Народы, которые населяли территорию Украины в древности. 2 страница

Проте сил на приборкання козаків в уряду не було. Тому він пішов іншим шляхом. Польський уряд вирішив розколоти козацтво, тим самим послабивши його, а частину козаків поставити собі на службу. З цією метою 1568–1572 рр. був уведений козацький реєстр. Тобто частина козаків наймалася королем на службу і отримувала в такий спосіб офіціальний статус. Реєстрові козаки мешкали в містах. Їхнім центром стало місто Трахтемирів, де містилися арсенал, шпиталь, притулок для літніх козаків. Реєстровці підлягали призначеному королем «коронному» гетьману та призначеній старшині із шляхти. Вони отримували жалування, матеріальне довольство (олію, крупи, цукор, сіль, горілку, пиво, порох, свинець, тканини тощо), були звільнені від податків, зборів, мит, повинностей, були непідсудними польській юстиції (крім справ про умисні вбивства та зґвалтування), мали право розпоряджатися власним майном. Таким чином, реєстрове козацтво було виділено в офіційний стан, що за своїми правами наближався до шляхти. На знак визнання козаків окремим самоврядним станом польський король вручав їм клейноди – регалії, або символи влади і визнання.

Куплені польським урядом реєстрові козаки, були, як правило, дуже заможними людьми. І на противагу нереєстровим козакам, тісно пов’язаними із селянством і уособлювавшим революційну тенденцію в українському козацтві, реєстровці уособлювали консервативну тенденцію (течію). Тому між реєстровими та нереєстровими козаками часто виникали конфлікти. Проте ще частіше реєстрові козаки приєднувалися до нереєстрових в їхніх бунтарських виступах.

козаки вели успішно боротьбу з Кримським ханством і Туреччиною (самостійно). А наприкінці XVI ст. зміцніле козацтво стало активно виступати проти польсько-шляхетського панування в Україні. Почалися так звані козацько-селянські повстання проти польської влади (самостійно). Однак ці повстання здебільшого не мали успіхів, і до 1638 р. вони закінчилися. Козацький реєстр був обмежений 6 тисячами осіб. Інші козаки мусили повернутися до своїх панів. Замість гетьмана призначався польський комісар (або староста). Генеральна і полкова старшина призначалася з польської шляхти. Тільки два осавула і сотники залишилися з козаків. Запорожці були оголошені поза законом. Козаки мали право мешкати тільки в трьох староствах: Чигиринському, Корсунському і Черкаському. Для контроля за козаками була відбудована фортеця Кодак.

3. Національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення (Хмельниччина). 1648 р. почалася національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського панування. Вона була спричинена нечуваним гнобленням українського народу з боку польської шляхти. Ґрунт для великого повстання давно був готовий. Україна чекала тільки на лідера, здатного повести за собою народ.

Таким лідером став Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Він народився 1595 р. у родині реєстрового козака. Отримав солідну, як на той час, освіту. Вільно володів латиною, російською, польською, татарською, турецькою мовами. Знався на історії, географії, праві. Ставши теж реєстровим козаком, він надбав великий військовий досвід в боротьбі з татарами, турками, росіянами. Генеральний військовий писар. Чигиринський сотник. Особливі стосунки з Владиславом IV. І тому, коли король Владислав IV запросив козацьку делегацію для таємних перемовин (1646 р.), він просив включити до неї Хмельницького. Сутність справи. Королівська грамота. Даніїл Чаплинський. Позови, тяганина, відповідь короля, арешт. Втеча. Барабаш. Шлях на Січ (15 прихильників). Грудень 1647 р. – Січ. Оприлюднення королівської грасмоти. Козацтво, що до того часу тільки глухо ремствувало (дуже важко дихало) на панів, із захватом підхопило заклик Хмельницького до повстання проти шляхти та обрало його своїм гетьманом.

Для успішної боротьби з поляками Хмельницькому бракувало кінноти. Тому він вирішив укласти військовий союз з кримськими татарами.

Кримське ханство було невеликою васально залежною від Туреччини державою, яку оточували традиційно вороже налаштовані християнські сусіди Річ Посполита і Росія (Московія). Тому з метою збереження своєї державності татари були зацікавлені в їхньому постійному ослабленні. Крім того, матеріальною базою життєздатності Кримської держави був військовий здобич. І татари ніколи не пропускали нагоду його отримати. Союз із Хмельницьким як раз і був такою нагодою. Тим більше, що Річ Посполита вже чотири роки не сплачувала татарам традиційної данини. Кримський хан Іслам-Гірей прагнув покарати її за це. І він послав на допомогу Хмельницькому відбірну кінноту на чолі зі своїм найкращим воєначальником Тугай-беєм.

Навесні 1648 р. запорожські козаки виступили із Січі. Поляки направили проти них війська. Почалося велике повстання. Польська шляхта, урядовці, католицьке духівництво нещадно знищувалися. Величезними були жертви й серед євреїв, яких українське населення вважало ворогами православної віри та служниками польської слави (орендарі, лихварі, корчмарі-шинкарі).

На бік повсталих запоржців перейшли реєстрові козаки. До армії повстанців масово приєднувалися українські селяни. Повстання набуло найширшого розмаху та дійсно народного характеру.

Спочатку Хмельницький ставив перед собою тільки дві досить вузькі цілі: особисту (помститися за кривду) та станову (відновити привілеї та права козацтва в обмін на вірну службу польській короні). Але з поширенням розмаху повстання і цілі його ставали глобальнішими.

Поьські війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті в травні 1648 р. під Жовтими Водами та Корсунем, а у вересні під Пілявцями на Волині. Зайнявши Західну Україну, у жовтні Хмельницький оточив Львів, а в листопаді – Замостя. Але штурмувати Львів не став, задовільнившись великим відкупом, що пішов на оплату татарської кінноти. До того, не маючи коштів, Хмельницький вимушений був дозволяти татарам грабувати деякі українські місцевості та брати ясир серед українського населення.

Шляхи на польські столиці Краков і Варшаву були відкриті, але Хмельницький відмовився продовжувати бойові дії. Причини: зима вкрай ускладнила ведення бойових дій, а козацько-селянська армія була не готова до війни в зимовий час; хвороби, що погрожували перерости в епідемії; Папа Римський погрожував хрестовим походом. І, нарешті, важливою причиною була зміна короля Речі Посполитої. Хмельницький плекав надію знайти спільну мову з новим королем Яном-Казимиром. Останній надіслав Хмельницькому грамоту, де обіцяв козакам і православній вірі всілякі привілеї. Король просив зупинити похід і почекати, поки він пришле своїх комісарів для узгодження прийнятних умов примирення. Хмельницький погодився та повернув з військом на Київ.

Під час свого тріумфального в’їзду до Києва Хмельницький заявив, що почав боротьбу із суто особистих причин, а продовжить її в ім’я «всего народа руського».

Зима 1648–1649 рр. пройшла в дипломатичних перемовинах, а також у турботах про зміцнення армії та побудову загальних засад державності.

Перемовини з поляками були практично безрезультатними. Єдиним результатом було заключення перемир’я до кінця травня 1649 р.

Водночас Хмельницький активно шукає нових протекторов і союзників. Він звертається з проханнями про допомогу до московського царя Олексія Михайловича та до турецького султана. Веде перемовини про союзи з Молдавією, Валахією, Трансильванією (Семигородом, або Семиграддям) та іншими державами.

Хмельницькому вдалося зформувати потужну армію на 100-150 тисяч вояків. Полковий устрій армії було перенесено на адміністративно-територіальний поділ земель, що контролювалися гетьманом. Полковий округ – паланка. Судочинство головним чином здійснювалося за козацькими звичаями.

Після перемоги під Пілявцями прискорилося окозачення селянства, переважна частина якого стала вільною та на правах «займанщини» обробляла землі шляхти.

Однак навесні 1649 р. Річ Посполита продемонструвала твердий намір покінчити зі смутою, зібравши потужні збройні сили. Незабаром бойові дії відновилися під Зборовом і Збаражем (Галичина). Обидві сторони несли великі втрати. Під Зборовом татари залишили поле битви. Позиція татар. Підкуп. Під тиском кримського хана Хмельницький підписав з поляками Зборівський мир.

За умовами Зборівського договору козацький реєстр було збільшено з 6 до 40 тисяч. Під владу гетьмана переходила значна частина України. Ця частина України отримувала автономію в складі Речі Посполитої. Польське військо, польські урядовці, монахи-єзуїти і євреї (за винятком вихрестів і шинкарів) з цих земель забиралися. Ці землі управлялися гетьманом і козацькою старшиною. Київському митрополитові було обіцяно місце в сенаті. Питання про ліквідацію церковної унії виносилося на засідання сейму. Всім учасникам повстання даровалася амністія, але повстанці, які не потрапили до реєстру (а всього повстанців було 150-200 тисяч) мусили повернутися до своїх панів. Польській шляхті дозволялося повернутися до своїх маєтків.

Таким чином, Зборівський договір носив компромісний характер. Він повною мірою не задовільняв ані українців, ані поляків. Українцям цих поступок з боку поляків було вже недостатньо, а польська шляхта мріяла про повне відновлення свого панування над Україною. Тому сам зміст Зборівського договору був уже чреватий новими конфліктами. Обидві сторони готувалися до вирішальних битв. «Випижчики» та «лівенці».

Воєнні дії поновилися 1651 р. У битві під Берестечком (на Волині) у червні 1651 р. поляки вщент розгромили козацькі війська. Татари (курбан-байрам, захват Хмельницького). Після цього литовці зайняли Київ.

У вересні 1651 р. був підписаний новий Білоцерківський мирний договір. Його умови були невигідними для України: козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч; Хмельницький мав підлягати коронному гетьманові; союз із татарами мав бути розірваним, а будь-які зовнішні зносини припинені; під владою гетьмана залишалася тільки Київщина.

Проте договір не був ратифікований польським сеймом, а, отже, не набув законної сили. Це давало Хмельницькому правові підстави порушувати його положення.

Перш за все щодо зовнішньої політики. Гетьман не тільки не припинив, але й активізував свою міжнародну діяльність. Він спробував реалізувати ідею перетворення Речі Посполитої на конфедерацію рівноправних держав – Польщі, Литви та України. Задля здійснення цієї мети Хмельницький спробував створити коаліцію, до якої б увійшли Україна, придунайські князівства, Трансильванія, Бранденбург і можливо хтось ще. Але втручання в молдавські справи закінчилося невдало (розповісти). У результаті молдавської авантюри відносини з Молдавією, Валахією і Трансильванією були зіпсовані.

Щоправда, турецький султан відгукнувся на прохання Хмельницького про протекторат і визнав Україну своїм васалом. Але складна внутрішньополітична ситуація в самій Туреччині, загострення в ній боротьби за владу не дозволили надати реальну допомогу Україні. Та й сама по собі ідея протектората ісламського («басурманського») правителя була вкрай непопулярною серед православних мас.

Слід розуміти, що Хмельницький не ставив перед собою завдання створення юридично незалежної, суверенної української держави. Ідеї державної незалежності не відігравали ще в той період такої визначальної ролі в політичному житті народів, яку вони стали відігравати пізніше, у XVIII і особливо ХІХ та ХХ ст. Та й сил для розбудови та захисту такої держави у Хмельницького не було. Розуміючи незначну реальну вагу України в системі європейських взаємовідносин того часу, Хмельницький не прагнув створенням нової незалежної держави порушувати геополітичну ситуацію, що склаласяв Європі. В умовах тогочасних політичних правил Хмельницького цілком улаштовувала васальна державність під суверенітетом потужного та доброзичливого покровителя (сюзерена).

У березні 1652 р. поновлюється війна з Польщею. У битві під Батогом (Поділля) була здобута перемога, а от під Жванцем (1653 р.) татари знову кинули козаків і незабаром уклали з поляками сепаратний мир (дізналися про перемовини Хмельницького з Москвою і злякалися ймовірної допомоги Хмельницькому з боку Росії). Після цього Хмельницький відмовився від турецько-татарської орієнтації та остаточно зупинив свій погляд на Москві.

Україну і Росію зв’язували спільна православна релігія та спільна історія. Із самого початку повстання Хмельницький звертався по допомогу до російського царя Олексія Михайловича. Однак Москва реагувала на це дуже обережно. Російський уряд надавав матеріальну допомогу Хмельницькому; приймав на своїх землях (зокрема на Слобожанщині) розбитих повстанців в «випижчиків»; направляв на допомогу повстанцям донських козаків, які діяли начебто з власної ініціативи і не мали на це дозволу влади. Але рішуче підтримувати Хмельницького російський цар не поспішав. Оскільки така підтримка означала неминучу війну з Польщею. Росія до такої війни була не готова. Нарешті, 1653 р., коли зволікання в наданні допомоги Хмельницькому погрожувало вже остаточною втратою перспектив зміцнення своїх позицій в Україні Олексій Михайлович скликав Земський собор. Собор ухвалив рішення просити царя «ради веры православной» принять Украину «под свою высокую руку».

У січні 1654 р. російський цар направив до українського міста Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький) своє посольство. Там само зібралися козаки на загальновійськову Раду. Переяславська Рада вирішила приєднати Україну до Росії. Про це був підписаний відповідний договір. За Перяславським договором Україна входила до складу Росії як автономія. Україна зберігала свій державний організм, свою політичну і соціальну системи, свою козацьку адміністрацію, армію та фінанси.

Автономне становище України в складі Росії було остаточно юридично оформлено в т. з. «Березневих статтях» 1654 р. На підставі Переяславського договору Богдан Хмельницький від імені Війська Запорозького направив царю листа, що містив низку пунктів, або статей, і просив їх затвердити. Статті були затверджені 21 березня 1654 р. «Березневі статті» підтвердили виборність гетьмана, станові права української старшини, козаків, духівництва, міщан, визначили розміри жалування представникам вищої військової старшини. Гетьман мав право приймати іноземних послів (за виключенням послів Речі Посполитої та Оттоманської Порти), повідомляючи про зміст переговорів російському уряду. «Березневі статті» передбачали вступ Росії у війну з Польщею, а також зобов’язання з боку Війська Запорозького надавати в розпорядження російському цареві козацьку армію за його наказом для захисту від зовнішніх ворогів.

На підставі досягнутих домовленостей Росія оголосила війну Польщі. Татари, яким було невигідне зміцнення Росії, об’єдналися з поляками. Російсько-українські війська звільнили Білорусь. Після цього почалися перші тертя між Росією і Україною. Хмельницький хотів, щоб Білорусь увійшла до його автономного утворення, але цар Олексій Михайлович встановив там свої закони. З іншого боку, Олексій Михайлович був дуже незадоволений зближенням України зі Швецією, яка з її широкими агресивними планами погрожувала Росії. Скориставшись ослабленням Польщі, шведи 1655 р. напали на неї і отримали підтримку Хмельницького, козацькі полки якого, розгромив поляків на Західній Україні, теж вдерлися до Польщі разом з військами трансильванського князя Ракоці. Потоп. Козаки, шведи і трансильванці ставили перед собою мету остаточно розгромити Річ Посполиту і поділити її. Це призвело б до посилення Швеції, в чому Росія була дуже не зацікавлена. Тому російський уряд вступив у мирні перемовини з Польщею і припинив проти неї військові дії. Перемовини велися за спиною Хмельницького, що посилило його недовіру до Москви і ще більше ускладнило російсько-українські відносини. Росія оголосила війну Швеції. Ситуація ставала парадоксальною: васал (Україна) пербував у союзі з тим (Швеція), з ким воював його сюзерен (Росія).

Похід на Польшу закінчився поразкою. Перед загрозою втрати національної незалежності полякам вдалося мобілізуватися і відбити наступ союзних (шведської та українсько-трансильванської армій). У цих умовах Богдан Хмельницький тяжко захворів (інсульти) і 27 липня (6 серпня за н.ст.) 1657 р. помер. Він був похований на своєму родинному хуторі Суботові в церковному склепі. Згодом, у ході війни поляки захопили Суботів, спалили церкву і поглумилися над останками Хмельницького, розкидавши їх невідомо де.

4. «Руїна». Після смерті Хмельницького козаки контролювали Київщину, Брацлавщину (частину Поділля) і Чернігівщину – територію з півторамільйонним населенням. Ця територія була поділена на 16 полкових округів (паланок). На чолі військово-політичної козацької формації стояв гетьман, який спирався на генеральну старшину, що перетворилася в своєрідний уряд. Спочатку офіційна назва цієї формації – Військо Запорозьке, згодом – Малоросійська земля під управлінням гетьмана. Неофіційно територія України, що увійшла до складу Росії, з функціонувавшими на ній політичною, соціальною та адміністративною системами отримала узагальнену назву «Гетьманщина». Селяни Гетьманщини спочатку були особисто вільними. Кріпацтво було скасовано «козацькою шаблею» (М. Грушевський) у ході Хмельниччини.

У середині XVII ст. починається активне заселення т. з. Слобідської України, або Слобожанщини.

Географічне становище (повністю територія сучасної Харківськоі області, частково – територія Сумської (Суми, Охтирка, Білополля, Лебедин), Полтавської (Котельва), Луганської (Сватово, Кремінна, Старобельськ), Донецької (Славянськ, Червоний Лиман) областей України, а також частково Бєлгородської (Валуйки, Олексіївка, Волоконівка, Шебекино), Курської (Глушково, Суджа) та Воронежської (Острогожськ, Россошь, Ольховатка, Бутурлинівка) областей Російської Федерації).

Приналежність території.

Перші поселенці – біженці, розбиті повстанці, «випижчики».

Прихильне ставлення московського уряду, причини такого ставлення.

Походження назви.

Адмінистративно-територіальний устрій, підлеглість російській адміністрації (полки: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогожський).

1654 р. був заснований історичний центр Слобідської України м. Харків (офіційна дата).

По смерті Богдана Хмельницького пост гетьмана менш місяця посідав його син 16-річний Юрій (Юрко, Юрась Хмельниченко). Однак дуже швидко з’ясувалося, що юнак не в змозі керувати державою. Його відправили доучуватися до Києво-Могилянського Колегіуму, а гетьманом був обраний І.О. Виговський. Виговський притримувався пропольської орієнтації в зовнішній політиці та спирався на старшину у внутрішній політиці. Така позиція гетьмана спричинила бунт козацьких мас. Його очолили Мартин Пушкарь і Яків Барабаш. Виговський придушив бунт і розпочав перемовини з польським королем щодо повернення України до складу Речі Посполитої. 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Річчю Посполитою був підписаний договір, згідно з яким Україна як «Велике князівство Руське» входило до складу Речі Посполитої нарівні з Пльщею та Литвою. У відповідь Москва послала в Україну велике військо, яке вчервні 1659 р. під Конотопом було розбито об’єднаними козацько-польсько-татарськими силами і загонами іноземних найманців (німецьких, угорських, сербських) Виговського. Проте політика Виговського продовжувала дратувати широкі кола козацтва. Від нього відсахнулися і взяли бік царя найвидатніші козацькі полковники. Втративши підтримку старшини, Виговький вимушений 1659 р. був втекти до Польщі.

Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, вдруге обрала гетьманом Ю. Хмельницького (1659–1663). Російський уряд направив в Україну велику армію і примусив молодого гетьмана переглянути статті Переяславського договора. Нові (до речі, теж Переяславькі) домовленості посилювали позиції росіян на українських землях: збільшувалася кількість воевод і російських гарнізонів, а також урядовців, які збирали податки до царської скарбниці; гетьману заборонялося вступати до зовнішньополітичних контактів без дозволу царя, виборне козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Юрій Хмельницький 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг їй розбити російські війська під Чудновом і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Проте лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишились вірними царю і виступили проти Ю. Хмельницького. Не в змозі оволодіти ситуацією та покласти край внутрішнім конфліктам він на початку 1663 р. зрікається влади і стрижеться в монахи.

Період соціальних конфліктів, іноземних інтервенцій, розграбування, руйнації та спустошення України тривав. Цей страшний період в історії України отримав образну назву «Руїна». Під час «Руїни» за українськи землі беперервно дерлися її сусіди. У той же час не припинялася громадянська війна за владу поміж різними політичними силами в самій Україні. Частіше за все ці політичні сили орієнтувалися на допомогу іззовні, що перетворювало їх на інструменти в руках чужинців для досягнення останніми власних зовнішньополітичних цілей. Подробиці.

З 1667 р. (Андрусівське перемир’я) Україна була поділена по Дніпру: Лівобережна Україна і Київ входили до складу Росії, а Правобережна Україна залишалася у Польщі. Турецька присутнисть сильно відчувалася на півдні. Час від часу турки крнтролювали переважну частину Правобережжя. Відповідно до розколу України в ті роки здебільшого паралельно існували два козацьких війська з двома гетьманами на чолі – на Лівобережжі (Гетьманщині) та на Правобережжі. Деякі з них: Я. Сомко, В. Золотаренко, І. Брюховецький, П. Тетеря, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, І. Самойлович.

Відносна стабілізація політичного становища в Україні відбулася тільки в останні роки гетьманства на Лівбережжі Івана Самойловича (1672–1687). 1686 р. між Росією і Реччю Посполитою був укладений т. з. «Вічний мир», який остаточно підтвердив приналежність Правобережної України Польщі. Після його заключення під владою гетьмана залишалася тільки третина території держави Богдана Хмельницького. Гетьманщина кінця XVII ст. – це тільки 10 полків (Запорожжя мало автономію і підлягало безпосередньо цареві).

Українська православна церква перейшла з-під підпорядкування константинопольського (вселенського) патріарха, де вона фактично була самостійною, до Московської патріархії. Розповісти.

На кінець XVII ст. старшина на Гетьманщині фактично усунула пересічних козаків від ухвалення важливих рішень. У який спосіб? Переважна більшість старшини визнала владу Москви, але бажала зберегти ті права, що були записані в Переяславському договорі та «Московських (березневих) статтях» 1654 р.

ЛЕКЦІЯ 3

План.

1. Іван Мазепа і мазепинці.

2. Наступ російського царизму на автономію України. Повна ліквідація української державності.

3. Правобережна Україна в другій половині XVII – XVIII ст.

4. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (кінець XVIII – початок ХХ ст.).

1. Іван Мазепа і мазепинці. У вирішальну фазу російсько-українські відносини вступили під час гетьманування І.С. Мазепи (1687–1708/1709). Він був високоосвіченою людиною. Тривалий час жив у різних країнах Європи (зокрема при дворі «короля-сонця» Франції Людовика XІV), вільно володів декількома іноземними мовами, добре знався на літературі, мистецтві (сам був поетом), військовій справі.

Будучи службовцем польського королівського двору (покойовим шляхтичем) Іван Мазепа перекинувся до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Згодом, опинившись у гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича, Мазепа перейшов на службу до останнього. Дослужився до генерального осавула. Був вихователем синів гетьмана. Але саме за допомогою Мазепи Самойлович позбувся гетьманської булави. Розповісти.

Після хабара. всесильному тоді фаворитові царівни Софії князу Голіцину Мазепу обрали гетьманом. Ставши гетьманом, Мазепа став також одним з найбагатших людей Європи. Йому належали землі, на яких мешкало 100 тисяч селян в Україні 20 тисяч – в Росії. Плюс Мазепа монопольно експортував українську горілку. Однак, слід зауважити, що значну частину своїх незліченних багатств він жертвував на будівництво церков, освітніх і культурних установ. Харківський Покровський Собор.

У соціальній політиці Іван Мазепа робив ставку на старшинську еліту. Його простаршинська політика викликала ремствування простих козаків і навіть призвела до їх повстання під проводом Петра Іваненка (Петрика). Повстання це було придушено. Мазепа підтримував відновлення панщини в Україні. У своїх універсалах він визнавав її законноюдва рази на тиждень.

Спочатку Мазепа був у чудових стосунках з Петром І. Він активно допомагав російському цареві у війнах проти Туреччини та Кримського ханства (війська Мазепи брали участь в 11 походах, зокрема у взятті Азову 1696 р.). Був радником царя в польських питаннях. 1704 р. Москва на декілька років об’єднала Правобереежну і Лівобережну Україну під булавою гетьмана Мазепи, але 1714 р. Петро І знову віддав Правобережжя Польщі. Пояснити. Семен Палій. Іван Мазепа – один з перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозваного (орден за № 2).

У 1700–1721 рр. Росія вела війну зі Швецією за землі в Прибалтиці. Ця війна отимала в історії назву Півнвічної. У Північній війні Росія активно використовувала українську козацьку армію.

Під час Північної війни на Гетманщині зростало невдоволення українців царською владою. Козаки не бажали воювати далеко за межами України, а царь посилал їх воювати до Прибалтики, Польщі, навіть Німеччини (причому власним коштом. Заборона брати військову здобич. Формальна правота – Переяславський договір). Під час царювання Петра І українські козаки за його наказом брали участь і в декількох найтяжких експедицій до передгір'їв Кавказу в Персїї. Українські селяни мусили утримувати російські війська на території України і працювати на будівництві фортифікаційних укріплень. У зв’язку з війною значно зросли побори до державної скарбниці. Багатьох українських козаків і селян цар направив у інші регіони держави на будіництво водних каналів (Волго-Донського, Ладозького), фортифікаційних споруд (у Прибалтиці, біля Астрахані, на Кавказі) і, нарешті, нової столиці Російської імперії міста Санкт-Петербург. При цьому платні будівельники не отримували, а умови праці та життя були просто нестерпними. Багато українців навіки залишилося в тих далеких місцях. За все це українці, звичайно, важко дихали на російську владу. А Петро І створював єдину сильну централізовану Російську імперію, в якій не передбачав місця для будь-яких автономій, зокрема й української.

Тому гетьман Мазепа вирішив перейти на бік ворогів Росії. 1708 р. армія шведського короля Карла ХІІ вступила на територію України. Карл пообіцяв Мазепі допомогу в створенні незалежної української держави. І Мазепа приєднався до армії шведів. Спроби підняти народ на боротьбу проти Росії. Але народ не підтримав його. Симпатії до єдиновірних росіян виявилися сильнішими за невдоволення царською владою. Мазепі вдалося зібрати навколо себе близько 4 тисяч сподвижників, зокрема запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Влітку 1709 р. армія Петра І під містом Полтаваю завдала нищівної поразки армії Карла ХІІ. Король і гетьман втекли до Молдавії під захист турецького султана (Бендери). П. Орлик. Конституція. Орлі. Мазепинці незабаром розійшлися по різних країнах. Вони стали першими українськими емігрантами.

Петро І вирішив покарати Україну за мазепину зраду. Він зруйнував столицю гетьмана Батурин і Запорозьку Січ. Запорозькі козаки були оголошені поза законом. Олешківська Січ. Тільки 1734 р. їм дозволили повернутися на Батьківщину і збудувати Нову Січ.

2. Наступ російського царизму на автономію України. Повна ліквідація української державності. Після Мазепи контроль царського уряду за Україною посилився. Почався процес ліквідації автономії України в складі Росії. Це був всебічний і довготривалий процес. Він тривав багато років. Маючи на своїх південних кордонах вороже налаштовані Кримське ханство і Турецьку імперію, ведучи з ними упродовж всього XVIII ст. війни за землі Північного Причорномор’я, російський уряд побоювався своїми занадто рішучими діями з повної ліквідації української автономії викликати ворожість українців і тим самим примножити сили своїх супротивників. Тому процес ліквідації прав Гетьманщини то прискорювався (частіше всього під час) мира з Туреччиною, то затримувався або навіть відкочувався назад (через повернення деяких прав) (частише всього під час воєн з Туреччиною). Але все ж загальний вектор імперської політики стосовно України був направлений на ліквідацію її автономії.

Щоб послабити опір українців, імперський уряд застосовував низку прийомів за принципом: «Поділяй та володарюй!». Він митецько використовував протиріччя, що реально існували між селянами і панами, старшиною і пересічними козаками, старшиною і гетьманами. Скарги представників різних соціальних верств України одне на одне та на гетьманський уряд використовувались як привід для втручання російської адміністрації.

Після зради Мазепи 1708 р. з дозволу Петра І гетьманом було обрано Івана Скоропадського. До нового гетьмана приставили представника царя – резидента для контроля за гетьманським урядом. Незабаром резидентів стало двоє.

Гетьманська столиця була пренесена до міста Глухів під самий російський кордон на випадок, якщо в гетьманській резиденції станеться заколот. Щоб не допустити до нього в Глухові поставили два полки російської залоги, які підпорядковувалися резидентові. Цар і царські представники стали самі призначати старшину, все частіше з російських дворян. Українцям було заборонено безпосередньо експортувати товари на Захід. Все мало відправлятися виключно через Ригу та Архангельськ під російським контролем. Ціну й мито на експортну українську продукцію встановлював російський уряд. Щодо російських купців, то вони отримували значні пільги при торговлі з Гетьманщиною.