Народы, которые населяли территорию Украины в древности. 4 страница

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. умови для національного розвитку українців Австро-Угорщини, були кращими за українців Росії, але економічний розвиток українських земель у Російській імперії відбувався швидче, ніж в Західній Україні.

1900 р. у Східній Галичині мешкало 4,7 млн осіб, з яких 63 % складали українці, 23 % – поляки, 13 % – євреї. Понад 90 % українців залишалися селянами, причому селянами незаможними. Не в змозі прогодувати свої родини, селяни вимушені були продавати власні клаптики землі. Брак промисловості (за винятком слаборозвиненої нафтодобувної промисловості Дрогобичсько-Бориславського регіону промисловість у краю була відсутня) не надавав альтернативи у виборі роботи. Це обумовило велику еміграцію із Західної України. Між 1890 і 1914 рр. понад 0,5 млн українців емігрували із Західної України до Канади, США, Південної Америки.

Декілька слів про українців Буковини та Закарпаття. На Буковині мешкало близько 300 тисяч українців. Їм вдалося досягти помітних успіхів в освіті, забезпечити значне представництво в Австрійському парламенті. А от 500 тисяч українців Закарпаття, що перебували під угорським пануванням, зустрічалися в своїх національних прагненнях з великими труднощами внаслідок урядових спроб насильницької мадьяризації.

Україна в роки Першої світової війни. 1 серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна. Це була війна між двома групами імперіалістичних держав за переділколоній і ринків.

До першої групи входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія та ін. держави. Ця група називалася Четверний Союз, або Центральні держави. Друга група називалася Антанта. Спочатку до неї входили Велика Британія, Росія, Франція. Згодом до Антанти приєдналися Японія, США, Італія та інші країни. Всього у війні брали участь 28 (?) держав з населенням близько 1,5 млрд осіб. У арміях воювали 74 млн людей. Була створена і застосовувалася нова зброя – танки, авіація, хімічна зброя.

Українські землі входили до складу держав, що воювали між собою (Росія та Австро-Угорщина). Майже весь час війни фронт проходив територією України. Більша частина Західної України жорстоко постраждала від бесперервних наступів та окупацій. Близько 3 млн українців воювало в російській армії та 250 тисяч – в австрійській. Українці вимушені були вбивати одне одного за чужі інтереси.

Від початку війни українські націоналісти вирішили підтримувати уряд Австро-Угорщини проти Росії, оскільки австро-угорський уряд пообіцяв, що після перемоги українці зможуть створити незалежну державу в Наддніпрянщині, а західноукраїнські землі отримають автономію в межах Австро-Угорщини. Цісарський уряд дав згоду на формування т. з. Українського легіона. Західноукраїнська молодь палко відгукнулася на заклик вступати до національних збройних сил. Легіон назвали Українськими січовими стрільцями (УСС, усуси). Він налічував 2500 чоловік. Бойове хрещення усуси одержали в Карпатах у боях проти російських військ. Трагізм цих подій поглиблювався тим, що першими супротивниками усусів були кубанські козаки, тобто прямі нащадки запорожців, що ще раз наглядно продемонструвало братовбивчий характер імперіалістичної війни.

Крім українських січових стрільців під час війни на території Австро-Угорщини з військовополонених українців російської армії були сформовані дві дивізії – Сірожупанна і Синьожупанна. Інші українські піддані Австро-Угорської імперії воювали в звичайних автрійських і угорських частинах.

У вересні 1914 р. російські війська прорвали фронт і зайняли Галичину та Буковину. Перед уходом з цих місць австрійці та угорці за обвинуваченнями польської адміністрації в проросійських симпатіях арештували та вбили без суду сотні українців, десятки тисяч були кинуті до в’язниць і концентраційних таборів.

А нова російська окупаційна влада репресувала українських діячів, які співробітничали з австро-угорською владою, і навіть за підозрою в співчутті до неї. Крім того, наводячи лад на окупованих українських землях за аналогією з ладом на інших українських землях (а враховуючи прифронтове становище території запроваджуючи й жорсткіший режим), російська адміністрація здійснила рішучий наступ на українське громадське життя. Були закриті українські культурні установи, зокрема школи, бібліотеки, друкарні, видавництва українських часописів, музеї, уведені жорсткі обмеження на використання української мови. Почалася кампанія проти УГКЦ.

Однак не встигла російська влада остаточно завершити здійснення своїх планів, як у травні 1915 р. австрійці перейшли в контрнаступ в упродовж травня – червня відвоювали більшу частину Західної України. Репресії пішли третім колом. Тепер репресувалися ті, хто підтримав російську окупаційну владу і співробітничав з нею.

Влітку 1916 р. в результаті т. з. Брусилівського прориву російські війська знов зайняли частину Волині, Східної Галичини та Буковину. А невдалий російський наступ у червні 1917 р. призвів до повної втрати росіянами Галичини. Таким чином, упродовж війни західні українці постійно попадали з вогня до полум’я.

ЛЕКЦІЯ 4

План.

1. Революція та громадянська війна на теренах колишньої підросійської України.

2. Західноукраїнські землі в 1918–1920 рр.

3. Радянська Україна в 20–30-ті рр. ХХ ст.

1. Революція та громадянська війна на теренах колишньої підросійської України. За роки Першої світової війни виявилася внутрішня слабкість Російської імперії. Її економіка швидко руйнувалася. Не вистачало продуктів харчування. Становище народу погіршувалося.

Наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. (ст. стиль, календарі) у Росії сталася т. з. Лютнева революція. В її результаті цар Микола ІІ відрікся від престолу. Самодержавство в Росії було повалено. Росія стала самою вільною країною світу.

Після Лютневої революції в Росії встановилося т. з. двовладдя. Першу, офіційну владу, уособлював Тимчасовий уряд, сформований переважно з представників партій ліберальної буржуазії. Проте на початку своєї діяльності він фактично не мав сили. Другою владою, не офіційною, але такою, що мала силу, були Ради робітничих і солдатських депутатів, обрані з представників трудящих, з представників партій революційної демократії. Попервах Ради підтримували Тимчасовий уряд. Проти підтримки уряду виступила тільки одна радянська партія. Це була партія більшовиків на чолі з В.І. Леніним.

В Україні після Лютневої революції, крім адміністрації Тимчасового уряду та Рад робітничих і солдатських депутатів, з’явився ще й третій впливовий владний чинник.

4 (17) березня 1917 р. у Києві зібралися представники різних українських політичних партій, культурних, професійних, інших громадських організацій і створили Українську Центральну Раду. Своїм головою УЦР обрала М.С. Грушевського – видатного українського вченого-історика та громадського діяча.

Центральна Рада на відміну від Рад робітничих і солдатських депутатів була національною політичною організацією. У чому відмінність?

Центральна Рада вимагала створення в Росії демократичної федерації вільних народів і автономії України в цій федерації.

У квітні 1917 р. Всекраїнський національний конгрес, що зібрався в Києві, переобрав Центральну Раду, поповнивши її представниками з місць. Заступниками М. Грушевського стали В. Винниченко (УСДРП) і С. Єфремов (САФ). Центральна Рада залишалась відкритою для всіх українських організацій, що побажають направити до неї своїх представників. Упродовж травня-липня 1917 р. вона поповнювалася делегованими до неї депутатами від створених українських об’єднань військових, селян, робітників, різних груп інтелігенції. Центральна Рада стала претендувати на роль українського парламента. Її соціальною опорою була дрібна буржуазія та інтелігенція: заможні селяни та міщани українського походження, дрібні чиновники та молодші офіцери (теж українці), земські діячі, сільські вчителі, нижче духівництво.

Противниками Центральної Ради були консерватори, які виступали за реставрацію імперії; російські патріотичні сили, яких лякала перспектива розвалу «единой и неделимой России» та розгрому її в Першій світовій війні; а також радикально налаштовані революційні загальноросійські партії, які бачили в діяльності УЦР погрозу едності робітничого класу, всіх революційних сил Росії, розглядали її діяльність як «удар в спину революции».

У червні 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал. У ньому проголошувалася вимога автономії України в складі Росії. Через декілька днів після виходу І Універсалу Центральна Рада оголосила про створення Генерального Секретаріату – своєрідного виконавчого органу Центральної Ради, тобто її уряду. Генеральний Секретаріат Центральної Ради очолив В. Винниченко. У ньому переважали українські соціал-демократи.

Наростання революційних подій у Росії змусило Тимчасовий уряд шукати згоди з Центральною Радою. Для подолання розбіжностей у позиціях стосовно статусу України в складі Росії до Києва на перемовини наприкінці червня (за ст. ст.) 1917 р. прибула делегація Тимчасового уряду. В ході перемовин сторони пішли на взаємні поступки. Тимчасовий уряд визнав Центральну Раду та її Генеральний Секретаріат крайовими органами влади в межах 5 губерній – Київської, Полтавської, Подольської, Волинської та Чернігівської. Центральна Рада визнавала право на рішення питання про національно-державний устрій Росії (а отже й питання про автономію України) за Всеросійськими Установчими Зборами, а до їх скликання зобов'язувалася не робити жодних кроків щодо здійснення автономії України без погодження з Тимчасовим урядом. Центральна Рада погодилася поповнити свій склад і склад Генерального Секретаріата представниками національних меншин, що надавало їй можливість виступати вже як представницький орган всього українського народу, а не тільки українців.

Ці рішення були оголошені ІІ Універсалом Центральної Ради 3 (16) липня 1917 р. Згідно з ним понад чверті місць (з понад 800) у Центральній Раді та декілька місць у Генеральному Секретаріатові надавалося представникам неукраїнських партій. Їх зайняли росіяни, євреї, поляки. У ідеологічному відношенні Центральна Рада мала досить яскраво виражену ліву оріентацію.

Тимчасовий уряд намагався всіляко обмежити українське самоврядування, звузити функції Центральної Ради та Генерального Секретаріату, а Центральна Рада відповідно намагалася всіляко їх розширити. Це приводило до наростання ускладнень у взаєминах між Центральною Радою і Тимчасовим урядом.

Проте цим взаєминам не судилося було розвиватися тривалий час.

25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді сталася Велика Жовтнева соціалістична революція, у результаті якої більшовики ліквідували Тимчасовий уряд. Влада перейшла до Рад, тобто встановилася Радянська влада. Попервах у радянський уряд увійшли виключно більшовики. Він отримав назву Рада Народних Комісарів (Раднарком, РНК). Головою цього уряду став В.І. Ленін.

Після перемоги збройного повстання в Петрограді київські більшовики також спробували взяти владу до своїх рук. Київський ревком більшовиків почав повстання 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. Йому протистояв штаб КВО, який залишився вірним поваленому Тимчасовому урядові. Центральна Рада в цих подіях зайняла доброзичливий до більшовиків нейтралітет. 31 жовтня (13 листопада) 1917 р. київське повстання закінчилося перемогою повсталих. Але перемогою більшовиків раптово скористувалася Центральна Рада. Перечекавши запеклі бої сторін, що протиборствували, та зберегши свої сили (близько 18 тисяч солдатів та офіцерів т. з. українізованих частин і бійців загонів «вільного козацтва») Центральна Рада захопила пошту, телеграф, адміністративні будівлі та інші найважливіші стратегічні пункти Києва. 1 (14) листопада вона оголосила про перехід до неї влади в 9 українських губерніях. Утомлені та знекровлені в попередніх триденних боях збройні формування більшовиків (близько 6 тисяч червоногвардійців і солдатів) не змогли протистояти Центральній Раді, збройним силам якої вони до того ж поступалися майже втричі.

У цих умовах 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал, в якому проголошувала створення Української Народної Республікі (УНР), хоча зауважувалося, що УНР не пориває федеративних зв’язків з Росією. Малася на увазі, звичайно, не більшовистська Росія, а та, яка з’явиться на підставі рішень Всеросійських Установчих Зборів. Проте для переважної більшості населення України ця розпливчасто сформульована в ІІІ Універсалі теза залишалася незрозумілою (?).

ІІІ Універсалом проголошувалися демократичні принципи: свобода слова, друку, сумління, зборів, страйків, недоторканість особи, скасування смертної кари, амністія політичним в’язням. Скасовувалося право приватної власності на землю, яка проголошувалася власністю всього народу і передавалася селянам без викупу. Було проголошено впровадження 8-годинного робочого дня, уряд і робітники отримували право контроля за промисловістю, національні меншини отримували культурну автономію. Однак, побоюючись виникнення неконтрольованої ситуації, Центральна Рада навздогін за Універсалом видала роз’яснення до нього, в яких заборонялося негайно відбирати у поміщиків землю до прийняття земельного законодавства і йшлося лише про «підготовку ґрунту» до введення державного контролю за виробництвом. Отже, найнагальніші вимоги народу залишалися невдоволеними. А більшовики?

Взаємини УНР з Радянською Росією складалися дуже важко. Керуючись своїм програмним принципом права націй на самовизначення, більшовики визнали УНР. Однак одночасно радянське керівництво висунуло ряд претензій до Центральної Ради. Ці претензії стосувалися деяких дій Ради, що трактувалися радянським урядом як ворожі.

По-перше, відзив Радою з фронту українізованих частин, що призводив до ослаблення фронту.

По-друге, роззброювання Радою радянських військових сил.

По-третє, пропуск Радою через контрольовану нею територію з фронту військ, що діставалися Дону задля допомоги тамтешнім антирадянським виступам з одного боку і відмова пропускати радянські війська, що просувалися з метою придушення цих виступів, з іншого боку.

Претензії були пред'явлені в ультимативній формі. 5 (18) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум. З того часу РНК став вважати УНР у стані війни з РСФРР.

Більшовики України скликали І Всеукраїнський з’їзд Рад і проголосили на ньому Україну Республікою Рад. Це сталося в Харкові 12 (25) грудня 1917 р. Був сформований радянський уряд України – Народний Секретаріат. Деякий час цей уряд працював без постійного голови (головували його члени по черзі), а 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату було обрано Миколу Скрипника. Таким чином, з грудня 1917 р. в Україні існувало дві влади: влада Центральної Ради та радянська влада. Радянську владу в Україні підтримувала Радянська Росія. В Україну з Гомеля і Брянська начали наступ більшовистські війська. Одночасно українські більшовики з Харкова стали наступати в напрямках Києва і Донбасу.

Протягом січня 1918 р. радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну і підійшли до Києва. У цей час в Києві робітники повстали проти Центральної Ради. Центром повстання був завод «Арсенал». Повстання зазнало поразки. Проте 26 січня (8 лютого) 1918 р. радянські війська зайняли Київ. До Києва з Харкова переїхав радянський уряд України. Центральна Рада втекла до Житомиру. Радянські війська почали просуватися Правобережною Україною.

Центральна Рада розуміла, що самотужки вона не в силах протистояти більшовикам, оскільки симпатії переважної більшості населення України, яке складало селянство, були тоді на боці більшовиків. Більшовики розв’язали аграрне питання на користь селян, почали перемовини про мир, чим ї завоювали симпатії селянства. А міський пролетаріат взагалі був основною соціальною опорою більшовистської партії.

Центральна Рада конче потребувала іноземної підтримки. Таку підтримку могли б надати або держави Антанти, або Центральні держави. Антанта безумовно була зацікавлена в збереженні фронта проти німців й австрійців на Сході та не бажала встановлення будь-яких контактів між УНР і Четверним Союзом. Однак підтримка УНР означала підтримку сепаратистських тенденцій Центральної Ради. Держави ж Антанти виступали за відновлення «единой и неделимой» Росії, здатної на Сході протистояти Німеччині та країнам прогерманської орієнтації. У справі реставрації «единой и неделимой» Антанта пообіцяла допомогу російським білогвардійцям. Цей чинник значно ускладнював можливість союзу між Антантою та УНР. Але головною перешкодою для такого союзу з боку Центральної Ради, що потребувала негайної військової підтримки, була віддаленність збройних сил Антанти від України, відрізаних до того ж фронтами світової війни.

Тому прихильникам созу з Антантою в Центральній Раді прийшлося поступитися прихильникам німецько-австрійської орієнтації. Центральні держави стояли на кордонах України. До того ж в українських націоналістів був досвід контактів з німецьким і австро-угорським урядами в перші роки війни. Це могло полегшити подальші перемовини. На користь переговорів з Центральними державами виступав і факт початку переговорів з ними радянського уряду Росії в грудні 1917 р. Представляти інтереси України на цих переговорах запропонував радянський уряд Украіни. Центральна Рада, звичайно, не була зацікавлена в цьому. Тому до Брест-Литовську, де розпочалися переговори, Центральна Рада направила свою делегацію.

Однак для того, щоб нарівні брати участь у переговорах, Україна мала бути суб’єктом міжнародного права, тобто суверенною, незалежною державою (нагадати, як це розглядалося в ІІІ Універсалі). Акт проголошення незалежності УНР здійснила своїм IV Універсалом, датованим 9 (22) січня 1918 р. Цей документ став юридичною основою для визнання Центральними державами повноважень делегації УНР у Брест-Литовську. Повноваження делегації Радянської України ними визнані не були (Чому?).

27 січня (9 лютого) 1918 р. Центральна Рада уклала мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх союзниками. Це було зроблено на наступний день після залишення Центральною Радою Києва, поспіхом, під приводом незнання ще цього факту (пояснити) та на дуже вигідних для німців і австрійців умовах. За три дні по підписанні договору уряд УНР звернувся до німецького та австрійського урядів з проханням про військову допомогу, а 19 лютого 1918 р. німецькі війська почали окупацію України. Німеччина і Австро-Угорщина пообіцяли Центральній Раді звільнити Україну від більшовиків, а Центральна Рада в обмін на це мала забезпечити Німеччину та Австро-Угорщину продуктами сільського господарства. Німецький генерал Гофман одразу після підписання договору з Центральною Радою так прокоментував його: «Вся Україна мене цікавить до найближчого урожаю. А там хай їй грець». З цього висловлювання цілком ясною бачиться мета військової допомоги Німеччини та Австро-Угорщини Центральній Раді.

До квітня 1918 р. всі українські землі були зайняті німецькими та австрійськими військами, а Центральна Рада ще на початку березня повернулася до Києва в їхньому обозі.

Використавши договір з Центральною Радою як привід для окупації, німці стали вести себе в ній як хазяї. Вони відкрито стали грабувати українських селян, забираючи в них всі продукти. Селяни відповіли на це спочатку глухим невдоволенням і саботажем. Вони зривали посівну. Окупанти відреагували введенням власних військово-польових судів на території України, брутально поправши тим самим суверенитет УНР (?). Українські селяни взялися до зброї. Почались повстання проти німецько-австрійської окупації.

Центральна Рада виявилася неспроможною організувати систематичний вивіз продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини, а воювати з власним народом вона і зовсім не бажала. Томунімці вирішили її замінити. Німцям потрібна була своя людина на чолі України, яка б беззаперечно виконувала всі економічні вимоги окупантів і діяла б за вказівками Німеччини при вирішенні будь-яких політичних питань. І вони знайшли таку людину. Нею став генерал-лейтенант царської армії, великий землевласник, нащадок стародавнього роду козацької старшини Павло Петрович Скоропадський.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію України. Однак це було її останнє засідання. У той же день т. з. «хліборобський з’їзд», що проходив під контролем німецького командування, проголосив Павла Скоропадського гетьманом України і вручив йому найвищу владу в державі. Центральна Рада пала без будь-яких спроб захищатися.

Усі закони, що діяли в УНР, скасовувалися. Назву держави «Українська Народна Республіка» було змінено на «Українську Державу». Програму гетьманського уряду фактично продиктував керівник німецької військової адміністрації в Україні генерал В. Гренер. Вона, зокрема, передбачала реставрацію дореволюційного управління і державного апарату; визнання юрисдикції військово-польових судів окупантів на території України та, більш того, регулювання військової повинності в Україні законодавством Німеччини; оплату військової допомоги окупантів. Командування німецько-австрійських війск в Україні набуло ще більшої сили. Масштаби пограбування народного господарства України окупантами за часів гетьманату (так в історії називають режим П. Скоропадського) ще більш зросли. А в іншому гетьманський режим дуже нагадував царські порядки. Тому в Україну почали стікатися контрреволюційні елементи з усієї Росії. Вони поповнювали гетьманську армію та адміністрацію. Вище військове командування гетьмана, що складалося переважно з російських царських офіцерів, сприяло вербуванню до білогвардейської армії генерала Денікіна.

Окупаційний режим викликав опір українського народу. Поширювалися селянські повстання.

Проти гетьманату був спрямований і опозиційний рух партій та організацій, що входили до Центральної Ради.

У листопаді 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина та їхні союзники зазнали поразки в Першій світовій війні. У Німеччині почалася революція. Німецькі солдати не бажали більше залишатися в Україні. Деморалізована німецька армія в Україні втратила свою боєздатність.

У тих умовах колишні лідери Центральної Ради В. Винниченко, С. Петлюра та ін. створили Директорію для організації повстання проти гетьмана П. Скоропадського. 16 листопада повстання почалося. Німці не змогли надати допомогу гетьманові. Більша частина гетьманських військ перейшла на бік Директорії. Гетьман Скоропадський зрікся влади і поїхав до Німеччини. Влада перейшла до рук Директорії. 19 грудня Директорія урочисто в’їхала до Києва. Було проголошено відновлення УНР. Всі її закони знов набирали чинності.

Міжнародне становище Директорії було вкрай складним. З усіх боків Директорію оточували вороги. З півночі та сходу на Україну насувалася Червона Армія; з північного заходу – Польща; з Дону погрожувала армія царського генерала Денікіна, який волів знищити Радянську Росію та повернути Україну до складу Російської імперії. Румунія претендувала на частину українських земель. Південь України окупували війська держав Антанти.

Більшовики дуже швидко зайняли Лівобережну Україну і 5 лютого 1919 р. увійшли до Києва. Директорія поїхала до Вінниці. Єдиним лідером Директорії став Симон Петлюра.

У березні-квітні 1919 р. Червона Армія нанесла поразку військам Антанти і зайняла півден України. У травні 1919 р.армія УНР вела боротьбу проти Польщі і проти більшовиків. Упродовж всього 1919 р. Директорія вимушено змінювала місця дислокації. «Столицями» УНР встигли побувати Вінниця, Рівне, Здолбунів, Кам’янець-Подільский (2) і навіть містечко Чортория над Случем на Волині. Жарт: «У вагоні Директорія – під вагоном її територія».

На почату серпня 1919 р. армія УНР почала офензіву проти більшовиків. У той же час наступ проти більшовиків по Лівобережній Україні розпочав генерал А. Денікін.

30-31 серпня 1919 р. армія УНР зайняла Київ, але того ж дня віддала його Денікіну (?). Армія Денікіна на території України повертала землі панам. Вона впроваджувала лад, що існував за царату. Проти армії Денікіна почалися повстання селян. Тому С. Петлюра, якому Директорія 15 сентября 1919 р. передала всі повноваження, оголосив війну Денікіну. В ході цієї війни Директорія зазнала поразки. Але Денікін теж не залишився в Україні. Йому нанесла поразку Червона Армія. Петлюра поїхав до Польщі, а більшовики до кінця 1919 р. зайняли більшу частину України. 16 грудня 1919 р. більшовики втретє і на цей раз остаточно зайняли Київ. У Польщі Петлюра заключив з лідером Польської держави Ю. Пілсудським договір, згідно якого в обмін на польську військову допомогу Польщі віддавалася українська територія в межах 1772 р. до Дніпра без Києва і частини Подільської зі шматочком Волинської області. Таким чином, вдруге (вперше – Брест-Литовська угода) Петлюра і його прихильники в своїх вузькопартійних, вузькоегоїстичних інтересах віддавали Україну під владу чужинців. Одразу після підписання цього договору Польща розпочала війну проти більшовиків. Ця війна проходила зі змінним успіхом. У жовтні 1920 р. – воюючі сторони уклали перемир’я. У березні 1921 р. РСФРР і УСРР з одного боку і Польща з іншого боку уклали мирний договір (Ризький договір). За цим договором Польща визнавала УСРР, а Радянська Росія і Радянська Україна визнавали приєднання до Польщі Західної України.

2. Західноукраїнські землі в 1918–1920 рр. До кінця Першої світової війни землі Західної України (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) входили до складу Австро-Угорщини.

Від вересня 1918 р., коли став очевидним близький і неминучий військовий крах Австро-Угорщини, українці стали готуватися перебрати владу в Східній Галичині. Наприкінці вересня у Львові був створений Український Військовий Комітет для можливого збройного перебрання влади. Сотник УСС Дмитро Витовський згодом очолив цей комітет.

Українське парламентське представництво в Австро-Угорщині скликало в жовтні у Львові збори всіх українських депутатів імперського парламента, галицького та буковинського сеймів, а також представників від українських політичних партій. Ці збори організували Українську Національну Раду як орган політичного представництва українського народа в Австро-Угорщині.

30 жовтня українське парламентське представництво висунуло австро-угорському урядові вимогу передати Українській Національній Раді всієї повноти влади на Галичині та Північній Буковині. Намісник Галичини відповів відмовою. Тоді Українська Національна Рада вирішила перебирати владу силою.

У ніч проти 1 листопада 1918 р. Український Військовий Комітет взяв владу у Львові. Незабаром українські організації перебрали владу і в інших містах Східної Галичини. Німецькі і австро-угорські війська пішли з Галичини. Була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) і сформований її уряд – Державний Секретаріат. 13 листопада прийнята Конституція ЗУНР. До складу ЗУНР проголошено було входження Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України. Але Закарпаття залишалося під угорцями, а Північну Буковину вже в листопаді окупувала Румунія.

22 січня 1919 р. в Києві Актом Злуки було проголошено об’єднання УНР і ЗУНР. Проте цей Акт залишився тільки декларацією. Наступні події не дозволили фактично об’єднати УНР і ЗУНР.

У травні 1919 р. представники Закарпаття оголосили приєднання Закарпатської України до нової держави – Чехословаччини. Державний Секретаріат до середини липня вів війну з Польщею. Польща окупувала Східну Галичину, Західну Волинь і деякі інші українські землі. Уряд ЗУНР та її збройні сили були евакуйовані на територію, яку контролювала Директорія.

Таким чином, на початок 20-х років ХХ століття більша частинаукраїнських земель було об’єднано в державі під назвою Українська соціалістична радянська республіка. Східна Галичина і Західна Волинь увійшли до складу Польщі, Закарпатська Україна – до складу Чехословаччини. Румунія зайняла Північну Буковину і Південну Бесарабію (українське Подунав’я).

3. Радянська Україна в 20 – 30-ті рр. ХХ ст. Українська соціалістична радянська республіка остаточно встановилася на центральних і східних українських землях у грудні 1919 р.

Між УСРР і РСФРР були укладені договори про військовий, політичний і економічний союзи.

Керівною силою політичної системи УСРР була Комуністична партія більшовиків України. На кінець 1920 р. громадянська війна на території України в основному закінчилася. У березні 1921 р. в Україні, як і в інших радянських республіках, була уведена нова економічна політика (НЕП). Економічна політика воєнного комунізму, що передувала їй в роки громадянської війни, передбачала надзвичайні заходи для організації постачання фронту і тилу. Надлишки сільськогосподарської продукції у селян вилучалися державою за допомогою механізму продрозкладки. Приватна торгівля була заборонена. Вся промисловість націоналізована і працювала на підставі централізованих планів, підпорядкованих задачам оборони країни. Розподіл також був централізованим і мав натуральний характер. Роль грошей була дуже обмеженою. Комунальні послуги, послуги транспорту і зв’язку надавалися населенню безплатно.

По закінченні громадянської війни воєнний комунізм себе вичерпав. Він позбавляв виробників матеріальних стимулів для розвитку господарства і тому став нездоланним гальмом при переході до мирного будівництва.

Головною рисою НЕПа стала заміна продрозкладки продподатком. Тобто селяни сплачували державі визначений фіксований натуральний податок, а залишки могли продавати на вільному ринку. Для його розвитку були допущені й інші види приватної торгівлі, крім торгівлі сільськогосподарською продукцією. Дрібна промисловість була денаціоналізована. Дозволялося створення приватних малих підпрємств. Посилилася роль всіх видів кооперації. При цьому держава залишала за собою всі «командні висоти в економіці», а саме землю та її надра, фінанси (банки), велику промисловість, транспорт і зв’язок, зовнішню торгівлю.