Формування домодерної нації: політичні і соціокультурні чинники. Розвиток міст як головних осередків самоврядування та гуманізму. Львів, Острог, Київ

Люди XIV-XVI ст. жили в іншому вимірі вартостей, цінностей, уявлень ніж ті, в яких живе сьогоднішня людина ХХІ ст. Тому помилково переносити наші сучасні уявлення про політичні і моральні цінності на людей пізнього Середньовіччя та Раннього модерну. Звичайно, українці у XIV-XVI ст. усвідомлювали свою окремішність. Більше того, розвиток освіти, книгодрукування на українських землях у XVI ст., який співпав із добою Ренесансу, призвів до переосмислення освіченими колами українців себе та своєї історії. У творах видатних мислителів того часу з’являється апеляція до давньоруської минувшини, полякам і литовцям українськими інтелектуалами протиставляється «старожитній народ руський», генеалогія якого виводиться від міфічного племені сарматів, а згодом могутньої держави Володимира Великого. Серед інших ознак ідентичності окремішність українців підкреслювала релігія. Православна віра ще довго залишатиметься одним із основних маркерів, який визначав етнічну приналежність особи.

Водночас розуміючи свою етнічну окремішність, українська еліта з числа шляхти і духовенства переважно підтримувала існуючий лад, який гарантував станові привілеї та особисті свободи. Асоціюючи середньовічну державу з особою монарха, українські еліти маніфестували лояльність до його особи і до державного устрою, який забезпечував їм гарантоване правом привілейоване суспільне становище. В середньовічній уяві політичну незалежність країни, на відміну від теперішнього стереотипу мислення, не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування держави над собою підданого: людина в Середньовіччі підкорялася іншій людині, а не державі. Як приклад українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць із близького їм життя, «не помітили» епохального, на сучасний погляд акта про передачу, згідно з Люблінською унією, українських земель від ВКЛ до Корони Польської[5]. Однак поряд з цим завжди існувало почуття власної окремішності, яке вирізняло українців від поляків чи литовців і яке ними за відповідної нагоди завжди маніфестувалося.

Входження українських земель до таких державних організмів як Польська Корона, Велике князівство Литовське, Річ Посполита традиційно висвітлюється в українській історіографії в негативному контексті. Адже дійсно – це час бездержавності, поступової полонізації української еліти, поширення впливу чужих релігій і культурних моделей, запровадження систем панщизняного визиску сільського населення. Тим не менше утвердження польської, а відтак західноєвропейської моделі суспільного устрою на українських землях привнесло чимало прогресивних елементів організації суспільства, які на той момент вже були добре напрацьовані у Західній Європі. Одним із таких елементів стало магдебурзьке право, яке гарантувало право міщан на самоурядування, а відтак давало їм можливість бути активними учасниками суспільно-політичного життя. Мешканці міст із магдебурзьким правом самі обирали міську владу – бургомістра, раду райців та лавників і водночас кожен міщанин мав право бити обраним до міської влади. У 1356 р. магдебурзьке право здобуває Львів, 1389 р. – Перемишль, 1432 р. – Луцьк, 1494 р. Київ, а також десятки інших українських міст. Міські мури стають границею простору свободи, підлягаючи міському праву, міщани залишались особисто вільними.

Імпульсу розвитку українських міст задала торгівля, яка поєднала торгово-економічними інтересами і транспортними шляхами Схід та Захід Європи, азійський світ. Чимало міст, захищених магдебурзьким правом та королівськими привілеями швидко стають осередками торгівлі, через них переміщаються великі людські, товарні та грошові потоки. Прагнучи знайти в особі міщан своїх союзників, а також перетворити міста на стратегічні оборонні центри держави, королі Польщі, а згодом Речі Посполитої, чия влада послаблювалася шляхетською вседозволеністю, активно надають містам привілеї, які гарантували широкі права, розширювали можливості у торгівлі та ремісничому виробництві. Крім торгівлі міста стають центрами ремісничого виробництва – об’єднані у цехи – замкнуті корпоративні організації, що спеціалізувалися на виробництві конкретних видів продукції, міщани українських міст налагодили виробництво зброї, одягу, посуду, продуктів харчування, ювелірних, кованих, шкіряних виробів та ін.

Як наслідок, в Україні з кінця XIV ст. починається піднесення багатьох міст. Деякі з них починають стрімко багатіти, як Львів чи Кам’янець-Подільський. Посилюються також окремі приватновласницькі міста, такі як Острог. Ставши адміністративним центром та родовим гніздом могутніх князів Острозьких місто стає основним об’єктом інвестицій княжого дому.

Крім трансформацій адміністративного, економічного та суспільно-політичного характеру, перебування українських земель у складі Польщі, а згодом Речі Посполитої наблизило мешканців цих земель до культурних процесів, що відбувалися у Європі, яка в XIV-XV ст. переживає добу Відродження. Ренесанс зароджується в Італії в кінці ХІІІ ст., поступово поширюється по всій Європі та набуває ознак окремої культурно-історичної епохи і основного художнього стилю в мистецтві. Визначальною рисою культури Ренесансу і провідним інтелектуальним напрямом стає гуманізм – ідейна система, яка на відміну від середньовічного ідеалу людини – аскета, здатної переносити злидні на землі заради небесного блаженства, утверджує ідеал вільної та сильної особистості. В Україні Ренесанс як нова доба та художній стиль триває з останньої третини ХVІ ст. і впродовж першої половини ХVІІ ст.[6]

Одним із основних джерел імпорту ідей Ренесансу в Україну стає освіта. Вже у XV ст. популярним явищем стають освітні мандрівки. Діти заможніших шляхтичів і міщан перед тим як вступити в доросле життя проходять навчання в університетах Кракова, Праги, Німеччини, Італії. Шлях до здобуття освіти у Європі відкриває знання латинської мови, яка для тогочасного світу була універсальним засобом міжнародного спілкування, дипломатії, діловодства та науки. Школи, які з другої половини XIV ст. починають діяти при міських церквах і монастирях, а згодом і братські школи дозволяють здобути базову освіту і зокрема знання латині. Вирушивши в освітню мандрівку, студенти ознайомлювались з передовими вченнями європейської ренесансної думки. Саме вони імпортують сюди ідеї гуманізму, Відродження, технічні, літературні, архітектурні інновації, які потім вступаючи в симбіоз із місцевими культурними здобутками і напрацюваннями дали те, що окреслюється як ренесанс на українських землях XVI – першої половини XVII ст.

Показовою є доля Юрія Котермака з Дрогобича (бл. 1450-1494). Закінчивши школу, опанувавши латинь, здібний хлопець продовжив навчання у Краківському, згодом у Болонському університеті в Італії, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482) і врешті-решт ректором цього університету. Будучи фахівцем з астрології, яка в ті часи вважалася однією з фундаментальних наукових дисциплін, Юрій Дрогобич написав свою «Прогностичну оцінку поточного 1483 року», яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем.

З кінця XVI ст. дедалі більший вплив у культурно-релігійному житті Львова, а потім й інших українських міст починають відігравати церковні братства. У 1580-х роках широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Наприкінці XVI – на початку XVIІ ст. братства виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі, Буську та інших містах. Емансиповані, освічені міщани прагнуть бути не просто пасивними спостерігачами релігійного і культурно-освітнього життя міста, але й намагаються стати активними його учасниками. Вони намагаються контролювати діяльність священників, прагнуть налагодити освітній процес, намагаються створити механізми ефективної взаємодопомоги. Братські організації поступово беруть під свою опіку розвиток освіти, друкування і розповсюдження книг.

При братствах розпочинають роботу школи. Вони були загальнодоступними, в них навчались діти міщан, козаків, духовенства, дрібної шляхти; на кошти братств навчались сироти, діти бідних батьків. В українських братських школах викладали старослов’янською мовою, вивчали тогочасну українську і грецьку мови, а також латинську, яка, разом з польською, була мовою державних установ. За програмою ці школи були навчальними закладами середнього типу.

Першу братську школу відкрито в кінці 1585 р. у Львові на основі Львівського Успенського братства. В основу діяльності Львівської братської школи було покладено статут школи «Порядку шкільного», – одному з найстаріших європейських шкільних статутів. Цей статут покладено в основу діяльності всіх братських шкіл і він проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства[7].

З діяльністю Львівського Успенського братства та його школи пов’язана ще одна важлива подія – відкриття першої на українських землях друкарні І. Федорова (1510–1583). Поява друкарського верстату у Львові засвідчила той факт, що тут вже існувало чимале коло освічених людей, які прагнули читати, однак писана книга вже не в змозі була задовольнити існуючого попиту. Тому перші друковані книги українці замовляли у Кракові (Тріодь цвітна, 1491 р.).

У 1573 р. Федоров запускає видання українських книг у Львові. Тут у 1574 р. виходить «Апостол», який вважається першою українською друкованою книгою, виданою на українських землях. Того ж 1574 р. І. Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник – «Буквар». Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, зокрема й білорусько-українських.

Поряд із Львовом важливим культурно-видавничим осередком стає Острог, що пов’язано із діяльністю князя Костянтина Острозького. Будучи православним за віровизнанням, вважаючи себе представником «старожитнього народу руського», Костянтин Острозький в умовах посилення позицій католицького костелу в Україні після Люблінської унії, дедалі частіших випадків релігійних конверсій українців у католицизм розумів, що в цих умовах слід посилювати рівень освіти серед православного духовенства та української еліти, робити Православну церкву більш конкурентоспроможною у боротьбі за людські душі.

Відтак з 1576 р. в Острозі на кошти В.-К. Острозького починає працювати науковий осередок. Його початкова мета була цілком конкретною: підготувати випуск першої друкованої Біблії на церковнослов’янській мові і тим самим утвердити її престиж нарівні з сакральними мовами – гебрейською, грецькою та латинською. Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. «Острозьку Біблію», передмову до якої написав перший ректор Острозької школи-колегії Герасим Смотрицький (р.н. невід. – 1594), надрукував Іван Федоров. Із поліграфічного боку Біблія є шедевром слов’янського книгодрукування, а текстологічно й донині вважається канонічною[8].

В Острозі під патронатом К.-В. Острозького тривалий час працювали білоруси, поляки, греки: Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез. Серед відомих українських інтелектуалів того часу в Острозі працювали Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Василь Суразький (справжнє прізвище Василь Малюшицький), Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко та ін.

Робота вчених мала історико-філологічні особливості богословського напряму, тобто була спрямована на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні розшуки й порівняння, переклад із грецької та коментування східнохристиянської патристики. У зв’язку з цим сучасники до острозького наукового осередку прикладали назву «академія», якою в XV–XVI ст. традиційно іменували наукові угрупування чи товариства. Остання, імовірно, була започаткована в 1578 р., коли острозька друкарня для потреб дітей 18 червня 1578 р. перевидала «Буквар», уперше надрукований у Львові в 1574 р. Передовсім, острозька школа була похідною структурою наукового середовища Острога. Припускають, що учні тут вивчали дисципліни циклу «семи вільних наук» – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. Риторика, найімовірніше, доповнювалася основами поетики, а в курсі діалектики подавали філософію. Нововведенням було вивчення трьох мов – грецької, латинської та старослов’янської. Поява школи слов’янсько-греко-латинського типу була справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши культурні особливості східно-європейського православного світу із західноєвропейським католицьким.

Острог став також першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали «полемічною літературою». Серед цієї публіцистики увагу привертає: «Ключ царства небесного» Г. Смот- рицького (1587), збірник «О єдиной істінной православной віре» (1588), твір Клірика Острозького «Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія Володи- мирського і Берестейського єпископа…» (1598), збірник «Книжниця» (1598), українське видання «Апокрисиса» Христофора Філалета.

На початку ХVІІ ст., у зв’язку з байдужістю надто похилого князя К. Острозького, науково-видавнича діяльність і школа починають занепадати. Перед смертю в 1608 р. він так і не подбав про фінансування школи та легалізацію статусу з правом викладання «семи вільних наук».

У цей же час починає зростати роль Києва як важливого культурно-освітнього осередку. Тут поступово зосереджуються діячі острозького та львівського науково-освітніх та видавничих осередків. У 1615 р. при Богоявленській церкві в Києві на Подолі була відкрита братська школа, а в 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан затвердив статут братства, надав братству з церквою право ставропігії і благословив їх. Очолив школу майбутній митрополит Іов Борецький (1560–1631), який прибув до Києва зі Львова, де очолював Львівську братську школу. Братство отримує підтримку з боку козацтва на чолі з гетьманом П.К. Сагайдачним (1570–1622) і набуває значення ідейно-культурного центру українського суспільства.

Паралельно в Києві стараннями вихованця Львівського братства Єлисея Плетенецького (1550–1624) активізував роботу вчений гурток Києво-Печерської Лаври, який розвинув освітню, наукову та видавничу справу. Підготувавши міцну матеріальну базу, архимандрит Плетинецький скликав до Лаври вчених людей з усієї України, які освіченістю й ерудицією могли спричинитися до розвитку української культури, мови, створення книг і книгодрукування. До його гуртка належали Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Йосиф Кирилович та ін.

Центром осередку була друкарня, основним її завданням вважалася публікація джерел: богословської літератури – творів святих отців, служебників, требників, підручників для школи, книг для читання, а також історичних, полемічних і художніх творів. Це була найбільша та найпотужніша у тогочасній Україні друкарня. Першим виданням цієї друкарні вважається «Часослов» (1616), призначений для шкільного навчання. Найвищим досягненням лаврського книжкового гуртка вважають публікацію «Бесід» Іоанна Златоуста на чотирнадцять послань апостола Павла. Серед інших видань варто згадати «Лексикон славеноруський і імен толкованіє» Памви Беринди (1627 р.), «Книга о вере единой святой соборной апостольской церкви» (бл. 1619–1620) Захарії Копистенського, «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Сагайдачного» (1623) Касіяна Саковича.

Особливого розквіту осередок Лаври досягнув у часи урядування Петра Могили (1596–1647), який у 1627 р. став архімандритом Лаври. Він запровадив друкування не лише кириличних, а й польських та латинських книг. У 1631 р., паралельно до братської школи «греко-слов’янського» типу відкрив власну школу при монастирі, яка вперше в практиці православного шкільництва була зорієнтована на організаційну структуру єзуїтських колегій. Він орієнтував сучасників на вивчення, осмислення та засвоєння західноєвропейської науки – передової на той час, – а також практики Католицької Церкви, збагаченої досвідом Реформації. Восени 1632 р., на основі об’єднання Братської та Лаврської шкіл його стараннями відкрито Києво-Могилянську колегію. У колегії, крім «семи вільних наук», вивчали «вищі науки» – філософію та богослов’я. Розпорядок навчального дня, послідовність дисциплін та форми їхнього викладання, а також система шкільних почестей і градацій молоді збігалися з організаційним порядком протестантських гімназій та єзуїтських колегій підвищеного або так званого академічного типу.

Ренесанс задає імпульсу не лише розвитку освіти і літератури. Бурхливо розвивається також архітектура. Здобутий у торгівлі та виробництві капітал міщани серед іншого починають інвестувати у грандіозні архітектурні проекти та вироби мистецтва, що мало підкреслити багатство і престиж міста. Центральний храм міста стає ознакою заможності, величі та впливів його міщан, тому кожне місто намагається звести якомога пишніший храм.

Першим виявом регулярного планування в руслі ренесансних вимог стала забудова Львова та Кам’янець-Подільського. Зокрема, у Львові новий центральний район з площею Ринок і прилеглими вулицями займав майже квадратну територію. Оборонна система міста, яку створювали упродовж XІV–XV ст., належала до кращих зразків продуманої фортифікації міста в Україні. До неї входило два замки: Високий (віддалений від міста на стрімкому пагорбі), Низький (у межах середмістя) та два ряди мурованих стін. Внутрішню вищу оборонну стіну укріплювали вежі. Територія середмістя була чітко розпланована: у центрі – площа Ринок, від якої виходило вісім вулиць, по дві з кожного рогу, під прямим кутом.

В українському мистецтві доби Ренесансу визначне місце належить групі архітектурних пам’яток Успенського ансамблю у Львові: Успенській церкві, каплиці Трьох Святителів, вежі Корнякта. Успенський ансамбль бере початок від церкви (1555–1559). Її автором був зачинатель львівського ренесансу Петрус Італюс, який поєднав готичні та ренесансні форми. Однак новобудова стала жертвою пожежі 1571 р. На наступний рік формування ансамблю було розпочате зі спорудження вежі під дзвіницю за проектом Петра Барбона. Фінансував будівництво член Успенського братства, грек Костянтин Корнякт (1517/1520–1603), тому вежа на честь нього і названа. Будівництво завершили в 1580 р. Продовженням закладеної у вежі Корнякта ренесансної програми було спорудження каплиці Трьох Святителів (1578–1590).

У 1591 р. почалося будівництво Успенської церкви за проектом Павла Римлянина (р. н. невід. – 1618), який працював над будівництвом до 1598 р. Наступниками були В. Капінос та Амвросій Прихильний (р. н. невід. – 1641). Останній закінчив будівництво в 1629 р.

За проектами П. Римлянина у Львові були споруджені костел і монастир бенедиктинок (1590–1595, пл. Вічова, 2), костел бернардинок (1606, пл. Митна), костел бернардинів (1600–1630, пл. Соборна, 3-А).

Високомистецьким втіленням ренесансного прагнення стали Воскресенська церква (1624–1627) у Золочеві та костел св. Лаврентія (1606–1618) в Жовкві. Творцем останнього був Павло Щасливий, а після його смерті споруду закінчував Амвросій Прихильний.

У Львові найвідоміші дві центричні ренесансні споруди – каплиці-усипальниці Боїмів та Кампіанів. Це пам’ятки львівського середовища, оскільки в них найорганічніше виявилися духовні прагнення міщанства. Каплицю Боїмів споруджував 1609–1615 рр. архітектор А. Бемер. У каплиці цікава не стільки її конструктивна проста архітектоніка, скільки декоративно-скульптурне оздоблення.

У ренесансному стилі побудовано замковий костел св. Трійці в Бережанах. Костел містить по боках дві каплиці, що призначалися як родинна усипальня роду Синявських[9].

Поштовху у добу Ренесансу також зазнає мистецтво. Традиційно розвивається іконопис, серед зразків ренесансної ікони слід виокремити такі твори як «Христос з апостолами» майстра Дмирія (1565), «Богородиця Одигітрія з похвалою» майстра Федора (1599, Львів), П’ятницький (1600–1610) та Успенський (1629–1638) іконостаси, виконані Федором Сеньковичем, Л. Пухальським і М. Петрахновичем. Інноваційним стає світське малярство, адже започатковується та швидко поширюються портретний жанр. Серед українських художників тут слід назвати Миколу Петрахновича, автора портрету Варвари Лангишівни, котрий одним із перших українських малярів почав працювати у жанрі світського портрету. Особливо популярним портрет стає серед шляхти, що сприяє виокремленню в окремий жанр шляхетського портрета.

Таким чином – XIV-XVI ст. – це не лише час чужоземного панування на українських землях, але й період, коли під впливом ренесансу формується ранньомодерна українська культура, розбудовуються міста, на якісно новий рівень виходить українська освіта, література та художнє мистецтво. Все це стає зовнішніми виявами самобутності українського народу, який поступово перетворюється у ранньомодерну націю. Повільні зміни у самоідентичності українців стануть очевидними, коли вони згодом заявлять про своє місце у Європі в ході Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Список використаної л-ри:

1. Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005.

2. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль / Л. Войтович. – Львів, 2000.

3. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Київ: Наукова думка, 1994. – Т. V: Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVІІ віків. – 704 с.

4. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Київ: Наукова думка, 1995. – Т. VI: Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків. – 680 с.

5. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці / М. Грушевський. – Київ-Львів, 1912. – 248 с.

6. Зазуляк Ю. Навколо полеміки про феодалізм на Галичині XIV-XV ст. / Ю. Зазуляк // Ruthenica. – К., 2006. – С. 170-193.

7. Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI - XVIII століттях: історичні нариси / В. Інкін. – Львів, 2004. – 420 с.

8. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. – Київ, 1972.

9. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

10. Історія української культури. У п’яти томах / Редакційна колегія тому: Ісаєвич Я. Д. – головний редактор та ін. – Київ: видавництво «Наукова думка», 2001. – Т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ століть.

11. Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012.–356 с.

12. Костомаров М. Южная Русь в конце XVI века // Исторические произведения. Автобиография / Костомаров М. – К., 1990. – 736 с.

13. Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV–XVIII століттях // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ССХХVIII: Праці Історико-філософської секції / М. Крикун. – Львів, 1994. – С. 65-122.

14. Львівський літопис і Острозький літописець / Опр. Бевзо О. – К.: Наукова думка, 1971. – 200 с.

15. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західньої України / Вид. Грушевський М. – Львів, 1906. – Ч.1. – 181 с.

16. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада / О. Однороженко. – К., 2011. – 422 с.

17. Пашин С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века: историко-генеалогическое исследование / С. Пашин. – Тюмень, 2001. – 172 с.

18. Сас П. Витоки українського націотворення / П. Сас. – К., 2010. – 701 с.

19. Собчук В. Крем’янецька волость у XVI ст.: територія і поселення / В. Собчук // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1996. – Т. CCXXXI. – С. 380-399.

20. Сулима Камінський А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795 рр. / А. Сулима Камінський. – К.: Наш час, 2011. – 263 с.

21. Українські гуманісти епохи Відродження. У 2–х т. – К., 1995.

22. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / І. Шевченко. – Львів, 2001. – 247 с.

23. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. – К., 2006. – 580 c.

24. Яковенко. Н. Українська шляхта з кінця XVІ до середини XVІІ століття. Волинь і Центральна Україна. / Н. Яковенко. – К., 2008. – 470 c.

[1] Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005. – С. 58

[2] Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005. – С. 62-63.

[3] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С. 70.

[4] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С. 72-73.

[5] Яковенко Н. Шляха….84-85.

[6] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С. 88.

[7] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012.– С. 93.

[8] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С. 90.

[9] Історія української культури: навчальний посібник / І.Я.Хома, А.О. Сова, Ж.В. Мина; за ред.І.Я. Хоми.–Львів: Видавництво львівської політехніки, 2012. – С.