Народы, которые населяли территорию Украины в древности. 5 страница

УСРР була одним із засновників СРСР. 30 грудня 1922 р. в Москві представники Рад РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР ухвалили рішення про створення Союза Радянських Соціалістичних Республік – багатонаціональної федеративної держави нового типу, в якому всі суб’єкти федерації мали рівні права. У 1924 р. була прийнята перша Конституція СРСР. За нею центральний уряд СРСР у Москві опікувався питаннями зовнішньої політики, зовнішньої торгівлі, військовими справами (Червона Армія), транспорта, зв’язку. Повноваження урядів союзних республік поширювалися на питання внутрішніх, земельних справ, юстиції, освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення.

Одразу після створення СРСР Комуністична партія стала проводити політику активного національного розвитку в союзних республіках (політика «коренізації»). В Україні це відповідно була політика «українізації». Процес «українізації» проходив у освіті, пресі, літературі, театрі, кіно, інших видах мистецтва, науці, а також у партії, комсомолі, державному апараті і навіть в армії. 97 % українських дітей навчалося на рідній мові. Такого в Україні до революції ніколи не було. Освіта стала безкоштовною. На початок 30-х років була повністю ліквідована неписьменність серед дорослого населення (а які були її масштаби?), уведена загальна начальна, а потім і семирічна освіта.

З другої половини 20-х років у СРСР почалася індустріалізація (створення великої, важкої промисловості). В Україні розгорнулося будівництво величезних промислових підприємств. У 1932 р. на місці колишньої Запорозької Січі була побудована найбільша ГЕС у Європі – Дніпрогес. У Харкові побудували гигантський тракторний завод. Величезні металургійні та машинобудівні заводи постали в Запоріжжі, Жданові (Маріуполі), Харкові, Кривому Розі. У передовий промисловий район перетворився Донбас. У 1940 р. промисловий потенціал Радянської України був у 7 разів вищим за 1913 р. СРСР став другою індустріальною державою в світі, а Радянська Україна перетворилася в одну з найпередовіших промислових країн Європи (приблизно на рівні Франції). Ніколи в історії жодне суспільство не здійснювало таке грандіозне промислове будівництво за такий стислий термін.

У політичній системі СРСР на початок 30-х років встановилася особиста диктатура Й. Сталіна, який вийшов переможцем у боротьбі за владу після смерті В. Леніна. Й. Сталін ліквідував НЕП і створив жорстку, централізовану, адміністративну, бюрократичну систему управління всією країною, всім політичним, економічним і духовним життям радянського суспільства. На селі наприкінці 20-х – на початку 30-х років насильницькі проводилася колективізація. Вона проводилася дуже жорстоко і супроводжувалася репресіями селян, які не бажали вступати до колгоспів. У 1932 р. держава забрала у колгоспів увесь урожай. Це спричинило страшенний голод (Голодомор), у результаті якого в Україні померло декілька мільйонів осіб.

Однак найжахливіші репресії розгорнулися у 1937–1938 рр. Сталінський террор став розпізнавальною рисою життя радянського суспільства. Були знищені кращі представники Комуністичної партії, керівники народного господарства, військові, вчені, діячі культури, релігії. В Україні Й. Сталін знищив все керівництво КП(б)У і український уряд. Масовим репресіям піддавалися і пересічні громадяни. Права союзних республік, зокрема й України, були обмежені до мінімуму.

ЛЕКЦІЯ 5

План.

1. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

2. Україна в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.).

3. Радянська Україна після Другої світової війни (1945–1991 рр.).

1. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період. Українські землі під владою Польщі. На початок 20-х років ХХ ст. під владою Польщі перебували Східна Галичина, Західна Волинь і деякі інші українські землі (Забужжя(Закерзоння): Холмщина, Лемківщина, Підляшшя, Надсяння). Разом у польській державі мешкало 5 млн українців. Це складало 15 % всього населення Польщі. 80 % українського Польщі були селянами.

Польща обіцяла країнам Антанти надати українському населенню культурну і національну автономію. Проте своїх обіцянок польський уряд не виконав. Він застосовував щодо українців політику національного гноблення і терору. Польський уряд заборонив українську пресу, підпорядкував українські школи польському міністерству освіти. У Львівському університеті були закриті українські кафедри. Українці піддавалися масовим арештам, ув’язненню до в’язниць і концентраційних таборів.

У відповідь на польський терор українські націоналісти в серпні 1920 р. заснували Українську Військову Організацію (УВО) в Празі. Її лідером став Є. Коновалець. Головним методом боротьби цієї організації був терор. На базі УВО в січні 1929 р. у Відні була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН), що здійснювала терористичну діяльність на всіх західноукраїнських землях. Терор ОУН було спрямовано проти представників польської влади, радянських дипломатів, а також проти тих українців, які не визнавали ОУН і не сприяли їй. Крім терористичних актів ОУН здійснювала підпали панських маєтків, нападала на поліцейські, поштові й банківські установи тощо. Серед молодих бойовиків ОУН незабаром після її заснування виділився Степан Бандера.

Для створення соціальної бази на українських землях польський уряд став здійснювати там політику колонізації. Польські колоністи (осадники) безкоштовно отримували найкращі землі в Західній Україні та фінансову підтримку від польського уряду. Ті колоністи, які не воліли працювати на землі, ставали працівниками польської державної адміністрації або іншими держслужбовцями (вчителями, пожежними, поліціянтами, листоношами тощо). Майже всі держслужбовці в Західній Україні були поляками. У результаті політики колонізації на західноукраїнські землі з Польщі переселилося близько 300 тисяч осадників.

В 1930 р. в Східній Галичині польська армія і поліція здійснили масові репересії проти українського населення (т. з. «пацифікація», або утихомирення). Були закриті українські культурні організації та установи, кооперативи, здійснені масові арешти українського населення. 1938 р. польський уряд повів новий наступ на українське населення. Зокрема було закрито або передано католикам понад 300 православних церков.

Бойовикам ОУН на чолі зі Степаном Бандерою вдалося здійснити вбивство польського міністра внутрішніх справ Бронислава Перацького, відповідального за «пацифікацію». За це польський суд засудив їх до страти. Однак смертна кара була замінена довічним ув’язненням. А 1938 р. агентом НКВС У Роттердамі був убитий Є. Коновалець. Таким чином, напередодні Другої світової війни керівництво ОУН було ослаблено.

Серед інших українських політичних сил, що діяли в Польщі в 20–30-ті роки, слід відзначити Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), яка була автономною частиною Польської Комуністичної партії (ПКП). КПЗУ спиралася на широку підтримку українського населення Польщі. Діяла вона в підпіллі і тому для завоювання більшої популярності потребувала легальної організації, яка б відкрито пропагувала програмні положення західноукраїнських комуністів. Такою організацією 1926 р. стало Робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (Сельроб). 1928 р. воно набрало 240 голосів виборців.

1937–1938 рр. сталінські репресії охопили не тільки СРСР, а й міжнародний комуністичний рух, який керувався і спрямовувався з Москви. У 1938 р. за брехливим звинуваченням у зв’язках з польськими спецслужбами Комінтерн скасував ПКП. Її керівники були викликані до Москви та репресовані. З розпуском ПКП припинила існування й КПЗУ.

Українські землі під Румунією. У середині листопада 1918 р. Румунія окупувала Північну Буковину, а ще раніше, в січні – Південну Бесарабію. У складі Румунії мешкало 1,3 млн українців. До 1928 р. в Північній Буковині панував поліцейський режим.

Румунський уряд не визнавав українців окремою національністю. Вся освіта українців здійснювалася на румунській мові. У Чернівецькому університеті були закриті українські кафедри. Румунський уряд ліквідував більшу частину всіх українських організацій, заборонив усю українську пресу.

У 1927–1928 рр. становище українців у Румунії дещо покращилося. Стала діяти легальна Українська Національна Партія, уряд дозволив діяльність деяких українських громадських, культурних, спортивних організацій, стала виходити українська преса. Однак 1938 р. Румунія перетворилася на фашистську диктатуру (генерал Антонеску), і всі демократичні свободи в ній були скасовані.

Українські землі у складі Чехословаччини. Закарпатська Україна 1919 р. добровільно увійшла до складу Чехословаччини. 0,5 млн українців Закарпатської України фактично мали своє власне самоврядування. На відміну від українців Польщі та Румунії вони не піддавалися національному гнобленню і могли вільно розвивати свою культуру, об’єднуватися в громадські організації. Чехословаччина була демократичною державою і карпатоукраїнці користувалися всіма благами буржуазної демократії.

У вересні 1938 р. очільники урядів Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії підписали т. з. Мюнхенську угоду. Це був договір про розчленування Чехословаччини.

У ті часи в Німеччині у влади від 1933 р. перебували нацисти на чолі з Адольфом Гітлером. Вони наполегливо і цілеспрямовано йшли до розв’язяння нової світової війни, в ході якої бажали взяти реванш за поразку Німеччини в Першій світовій війні. Фашистська Італія на чолі з Муссоліні підтримувала прагнення Німеччини. Одним з прийомів, що Гітлер взяв на озброєння з метою дестабілізації становища в Європі та перевірки терпіння західних держав, було висування територіальних претензій до своїх сусідів. 1938 р. Гітлер зажадав приєднання до Німеччини т. з. Судетської області (це північні райони Чехословаччини, що були заселені переважно етнічними німцями). Уряди Великої Британії та Франції, прагнучи виграти час для підготовки до війни і спрямувати агресію Німеччини на Схід, проти СРСР, вирішили поступитися Гітлерові. У Мюнхені вони підтримали його вимоги і примусили уряд Чехословаччини (делегація якої навіть не була допущена на конференцію, де вирішувалася її доля), віддати Німеччині Судетську область. Мюнхенська угода передбачала також задоволення за рахунок Чехословаччини територіальних домагань Угорщини та Польщі. У результаті південну частину Закарпаття (Ужгород, Мукачеве, Берегове) у листопаді 1938 р. окупувала Угорщина, яка була спільницею нацистської Німеччини (Віденський арбітраж).

Мюнхенська угода вкрай ослабила Чехословаччину. Вона втратила понад третини своєї території та населення, понад 40 % промисловості, значну частину сировинних ресурсів і опинилася в повній економічній та політичній залежності від нацистської Німеччини. Цим скористалися націоналісти спочатку в Словаччині. За підтримки Німеччини вони створили автономію в складі Чехословаччини. Від створення словацької автономії позиції центрального празького уряду ще більш ослабли, що надало можливість політичним діячам карпатоукраїнців також вимагати автономії. Знаходячись під сильним зовнішнім і внутрішнім тиском, Прага надає автономію Закарпаттю (офіційна назва автономії – Карпатська Україна). Автономний уряд рпаКарпатської України намагався всіляко зміцнити та розширити державність Закарпаття. Задля цього були створені навіть збройні сили автономії – т. з. Карпатська Січ. Щоправда, вона налічувала в своїх лавах тільки близько 5 тисяч вояків і була дуже погано озброєна, частково навіть мисливською зброєю.

Тим часом розвал чехословацької держави, що надихався і підтримувався Гітлером, тривав. 14 березня 1939 р. словацькі сепаратисти за згодою Берліна оголосили створення незалежної словацької держави (фактично створювалася маріонеточна держава). А 15 березня німецькі війська окупували чеські землі, які указом Гітлера перетворювалися на «Протекторат Богемія і Моравія». Таким чином Чехословаччина як держава перестала існувати.

Тому саме в той день, 15 березня в м. Хуст зібрався сойм (парламент) Карпатської України. Сойм зібрався в умовах, коли в автономію увійшли війська Угорщини, якій Гітлер віддав все Закарпаття. Сойм проголосил незалежність республіки Карпатська Україна, ухвалив її конституцію та обрав президентом Августина Волошина. Проте ці рішення мали сутрпатська Уко символічний характер, оскільки було ясно, що Карпатська Україна не зможе захистити свою незалежність. Незважаючи на запеклий опір Карпатської Січі, вона не змогла протистояти регулярній угорській армії. Президент і частина уряду Карпатської України на чолі з прем’єром емігрували до Румунії, незабаром після проголошення республіки. А через кілька днів українська держава в Закарпатті повністю припинила своє існування.

2. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.). 1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна. Того дня гітлеровська Німеччина напала на Польщу. Велика Британія та Франція, пов’язані з Польщею договорами про гарантії польської безпеки, 3 вересня оголосили війну Німеччині. Таким чином, війна, що розпочалася, набувала мирового масштабу. Разом з німецькою армією на територію польщі увійшов український батальон (близько 600 вояків), сформований ОУН преважно з бійців колишньої Карпатської Січі. Слід зауважити, що після смерті Є. Коновальця провід ОУН очолив його найближчий соратник ще від часів громадянської війни А. Мельник. Ще за життя Є. Коновальця ОУН налагодила тісні зв’язки з гітлеровською військовою розвідкою – абвером. Андрій Мельник ще більш зміцнив ці зв’язки і став відкрито допомагати німцям у війні, що розпочалася.

Польський уряд не зміг організувати оборону своєї країни. Вже до середини вересня польська армія була фактично розгромлена, хоча окремі осередки опору залишалися до кінця вересня. 16 вересня польский уряд втік до Румунії. Польща знову припинила своє існування як незалежна держава.

Ще перед початком війни (23 серпня 1939 р.) Німеччина і СРСР уклали пакт про ненапад (т. з. пакт Молотова-Ріббентропа). У секретних протоколах, що були складовою частиною пакту, були розмежовані сфери інтересів СРСР і Німеччини в Європі. Німеччина погодилася з тим, що західноукраїнські землі входять до сфери інтересів СРСР.

Тому 17 вересня 1939 р., тобто наступного дня після втечі польського уряду, РНК СРСР заявив, що бере під захист життя та майно українського і білоруського населення, що мешкало на теренах колишньої польської держави. Того ж дня Червона Армія перетнула кордони Польщі та впродовж декількох діб зайняла землі Західної України та Західної Білорусі, які до того входили до її складу. Населення Західної України та Західної Білорусі всюди з радістю зустрічало Червону Армію. Під німецькою окупацією опинилися тільки 550 тисяч українців Холмщини та Лемківщини. Вони увійшли до складу створеного німцями польського генерал-губернаторства.

А на українських землях, звільнених Червоною Армією, 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів (парламенту) Західної України. 27 жовтня Народні збори Західної України ухвалили рішення про включення західноукраїнських земель до складу УРСР. Це рішення затвердили Верховні Ради (парламенти) СРСР і УРСР. Так Східна Галичина і Західна Волинь об’єдналися з Радянською Україною в єдиній державі.

Наприкінці червня 1940 р. радянський уряд в ультимативній формі запропонував урядові Румунії віддати йому Північну Буковину і Бесарабію. Румунський уряд звернувся по допомогу до свого союзника – гітлеровської Німеччини. Проте німецький уряд підтвердив обґрунтованість претензій СРСР. Румунам нічого не залишалося, як прийняти ультиматум. 28 червня 1940 р. Червона Армія перетнула Дністер і вступила на територію Бесарабії та Північної Буковини. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину та Південну Бесарабію до складу УРСР, а з іншої частини Бесарабії та Придністров’я утворити Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. Отже, напередодні вступу СРСР у Другу світову війну майже всі етнічні українські землі входили вже до складу УРСР. Тільки Закарпатська Україна залишалася під Угорщиною.

По включенні Західної України до складу УРСР на західноукраїнських землях була здійснена націоналізація банків і промисловості, існуючи виробництва стали прискоренно реконструюватися, почалося будівництво нових, невеликі фабрики та заводи укрупнювалися. Провели конфіскацію земель, скота, насінного матеріалу і різноманітного інвентарю у поміщиків, осадників, церкви. Ці землі та майно передавалися безкоштовно безземельним і малоземельним селянським господарствам. Створювалися МТС, різноманітні установи й організації, що допомагали селянам розвивати рослинництво та скотарство. Серед трудящих розподілялося житло, націоналізоване у великих власників. Була запроваджена безкоштовна медична допомога. Значно виросла кількість лікарень, амбулаторій. Зі східних областей Ураїни приїхало багато медичних працівників. Упроваджувалася система соціального забезпечення. Система народної освіти реформувалася в бік українізації шкіл і вищої освіти. Усі бажаючі могли навчатися українською мовою. Ліквідувалася неписьменність серед дорослого населення. Розширювалася мережа культурно-просвітницьких закладів, створювалися умови для розвитку науки, літератури, мистецтва.

Однак всі ці прогресивні заходи здійснювалися жорсткими адміністративно-командними методами та супроводжувалися репресіями. Була заборонена діяльність всіх українських політичних партій, громадських, культурних, наукових, торговельних і промислових товариств, закриті всі українські періодичні видання, що існували до встановлення Радянської влади. Були репресовані колишні державні службовці, офіцери польської армії та поліції, функціонери політичних партій і громадських організацій, поміщики, підприємці, заможні селяни, адвокати, викладачі вишів, діячі релігії та культури. У Західній Україні широко застосовувалась така форма репресії як депортація у віддалені райони східної частини СРСР. У 1940 р. на західноукраїнських землях розпочалася колективізація, але до початку Великої Вітчизняної війни вона не була завершена.

У дні розвалу польської держави Степан Бандера і його сподвижники опинилися на свободі. Вони одразу ж почали боротьбу з новим керівництвом ОУН на чолі з А. Мельником за владу в організації. При цьому жодних принципових розходжень між двома угрупуваннями не існувало. Як одні, так й інші орієнтувалися на Німеччину, сподіваючись на її підтримку їх національних прагнень. Головну роль у суперництві відігравали особисті амбіції. У результаті в лютому 1940 р. ОУН розкололося на ОУН (М), або мельниківців, і ОУН (Б), тобто бандерівців, називавших себе офіційно ОУН (Р – революційной). У подальшому боротьба між двома цими організаціями досягала такої гостроти, шо нерідко виливалася у кроваві «розбірки».

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Розпочалася Велика Вітчизняна війна радянського народу за свободу і незалежність своєї Батьківщини.

На початку війни німецька армія швидко просувалася територією СРСР. В Україні німці до середини липня 1941 р. окупували Східну Галичину, Західну Волинь, Північну Буковину і Південну Бесарабію; до середини серпня вони зайняли Правобережну Україну, 19 вересня – Київ і Полтаву, 16 жовтня – Одесу, 24 жовтня – Харків. До кінця 1941 р. німейька армія окупувала майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Ворошиловградської, Сталінської областей. Оборонні бої Червоної Армії на українській території закінчилися 22 липня 1942 р., коли нацисти захопили м. Свердловськ на Ворошиловградщині.

Обидві течії ОУН з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР. Напередодні його ОУН (Б) сформувала «Легіон українських націоналістів» чисельністю 600 вояків,що складався з двох військових частин «Нахтігаль» і «Роланд». «Легіон» у складі німецької армії увійшов на територію України.

30 червня 1941 р. ОУН (Б) проголосила в щойно окупованому Львові «Акт проголошення відновлення Української держави». Такий крок бандерівців ґрунтувався на обіцянках підтримки їхньої боротьби за українську державність з боку німецьких урядовців не найвищого рангу (у вищі владні кабінети українських націоналістів просто не пускали), отриманих напередодні війни з СРСР.

Був сформований український уряд на чолі з наближеною до С. Бандери особою – Ярославом Стецьком. Лакейська сутність нової української «влади» може бути достатньо яскраво проілюстрована двома цитатами з її офіційних документів, опублікованих тоді ж у Львові українською націоналістичною пресою:

1. «Акт проголошення відновлення Української держави»: «Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за … новий лад у цілому світі».

2. З послання Я. Стецька Гітлеру з нагоди ухвалення «Акту»: «… Ми посилаємо Вам, великому фюреру, від імені українського народу та його уряду, який створено у звільненому Лемберзі, сердечні привітання і побажання завершити боротьбу повною перемогою… Ми преповнені щирої вдячності і захоплення вашою героїчною армією…».

Однак Гітлер мав намір перетворити Україну на колонію, і тому йому не потрібна була навіть маріонеткова українська держава. Українські націоналісти потрібні були нацистам лише для організації диверсійних акцій у радянському тилу та підтримки окупантів місцевим українським населенням. Виходячи з цього, німці заборонили діяльність українського уряду і за декілька днів арештували його провідників. За відмову скасувати акт незалежності був також заарештований і ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен С. Бандера, де він перебував до вересня 1944 р.

Незважаючи на це українські націоналісти продовжували надавати підтримку нацистам, сподіваючись заслужити їхню прихильність і організувати українське самоврядування хоча б на місцевому рівні. З цією метою обидві організації українських націоналістів стали створювати т. з. «похідні групи» зі своїх членів, які йшли за окупаційними військами та організовували місцеву адміністрацію, стаючи старостами та бургомистрами, а також допоміжну поліцію.

Німці встановили в Україні жорстокий окупаційний режим терору. Україна була перетворена на німецьку колонію, що входила до території т. з. «німецького життєвого простору». З України Німеччина отримувала продукти сільського господарства, сировину для промисловості і робочу силу. 85 % усіх продуктів харчування, які під час війни ввозилися до Німеччини, ввозилися з України. Наприкінці війни в Німеччині працювали 2,8 млн робітників, які примусово були привезені з окупованих країн Європи. Так от 2,3 млн зниз були з України.

Восени 1941 р. нацисти вбили в Україні близько 850 тисяч євреїв (Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові та ін.). У розстрілах на території Бабиного Яру брали участь 1200 козаків Буковинського куреня, а також 118-й український поліцейський батальон. Пізніше, 22 березня 1943 р. його вояки під командуванням колишнього старшого лейтенанта 67-ої стрілецької дивізії Червоної Армії Г. Васюри знищили всіх мешканців села Хатинь у Білорусі.

А всього на українській землі окупанти знищили 5 млн 264 тис. мирних громадян (у тому числі 2,4 млн євреєв). Тільки за 1944 р. спецкоманди в концтаборах виплавили для рейху із золотих зубів і прикрас знищених в’язнів 2 т золота. Не випадково в швейцарські банки нацисти помістили золотих зливків на суму 415 млн доларів.

Під час німецької окупації Київ втратив 60 % своїх мешканців. Населення Харкова перед війною складало 700 тисяч осіб. За часів німецької окупації 120 тисяч було вивезено на роботи до Німеччини, 30 тисяч – розстріляно і 80 тисяч померло від голоду («душегубки», Лісопарк).

Така німецька політика викликала потужний опір з боку українського народу. В Україні розпочався партизанський рух. Він складався з двох основних потоків. Найбільш масовим був партизанський рух, який спрямовувався з Москви радянським урядом. В Україні вели боротьбу 516 тисяч радянських партизанів і 103 тисячи підпільників.

Українські націоналісти також організовували свої партизанські формування, що отримали назву Українська Повстанська Армія (УПА).

Перші загони УПА, т. з. «Поліську Січ» організував у серпні 1941 р. в Поліссі колишній резидент абверу в Радянській Україні (з 1940 р.), комендант місцевої української поліції Тарас Бульба-Боровець. «Поліська Січ» була створена з дозволу німецького військового командування для знищення залишків радянських військ на окупованій території. Після виконання цього завдання «Поліська Січ» розпущена. Однак бійці «Поліської Січі» не склали зброї і 1942 р. відновили активну діяльність проти радянських партизанів і поляків у Поліссі та на Волині, але вже полулегально, без офіційого дозволу німців і під новою назвою – УПА. Офіційно часом створення УПА її ветерани вважають 14 жовтня 1942 р. Само там, на Волині приблизно в той же час формувалися партизанські військові відділи обох ОУН. Збройні формування ОУН (Б) також прийняли назву УПА. Влітку 1943 р. загони ОУН (Б) оточили та роззброїли основні сили УПА Боровця та частини ОУН (М). Частина партизанів з цих формувань розійшлася по домівках, а частина влилася до загонів ОУН (Б), які після цього остаточно закріпили за собою назву УПА. В апогеї своєї сили (кінець 1943 – початок 1944 рр.) УПА налічувала в своїх лавах близько 40 тисяч бійців. Головними своїми завданнями командування УПА (головнокомандувач Р. Шухевич, псевдоним Тарас Чупринка) бачило боротьбу проти радянських партизанів і регулярних військ Червоної Армії, а також вигнання поляків із земель зі змішаним українсько-польським населенням. У розв’язанні останньої задачі УПА зіткнулася з польською націоналістичною партизанською армією, т. з. Армією Крайовою, яка не менш рішуче прагнула всановити контроль за землями, що раніше входили до складу польської держави. У цій боротьбі найбільш страждало мирне населення. За польськими джерелами на Волині в 1943–1944 рр. загонами УПА було знищено 60-80 тисяч польських чоловіків, жінок і дітей. Поляками ж було також знищено декілька тисяч українських селян на Холмщині. Ця бійня стала кривавим апогеєм ненависті між українців і поляків, яка поглиблювалася від покоління до покоління.

Слід відзначити, що УПА виступала не тільки проти більшовиків і поляків. Незважаючи на позицію свого керівництва, низові структури УПА боролися проти репресій німецьких окупантів стосовно українського населення.

У квітні 1943 р., коли розпочався корінний перелом у ході війни на користь СРСР, німці сформували з українських добровольців західноукраїнських земель дивізію СС «Галичина». Ця дивізія була вщент розгромлена військами Червоної Армії в липні 1944 р.

З другої половини 1943 р. Червона Армія почала звільняти Україну: 23 серпня 1943 р. було звільнено Харків, а 6 листопада – Київ. Перед уходом німці повністю зруйнували Дніпропетровськ, Полтаву, Кременчук, Київ та інші міста України. Наприкінці жовтня (28) 1944 р. вся Україна була звільнена від окупантів.

26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів Закарпатської України ухвалив рішення про об’єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 р. (вже після перемоги над Німеччиною) в Москві було підписано договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно якого Чехословаччина відмовлялась від будь-яких претензій на Закарпатську Україну.

Кордон з відродженою Польщею був установленийв основному за «лінією Керзона». Враховуючи взаємну недовіру, що склалася впродовж століть між українським та польським населенням на землях зі змішаним етнічним складом, чревату новими конфліктами, СРСР і ПНР здійснили обмін населенням на цих територіях. У період 1944–1946 рр. близько мільйона поляків переселилися зі Східної Галичини та Західної Волині до Польщі, а із Закерзоння було переселено до УРСР понад полумільйона українців.

Восени 1944 р., коли німці вже були вигнані практично з усієї України, вони знову згадали про лідерів українських націоналістів, розраховуючи на їхню допомогу в ослабленні радянського тилу. З концентраційних таборів випустили С. Бандеру, А. Мельника, Я. Стецька, Т. Бульбу-Боровця та інших відомих націоналістів. Вони власними силами спробували організувати опір радянським військам, що наступали, і боролися з відновленою Радянською владою на звільненій від гітлерівців території. Але ніщо вже не могло загальмувати переможну ходу Червоної Армії.

Наприкінці війни УРСР стала одним із засновників ООН. Всього в число держав-засновників, або первісних членів була включена 51 країна. Кожна з них мала один голос. СРСР отримав три голоси, оскільки крім власне Союза до складу держав-засновників ООН увійшли УРСР і БРСР як окремі одиниці. Це було знаком визнання світовим співтовариством тих величезних жертв, що понесли ці країни в боротьбі з нацизмом.

9 травня 1945 р. Велика Вітчизняна війна радянського народу проти гітлеровської Німеччини закінчилася повною перемогою СРСР. У результаті Другої світової війни вперше в історії всі українські землі об’єдналися в складі єдиної держави – УРСР, що входила до складу СРСР.

3. Радянська Україна після Другої світової війни (1945–1991 рр.). За роки війни населення України зменшилося на 10,5 млн осіб, з яких 5,3 млн загинули, або померли, а інші залишили територію України (чи то були вивезені на примусові роботи до Німеччини, чи то виїхали в евакуацію до східних районів СРСР, чи то щесь куди) і за будь-яких обставин не повернулися. Найбільшу частку з кількості загиблих склали євреї. Їх загинуло близько 2 млн. Всього по закінченні війни на території УРСР мешкало близько 30 млн осіб.

Ще 1944 р., тобто до завершення розгрому гітлерівських загарбників, було реалізовано сталінське нововведення – депортація цілих народів. Так, у травні того року з Криму (тоді ще в складі РРФСР) були поголовно виселені в східні райони СРСР татари, греки, болгари та вірмени за масове співробітництво з окупантами (колабораціонізм). На колишні місця їх проживання приїхали та облаштувалися в Криму росіяни, українці, білоруси, євреї та представники інших національностей Радянського Союзу. От звідти і зростають коріння сучасної кримськотатарської проблеми.