Роздроблення Київської Русі та утворення нових державно-політичних формувань

Після смерті Ярослава Мудрого у Київській Русі набирають розвитку децентралізаційні тенденції. В складі ще недавно могутньої імперії дедалі чіткіше виокремлюються контури окремих автономних князівств. Взнаки даються величезні географічні обшири держави, культурні та етнічні відмінності між її мешканцями. Подальшому розпаду держави сприяв той факт, що згідно принципу спадкування, прийнятого серед князів Київської Русі, кожен князь мав право на володіння певною вотчиною. Отримавши цю вотчину, її вже у наступному поколінні доводилося ділити поміж синів князя, а тим – поміж своїх синів. Відцентрові тенденції особливо посилюються наприкінці XI ст. В державі було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Врешті у 1097 р. з’їзд князів у Любечі узаконив існуючий стан речей в державі – згідно спільної постанови проголошувалась засада вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів

Останній спалах могутності давньоруської держави припадає на часи правління Володимира Мономаха (1113-1125). Князь об’єднав Київську Русь у боротьбі проти половців і ця загроза на східних кордонах держави врешті решт була подолана. Активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи[1]. Київська Русь все ще зберігала свою міць за часів сина Володимира Мономаха – Мстислава (1125-1132). Після його смерті тенденція до дроблення держави посилилась. Київська Русь дедалі більше набирала рис федерації автономних князівств, а зверхність київського князя залишалась при цьому лише номінальною. У результаті роздроблення Київської Русі виділилося ряд більших потужніших князівств – Київське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське. Децентралізаційний тренд продовжив розвиватись і в наступні десятиліття. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

Серед ключових причин роздроблення Київської Русі можна виділити наступні:

1) великі простори держави, слабка інфраструктура зв’язку та сполучення;

2) етнічна неоднорідність населення;

3) відсутність чіткого механізму спадкування князівської влади;

4) економічний занепад Києва у зв’язку із зміною торгових шляхів та посилення інших міст (Галича, Новгорода, Чернігова);

5) посилення нападів кочових народів на Київську Русь.

Традиційно в українській історіографії роздроблення Київської Русі описується як деструктивне явище, що в перспективі стало однією з вагомих причин падіння держави. Якщо ж відкинути ці усталені оціночні судження і порівняти Київську Русь XII-XIII ст. із рештою країн Європи, то стає зрозуміло, що Русь вступила в черговий закономірний етап розвитку пізньосередньовічної держави. Адже на той момент не існувало єдиної Німеччини – така постане лише у 1871 р. Натомість існував конгломерат незалежних князівств, таких як князівства Бранденбургзьке, Пруське, Баварське, Саксонське та інші. Так само не було єдиної Італії, сильно децентралізованою була Франція.

Одним із важливих чинників, який в подальшому визначив занепад давньоруської держави були особливості географічного положення Київської Русі. Ця держава стала східним рубежем Європи, що визначило її історичну місію бути щитом Європи від кочової Азії. Століттями у Європу просувалися полчища кочовиків зі Сходу, що зрештою колись вже стало однією з важливих причин падіння могутньої Римської імперії. Потужна Київська Русь більш ніж 300 років успішно захищала європейські народи від подальшого просування кочовиків. За іронією долі, захистивши своїми кордонами народи Західної Європи сама Київська Русь не здолала витримати натиску кочового степу, який востаннє підступив під кордони цієї держави в образі монголо-татарських орд Чінгісхана та Батия.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

Одразу очевидними стали катастрофічні наслідки монгольського завоювання Київської Русі: 1) руйнація та занепад міст (із 74 давньоруських міст 49 були розорені); 2) занепало ремесло і торгівля, адже були розірвані давні торгово-економічні зв’язки; 3) значні демографічні втрати серед давньоруського населення; 4) загибель значної частини давньоруської еліти. В подальшому Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей); політичній (затвердження ордою князів та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах)[2].

Монголо-татарське завоювання потягнуло подальші важливі зміни – центр політичного і економічного життя Київської Русі переміщається на захід, у Гальцько-Волинське князівство. Найтриваліше панування монголо-татар над землями майбутнього Московського царства згодом накладе свій відбиток на формування ментальності та характеру російського народу. Користаючи із послаблення українських князівств невдовзі тут свої впливи дедалі активніше почнуть поширювати Польща, Угорщина та Велике князівство Литовське.