернативні; основні та додаткові тощо.

Виборча дільниця (в. д.) - частина території виборчого округу, утворе­на для підготовки і проведення голосування та підрахунку голосів ви­борців. В. д. утворюються, за винятком окремих випадків, окружними виборчими комісіями.

Виборча система (в. с.)- 1. Система суспільних відносин, які склада­ються в зв'язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-пра­вовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права. 2. Певний спосіб розподілу депутатських ман­датів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виділяють три основні види виборчих систем, які відрізняються порядком установлення результатів голосування - мажоритарна, пропорційна та змішана. Мажоритарна в. с. базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців у виборчому округу, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів) -в Україні застосовується при президентських та місцевих виборах. Про­порційна в. с. передбачає такий порядок визначення результатів голосу­вання, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів в представницький орган, здійснюється відповідно до кіль­кості отриманих ними голосів - в Україні у «чистому» вигляді до виборів 2006 року не застосовувалась. Змішана в. с. заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем: частина депутатів обирається за однією системою, частина - за іншою - в Україні застосову­валась на парламентських виборах до 2006 року.

Виборче право (в. п.)- 1. Головний конституційно-правовий інститут, який становлять норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної вла­ди (об'єктивне в. п.). 2. Закріплене Конституцією України і гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади (суб'єктивне в. п.). При цьому виділяють активне (право обирати) в. п. і пасивне (право бути обраним) в. п.

Виборчий бюлетень (в. б.) - виборчий документ затвердженої форми для таємного голосування. В. б. видається виборцю дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців та за умови пред'явлення виборцем відповідного документа.

Виборчий округ (в. о.) - територіальна або інша виборча одиниця, в межах якої об'єднуються виборці для обрання депутатів. В Україні вибори проводяться в територіальних округах, які утворюються: при президентських та парламентських виборах Центральною виборчою комісією; при місцевих виборах - відповідними територіальними вибор­чими комісіями. При утворенні в. о. мають бути дотримані вимоги вибор­чого законодавства України щодо забезпечення приблизно рівної кіль­кості виборців у кожному в. о.

Виборчий процес (в. п.) - це здійснення громадянами, політичними партіями, виборчими комісіями, іншими суб'єктами виборчого процесу виборчих процедур, передбачених виборчим законодавством України. В. п. здійснюється у кілька стадій: складання списків виборців; утворен­ня одномандатних округів; утворення виборчих комісій; висування та реєстрація кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі, та кандидатів у депутати в одноман­датних округах; проведення передвиборної агітації; голосування; підра­хунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і резуль­татів виборів депутатів; реєстрація обраних депутатів.

Виборчі комісії (в. к.) - спеціальні колегіальні виборчі органи, що утво­рюються у порядку, визначеному законом, для підготовки і проведення ви­борів до органів публічної влади. В Україні систему виборчих комісій ста­новлять: Центральна в. к., окружні в. к., територіальні в. к., дільничні в. к.

Виконавча влада (в. в.) - гілка державної влади, здійснення якої згідно з теорією поділу влади покладається на систему органів в. в. - су­купність органів державної влади, наділених компетенцією в галузі дер­жавного управління і матеріальними, фінансовими, кадровими, інфор­маційними та іншими ресурсами, необхідними для її реалізації в організаційних і правових формах та із застосуванням методів діяль­ності, що передбачені Конституцією України для виконавчої гілки влади.

Вища рада юстиції - колегіальний, незалежний орган, відповідаль­ний за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суд­дями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компе­тенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Відповідальність в конституційному праві (к.-п. в.) - відповідальність органів публічної влади, їх посадових осіб за порушення конституційно-правових норм. Формами к.-п. в. можуть бути: накладання вето на право­вий акт, скасування правового акта, дострокове припинення повнова­жень, усунення з поста, визнання виборів недійсними тощо.

Відставка - дострокове припинення повноважень органу публічної влади, його посадової особи за власним бажанням (наприклад, в. Прези­дента України) або внаслідок обставин, передбачених законом (наприк­лад, відставка Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верхов­ною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України).

Вільний мандат (в. м.) - форма взаємозв'язків депутата парламенту, іншого представницького органу зі своїми виборцями, яка характеризується тим, що депутат вважається представником усього народу (територіальної громади), ніхто не може відкликати його або давати обов'язкові накази. Бе­ручи участь у здійсненні функцій парламенту, депутат пов'язаний лише нор­мами Конституції, відповідальністю перед Богом та своєю совістю, яка по­винна підказувати йому, яке рішення приймати щодо тих чи інших проблем, що обговорюються в парламенті чи іншому представницькому органі. Упер­ше принцип в. м. був сформульований англійським ученим та законодавцем Едмундом Бруком у 1774 р., і його основні положення зводяться до такого: 1) мандат є загальним (хоча депутати і можуть обиратися за виборчими окру­гами, вони представляють усю націю); 2) мандат - не імперативний, а фа­культативний (його здійснення вільне від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, в тому числі брати участь у парламентських засідан­нях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців); 3) мандат не підля­гає відкликанню; 4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню). Конституція України регулює питання статусу народних де­путатів України, базується на принципі вільного депутатського мандата (хо­ча прямо про це в тексті Конституції і не говориться). Такий висновок обґрунтований тим, що Конституція не передбачає обов'язковості для де­путатів наказів виборців і можливості відкликання депутата виборцями. Водночас Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. до обов'язків народного депутата України було встановлено необхідність підтримувати тісні зв'язки з виборцями; вивчати громадську думку, потреби і запити населення; вести регулярний прийом виборців.

Властивості (юридичні) Конституції України (ю. в. К. У.) - це її спе­цифічні риси як Основного Закону, що відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність та зміст. До ю. в. К. У. належать: юридичне верховенство, стабільність, пряма дія норм, особливий механізм правового захисту.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, не­безпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, не­обхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Вотум (в.) - рішення, прийняте більшістю голосів виборців або членів представницької установи. Наприклад, в. виборчий - результати виборів президента, парламенту тощо. У парламентській практиці в. - виражен­ня довіри (недовіри) уряду, посадовій особі тощо. Конституція України (ст. 87) передбачає право Верховної Ради України приймати резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України.

Гарантії місцевого самоврядування - сукупність способів та засобів, що забезпечують повну та ефективну реалізацію територіальними громадами, їх органами та посадовими особами права на місцеве самоврядування.

Генеральний Прокурор України (Г. П. У.) - очолює прокуратуру України. Г. П. У. призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Г. П. У., що має наслідком його відстав­ку з посади. Строк повноважень Г. П. У. - п'ять років. Генеральний прокурор України: 1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю; 2) призначає першого заступника, заступників Г. П. У., керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Г. П. У.; 3) затверджує структуру і штатну чисельність підпо­рядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання; 4) призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим; 5) призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів; 6) відповідно до законодавства виз­начає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено Законом України «Про прокуратуру» від 05.07.1991 р.;

- відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів проку­ратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції;

- присвоює класні чини; 9) вносить подання Президенту України про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3 класів.

Глава держави (Г. д.) - особа, яка формально займає найвищу сходин­ку в державній ієрархії і здійснює верховне представництво держави у внутрішньо - та зовнішньополітичних відносинах. Юридичними форма­ми Г. д. є: 1) монарх; 2) президент; 3) колегіальна президентура - обраний парламентом на визначений термін колегіальний орган, який здійснює функції глави держави (наприклад, Державна рада на Кубі, два капітан-регенти в Сан-Маріно, Федеральна рада в Швейцарії); 4) глава уряду, на якого покладається здійснення функцій глави держави (наприклад, землі ФРН);5) одноосібний або колегіальний узурпатор - особа або колегіаль­ний орган, які здійснюють владу без правових підстав, не маючи при цьо­му ні «царського«походження, ні мандата виборщиків. В Україні Главою держави є Президент України, який обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного го­лосування строком на п'ять років.

Голова Верховної Ради України (Г. В. Р. У.) - вища посадова особа Верховної Ради України. Г. В. Р. У. обирається Верховною Радою України зі свого складу шляхом таємного голосування. У будь-який час Г. В. Р. У. може бути відкликаний Верховною Радою України на його про­хання, а також у зв'язку з незадовільною його роботою на цій посаді або через інші обставини, що унеможливлюють виконання ним своїх обов'язків. Г. В. Р. У. відповідно до ст. 88 Конституції України та Регла­менту Верховної Ради: веде засідання Верховної Ради України; організо­вує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради Ук­раїни; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України в зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України; вживає заходів щодо охорони та захисту честі і гідності Верховної Ради, її органів та депутатів; видає розпорядження про опублікування актів Верховної Ради, що не потребують подальшого підписання Президентом України; забезпечує внутрішню і зовнішню без­пеку Верховної Ради; розпоряджається використанням приміщень, спо­руд, обладнання, а також територій, що перебувають у віданні Верховної Ради; затверджує Положення про документообіг у Верховній Раді; забез­печує розробку проекту кошторису витрат Верховної Ради; розпоряд­жається коштами, виділеними Верховній Раді згідно із затвердженим бюджетом і кошторисом витрат Верховної Ради тощо.

Голосування (г.) - найбільш демократична процедура прийняття колективних рішень. Г. є необхідним атрибутом: 1) законодавчого проце­су; 2) виборчого процесу і референдуму. 1) Шляхом г. завершується кожне читання при обговоренні законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України, приймаються закони та інші рішення Верховної Ради України. У Верховній Раді України застосовуються три види голо­сування: відкрите нефіксоване, відкрите фіксоване та таємне, шляхом подачі бюлетенів. 2) В Україні г. на всіх виборах публічної влади й рефе­рендумах є таємним, що передбачає заборону будь-якого контролю за волевиявленням виборців. Г. також є особистим - виборець не має права передавати свій виборчий бюлетень іншим особам. Забороняється отри­мання незаповненого виборчого бюлетеня від інших осіб, заохочення або змушування виборців до передачі бюлетеня іншим особам шляхом підку­пу, погроз або іншим способом.

Громадянин - людина, яка ідентифікує себе з певною країною, що породжує в неї певні духовно-моральні почуття щодо встановлених у ній порядків, її історії й культури, а також наділена відповідним юридичним статусом, що є підставою для володіння певними правами (наприклад, такими, як право на державне забезпечення й захист, виборче право, пра­во на представництво інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допо­могу, на захист безпеки і власності тощо). Набуваючи статусу громадяни­на конкретної держави (громадянського стану), людина стає суб'єктом політико-правових відносин - отримує встановлені у цій державі права громадянина, можливість домагатися їх дотримання, захисту державою (як всередині країни, так і поза її межами), покладає на себе певні обов'язки перед нею, коло яких,головним чином, зводиться до сплати податків, дотримання законів, виконання повинностей, може брати участь ужитті громади та впливати на прийняття рішень.

Громадянство - формально-юридичний статус особистості, який на­дається їй після досягнення відповідного віку або шляхом натуралізації і засвідчується врученням їй відповідного документа. Громадянський статус пов'язаний з отриманням людиною певних юридичних, політич­них, економічних тощо прав та накладанням відповідальності за дотри­мання встановлених у державі порядків.

Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі право­вий зв'язок між фізичною особою й Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадська організація - об'єднання громадян для задоволення та за­хисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Громадянське суспільство - необхідний і раціональний спосіб соціального життя, заснований на розумі, свободі, праві та демократії; суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм її економічного та політичного буття, гарантуються права людини і забез­печується ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство -1) має відношення до громади. Це суспільство, в якому громадяни доб­ровільно та без тиску з боку владних органів згуртовують свої зусилля (згідно зі своїм правом) із метою досягнення загального добробуту та без будь-якої політичної залежності чи політичних взаємин. У первісне зав­дання громадянського суспільства не входить боротьба за владу, хоч його діяльність може спрямовуватись супроти надмірної концентрації влади чи її зловживань; 2) проміжна в суспільстві сукупність асоціацій, бізнесів, церкви, громадських груп, клубів, освітніх закладів та спілок, що знаходиться між сім'єю та державою; 3) суспільство здатне до самоор­ганізації (самоврядування) на демократичних принципах; 4) сус­пільство, в якому впроваджуються та забезпечуються права та свободи громадян, передбачені Конституцією України; 5) суспільство, де люди в теорії та на практиці є носіями влади і усвідомлюють це; 6) організація суспільних відносин, яка передбачає демократичні принципи підготов­ки, прийняття та контролю за виконанням рішень при активній участі громадян.

Громадянські (особові) права й свободи людини (г. п. і с.) - сукупність природних і невідчужуваних основоположних прав і свобод, що належать людині від народження і не залежать від її належності до громадянства певної держави. Г. п. і с. становлять основу правового статусу людини.

Громадянськість - духовно-моральна вартість, світоглядно-психо­логічна характеристика людини, що обумовлена її державною самоідентифікацією, усвідомленням приналежності до конкретної країни. З цим пов'язане більш або менш лояльне ставлення людини до встановлених у державі порядків, законів, інституцій влади, відчуття власної гідності у стосунках із представниками влади, знання й поважання прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність і вміння домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальне ставлення до своїх обов'язків перед громадою. Грома­дянськість є наслідком тривалого виховного, формуючого впливу, грома­дянської соціалізації особистості. Почуття громадянськості може зберіга­тися в людини навіть після втрати нею формального громадянства, підданства тієї чи іншої країни.

Деконцентрація - процес передачі частини функцій та повноважень центральних органів виконавчої влади місцевим органам виконавчої влади.

Делеговані повноваження - окремі повноваження, віднесені до ком­петенції органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, якими згідно із законом або договором наділяється інший орган виконав­чої влади або місцевого самоврядування. Делегування повноважень здійснюється: а) законом - органам місцевого самоврядування надають­ся законом окремі повноваження органів виконавчої влади; б) догово­ром - окремі повноваження органу місцевого самоврядування (наприк­лад, повноваження по управлінню об'єктом права комунальної власності територіальної громади) передаються органу місцевого самоврядування іншого територіального рівня або іншої територіальної громади; в) рішенням районної, обласної ради, що приймається відповідно до зако­ну, - делегування повноважень районних і обласних рад відповідним дер­жавним адміністраціям.

Делеговані повноваження органу самоорганізації населення - повно­важення сільської, селищної, міської, районної у місті ради, якими вона додатково наділяє орган самоорганізації населення.

Демократія - організація та функціонування державної влади на засадах справедливості, рівності, стабільності й загального добробуту. Демократія - це формальне визнання народу джерелом влади, її сувере­ном, стосовно якого влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демок­ратії (тобто влади народу) є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їх діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референ­думів тощо. Ознакою демократичних порядків вважається й переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке визначення порядку прове­дення політичних процедур та суспільних заходів за допомогою регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма державного правління парламентського чи президентського типу.

Демократична держава (д. д.) - держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини й гро­мадянина. Рисами України як д. д. є: реальна представницька демократія; організація державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; конституційне закріплення та реалізація на практиці принци­пу ідеологічного і політичного плюралізму; визнання та гарантованість місцевого самоврядування; пріоритет прав і свобод людини й громадянина.

Депутат (д.) - особа, обрана до парламенту або представницького орга­ну місцевого самоврядування. Д. набуває особливого статусу, який забезпечує йому необхідні умови для участі в законодавчій та іншій діяльності відповідного представницького органу. Правовий статус на­родного депутата України встановлений Конституцією України та Зако­ном України «Про правовий статус народного депутата України» від 17.11.1992 року. Гарантіями діяльності народного депутата України є: непорушність повноважень народного депутата; депутатська недотор­канність; забезпечення народного депутата інформаційними матеріала­ми та юридичною допомогою; переважне право виступу з питань депу­татської діяльності в державних засобах масової інформації; відповідальність посадових осіб за невиконання обов'язків щодо народно­го депутата; захист трудових прав народного депутата; компенсація вит­рат, пов'язаних із депутатською діяльністю; право народного депутата мати до десяти помічників-консультантів та помічників-консультантів, які працюють на громадських засадах; право народного депутата на на­лежні умови для виконання депутатських повноважень; право народного депутата на належні житлові умови та на безоплатний проїзд.

Депутатська недоторканність (д. н.) - принцип депутатського мандата, згідно з яким депутат не може бути без його письмової згоди або згоди пар­ламенту, іншого представницького органу притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку. Конс­титуція України (ст. 80) гарантує д. н. народним депутатам України.

Депутатські групи (фракції) (д. г.) - формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Д. г., сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують прог­рамні документи відповідної партії. Д. г., сформовані на позапартійній основі, об'єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного й соціально-економічного розвитку. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України зареєстровані д. г. (ф.) користуються правами: на пропорційне (виходячи з кількості їх членів) представництво в усіх органах Верховної Ради України та офіційних парламентських деле­гаціях; на виступ свого представника з усіх питань порядку денного на засіданнях Верховної Ради України та її органів; д. г. (ф.), з ініціативи якої розглядається питання, має право на виступ свого представника після при­пинення обговорення на засіданнях Верховної Ради України та її органів.

Державний Герб - відмінний знак, що є офіційною емблемою держа­ви, яка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках та деяких офіційних документах. Згідно з Конституцією України (ч. З ст. 20), Вели­кий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Дер­жавного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) - ч. 4 ст. 20 Конституції України. Державний Гімн - музикально-поетичний твір, який разом із Дер­жавним Гербом і Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч. 5 ст. 20) установлює, що Державним Гімном Ук­раїни є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвер­дженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державний комітет (державна служба) (д. к. (д. с.)) - центральний ор­ган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує й координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Д. к. (д. с.) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визна­ченій сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалу­зеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Д. к. (д. с.) очолює його голова.

Державний кордон України - лінія і вертикальна поверхня, що про­ходить за цією лінією, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.

Державний Прапор - офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч. 2 ст. 20), Дер­жавний Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизон­тальних смуг синього й жовтого кольорів.

Державний лад (д. л.) - система основних політико-правових, еко­номічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами. Д. л. може бути конституційним, як­що мова йде про конституційну державу, тобто державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом (встановлюючи або санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі Конституції та інших легітим­них джерел права), виконує певні обов'язки перед людиною й суспільством, і неконституційним - державний лад тоталітарної держави.

Державний суверенітет - верховенство державної влади всередині країни, її повнота, незалежність у зовнішніх відносинах, загальний ха­рактер та виключність.

Державний устрій - політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їх правових відносин між собою та з державою в цілому. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна, федеративна та обласна (Іспанія, Італія) держава.

Децентралізація - процес передачі частини функцій та повноважень центральних органів виконавчої влади органам регіонального та місцево­го самоврядування.

Договір (міжнародний) - міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі і регульована міжнародним правом, незалежно від то­го, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'яза­них між собою документах, а також незалежно від її конкретногонайме­нування.

Етатизація - одержавлення, наприклад, суспільства й утвердження тоталітарних форм державного режиму.

Загальне виборче право - важливий конституційний принцип вибор­чого права України, зміст якого полягає у тому, що: 1) право голосу на виборах та референдумах мають лише громадяни України. Вимога на­лежності до громадянства України пов'язана з тим, що виборче право -це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними справами, воно належить до політичних прав; відповідно, особи, які не є громадянами України, хоча і проживають на території України, не наділяються виборчим правом; 2) забороняються будь-які привілеї або обмеження виборчих прав окремих груп громадян залежно від природ­них властивостей громадянина України як людини та від його грома­дянських рис. При цьому, серед природних властивостей у виборчому законодавстві України названі: раса, колір шкіри, стать, а до переліку громадянських властивостей включені політичні, релігійні та інші пере­конання, етнічне та соціальне походження, майновий стан, місце прожи­вання, мовна належність; 3) забороняються обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі, які не передбачені Конституцією України та виборчим законодавством України.

Загальні збори (за місцем проживання громадян) - зібрання всіх чи частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцево­го значення.

Закон - нормативно-правовий акт, що приймається органом законодав­чої влади (Верховною Радою України) або безпосередньо народом України (на всеукраїнському референдумі) із дотриманням вимог законодавчої про­цедури, який має вищу (щодо всіх інших нормативно-правових актів) юри­дичну силу та регулює найбільш важливі суспільні відносини переважно за­гального характеру. Перелік питань, що визначаються або встановлюються виключно законами України, міститься в ст. 92 Конституції України.

Законодавча ініціатива (з. і.) - офіційне внесення до Верховної Ради України уповноваженим суб'єктом законопроекту або законодавчої про­позиції. Законопроект та законодавча пропозиція - дві основні форми реалізації права з. і. При цьому під законопроектом розуміється текст майбутнього закону з усіма його атрибутами (преамбулою, статтями, па­раграфами тощо), а під законодавчою пропозицією - ідея або концепція майбутнього закону. Відповідно до ст. 93 Конституції України, право за­конодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Законодавчий процес - чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України діяльність спеціально уповноваже­них органів і посадових осіб (суб'єктів законодавчого процесу), що полягає у творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій. Звичайно, виділяють такі основні стадії законодавчого процесу: підготовка законопроекту (законодавчої пропозиції) та внесення його до Верховної Ради - законодавча ініціатива; попередній розгляд за­конопроекту в комітетах Верховної Ради; обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради з його наступним прийняттям або відхиленням (повністю чи частково); підписання (санкціонування) та оп­рилюднення закону. Крім основних, може виникнути потреба в додат­ковій стадії - обговоренні вмотивованих пропозицій Президента України в разі повернення ним прийнятого закону до Верховної Ради України (пов­торний розгляд).

Законопроект (з.) - текст проекту закону, що подається в парламент, інший законодавчий орган для прийняття в установленому порядку. Рег­ламент Верховної Ради України передбачає відмінність між з. і законо­давчою пропозицією (двома формами реалізації права законодавчої ініціативи): якщо з. являє собою текст майбутнього закону з усіма його атрибутами (преамбулою, статтями, параграфами тощо), то законодавча пропозиція - це ідея або концепція майбутнього закону.

Законопроект конституційний - законопроект, що передбачає внесен­ня змін чи доповнень до Конституції України.

Запит депутатський - вимога депутата парламенту, іншого представ­ницького органу, яка заявляється на сесії депутата парламенту, іншого представницького органу до підконтрольних і підзвітних йому органів та по­садових осіб дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції, якщо його попередні депутатські звернення до них не були задоволені.

Засади конституційного ладу України - 1. Система закріплених у Конституції України вихідних принципів територіальної, політичної, соціальної та економічної організації держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. 2. Загальний конституційно-правовий інститут, який становлять норми Конституції України, що закріплюють основні принципи організації держави, харак­теризують її як конституційну, а також визначають засади й принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством України їхніх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законо­давства або про недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшен­ня їхньої діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Імперативний мандат (і. м.) - форма взаємозв'язків депутата парла­менту, іншого представницького органу зі своїми виборцями. Принцип ім. обґрунтовувався на основі положень доктрини народного сувереніте­ту, сформульованої Жан-Жаком Руссо у XVIII ст., яка базується на ідеї неподільності й непредставництва народного суверенітету: представляти можна не сам суверенітет, а лише владу (за Ж.-Ж. Руссо, депутати не можуть бути представниками народу, вони є лише його уповноважени­ми). Обов'язковими елементами і. м. є пов'язаність депутата волею виборців (накази виборців) та можливість відкликання депутата вибор­цями. У практичному плані і. м. немає ніякого сенсу, оскільки звернення депутата до своїх виборців із кожного питання, яке обговорюється парла­ментом, іншим представницьким органом, внаслідок лише суто технічних проблем, не говорячи про інші аспекти, може повністю дезор­ганізувати його роботу. Принцип і. м. закріплювався в «радянських» конституціях.

Імпічмент (і.) - спеціальна процедура (правила) щодо притягнення до відповідальності вищих посадових осіб (президента, міністра тощо) у ви­падках порушення ними законів держави. В Україні процедура і. перед­бачена стосовно Президента України (ст. 111 Конституції України), а її застосування можливе за таких умов: 1) наявності висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину; 2) наяв­ності висновку Конституційного Суду України щодо додержання консти­туційної процедури розслідування й розгляду справи про імпічмент. Пре­зидент України має право заявити про відмову від участі в процедурі і., що тягне за собою припинення його повноважень на підставі, передбаче­ною ст. 109 Конституції України (відставка Президента України). Сама процедура і. включає такі стадії: 1) ініціювання питання про усунення Президента з поста в порядку імпічменту більшістю від конституційного складу Верховної Ради України; 2) прийняття Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу рішення про звинува­чення Президента; 3) прийняття Верховною Радою не менш як трьома четвертими від її конституційного складу рішення про усунення Прези­дента з поста.

Імунітет - свобода від арештів, затримань та інших процесуальних дій, пов'язаних із судовим обмеженням прав людини й громадянина.

Інаугурація (інавгурація) - урочиста церемонія вступу на пост глави держави. Ст. 104 Конституції України передбачає, що новообраний Пре­зидент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення прися­ги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведен­ня Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Індемнітет - право не нести юридичної відповідальності за свої вис­ловлювання й голосування в парламенті.

Кабінет Міністрів України (К. М. У.) - найвищий орган у системі органів виконавчої влади. К. М. У. здійснює функції, пов'язані з керівництвом ви­конавчо-розпорядчою діяльністю в різних сферах державного життя та спрямовуванням і координацією діяльності органів виконавчої влади. До складу К. М. У. входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою (до січня 2005 - Президентом) України за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни. Персональний склад К. М. У. призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Каденція - проміжок часу, протягом якого виборна особа (орган) здійснює свої повноваження.

Кворум - кількість членів колегіального органу, присутність яких на його засіданнях необхідна для обговорення та прийняття рішень.

Колізії - суперечності між нормами права. Вони породжуються недос­коналістю чинного законодавства, довільним тлумаченням джерел галузі права тощо.

Комітети Верховної Ради України - постійно діючі органи, які створю­ються на строк повноважень Верховної Ради України на основі про­порційного представництва депутатських груп та фракцій. Згідно зі ст. 89 Конституції України, Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, обирає голів цих комітетів. Основними функціями парламентсь­ких комітетів є здійснення законопроектної роботи, підготовка і попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.

Компетенція - сукупність предметів відання та повноважень органу публічної влади або посадової особи, що визначають його місце в системі органів публічної влади (у системі місцевого самоврядування).

Компетенція місцевого самоврядування - встановлена нормами Конституції та законів України сукупність прав, обов'язків та предметів відання територіальної громади, органів та посадових осіб місцевого са­моврядування, які забезпечують здійснення функцій і завдань місцевого самоврядування.

Комунальна власність - рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та не­рухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права кому­нальної власності територіальної громади, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Конституційне звернення (к. з.) - письмове клопотання до Консти­туційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Консти­туції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини й громадянина, а також прав юридичної особи. Суб'єктами права на к. з. є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Конституційне подання - письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) не­конституційним, про визначення конституційності міжнародного дого­вору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також звернення Верховної Ради про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування й розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту. Суб'єктами права на конституційне подання є: Президент України, Верховна Рада України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Конституційне право України (к. п. У.) - провідна галузь національно­го права України, що являє собою систему правових норм, що регулюють базові суспільні відносини, закріплюючи при цьому залежність публічної влади, засади її організації та здійснення, гарантії основних прав і свобод людини й громадянина. Предмет к. п. У. становлять суспільні відносини, що виникають в усіх сферах життєдіяльності суспільства та які пов'язані з правами і свободами людини і громадянина (відносини між людиною та державою), організацією держави і публічної влади (владовідносини).

Конституційний лад - такий стан (або порядок) суспільних відносин, врегульованих конституційно-правовими нормами, що характеризує дер­жаву як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційний Суд України (К. С. У.) - єдиний доган конституційної юрисдикції в Україні. К. С. У. вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. К. С. У. складається з вісімнад­цяти суддів К. С. У.: шість суддів призначаються ПрезидентомУкраїни після консультації з Прем'єр-міністром та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів К. С. У.; шість суддів призначаються Вер­ховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюле­тенів; шість суддів призначаються з'їздом суддів. До повноважень К. С. У. належить прийняття рішення та дача висновків у справах щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість; до­держання конституційної процедури розслідування й розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Формами звер­нення до К. С. У. є конституційне подання та конституційне звернення.

Конституційні принципи правового статусу людини» громадянина вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов'язків людини й громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стан­дартами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародним пактом про громадянські й політичні права (1966 р.), Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод (1950 р.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює щодо правового статусу людини і громадянина такі принципи: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини й громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед зако­ном; єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.

Конституційно-правова відповідальність (к.-п. в.) - особливий вид юридичної відповідальності, яка передбачається конституційно-правови­ми нормами і настає за конституційний делікт (правопорушення). Конс­титуційно-правова відповідальність має політичний і моральний харак­тер. Вона не поширюється на громадянина, якщо він не є посадовою особою, суб'єктом конституційно-правової відповідальності може висту­пати лише орган публічної влади або його посадова особа. Формами к.-п. в. є: скасування або призупинення дії правового акта; дострокове припинення повноважень, усунення з поста; визнання виборів або ре­зультатів референдуму недійсними.

Конституційно-правова норма (к.-п. н.) - загальнообов'язкове прави­ло поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. К.-п. н. характеризуються особливим змістом (регулюють особливе коло відносин), установчим характером приписів (визначають основи побудови правової системи та державного ме­ханізму), основоположним джерелом (Конституція України), особливос­тями структури (переважна більшість не містить санкції), особливим ко­лом суб'єктів (народ, держава тощо), загальнорегулятивним характером (норми-принципи, норми-дефініції, норми-програми тощо).

Конституційно-правові відносини (к.-п. в.) - суспільні відносини, вре­гульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами й обов'язками згідно з приписом конституційно-правової норми. К.-п. в. характеризуються специфічним змістом (пов'язані із здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини та громадянина), особливим суб'єктним складом, особ­ливим механізмом реалізації прав і обов'язків суб'єктів (у значній час­тині цих відносин права та обов'язки суб'єктів реалізуються не безпосе­редньо, а через інші відносини).

Конституційно-правовий інститут (к.-п. і.) - відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Виділяють загальні (генеральні), головні та почат­кові к.-п. і.

Конституціоналізм - 1. Політико-правова доктрина, що обґрунтовує необхідність встановлення конституційного ладу. 2. Правління, обмеже­не конституцією; політична система, що спирається на конституцію та конституційні методи правління. 3. Ідейно-політичний рух.

Конституція (формально-юридична) - основний закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регу­лює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації та здійснення державної влади, взаємовідносин держави з людиною, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини та громадянина, систему, порядок ор­ганізації й компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи, засади місцевого самоврядування.

Контрасигнація (к.) - попереднє скріплення акта Глави держави підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за цей акт та його виконання, унаслідок чого вони приймають на себе юридичну й політич­ну відповідальність за акт глави держави. Конституція України (ст. 106)передбачає необхідність к. актів Президента України, що видаються з питань, пов'язаних із здійсненням представництва держави в міжна­родних відносинах, керівництвом зовнішньополітичною діяльністю дер­жави, веденням переговорів та укладанням міжнародних договорів України; прийняттям рішення про визнання іноземних держав; призна­ченням та звільненням глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; припиненням повно­важень Верховної Ради України; призначенням членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиненням їх повноважень на цих посадах; призначенням на посади та звільненням з посад Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду дер­жавного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України; утворенням, реорганізацією та ліквідацією міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; призначен­ням на посади та звільненням з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійсненням керівництва у сферах національної безпеки та оборони держави; керівництвом робо­тою Ради національної безпеки і оборони України; прийняттям у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, оголошення в разі необхідності окремих місцевос­тей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; призначенням третини складу Конституційного Суду України; утворенням судів; прис­воєнням вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих спеціальних звань і класних чинів.

Ліберальна (європейська) концепція прав людини (л. к. п. л.) - ба­зується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини й обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. Уперше л. к. п. л. було відтворено в Декларації неза­лежності СІЛА 1776 року та в Декларації прав людини й громадянина 1789 року (Франція). Основні положення л. к. п. л. зводяться до того, що:

- усі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав - головне призначення держави;

- свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи - рівність можли­востей для всіх; 3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом; 4) части­на дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; 5) обмеження прав людини можливе лише у виняткових випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

Мандат (депутатський) - 1. Документ, що підтверджує законність пов­новажень депутата парламенту, іншого представницького органу. 2. Публічна функція, що покладається на депутата парламенту, іншого представницького органу шляхом виборів і зміст якої визначається Конс­титуцією й законами держави. Конституція України закріплює такі прин­ципи народного депутата України: вільний депутатський мандат; здійснен­ня повноважень народним депутатом на постійній основі; несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності; рівноправність депу­татів; депутатська недоторканність та депутатський індемнітет.

Методи конституційно-правового регулювання (м. к.-п. р.) - су­купність прийомів та засобів, із допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права. Основними м. к.-п. р. є: встановлення прав, дозволяння, заборона, покладання обов'язків та відповідальності.

Міністерство (м.) - головний (провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади для забезпечення реалізації державної політи­ки у визначеній сфері діяльності. Керівництво м. здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за роз­робку й упровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує й координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, відне­сених до його відання.

Місцеве самоврядування - гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конс­титуції й законів України.