Кімерійці

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафік­соване в писаних джерелах і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі II–І тис. до н. е. вони населяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра. Їх етнічність остаточно не з'ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед коняр­ство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці од­ними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокира­ми вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії (Урарту, Ассирію, Фригію, Лідію) відкрива­ли перед ними широкі можливості для здобуття но­вих продуктів землеробства й ремесла. Постійного тис­ку з боку північнопричорноморських кочовиків зазна­вало й осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. Їхнє суспільство складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панів­не становище тут посідали кінні воїни.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проісну­вало до VІІ ст до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями. Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну. Основна ж маса поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Скіфи.

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. – III ст. н. е., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н. е, в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу су­часного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіф­ську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців, Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. У V ст. до н. е. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Деякі вчені на основі історичних джерел допускають, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками трипіль­ських племен, яких підкорили вихідці з Північного Іра­ну. Назва племені свідчить про поширення на його зем­лях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров'ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали. Скіфи-кочівники «нічого не сіють і не орють». Вони випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів, овець тощо. Жили ко­чові скіфи в чотири- або шестиколісних критих возах, пересуваючись із чередами худоби степом. У вози за­прягали дві чи три пари волів. Зверху вози накри­вали шкірами так, що всередину не міг проникнути ні зітер, ні дощ, ні сніг. Царські скіфи – панівна верхівка державного об'єднання – жили на берегах Азов­ського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що пролягали через північнопричорноморські степи, не тільки забезпечувало їх необхідними для нор­мального життя продуктами землеробства й ремес­ла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.

Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

Як видно, хоча скіфів Геродот вважав одним наро­дом, спосіб життя, господарство засвідчують протилеж­не. Це ще раз підтверджує, що скіфи-землероби були не прийшлим, а корінним населенням, на основі якого, можливо, формувався український народ.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу, що місцеві жителі ловили в Дніпрі (Борисфені) і «соли­ли велику рибу без хребта, що зветься осетром». У гирлі ріки добували сіль, якою засолювали виловлену рибу.

У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень роз­витку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд. Значного поши­рення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено чис­ленні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль.

Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

Від самого початку своєї появи в Криму та Причор­номор'ї скіфи вели активну войовничу політику су­проти своїх сусідів. їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдоско­налішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізняли­ся хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю. Вони не любили довгих облог і оборон, використовуючи тактику раптових блискавичних нападів. Ще з VII ст. до н. є. войовничі скіфи прорвалися в Передню Азію, розгромили Мідію,, пронеслися по Сирії, тині, дійшли до володінь давнього Єгипту, вста­новивши там своє понад чвертьвікове володарювання. Подібні походи були невичерпним джерелом збага­чення. З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який з 514 – 513 рр. до н. є. намагався їх завоювати. Ця пере­мога над одним із наймогутніших володарів тогочасно­го світу значно піднесла військово-політичний престиж скіфів і справила великий вплив на процес консолідації Північнопричорноморської Скіфії.

Після розквіту скіфської держави, який тривав про­тягом VI – IV ст. до н. е. на межі IV –III ст. до н. е. почався раптовий спад. Серед його причин назива­ють: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав'яного покриву численни­ми стадами худоби, занепад економічних ресурсів лісо­степу тощо. Окрім цього, у III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й муси­ли відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіли в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворили нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберіга­ються в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово переходили до осілого способу життя, займалася землеробством, садівництвом, торгівлею. Пожвавилися виносний з античними містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. є. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змаган­ню з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський (в межах ситної Туреччини) цар Мітрідат, який у 110 р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у замкненому про­сторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, а згодом й інших загарбників, що остаточно доконало скіфську державу. У III ст. н. е. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, пере­дових цивілізацій Сходу, Кавказу і, особливо, Греції, а пізніше – і Риму. У свою чергу Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського насе­лення лісостепової України.

Найважливішим джерелом пізнання скіфської куль­тури були і є скіфські поховальні пам'ятки. У розвиненому (класичному) періоді (IV–III ст. до н. е.) поховання стали масовими. У цей період, крім Подніпров’я, багато могильників з’явилося і на Подністров’ї. Саме через кургани до нас дійшло найбільше пам’яток скіфської культури. Більшість курганів мали висоту близько 1,5 м, діаметр – близько 25 м, насипалися двома прийомами: перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба.

Одним з найбільших курганів є Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської обл. Висота його сягала 20 м, окружність – 350 м. Тут у великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг із золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.

На весь світ відомі такі шедеври скіфського мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха (поблизу м. Нікополь) та золота пектораль (курган Товста могила IV ст. до н. е. біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл.)[3].

Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V – початку III ст. до н. е. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км². Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам’яними будинками, площею 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі.

Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Вважається, що залізо тут добували з криворізької руди.

Починаючи з VI ст. до н. е. в лісостеповій зоні Правобережжя з’являються скіфські кургани, поселення й городища. До найбільших городищ зараховують Більське у середній течії р. Ворскала (4 тис. га), Велике Ходосівське (південні околиці Києва – понад 2 тис. га), Трахтемирівське (біля Переяслава-Хмельницького 500 га), Немирівське (понад 100 га) на Поділлі та ін.

Самобутністю відзначалось скіфське мистецтво, стрижнем якого був так званий «звіриний стиль». Зображення пантер, оленів, гірських козлів, вовків, птахів, риб, сцени боротьби між ними прикрашають зброю, кінську вузду та інші предмети побуту. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Деякі вчені вважають, що звіриний стиль ґрунтується на магічних уявленнях скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші схильні вбачати зв’язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ.

Взаємозв’язок еллінської та скіфської культур яскраво виявися в елліно-скіфському мистецтві. У цьому процесі однаковою мірою були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, що забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монумен­тальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи надавали більшої уваги рельєфному оздобленню костюму, кінської вузди, воїнського обладунку, посуду, ритуальних речей. До поширених пам’яток скіфської культури зараховують посуд. Ліпний скіфський посуд степу мав видовжені пропорції, відігнені вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашали ямками, валиками. Серед пам’яток ранньоскіфського посуду трапляються келихи. Починаючи з VI ст. до н. е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам’яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із «буйними» зачісками, бородами, вусами, озброєних лука­ми, бойовими сокирами тощо.

Існує також різновид статуй, особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів. Цих скульптур не настільки багато, як антропоморфних стел, але вони становлять певний етап нашої степової меморіальної пластики.

Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антро­поморфна надгробна плита з IV ст. до н. е., що зберігається у Дніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, завершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не «висять» у повітрі, як в антропоморфних стелах, але всі фігури прикріплені до одягу.

Крім кам’яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Крім згадуваних, треба наголосити на дзеркалі із Келермеського кургану, Чортомлицькій вазі-амфорі, вазах із кургану Куль-Оба, вазі з Гайманової могили, діадемі скіфського кургану поблизу с. Сахнівка на Черкащині. До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва нале-жить кубок із кургану Куль-Оба (висота – 0,13 м; пам’ятка виявлена 1830 p.), або як його називають деякі автори – електрова (сплав золота і срібла) ваза.*

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець (бойовий пробійник), пращу (ручна зброя для метання каміння, металевих куль тощо). У багатих скіфів були захисні обладунки з шкіри і металевих пластин, металевого шолома.