Народы, которые населяли территорию Украины в древности. 1 страница

Первые следы человека, обретённые на территории современной Украины, имеют возраст около миллиона лет. Это найденные в Закарпатье на стоянке раннего палеолита орудия труда археоантропа. Около 150 тысяч лет назад появились люди следующего антропологического типа – палеоантропы (неандертальцы). На территории Украины археологи исследовали более 200 стоянок неандертальцев, в частности негроидного типа. Современный же человек – неоантроп (кроманьонец, homo sapiens) появился не раньше 40 тысяч лет назад. На всей территории Украины проживало тогда не более 20–25 тысяч людей.

Первой высокоразвитой первобытной земледельческо-скотоводческой культурой на территории современной Украины, о которой у историков достаточно сведений, была трипольская культура

Першою високорозвиненою первісною землеробсько-скотарською культурою на теренах сучасної України, про яку історики мають достатні відомості, була трипільська культура (походження назви, V – ІІІ тис. до н.е.). Вона існувала тоді, коли в Єгипті будувалися піраміди. Трипільці населяли Придніпров’є та Придністров’є. Вони зналися на обробці міді, вміли виготовляти знаряддя праці, зброю, будувати 1-2-поверхові прямокутні глинобитні житла з дерев’яним каркасом, ліпити досить досконалий гончарний посуд, який прикрашали оригінальним орнаментом.

Із середини ІІ тис. до н.е. Південь України від предгорій Карпат і низов'їв Дунаю до Кубані населяли землеробсько-скотарські племена кіммерійців, перші на теренах України, про які йдеться в писемних джерелах («Одиссея» Гомера, давньогрецькі історики Геродот, Євстатій, Скимп, сучасні кіммерійцям ассірійські, іудейські, урартські автори). Кіммерійці вже широко застосовували залізо. Завдяки цьому вони мали порівняно високорозвинені землеробство і ремесла, великих успіхів дсягли у військовій справі. Згадування кіммерійців зникаютьпісля 570 р. до н.е.

У VІІІ ст до н.е. із Азії до степової України переселилися войовничі племена скіфів (іранського походження), які поступово витіснили кіммерійців. Скіфи успішно воювали з перським царем Дарієм, який 514–513 рр. намагався їх завоювати. У середині І тисячоліття до н.е. скіфські племена об’єдналися і створили примітивну державну формацію – Скіфію. Це перше державне об’єднання на теренах України. Спочатку столиця Скіфії була на Лівобережжі (м. Гелон). З кінця ІІІ ст. до н. е. скіфська столиця знаходалася в м. Неаполь-Скіфський у Криму, неподалік сучасного Сімферополю. Виразним пам’ятником скіфської доби є грандіозні похоронні кургани, що розкидані степовою Україною. У похованнях знатних скіфів археологі знаходять високохудожні золоті вироби.

З ІІІ ст. до н.е. в Південну Україну з Волги та Уралу приходять теж іранські племена сарматів, які частково витіснили, частково підкорили та поглинули скіфів, встановивши таким чином панування над українським степом. Таке становище тривало до ІІІ ст. н. е., коли з Балтики прийшли давньогерманські племена ґотів. Ґоти підкорили місцеві землеробсько-скотарські племена, сарматів і рештки скіфів. Вони створили потужну державу, прийняли христианство, мали писемність (зберігся їхній переклад Біблії на давньогерманську мову).

З ІV ст. н. е. починається Велика міграція (переселення) народів. І майже всі хвилі цієї міграції йдуть крізь Україну. Першою такою хвилею для України були гунни. Вони прийщли із Забайкалля, і 375 р. розгромили державу ґотів. Тоді більшість ґотів пішла до придунайських земель, меншість залишилася в Приазов’ї та Криму, де ґотська держава існувала до 1475 р.

Далі степовою смугою України пройшли болгари (V – VII cт.), авари (VI cт.), хазари (VII cт.), угри (угорці) (ІХ ст.), печеніги (Х – ХІ ст.), половці (ХІ – ХІІ ст.), монголо-татари (ХІІІ ст.). Деякі з них повністю (печеніги, половці), а інші частково осіли на території сучасної України.

Починаючи із VIIІ cт. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря оселяються греки, які створили найрозвиненішу на той час цивілізацію світу. Вони заснували міста Істрію (в гирлі Дунаю), Борисфениду (під сучасним Очаковом), Тиру (в гирлі Дністра), Ольвію (в гирлі Південного Бугу, поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (в межах сучасного Севастополя), Каркінітід (сучасна Феодосія), Пантікапей (сучасна Керчь) та ін. Ці міста-колонії стали центрами ремесел і торгівлі і мали статус незалежних держав. У V cт. до н. е. грецькі колонії на Таманському і Керченському півостровах об’єдналися в Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв’язки високорозвинених грецьких міст із населенням Півдня України – скіфами, сарматами, іншими племенами мали величезний позитивний вплив на розвиток цих народів. З 1 ст. до н. е. грецькі міста в Північному Причорномор’ї підпадають під владу Римської імперії і перебувають під нею аж до навали кочовиків, які зруйнували їх. Пізніше був відбудований тільки Херсонес.

Таким чином, у стародавні часи народи, що населяли сучасну Україну змінювали одне одного неодноразово (кіммерійці, скіфи, сармати, греки, ґоти, гунни тощо). І всі вони внеслисвій внесок у етногенез українського народу. При витісненні одних народів іншими завжди існувала певна частина того народу, який витісняли, що була міцно прив’язана до землі. І ця частина залишалась на місці. Тому вважати, що з приходом одних народів інші повністю і безвісти зникали було б наївно. Нові народи поступово асимілювалися з попередніми. Україна на той час була гігантським етнічним казаном, в якому народи, поступово переплавляючись, формували основу українського етносу. І визначальну роль у процесі етногенезу українського народу зіграли слов’яни.

Понад 2000 років тому на теренах сучасної України, Білорусі та Польщі з’явилися племена, що отримали назу слов’яни. Важко сказати, чи були слов’яни автохтонами на цих землях, чи аллохтонами. Більшість дослідників вважає прабатьківщиною слов’ян територію між середнім Дніпром, Припяттю, Карпатами та Віслою. Рух на південь германських племен готів і Велике переселення народів порушило цілісність слов’янського світу. Відбувся поділ слов’ян на три великі групи: західних, південних та східних (розповісти про кожну з них).

У ІV cт. саме східні слов’яни найвірогідніше склали ядро держави антів. Ця держава простиралася від Дністра до Дону. Крім слов’ян до неї входили рештки готів, греків, скіфів, сарматів. Анти торгували і воювали з Візантією. Держава антів проіснувала до VII cт. і загинула в боротьбі з аварами. Східні слов’яни поділилися на племена і союзи племен (з них 15 великих), що мешкали на теренах сучасної України, Росії, Білорусі. Так, поляни жили в Середньому Подніпров’ї, деревляни – головним чином на сучасній Житомирщині, сіверяни – в основному на Чернігівщині, дуліби (вони ж бужани, або волиняни) – у басейні Бугу, білі хорвати – у Прикарпатті, тиверці – у Придністров’ї, міжріччі Південного Бугу і Дністра.

Східнослов’янські племена посідали дуже вигідне географічне становище, – через їх землі проходили найважливіші середньовічні торговельні шляхи (які і чому саме там).

Центрами племен були міста. Головним містом сіверян був Чернігів, деревлян – Іскоростень (сучасний Коростень). У середині І тис. н. е. засновано Київ. Він став центром полян. Його сприятливе місцезнаходження на перехресті торговельних шляхів «із варяг у греки» та із Азії до Європи швидко перетворило місто в економічний, політичний і культурний центр. На початку VІІІ ст. поляни та сіверяни визнали владу Хазарського каганату і стали його данниками.

3. Київська Русь. Соціально-економічний і політичний розвиток східних слов’ян спричинив утворення в них держави, що згодом отримала назву Київська Русь.

У середині ІХ ст. на землях східних слов’ян стали з’являтися жителі Скандинавії – варяги (норманни, вікінги). Як правило, це були купці-вояки, які разом зі своїми дружинами (озброєними загонами) подорожували торговельним шляхом «із варяг у греки». Попутно вони нападали на на слов’янські та фінські населені пункти, грабували їх. На той час набігів войовничих вікінгів жахалася вся Європа. Їх військова організація, а також тактика і вміння воювати були неперевершеними. Варяги підкорили собі деякі східнослов’янські та фінські племена. А деякі племена самі стали запрошувати варязьких воєначальників (конунгів) зі своїми дружинами на княжение для того, щоб захищатися від експансії сусідів.

Близько 862 р. варязький конунг (князь) Рюрик об’єднал декілька східнослов’янських і фінських племен на Півночі (словени, кривичи, чудь, вєсі) і заснував державу зі столицею в словенському місті Новгород.

В історичній науці існує декілька трактовок утворення держави у східних слов’ян. Полярними серед них є норманська і антинорманська теорії. Норманисти вважають, що державність східним слов’янам принесли норманни (варяги). Антинорманисти вбачають у норманській теорії натяк на неспроможність слов’ян самотужки створити власну державність і тому повністю заперечують провідну роль варягів у постанні давньоруської держави.

Істина, очевидно, знаходиться десь посередині. Історичний досвід демонструє, що держава може виникнути тільки за наявності глибоких внутрішніх, ґрунтовних, корінних соціально-економічних умов. Можна сколотити державу і за їх відсутності. Історія знає такі приклади. Але такі штучно створені державні утворення є нестійкими і розпадаються в короткий відтинок часу. Київська ж Русь було дуже стійкою державною формацією, потужнішою європейською середньовічною державою, що проіснувала декілька століть. Отже виникла і розвивалася вона на власній, імманентній (внутрішнє властивій) основі.

З іншого боку, неісторично і ненауково взагалі ігнорувати важливу роль, яку зіграли варяги в справі становлення давньоруської держави, бо не можна заперечувати того, що всі перші її правителі були варягами та давньоруська еліта була по-первах переважно варязькою.

Отже, Рюрик заснував державу з центром у Новгороді. Аскольд і Дир. Після смерті Рюрика влада перейшла до його дружинника і родича Олега, оскільки син Рюрика Ігор був малечею. Олег, Ігор, Ольга, Святослав.

Володимир І Великий (сучасники – Красне Сонечко, Хреститель) (980–1015). Об’єднав землі, що здобули його попередники, розширив свою владу йна інші території. Він приєднав Полоцьк (племінний центр полочан, сучасна Білорусь), землі радимичів, так звану Червону Русь (мм. Перемишль, Броди, Червен). Таким чином, під владою київського князя Володимира Великого перебувала вже найбільша держава в Європі. Територія Київської Русі включала в себе землі від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні та від Карпат на заході до р. Волга на сході.

Для того, щоб зміцнити єдність такої великої держави і піднести свій авторитет князь Володимир вирішив запровадити одну державну релігію. Поганський культ багатьох богів гальмував процес об’єднання земель. До того ж різні соціальні групи віддавали перевагу різним богам (дружинники – Перунові, ковалі – Сварогу, землероби – Ярилі, мореходи – Стрибогові тощо), що також не сприяло консолідації давньоруського суспільства. Крім того, поганство заважало встановленню рівноправних відносин з передовими народами того часу, які сповідали монотеїстичні релігії і вважали поганців, зокрема й русичів, дикунами. Тобто нова державна релігія безперечно мала бути монотеїстичною. Але якою? Основні світові релігії на той час вже склалися. Азійські країни, з якими Київська Русь активно зміцнювала економічні зв’язки, сповідували іслам та іудаїзм, Європа – христианство. Вибір релігії, яка в середньовіччі складала підґрунтя всього духовного життя кожної окремої людини і суспільства в цілому, означав вибір зовнішньої орієнтації держави. Володимир зробив цей вибір на користь Європи і прийняв христианство. Але специфіка геополітичного становища Київської Русі (між Заходом і Сходом) обумовила вибір христианства східного, візантійського обряду.

Русь хрестилася 988 р. Ієрархично давньоруська церква була пов’язана з константинопольською (царьградською) патріархією.

Хрещення мало величезне значення для всього життя Київської Русі. Оно сприяло об’єднанню держави і піднесенню авторитету великого князя. Хрещення значно поліпшило міжнародне становище Київської держави. Вона війшла як рівна в коло європейських країн. Важко переоцінити вплив хрещення на розвиток культури Київської Русі.

4. Феодальна роздробленість Русі. Галицько-Волинське князівство. Після смерті Ярослава Мудрого починається період феодальної роздробленості Давньої Русі. Для нього характерні поступовий розпад єдиної держави на низку незалежних княжеств, усобиці між князями, нові економічні тенденції, активізація нападів зовнішніх ворогів на ослаблену Русь.

Період феодальної роздробленості є загальноісторичною закономірністю. Це певний етап у розвитку феодального суспільства, який характерний для переважної більшості країн, що мали ранньофеодальні держави. Він настає після етапу розквіту цих держав.

Об’єктивні причини феодальної роздробленості криються в розвитку продуктивних сил феодального суспільства. Він спричиняв економічне зростання місцевих центрів (для Давньої Русі – центрів удільних князівств). В умовах пануючого при феодалізмі натурального господарства окремі території ранньофеодальної держави стають економічно незалежними від загальнодержавного центра. Економічна незалежність неминучо веде до політичного сепаратизму. Місцеві феодальні властителі вже не тільки не потребують централізованої влади для захисту від зовнішніх ворогів, але й на власній економічній базі можуть успішно протистояти цій владі.

Суб’єктивними факторами, що стали каталізаторами процеса розпаду Київської держави, визначимо запровадження Ярославом Мудрим принципу сеньорату в успадкуванні престолу та економічний занепад Києва.

Запровадження принципу сеньорату в престолонаслідуванні спричинило князівські усобиці.

Економічний занепад загальнодержавного центру – Києва також прискорив дезінтеграційні процеси на Русі.

Ви пам’ятаєте, що виділенню Києва з низки інших східнослов’янських племінних центрів у ІХ ст. сприяло перш за все його економічно вигідне географічне становище на перехресті європейсько-азійських торгових шляхів. Але з кінця ХІ ст. значення цих шляхів у міжнародній торгівлі стало падати. Італійські купці зв’язали Європу зі Сходом сталими середземноморськими морськими шляхами, на яких вже не бешкетували вікінги. Візантійська імперія увійшла в період свого занепаду, і торговельні зв’язки з нею ставали все менш вигідними. А 1204 р. Константинополь був розграбований крестоносцями. Після цього удару він так і не зміг вже оправитися аж до завоювання турками. Таким чином, шлях «із варяг у греки» повністю втратив своє значення. Стрімке падіння осягло й Арабський халіфат. Внаслідок цього Київ не тільки втратив своїх великих торгових партнерів, але й позбувся доходів від транзиту зарубіжних купців. Це мало пагубні наслідки для Києва. Зубожіла «мать городов руських» вже фізично була не в змозі виконувати роль державного центру. Єдина Русь розпадалася, а князівська міжусобиця наносила давньоруським землям тяжких втрат.

На деякий час цю боротьбу припинив київський князь Володимир Мономах (1113–1125). Але після смерті його сина Мстислава (1132) Київська держава поступово остаточно розпалася на кілька окремих князівств, між якими точилася перманентна усобиця.

Наприкінці ХІІ ст. серед цих князівств виділилася Волинь. У 1199 р. волинський князь Роман об’єднал Галичину і Волинь і створив Галицько-Волинське князівство. Згодом він приєднав до своїх володінь Київ. Галицько-Волинська держава з центром у Володимірі простягалася від Карпат до Дніпра і була наймогутнішою на Русі.

У ХІІІ ст. у давньоруських князівств з’явилися нові вороги з Азії – монголо-татари. 1222 р. вони прийшли на українські землі. Давньоруські князі об’єдналися для захисту своїх земель. Але 1223 р. монголо-татари в битві на річці Калка розгромили армію давньоруських князей. Після своєї перемоги монголо-татари несподівано пішли назад. Однак 1237 р. вони повернулись і підкорили більшу частину давньоруських князівств. На Волзі монголо-татари створили державу Золота Орда.

До активної боротьби з татарами готувався син Романа князь Данило Галицький. Він суттєво зміцнив Галицько-Волинське князівство, але не зміг звільнитися від татарської залежності. Данило Галицький заснував місто Львів.

Упродовж другої половини ХІІІ – першої половини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство перманентно воювало зі своїми сусідами: Литвою, Польщею, Угорщиною. У результаті 1340 р. Литва окупувала Волинь, а 1349 р. Польща загарбала Галичину. Під владою Польщі Галичина перебувала до 1772 р.

Закарпатська Україна опинилася в складі Угорщини, де перебувала аж до 1918 р. Буковина після розпаду Галицько-Волинського князівства увійшла до складу Молдавії. Там вона перебувала до 1774 р.

ЛЕКЦІЯ 2

План.

1. Експансія іноземних загарбників на українські землі в XIV – XVI ст. та іхня політика.

2. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.

3. Національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення (Хмельниччина).

4. «Руїна».

1. Експансія іноземних загарбників на українські землі в XIV – XVI ст. та іхня політика. У XIII – XIV ст. на Балтиці утворилася нова держава – Литва, яка почала рух на білоруські, а згодом й українські землі.

1340 р. литовський князь Гедимін руками свого сина Любарта окупував Волинь. Через шлюби своїх дітей він встановив родинні зв’язки з білоруськими й українськими князями.

У другій половині ХIV ст. Литва зайняла північні та центральні українські землі. Їх вона приєднала до себе майже без опору (Пояснити). 1363(2) р. литовська армія одержала перемогу над татарами під Синіми водами (сучасна р. Синюха). Після цього Литва зайняла Поділля. Щоправда, 1399 р. великий князь литовський Вітовт разом з білоруськими та українськими князями зазнав поразки від татар на р. Ворскла (сучасна Полтавщина). Але після цього литовці успішно боронили зайняті їми українські землі.

Наприкінці XIV ст. територія Литви вже на 90 % складалася з білоруських і українських земель. У Литовській державі білоруське та українське населення не зазнавало національного гноблення. Давньоруські князі входили до складу вищих органів влади Литви, давньоруська мова (нарівні з литовською) була державною мовою в Литві, давньоруське право панувало в юридичній практиці Литви, давньоруська культура вільно розвивалася в Литовській державі. Православна релігія була державною релігією Литви. Та й сам свій політичний устрій Литва значною мірою скопіювала з давньоруської держави (великий князь, удільні князі та князівства, великокняжа пані-рада тощо).

Але згодом ситуація стала змінюватися. Міжнародне становище Литви погіршувалося. Їй стали погрожувати німецький Тевтонський лицарський орден із Заходу та російська Московська держава зі Сходу. Литва стала потребувати союзника для захисту від нових ворогів. Її природним геополітичним союзником ставала Польща, яка теж зазнавала клопоту від експансії тих же самих сусідів. Тому 1385 р. між Литвою та Польщею був укладений договір про союз – так звана Кревська унія.

За умовами унії великий князь Литовський Ягайло переходив до католицтва, брав шлюб з польською королевою Ядвигою і ставав польським королем, залишаючись одночасно Великим князем Литовським. Ідея Кревської унії полягала в об’єднанні Литви та Польщі в єдину державу. Після заключення Кревської унії Ягайло роздарував багато земель у Литві, на Білій Русі та Україні польській шляхті, поставив на цих землях поляків воєводами і старостами. Така пропольська політика Ягайла спричинила сильну опозицію білоруських, українських і ряда литовських князів. Опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом примусила Ягайла відмовитися від литовського престолу. Таким чином, спроба створення єдиної польсько-литовської держави на тому історичному відтинку зазнала невдачі. Однак Вітовт визнав васальну залежність Литви від Польщі. Позиції польської шляхти та католицької церкви у Великому князівстві Литовському після Кревської унії поступово зміцнювалися. З 1413 р. (так звана Городельська унія) було обмежено участь православних у державному управлінні. Тільки католики отримали право входити до складу вищих органів влади Литви, ставати воєводами, бургомистрами, суддями, радниками та іншими високопосадовцями. Католицька церква зосередила в своїх руках всю освіту вище начальної. Нові землі жалувалися виключно католикам.

Такі дискримінаційні у відношенні до православних заходи спричинили масовий перехід литовських князів до католицтва. Як віряни вони ще не склалися. За ними пішла частина білоруських і українських князів (Куди поділася українська еліта?).

Наростаюча дискримінація православних у Литовській державі спричинила поширення прагнення українських феодалів перейти під владу московського князя. У результаті переходу ряда князів на бік Москви наприкінці XV – на початку XVI ст. Литва позбулася на користь Московської держави Чернігівщини і деякіх інших теренів (всього 319 міст і 70 українсько-білоруських волостей).

Наприкінці ХV ст. на півдні сучасної України утворилася нова державна структура Кримське ханство. Воно відокремилося від Золотої Орди і 1475 р. визнало васальну залежність від Туреччини (Османської імперії, Оттоманської Порти). З того часу кримські татари стали майже щорічно нападати на українські землі, спустошували їх, а населення забирали в рабство (ясир). Литва не в змозі була самотужки захистити свої землі. З іншого боку загострилася боротьба Литви з російською державою.

Тому Литва вирішила повернутися до ідеї об’єднання з Польщею. 1569 р. між Литвою і Польщею була заключена нова, Люблінська унія. За цією унією Литва і Польща об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Річ Посполита була федеративною державою і складалася з двох суб’єктів федерації – Великого князівства Литовського і Королевства Польського. Король польський стояв на чолі всієї держави, а Литва зберігала автономію в складі Речі Посполитої. Проте українські землі були вилучені зі складу Великого князівства Литовського і передані шляхті Королівства Польського. Ці землі шляхта використовувала для виробництва продуктів сільського господарства, які експортувалися до Європи.

Після переходу українських земель під владу Польщі гноблення українського народу зростає. Селян польські феодали примушували працювати на себе до трьох днів на тиждень. Селяни не мали права вільно переходити від одного шляхтича до іншого, тобто ставали кріпаками.

Католицька церква прагнула встановити свою владу над Україною. 1596 р. у м. Бересті (сучасному Бресті, Білорусь) була прийнята церковна унія. За Берестейською унією православна церква в Україні об’єднувалася з католицькою і підпорядковувалася папі римському. Така об’єднана церква отримала назву греко-католицької, або уніатської. Але переважна більшість українців не прийняла цієї унії та опиралася їй.

2. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі. Посилення соціального, національного і релігійного гноблення викликало опір українського народу. На чолі цього опору стало українське козацтво.

Слово «козак» тюркського походження. Вперше воно зафіксовано в арабо-половецькому словнику 1245 р. Відтінки його значення з цьогог часу поступово змінювалися. Попервах воно носило суто побутовий відтінок і означало «одинак, неодружений чоловік». Згодом з’явилися відтінки чоловіка, який відірвався від свого соціального середовища і не має «ні колу, ні двору»; відщепенця («відрізаної скиби»); відчайдушного бурлаки і шибайголови, який промишляє розбоєм. Взагалі козацька лексіка, а пізніше сучасна українська мова увібрали в себе масу тюркізмів: барабан, богатир, булава, бунчук, ватага, дякую, кобза, кохати, кош, курінь, майдан, осавул(а), оселедець, рух, сагайдак, сурма, табір, тин, шабля, шаровари та ін. (яскравий приклад лінгвістичних джерел!).

З XV ст. козаками все частіше стали стали називати мешканців т.з. «Дикого поля», і поняття «козак» означало ще тільки спосіб життєвої діяльності, але ніяк не соціальний статус.

«Дике поле» - це незаселені степові райони польсько-литовського і татарського прикордоння. Чому незаселені? Природні умови прекрасні. Літопис: землі надзвичайно плодородні (трава, плуг, воли), бджоли, риба та звір, табуни диких биків, коней, кіз, оленів, птиця (качки, гуси, журавлі, лебеді, човни яєць навесні). Але скористатися цими дарами природи могли тільки надзвичайно сміливі люди. Звідки небезпека?

Попервах туди відправлялися на весняно-літній період найхоробріші жителі сусідніх місць. Вони відпрошувалися на т.з. «уходи» у місцевої адміністрації або у своїх панів, збивалися у ватаги, обирали керманича – отамана, запасалися зброєю та іншими припасами і навесні рушили на «Дике поле». Там вони до осені хазяйнували (мисливство, риболовля, бортничество, ловля коней і биків), і восени поверталися на волость, тобто додому. Однак вдома кращу частину своєї здобичі «уходники» змушені були віддавати панам і старостам. Тому поступово частина «уходників» перестала повертатися до себе «на волості», а осаджувалася в «Дикому полі». Там само оселялися й інші втікачі від суспільства (злочинці, боржники, просто шукачі пригод). Здебільшого вони були вихідцями із селян, міщан, дрібного духівництва. Але нерідко зустрічалися й шляхтичі, які жадали набути лицарської слави в боротьбі з татарами. Національний склад цих колективів був надзвичайно строкатим: українці, росіяни, білоруси, поляки, литовці (литвини), вірмени, греки і представники ін. середземноморських народів, караїми, кримчаки, кипчаки, татари. Але більшість складали представники українського населення.

Для захисту від татар поселенці «Дикого поля» об’єднувалися в озброєні загони і жили в укріплених поселеннях. Ось їх-то і стали називати козаками.

Козаки не тільки боронилися від татар, але й сами нападали на них і грабували сусідні татарські аули. Не пропускали вони й купецьких караванів (турецьких, вірменських, перських, московських, литовських, польських) і посольств з багатими дарами.

1552–1554 рр. український князь Д. Вишневецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків і створив на дніпровському острові Хортиця в районі сучасного Запоріжжя козацький центр – так звану Запорозьку Січ. Доля Байди.

Запорозька Січ була військово-політичною структурою. Вищим органом влади в Січі вважалася Рада – загальні збори козаків – своєрідний козацький парламент. Рада обирала ватажка козаків – гетьмана (кошового отамана, попервах ці посади збігалися, потім розійшлися), якого наділяла величезною владою. Рада ж обирала й помічників гетьмана – козацьку старшину (генеральний писар, генеральний суддя, генеральний обозний, генеральний скарбничий, генеральний осавула, генеральний бунчужний тощо). А їхніх титулах – перше слово «генеральний», що означало загальновійськовий. Проте старшина була не тільки генеральною, загальновійськовою. Усе Військо Запорозьке.поділялося на полки на чолі з виборними полковниками, а ті, в свою чергу, – на сотні з виборними сотниками. У полках була полкова старшина (помічники полковника), а в сотнях сотенна (помічники сотника). Найнижчою ланкою цієї структури був курінь. Він являв собою первинний військовий, адміністративний і господарський осередок Запорозької Січі та очолювався курінним отаманом, який власної старшини не мав.

Під час воєн гетьман і старшина керували козацькою армією, а в мирний час ті ж самі люди управляли всім життям Запорозької Січі, виконували адміністративні, господарські, судові функції.

Попервах всі запорозькі козаки жили в курінях на Січі. Пізніше вони стали обзаводитися родинами та господарством. Жінки та Січ. Хутора і зимівники. У Січі змінна залога, а також неодружені козаки і новобранці, яки проходили військовий вишкіл. Поступово частина козаків стала переходити й «на волості», тобто в звичайні населені пункти на кордоні з «Диким полем». Там вони ігнорували місцеву адміністрацію і підпорядковувалися тільки своїм старшинам. Таких козаків називали «городовими».

Як ставилася литовсько-польська адміністрація до такого явища як козацтво? Ставлення було складним і неоднозначним.

З одного боку, старости прикордонних місцевостей були стурбовані появою і зростанням кількості озброєних козаків, повністю зневажавших їхню владу. З іншого боку, старости мали величезний зиск від обкладання різними поборами товарів, якими козаки торгували в їхніх староствах. А товари були багатійшими! Але найважливішим чинником у взаємовідносинах між козацтвом і місцевою адміністрацією був той, що з появою козаків стала зменшуватися кількість татарських набігів на прикордонні населені пункти. Оборона від татар була найтяжчим обов’язком прикордонних старост. Це був дамоклів меч. Відповідальність величезна аж до страти, а коштів на організацію оборони завжди бракувало. Козаки ж стали високоефективним і зовсім безкоштовним для старост заслоном від татар. Тому ряд мудрих старост (зокрема Д. Вишневецький, який був канівським старостою) цілком успішно використовували козаків для оборони своїх рубежів і сами ставали організаторами козацтва (О. Дашкович, П. Лянцкоронський). Центральний уряд був природно вельми невдоволений появою на своїх південних кордонах непередбачених збройних формувань, до того ж ускладнюючих відносини із сусідами. Адже своїми постійними нападами на сусідні держави або їхніх резидентів козаки спричиняли дипломатичні конфлікти (претензії то пред'являлися уряду, від нього іноземні держави вимагали втихомирити козаків).