Правове регулювання рекреаційної діяльності

Остаточно питання про формування рекреаційного господарства як самостійної галузі економіки України, безумовно, має бути вирішене економічною наукою, однак подальший розвиток таких відносин багато в чому визначається станом їх правового регулювання, а для розробки законодавства викладений підхід до рекреаційної діяльності й рекреаційного господарства має принципове значення, тому що дозволяє розглядати їх як єдиний складний об’єкт правового регулювання з урахуванням їх значимості для соціально-економічного розвитку країни.

Світова практика розвитку рекреаційного бізнесу підтверджує, що фактично всі визнані сьогодні країни – лідери такого бізнесу (Туреччина, Болгарія, Єгипет, Франція, Італія, Іспанія й інші) – починали розвиток з офіційного визнання такої галузі господарювання, зі зміни політики держави й створенню для суб’єктів, що займаються такою діяльністю, сприятливих правових умов господарювання. В Україні є всі необхідні умови для успішного розвитку цієї галузі, крім відповідної державної політики й відповідного законодавства.

Сукупність нормативних актів, що регулюють рекреаційні відносини, складають рекреаційне законодавство.

Характерні риси законодавства:

· містить правові інститути різних галузей права;

· відсутність спеціального нормативного акта;

· спеціальні нормативні акти допускають, але не регламентують рекреаційні відносини як вид господарських;

· розмаїття відомчих нормативних актів.

Рекреаційне законодавство представлене двома групами нормативних актів: загальними й спеціальними.

До загального правового регулювання необхідно віднести також норми цивільного, екологічного, адміністративного, фінансового, податкового, інвестиційного, митного, банківського й іншого законодавства, що регулюють окремі сторони господарської діяльності.

Спеціальне правове регулювання містить:

а) закони України «Про туризм», «Про фізичну культуру і спорт», «Про музеї й музейну справу», «Про бібліотеки й бібліотечну справу», «Про кінематографію», Основи законодавства про охорону здоров’я, Основи законодавства про культуру;

б) укази Президента України;

в) постанови Кабінету Міністрів України, наприклад: «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних», «Про затвердження порядку організації та проведення гастрольних заходів»;

г) нормативні акти міністерств і держкомітетів України, наприклад:

· Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Державних санітарних правил розміщення, облаштованості й експлуатації оздоровчих установ»;

· Наказ Держкомітету України по житлово-комунальному господарству, Держкомітету України по туризму «Про затвердження правил користування готелями й надання готельних послуг в Україні»;

· Наказ Держкомітету України по туризму «Про затвердження Положення про пошуково-рятувальну службу суб’єктів туристичної діяльності, що спеціалізуються на організації туристичних подорожей з використанням активних форм пересування туристів»;

· Наказ Держкомітету України з питань регуляторної політики та підприємництва Міністерства культури і туризму України «Про затвердження ліцензійних умов провадження туроператорської діяльності»;

· Інструкцію про умови й правила здійснення підприємницької діяльності, пов’язаної з наданням туристичних послуг, і контролю за їхнім виконанням, яка затверджена наказом Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України, Держкомітету України по туризму;

д) рішення органів місцевого самоврядування;

е) нормативні акти колишнього СРСР, наприклад:

· Положення про курорти: Постанова Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1972 р.;

· Правила медичного відбору й напрямку хворих (дорослих, дітей, підлітків) на санаторно-курортне й амбулаторно-курортне лікування: затв. наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР від 16.05.1983 р.

Рекреаційне законодавство на сьогодні перебуває в стані роз-
витку, тому його стан і перспективи вимагають подальшого вивчення й розробки.

Основними напрямками правового регулювання розвитку рекреаційного господарства варто вважати:

· підготовку закону України про загальні правові, економічні й організаційні основи рекреаційної діяльності, у якому визначити таку діяльність як рівноправну серед інших видів господарської;

· розробку організаційно-правового механізму й внесення змін і доповнень у чинне законодавство для забезпечення розвитку рекреаційного господарства;

· закріплення основних засобів і методів державного регулювання рекреаційною діяльністю, зокрема, стимулювання, оподаткування, інвестування, ціноутворення й інших, спрямованих на створення сприятливих умов для господарювання в сфері рекреації;

· підготовку правового забезпечення нових організаційно-правових форм господарювання: асоціацій, корпорацій, консорціумів й інших об’єднань за галузевими і територіальними ознаками; рекреаційних парків, рекреаційних вільних (економічних) зон, інших зон пріоритетного розвитку цієї галузі й т. ін.;

· розробку правового режиму рекреаційних, у тому числі природних ресурсів, що забезпечує їхню охорону й раціональне використання, екологічну безпеку;

· введення обов’язкового ліцензування й сертифікації при здійсненні всіх видів рекреаційної діяльності для захисту прав та інтересів рекреантів;

· визначення спеціальних кваліфікаційних вимог, пропонованих до працівників рекреаційних підприємств, установ.

Розробка законодавства за зазначеними напрямками сприятиме перетворенню рекреаційного господарства у високорентабельну галузь національної економіки, щоб Україна зайняла гідне місце у світовому співтоваристві за рівнем одержуваних доходів від рекреаційної діяльності.

Рекреаційне право – це сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються між господарюючими й іншими суб’єктами рекреаційних відносин у процесі виробництва, реалізації, надання рекреаційних послуг, а також забезпечення цього процесу необхідними ресурсами.

Рекреаційне право як підгалузь права має:

· самостійний предмет регулювання – надання рекреаційних послуг;

· певне коло суб’єктів, що відрізняється спеціальною господарською правосуб’єктністю;

· спеціальну мету, що крім одержання прибутку має чітко виражений соціально-економічний характер;

· власний обсяг нормативних актів.

Загальна мета рекреаційного права – забезпечення ефективного функціонування рекреаційного господарства, раціонального використання й охорони природних рекреаційних ресурсів, реалізації права громадян на відпочинок, відновлення й розвиток основних життєвих потреб населення.

Вона може бути конкретизована такими підцілями правового регулювання:

· забезпечення рівних умов господарювання суб’єктів рекреаційного господарства;

· поліпшення екологічної обстановки й запобігання деградації коштовних рекреаційних ресурсів;

· попередження й ліквідація негативного впливу господарської й іншої діяльності на рекреаційні ресурси, що оточує природне середовище;

· зміцнення матеріально-технічної бази рекреації, розширення рекреаційних послуг високої якості;

· забезпечення зацікавленості всіх суб’єктів, включаючи іноземних інвесторів, у розвитку інфраструктури рекреації й підвищенні її якості;

· виховання рекреаційної свідомості населення.

Висновок. Рекреаційне право – це сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються між господарюючими й іншими суб’єктами рекреаційних відносин у процесі виробництва, реалізації, надання рекреаційних послуг, а також забезпечення цього процесу необхідними ресурсами.