Архітектура, образотворче мистецтво та музика

Не менш динамічно розвивалась архітектура, скульптура та малярство. Абсолютна більшість пам’яток, які дійшли до нас, по-в’язані з церковним життям.

Перші храми на Русі споруджували і розписували візантійські майстри. Відповідно техніка побудови і стиль оформлення були візантійськими. Церкви мали не тільки культове, але і громадське призначення.

Традиційно вважається, що першою кам’яною була церква Різдва Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна, збудована в Києві князем Володимиром між 989–996 рр. Це був храм з трьома нефами, розміром приблизно 34,5 м на 45 м. У свій час це був найбільший храм Київської Русі.

Грандіозною пам’яткою храмового будівництва є Софіївський собор. Початок будівництва датується 1017 р., а завершення 1037 р. Вибір місця для головного собору Княжого граду був невипадковим: тут сходилися всі чотири головні шляхи, що вели до Києва. Вважається, що монастир існував задовго до спорудження собору. Собор набув особливого статусу – в Софії князів «садовили на стіл», тут же відспівували і хоронили. Храм споруджено за особливою технологією: кам’яна кладка чергувалася із плінфою (дуже міцна плоска цегла), а скріплювали все особливою сумішшю з вапна та шматочків кераміки. Після завершення побудови собор мав вигляд п’яти-нефного храму з тринадцятьма банями. Впродовж віків собору суди-лося залишатися відповідно до задуму князя Я. Мудрого неперевершеним втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому її перебудовували і оздоблювали. Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII–XVIIІ ст. стилю козацького бароко.

У 1089 р. в Києві закінчилось спорудження Успенської церкви Печерської лаври (після реконструкції 1720-х рр. собор набув рис українського бароко), а в 1108 р. Михайлівського Золотоверхого собору.[15] Внутрішній простір цих храмів був оздоблений мармуровими колонами, капітелями, монументальною мозаїкою та фресками.

З кінця XI ст. у сакральній архітектурі розпочався новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Найпоширенішими стають однокупольні храми. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств. З-поміж багатьох українських однокупольних привертає увагу собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква в Чернігові.

З-поміж світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Я. Мудрим Золоті ворота, які завершувалися, так званою, домовою церквою.[16]

Розвиток християнства супроводжувався утвердженням візантійських і формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві, яке стає важливим елементом культури. Провідними жан­рами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис[17] та книжкова мініатюра.

Візантійська церква, а з нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеологія візантійського православ’я найяскравіше втілена в двох найголовніших формах храмового розпису: іконописанні та монументальному живописі.

Важливим елементом інтер’єру храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Особливу мистецьку цінність мають князівські гробниці, найвідомішою з яких є мармурова гробниця Я. Мудрого, яка орнаментована різьбленими фігурами.

Іконами прикрашали церкви, князівські і боярські хороми, ставили їх над міськими воротами, брали з собою в походи. З літописних повідомлень вважається, що перші ікони привіз В. Великий з Корсуня (сучасний Севастополь), а іконографічну традицію започатковано з прикрашення мозаїкою, настінним живописом та іконами Десятинної церкви. Іконографічна система тут очевидно була така, як згодом у Софії Київській.

Становлення давньоруського іконопису починається з другої половини ХІ ст. – першої половини ХІІ ст. В процесі розвитку іконопис набуває національної самобутності і неповторності. Пер­шими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050–1114), опис яких зафіксований у Києво-Печерському патерику. З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої «Богоматері Великої Панагії».*[18]

У тодішньому Києві здобули популярність Пирогощська та Вишгородська ікони. Вишгородська (візантійська ікона початку XII ст., відома на Русі з 1155) дістала назву «Богоматір Милування», – це скорботна мати в тісних обіймах з сином, що пригортається своєю щокою до щоки сина. У 1155 р. князь Андрій Боголюбський, пішовши від батька з Києва у Володимир на Клязмі, взяв із собою прославлену візантійську ікону «Богоматір Милування» і встановив її у Володимирському Успенському соборі (з того часу ікону називають «Володимирською Богоматір’ю»).

Згодом з’являється ще один вид ікони – Печерська Богородиця: мати тримає на колінах сина, котрий благословляє двома руками.

Близькими за часом створення і характером до «Богоматері Великої Панагії» є ікони великих розмірів – «Георгій-воїн» та «Димитрій Солунський».[19]

Дослідники вважають, що київська іконописна школа склалася наприкінці XI ст., а в XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицькому, Волинському, Володимиро-Суздальському та ін.

Найбагатша колекція мозаїки і фрески першої половини ХІ ст. збережена в Софіївському соборі[20]. Монументальний живопис Софії є вищим досягненням мистецтва тієї епохи.

Другу за значенням колекцію фресків зберігає Кирилівська церква Києва, яка приблизно була побудована в 1140–1167 рр. Особ­ливого значення фрескам Кирилівської церкви надає те, що це роботи руських майстрів і вони займають площу понад 800 м². Вважається, що до нас дійшов найповніший ансамбль розписів ХІІ ст.

Мотив ікони «Димитрій Солунський», який сидить на троні, відтворюючи позою, владним виглядом, войовничим жестом неприборканий характер руського князя, належить до рідкісних. Його образ творився в певному середовищі, закладена в ньому програма відповідала естетичному ідеалові й суспільному становищу військового лицарства. Недаремно у ньому дослідники вбачали портретне відображення представників княжих родин. Час створення ікони – початок XII ст. і, можливо, вона призначалася храмовою іконою для церкви св. Дмитрія у Києві, а також як поминальний образ на честь трагічно загиблого князя Ізяслава-Дмитра, сина Я. Мудрого.

Виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113), які в 1934 p. вивезені до Москви, становлять перлину давнього вітчизняного мистецтва, здатні задовольнити найвибагливіші художні смаки минулого і майбутнього.

До найкращих зразків книжкової мініатюри належить: «Остромирове Євангеліє»; «Ізборник Святослава» 1073 р. з мініатюрами Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з родиною; «Трірський Псалтир» або «Молитовник Гертруди» (1070– 1080-ті рр.) поряд із мініатюрами німецького походження має п’ять мініатюр, пов’язаних з Україною походженням, тематикою і стилем. Мініатюри «Трірського Псалтиря» були намальовані на Волині, точніше, в Луцьку або Володимирі-Волинському.

«Остромирове Євангеліє» багате на заставки та оздоблене ініціалами, але виняткову цінність мають три мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки і Марка, які зберігають за книгою славу унікального твору мистецтва.

Високого рівня розвитку отримало ювелірне мистецтво. У писемних джерелах часто згадуються золоті та срібні вироби. Князь В. Великий зробив своїм дружинникам срібні ложки. Жінки бояр носили срібні прикраси. «Слово о полку Ігоровім» згадує золотий князівський шолом і золотокований престол галицького князя Ярослава Осмомисла.

Різні золоті та срібні речі не тільки завозили, а й виробляли в Русі. У Києві та інших містах були майстерні, що виготовляли коштовні намиста, діадеми, браслети, персні, наручні, золоті й срібні посудини, різний посуд, збрую, зброю.

Музика складала невід’ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виокремити три основні напрями тогочасного музич-ного життя – народну, професійно інструментальну і професійні церковні співи. Народна музика за тих часів не записувалася (принаймні такі записи науці невідомі). Уявлення про неї черпаємо з літописів та інших писемних джерел, з давніх малюнків, зображень на ювелірних виробах, але головне – на підставі окреслення архаїчних рис у фольклорі східних слов’ян, насамперед в українському фольклорі.

Значне місце в культурі Київської Русі посідала епічна творчість. Це було літературно-музичне мистецтво – поезія виконувалась як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий речитатив. Очевидно, саме так і звучало «Слово о полку Ігоровім». До таких творів належать також билини, що збереглися на східно-слов’янській півночі, але своїми коренями сягають у часи Київської Русі.

Найпоширенішими інструментами були труба, гуслі, ребек та бубен. Невід’ємну і дуже вагому частину музичної культури Київської Русі становили християнські церковні співи. На відміну від народної пісні, яка існувала винятково в усній традиції, церковні співи записувались. Це була знакова нотація, поширена у Візантії й інших країнах. На Русі ці знаки називали «крюками» або «знаме­нами». З XI–XIII ст. збереглося близько 80 крюкових рукописів.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

[1] Меандр – декоративна звивиста лінія, що є неперервною і формує мо­тив, що повторюється.

[2] Поселення біля с. Майданецьке (Черкаська обл.) нараховувало приблиз-но 1500 будинків з населенням до 10 тис. жителів. Деякі вчені такі селища називають протомістами. Втім трипільське суспільство не встигло розвинутись у міську цивілізацію і зупинилось за крок до неї.

[3] Пектораль розкопали в червні 1971 р. під час археологічної експедиції на чолі з Б. Мозолевським. Скіфська пектораль має вагу 1150 г золота, діаметр 30,6 см. Пам’ятка відзначається ідеальними пропорціями, художньою майстерністю і декоративністю. У центрі композиції легендарне «Золоте руно», тобто сорочка з овечої шкіри, яку зшиває двоє скіфських володарів. Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Найнижчий – анімістичні сцени за участю міфологічних та реалістичних звірів. Середній – флористичні мотиви. Верхній – сцени за участю скіфів та домашніх тварин. Є кілька версій-інтерпретацій зображуваних мотивів. За деякими – на пекторалі зображено побутові сцени із життя скіфів. За іншими – скіфська легенда про «Золоте руно» та двох братів, що вирушили на його пошуки. Очевидно цей виріб виготовили грецькі майстри. У 1991 році Б. Мозолевський проводив розкопки Соболевої Могили, де знайшов усипальницю скіфської жрецької родини (особливо цікавим є знайдене там веретено, яке науковець назвав «символом вічності»).

Гребінь має висоту 0,123 м, ширину 0,102 м. Виявлено пам’ятку 1913 р. (розкопки М. Веселовського). Верхня частина гребеня прикрашена чітко розта-шованими фігурками лежачих левів, які утворили немовби ажурний фриз елементів з лев’ячих фігурок і порожнини між ними, що відділяють функціо-нальну частину від декоративного завершення. Верхня частина гребеня стано-вить скульптурну пластику із двостороннього рельєфу, що зображає динамічну батальну сцену, прекрасно закомпоновану в навкругову композицію. Батальна група – зображення трьох воїнів: один – верхи на коні вбиває іншого воїна, який нападає на нього спереду; його поранений кінь лежить під ногами вершника. Третій воїн із мечем поспішає на допомогу вершникові. Композиція становить гармонійно організовану скульптурну групу, сповнену руху і динаміки.

[4] Ордер – це сукупність архітектурних форм, що надають певну стильову характеристику всьому спорудженню, завдяки тектонічній єдності.

[5] Cистема планування античних міст з вулицями, які перетинались під прямим кутом, прямокутними кварталами і площами. Назва системи походить від давньогрецького архітектора Гіпподама із Мілету (485–405 рр. до Р. Х.).

[6] Порфірородний – народжений у порфірі, тобто у «царському палаці».

[7] Глаголиця – поряд з кирилицею, одна з найдавніших слов’янських абеток. Вважається, що саме глаголицю створив св. Костянтин (Кирило) Філософ в 862–863 рр. для запису священних біблійних текстів на слов’янській мові, а кирилицю розробили його послідовники на основі грецького алфавіту. Зазвичай говорять про два види глаголиці: більш древню «круглу», також відому як болгарська, і більш пізню «ламану», хорватську, яка обмежено використовується в богослужінні до нашого часу. Алфавіт останньої поступово скоротився до 30 символів.

[8] Пергамент – матеріал для письма, виготовлений з телячої, овечої чи козячої шкіри.

[9] Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійському соборі, є «Реймське євангеліє». Ця книга кишенькового формату при-значена для особистого користування. Вона датується 1040-ми рр. і зберігається в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись книга належала дочці Я. Мудрого – Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом, привезла його до Франції. Найдавніша частина євангелія написана кириличним уставним письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне.

«Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане в 1056–1057 рр. з староболгарського оригіналу в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який у написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославовича. Рукопис скла-дається з 294 аркушів пергаменту доброї якості, але не вищої. Особливо цікавий він тим, що в його кінці переписувач докладно розповів про обставини виготовлення і час роботи.

«Ізборник» 1073 р. і 1076 р. – це давньоукраїнські збірки енцикло-педичного характеру, що містять близько 380 статей релігійного та морального характеру, авторами яких було щонайменше 40 мислителів, зокрема і давньо-руських.

Протографом (первісний рукопис, покладений в основу пізніших списків, копій, редакцій) «Ізборника» 1073 р. була книга, замовлена болгарським царем Симеоном на початку X ст. У збірнику містяться твори релігійного змісту 25 ав-торів. Книга великого формату на 266 сторінок, написана на пергаменті гарним уставним письмом у два стовпці. Текст прикрашено кольоровими заставками – фронтисписами і малюнками на берегах. Тут бачимо символи зодіаку: стрільця, діву, рака, козерога тощо. Привертає увагу вихідна мініатюра, що зображує замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами. Художнє оформлення книги не поступається Остромировому євангелію і має з ним деякі загальні риси. Хоч Ізборник переписано з болгарського протографу, в ньому трапляються східнослов’янізми, що свідчить про працю місцевих писарів. Книга була написана у Києві в 1073 р. і присвячена князю Святославу Ярославовичу (1027–1076). Тому часто цю книгу позначають назвою «Ізборник Святослава». «Ізборник» 1076 р. – невеликого формату на 276 аркуш, частину творів, що увійшли до нього, перекладено безпосередньо з грецької мови, але деякі уривки були взяті з раніших київських перекладів, зокрема з «Ізборника» 1073 р. Крім того, подано перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені. Книгу написав у Києві книжник Іоанн за часів Святослава Ярославовича. Він був дуже компетентним книжником-ерудитом, якого цілком доречно вважати письменником. Це була людина, яка до того ж досконало володіла мистецтвом виготовлення рукописної книги. Він не тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював заставки та численні ініціали. Ймовірно, Іоан був вихідцем з тих, яких ще Ярослав залучав до переписування книжок у скрипторії Софійського собору.

[10] Тріод – богослужбова книга для перед- і повеликоднього часу цер­ковного календаря; октоїх – богослужбова книга православної церкви, складається з восьми релігійних пісень недільного циклу, що пов’язані системою восьми голосів; мінеї – церковно-релігійні збірники, в яких «житія святих», перекази, повчання розміщені по днях кожного місяця, відповідно до дати вшанування церквою того чи іншого святого.

[11] Агіогра́фія (житійна література) – жанр християнської літератури, в якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій.

[12] Конкретна постать автора твору «Пам’ять і похвала руському князеві Володимирові, як охрестився Володимир і дітей своїх охрестив і всю землю Руську від кінця й до кінця, і як охрестилася Володимирова бабуня Ольга раніше Володимира», досі не зовсім визначена, як і час написання. Ним вважають, наприклад, ченця Якова Мниха, згаданого під 1074 р. у «Повісті минулих літ». Яків Мних оповідає, як просвітлився князь Володимир, охрестився і хрестив Русь. Далі викладено, як утверджувалось християнство на Русі, і доведено те, що воно тут цілком закономірне, оскільки, і цьому присвячена окрема «похвала», ще бабуня князя Володимира Велика княгиня Ольга уславила Бога. Окреме місце у творі займає «Молитва князя Володимира», котра цінна ще й тим, що оригінальних текстів, пов’язаних з самим князем, залишилось дуже мало. Щоправда, Святе Письмо тут цитується досить довільно, а життя Володи-мира зображено в дусі класичних агіографічних творів – як «подвижника і свя­того», хоча церквою до святих він був зарахований (канонізований) значно пізніше.

[13] Повість Симона має кілька оповідань про святих печерських ченців і про чудеса під час будування головної печерської церкви. Повість Полікарпа складається з одинадцяти оповідань про печерських подвижників.

[14] «Повість минулих літ» збереглась у двох літописних списках – Лаврентіївському (1377) та найбільшому збірнику літописів – Іпатіївському (початок ХV ст.).

[15] У 1934–1936 рр. собор, дзвіниця та частина споруд монастиря були знесені у зв’язку з проектом створення на цьому місці урядового центру. З проголошенням незалежності України собор, дзвіницю і монастир відбудова-но і урочисто відкрито в 1998 р.

[16] Золоті ворота – одна з трьох брам потужного земляного валу, що оточував Київ. Ворота поєднували функції головного парадного в’їзду до Києва і оборонної споруди. Назву отримали за аналогією з константинопольськими Золотими воротами. Будувалися водночас із Софією Київською. Золоті ворота мали вигляд двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів та заввишки близько 8 м. Довжина проїзду 26 м, ширина проїзду між пілястрами 6,5 м. Над підвищеною частиною проїзду містилася Благовіщенська церква, яка мала чотиристовпну структуру. Вхід до неї був з гребеня валу завширшки 9 м. Ці ворота реконструйовано в 1982 p.

[17] Мозаїка – зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток та інших матеріалів. Фреска – техніка настінного малярства на мокрому тиньку з піску і вапна фарбами. Ікона (малюнок, образ, зображення) – живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма.

[18] Ікона «Богоматір Велика Панагія» неповторна за виконанням і образ-ним втіленням. Саме в цьому образі помітний відхід від візантійського канону до взірця руської Богородиці. Крім того, образ сповнений подихом столичного Києва, епічною широтою духовного почуття, величавим спокоєм та поетичною проникливістю. Можливо, вперше у цій іконі подана колористична програма, що випливала з дозрілого почуття гармонії та змістовного означення кольорів, які несли світло і радість. А світло для слов’ян означало життєдайну силу й умову краси світу. Тому таку велику увагу в іконі надано золоту і сріблу як виразникам ірреального світла.

[19] Ікона «Георгій-воїн», ймовірно, створена як храмова для Георгіївського собору – патронального храму Я. Мудрого. Храм освятив митрополит Іларіон 1051 р. В іконі відображені поетична образність Києва XI ст., його емоційний світ і притаманний часу просвітлений, величаво-мужній характер мистецтва. Георгій постає кремезним, вольовим воїном з мечем у лівій руці. В його образі яскраво передане органічне почуття обов’язку та войовничої готовності – характер мужній і безкомпромісний. У таких образах виражався ідеал енергійної молодої людини, ідеал бойового мужа як приклад для наслідування. В образі воїна простежуються глибокі патріотичні ідеї Іларіона, що знайшли втілення у його «Слові про закон і благодать». Тому Георгій в іконі поданий не мучеником, а ідеальним воїном, сповненим оптимізму і мужності. Його образ став наче емблемою князювання Ярослава і світлою надією на майбутнє руського народу. Ікона св. Георгія належить до середини XI ст.

[20] Внутрішнє вбрання собору майже не змінювалось впродовж часів його існування. Кожного, хто входить до собору, вражає велич фігури в центральній апсиді – фігури Пресвятої Діви Марії (Оранта), руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів заввишки. Її зроблено з кам’яних та скляних пластинок різних кольорів та відтінків – близько 177 відтінків. Мозаїки, що зображують Євхаристію та Отців Церкви, вражають своєю збалансованістю. Архітектурні форми та розпис собору утворюють єдність. Фрески, ніби вишивка, прикрашають стіни, стовпи, зводи; серед вишуканого та яскравого живопису можна побачити зображення святих та сцени з Євангелія. На відміну від інших зразків візантійського церковного живопису, що збереглися до нашого часу, деякі фрески в соборі відтворюють не біблійні теми, а світські – серед них портрети сім’ї Я. Мудрого.