Середньовічні трансформації на українських теренах: литовська і польська моделі (1340-1569)

Після нетривалого періоду автономії, коли згідно домовленості між польським королем Казимиром ІІІ і галицькими боярами державою керувала боярська олігархія на чолі з Дмитром Детьком, у 1349 р. Львовом і Галичиною остаточно оволодів Казимир ІІІ. Він залишався володарем Галичини аж до своєї смерті у 1370 р., провадячи тут доволі обережну і виважену відносно місцевого населення політику. Хоча в часи Казимира ІІІ тут були створені Львівська та Галицька латинські дієцезії, згодом постала Галицька католицька метрополія, та розпочалось формування мережі католицьких єпархії, зведення костелів, прихід католицьких чернечих орденів, яким робились щедрі земельні надання, польський король, аби не наражати свою владу на зайвий опір серед місцевого населення, не практикував примусового навернення православних у католицьку віру.

За правління Казимира ІІІ розпочинається широка колонізаційна кампанія регіону. Усі землі Галицько-Волинського королівства, які потрапили під владу Казимира ІІІ стали приватним домініоном короля, що дозволило йому провадити політику надання цих земель. Польський король практикував надання майнових комплексів у складі одного, кількох поселень, а той й цілих майнових комплексів у складі десятків сіл. Землі надавались у першу чергу прибічникам короля – тим хто брав участь у військових походах, наближеним до двору особам, державним урядовцям. Показово, що надання та підтвердження володіння маєтками отримали також представники давнього галицького боярства. Казимир ІІІ з одного боку бажав заручитися підтримкою місцевої еліти, а самі галицькі бояри, намагалися пристосуватися до нових суспільно-політичних реалій, проявивши лояльність до свого нового зверхника.

Отримавши маєток, особа була зобов’язана до військової служби за першим покликом короля. В замін за це власник отриманого маєтку міг вільно ним розпоряджатися – заповідати у спадок дітям, продавати здавати в оренду чи заставу. Хоча й тут до 1434 р. існували певні обмеження, адже у надавничих привілеях на маєтки часто вказувалась умова обов’язкового проживання у Галичині, потрібен теж був дозвіл короля на продаж маєтку. Таким способом королівська влада намагалася сформувати добре осілу лояльну верству землевласників-оборонців цього краю, який в той момент став східним пограниччям польської держави. Наслідком королівської донаційної політики став процес формування шляхетської верстви у Галичині. Шляхта – це привілейований стан Польської Корони, згодом Речі Посполитої, який користувався усією повнотою громадянських прав у державі, мав право володіти землею, за що був зобов’язаний до військової служби.

1349 рік не став датою остаточного підпорядкування Руського королівства польським володарям. Фактично галицька спадщина до кінця століття ще неодноразово переходила з рук в руки чужоземних правителів. Казимир ІІІ не залишив після себе чоловічого потомства, відтак згідно попередніх домовленостей з угорцями, які до цього теж висували претензії на галицьку спадщину, новим володарем Галичини у 1370 р. став угорський король Людовік Анжуйський. Йому нелегко було займатися справами віддаленої на північ за Карпатами галицької провінції, тому цю територію він віддав в управління своєму родичу сілезькому князю Володиславу Опольському (правив у Галичині в 1372–1378 та 1385–1387 рр.). Сілезький князь швидко прижився в ролі повноправного володаря цього краю, титулував себе «Божою милостю пан і дідич Руської землі», карбував монету з галицьким гербом. Він продовжив політику Казимира ІІІ, роздаючи маєтки своїм прибічникам переважно з числа німецької і польської, рідше української знаті. Будучи ревним католиком, Володислав Опольський сприяв розбудові та поширенню впливів католицького костелу на галицьких землях.

Тим часом Польща вийшла із періоду політичної нестабільності. Після Кревської унії 1387 р., яка стала династичним союзом Польщі і Великого князівства Литовського, королем Польщі став литовський князь Ягайло. Новий король заявив, що йому належить право на усю спадщину Казимира ІІІ, у тому числі Галичина. Того ж 1387 р. він організував військовий похід у Галичину, в результаті якого цей край знову потрапив під владу польських володарів.

Номінально Галичина, або Королівство Руське зберігало свій екстериторіальний статус до 1434 р. Ця територія вважалася приватним королівським доменом, до 1434 р. тут існував особливий устрій, відмінний від порядків в інших землях Польської Корони. Важливі зміни відбулися із наданням Галичині у 1434 р. Єдлинського привілею, за яким тут поширювалась дія польського права, а край остаточно був інтегрований до складу Польської Корони. Цікаво, що ініціатором такого кроку виступив не польський король і його оточення, а сама галицька шляхта, яка на той момент мала куди менше прав і привілеїв ніж емансипована польська шляхта.

Одним із наслідків поширення польського права на землі королівства Руського стала адміністративна реформа. Більшість західноукраїнських земель, які увійшли до складу Польської Корони отримали назву Руське Воєводство. Його територія була поділена на землі: Перемишльську, Львівську, Галицьку, Сяноцьку та Холмську, які отримали свої назви від основних адміністративних центрів. Окремими адміністративними одиницями також були Белзьке воєводство, яке тривалий час підпорядковувалось мазовецьким князям, а також Подільське воєводство.

Суспільний устрій, що склався на цих землях у другій половині XV-XVI ст. вцілому відповідав моделі середньовічної держави із її поділом на три ключові стани: «ті що воюють за нас», «ті що моляться за нас», «ті що працюють для нас».

Привілейоване становище на західноукраїнських землях посіла шляхта. Як окремий суспільний стан шляхта в Галичині сформувалася землях вже до середини XV ст. Не зважаючи на популярний і часто декларований ідеал шляхетської рівності та братерства цей стан далеко не був однорідним і тільки з точки зору однієї майнової нерівності був доволі сильно стратифікований. На верхньому полюсі влади і майнової потуги знаходилось можновладство, як правило польського походження, котре володіло цілими волостями та ключами поселень, які нараховували десятки сіл, приватні міста та укріплені замки. Представники можновладних родин з покоління в покоління були представлені на вищих урядових постах держави, входили до оточення королів. До таких можновладців з теренів Руського воєводства належали Тарновські, Кміти, Гербурти, Кам’янецькі, Мнішки та інші.

Чисельним прошарком була середня шляхта, яка володіла від кількох до десятка сіл, активно брала участь у політичному житті регіону та держави, була представлена на урядових постах місцевого значення. На західноукраїнських землях заможніші шляхтичі українського походження доволі швидко приймали більш престижніший триб життя польського шляхтича, переходили в католицьку віру – адже це у перспективі сприяло просуванню у соціальній ієрархії, дозволяло укласти вигідніший шлюб і сприяло подальшій інтеграції до шляхетської спільноти Польської Корони. Однак незважаючи на вживання польської мови і католицьке віровизнання у шляхти Руського воєводства існувало почуття власної окремішності, вона себе не без гордості називала окраїнним рицарством. Відомий ренесансний публіцист з Перемишльської землі Станіслав Оріховський, будучи католиком, розмовляючи на польській мові окреслив свою ідентичність формулою подвійної самоідентифікації «Gente Ruthenus natione Polonus». Представник шляхетського роду німецького походження Гербуртів, який у другій половині XIV ст. осів в Галичні, Ян Щесний Гербурт вже наприкінці XVI ст. ідентифікував себе як «русин», виступав в обороні православ'я, будував церкви, складав пісні українською мовою.

На протилежному полюсі шляхетського загалу західноукраїнських земель знаходилась дрібна шляхта, яка володіла одним-двома селами, а нерідко десятки сімей одного шляхетського роду володіли невеликими частками маєтку в одному селі. Чимало таких родин зберегло своє православне віровизнання та «українськість». В силу багатолюдності цих родин, їхні нащадки живуть ще й сьогодні – це численні Яворські, Кульчицькі, Терлецькі, Созанські, Добрянські та інші.

Іншим суспільним станом пізньосередньовічної і ранньомодерної Галичини було духовенство. Якщо в часи Київської Русі православна церква утримувала практично монопольні позиції в релігійному житті суспільства, то вже з другої половини XIV ст. православ’я отримує дуже сильного конкурента в особі католицького костелу. Підтримувана королівським двором, інвестиціями з Ватикану, заможними польськими, німецькими, а згодом українськими покатоличеними прихожанами латинська церква швидко набирає сильних впливів у Галичині. На західноукраїнських землях доволі швидко створюється потужна мережа костелів та монастирів. Натомість православна церква поступово втрачає прихожан особливо серед заможніших верств населення в силу стрімкого покатоличення української еліти. Значно слабнуть позиції православної церкви у містах. Якщо у середмісті Львова у XVI ст. була лише одна православна українська і одна православна вірменська церкви, то католицьких костелів тут уже існувало кілька. Погіршувався рівень освіти серед православних священників, а сама православна церква в Галичині дедалі більше асоціювалася з релігією упослідженого селянства. Потреба реформування церкви, виведення її на конкурентний рівень із католицьким костелом дедалі очевидніше підводили церковних ієрархів до активних дій, наслідком яких згодом стане укладення Берестейської унії 1596 р.

Врешті решт найчисельнішим, однак найбезправнішим прошарком населення було селянство. У пізньосередньовічній державі селянин не міг володіти землею, землевласниками могли бути лише король, церква та шляхта. Селяни жили та працювали на панській землі, за що змушені були відпрацьовувати панщину. У другій половині XIV-XV у селі втримувався баланс відносин між сільською громадою та панським двором. Панщина становила кілька днів у році. Людський капітал цінувався, оскільки робочих рук на українських землях завжди бракувало, тому стосовно цього періоду ще не доводиться говорити про якийсь надмірний панщизняний визиск селянської праці. Те що продукувалося і в селянських і в панських господарствах в основному йшло на внутрішнє споживання, і лише якась частка на довколишні ринки.

Ситуація поступово починає змінюватися у XVI ст. із поширенням фільваркового господарства. У Європі починається демографічне зростання, починається освоєння Нового Світу. У цих умовах неабияк зростає попит на зерно, а одним із основних експортерів цього продукту стає Польща, яка із свого основного порту Гданська продає зерно у різні куточки Європи. Відтоді вирощення зерна з метою його подальшого перепродажу на експорт робиться вельми вигідною справою. Задля цієї мети й закладаються фільварки – великі панські господарства, спрямовані для вирощення у великих об’ємах зерна для подальшого перепродажу. Фільваркові господарства починають руйнувати хиткий баланс співжиття селян і землевласника. У погоні за наживою з метою збільшення власних орних площ шляхта різними способами зганяє селян із земель, на якій ті вирощували урожай для власних потреб. При цьому зростає кількість днів панщини, адже основна робоча сила у фільварку – це селяни, які вже на рубежі XVI-XVII ст. змушені працювати на свого пана кілька днів у тиждень. Дедалі зростаючий дисбаланс господарських відносин на селі, надмірна експлуатація селян, часто помножена на культурні, мовні, релігійні відмінності з шляхтичем-землевласником закладала небезпеку в подальшому стабільному суспільному життю села та його соціального устрою. Дійсно, проблема надмірного визиску селян згодом стане одним із ключових рушіїв стрімкого поширення козацької революції 1648 р.

Дещо іншим шляхом пішов розвиток тих українських земель, які потрапили під владу Великого князівства Литовського. Період від середини XIII – аж до кінця XV ст. ще називають темними віками української історії. Глибока криза, викликана монголо-татарською навалою на Київську Русь призвела до краху тих суспільно-політичних устроїв, що склалися тут в часи існування Київської Русі. Монголо-татарське іго утримувалося на цих землях аж до другої половини XIV ст. (на землях сучасної Росії ще на століття довше).

Тому литовці, які впродовж XIV ст. утвердили свою владу на Волині, Київщині та Поділлі стали не стали загарбниками, як поляки на західноукраїнських землях, а спільно з місцевим населенням досягли звільнення цих земель від монголо-татарського панування. З-поміж литовських князів помітнішу роль в історії українських земель того часу відіграв князь Ольгерд (1345-1377), який провадив політику розширення Великого князівства Литовського. Власне він приєднав до Литви більшість українських земель. В часи його правління знаковою стала битва 1362 р. на Синіх Водах, в якій литовці спільно з українцями завдали поразки монголо-татарам, у результаті звільнивши більшу частину українських земель з-під монгольського панування.

То хто ж такі литовці і звідки вони взялися на українських землях? Свого часу ще Данило Галицький здійснював походи проти ятвягів – предків нинішніх литовців. Вони заселяли простори понад Балтійським морем, мали ще архаїчні форми державного устрою та поклонялися язичницьким богам. Згуртуватися довкола єдиного центру і володаря, мілітаризувати свою державу литовців примусила зовнішня загроза. Затиснуті між войовничими Тевтонським орденом на заході і Лівонським орденом на сході, які під гаслами поширення світла християнського вчення на прибалтійські народи намагалися загарбати їхні землі, литовці були змушені стати на захист своїх земель. У боротьбі з сильним суперником литовцям поступово вибудували власну міцну державу, яка почала розширяти свою владу і територію на південь, захопивши білоруські, а згодом і українські землі. Велике князівство Литовське включно з українськими землями сформувалось як своєрідна конфедерація повітів, удільних князівств та земель, кожна з яких зберігала свої внутрішні особливості та автономію, закріплену юридично земськими привілеями.

Стикнувшись на теренах колишньої Київської Русі із багатою давньою культурою, усталеною системою письма, кодифікованим правом, розвинутою архітектурою та містобудуванням, литовці швидко почали переймати більш прогресивну для себе модель української культури. Фактично почалася українізація литовської еліти. Чимало представників правлячого литовського княжого дому Гедиміновичів, які осіли та заклали свої осідки на українських землях уже через 3-4 покоління розмовляли на українській мові, були православними, а свої коріння виводили не від литовських предків, а від Володимира Великого.

На протязі XV-XVI ст. на українських землях під литовським пануванням сформувався устрій, який відрізнявся від тої моделі яка, була запроваджена на західноукраїнських землях. Якщо західноукраїнське суспільство пережило потужний трансформаційний процес, то на землях під литовським пануванням ці зміни на перший погляд протікали дуже мало помітно. Панування литовців часто окреслюють формулою «нічого старого не змінюємо і нічого нового не вводимо». Як було сказано, стикнувшись з прогресивнішою і розвиненішою культурною моделлю, литовці багато в чому її перейняли, тим не менше українських землях відбулися помітні соціальні зміни.

Як і в випадку впроваджуваної польської моделі на західноукраїнських землях, суспільство на українських землях в складі Великого князівства Литовського структурувалося за принципом приналежності до рицарства, селянства або духовенства.

Так як і на українських землях в складі Польщі, у ВКЛ панівним станом, якому належала монополія на земельні володіння, участь у політичному житті та військову службу була шляхта. Однак, якщо у Галичині принаймні позірно існував єдиний шляхетський стан, то вищим прошарком еліти українських земель у складі Великого князівства Литовського були князі. Кілька десятків родин князівського походження, не зважаючи на майнове становище, користувались у суспільстві особливою повагою та ставленням, а князівська влада набувала замалим не сакрального значення, підносячись над шляхетським загалом держави. До помітніших князівських родів належали Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Чорторийські, Четвертинські та інші.

Наступну сходинку в суспільній ієрархії Великого князівства литовського займали пани та шляхта, а рицарський прошарок замикали численні бояри та зем’яни, які мали наівупривілейоване становище, не володіли землею, однак перебували на службі у заможніших панів та князів, за що отримували в умовне володіння від свого патрона певний маєток.

Таким чином, еліта Великого князівства Литовського відрізнялася від шляхти Польської Корони тим, що тут існувала узаконена традицією та нормами права диференціація привілейованого стону. На тлі дедалі популярніших у Польській Короні ідей шляхетської рівності та недоторканості, українська шляхта у Великому князівстві Литовському користувалася куди меншими правами та свободами, саме тому вона у 1569 р. стане на підтримку унії з Польщею. Слід також зазначити, що суспільно-політичний і культурний клімат у ВКЛ сприяв тому, що українська шляхта набагато довше зберігала свою ідентичність, мову та православне віровизнання, а полонізаційні процеси тут почнуть набирати обертів лише у першій половині XVII ст., у той час як галицька еліта активно полонізувалася ще на протязі XV ст.

У XV-XVI ст. на українських землях в складі Великого князівства Литовського ще сильні позиції зберігала православна церква. До кінця XVI ст. переважаюча більшість князівських родів, шляхти сповідувало правосав’я, щедро обдаровували та утримували православні святині. Храми та монастирі Києва продовжували відігравати роль духовної столиці краю, де чимало князів та шляхтичів заповідали себе поховати.

Становище селянства було практично ідентичним тому, у якому воно перебувало на українських землях в складі Корони Польської. Монополія князівсько-шляхетської еліти на землю породжувала залежність селян від землевласника та утверджувала панщизняну систему відносин селянина і дідича землі.

Окреслений суспільний лад проіснував на українських землях в складі Великого князівства Литовського до 1569 р., який став знаковим для розвитку подальшої історії, призвівши до виникнення Речі Посполитої та тих тектонічних здвигів, які за собою це потягнуло. Союз був продиктований рядом чинників, серед основних – це прагнення литовців знайти союзників у боротьбі із московською агресією та бажання поляків посилити обороноздатність південних рубежів держави перед зростаючим тиском турків і татар. Серед інших причин – це прагнення литовсько-української шляхти здобути ті ж права, якими послуговувалась вже емансипована на той час польська шляхта. Отож Люблінська унія 1569 — це угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Державу очолював виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони). Згідно умов унії до складу Польщі перейшло ряд українських земель: Східне Поділля, Брацлавське, Волинське та Київське воєводства. Унія потягнула за собою чимало перетворень – з одного боку це поширення польських взірців урядування, суспільної організації, культурних впливів, а також активізація міграційних процесів, поступове утвердження католицького костелу на українських землях, полонізація українських еліт.

Згодом унія вплине на реорганізацію церковного життя. Частина ієрархів православної церкви, яка поступово втрачає своїх патронів та прихильників через поширення релігійних конверсій, падіння якості церковних служителів, вирішить реформувати її структуру та організацію через інтеграцію з Латинською церквою. Результатом таких намірів стала Берестейська унія 1596 р. – рішення Київської митрополії Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Замість того, щоб інтегрувати суспільство Берестейська унія лише посіяла новий виток релігійного протистояння, однак у перспективі була започаткована діяльність Української греко-католицької церкви, яка відіграла важливу роль у збереженні національної ідентичності українців.

Отож друга половина XIV-XVI ст. – це час, коли українські землі опиняються у складі чужоземних держав. Зміна адміністративного та політичного підпорядкування потягнула за собою важливі суспільні трансформації – сформувалася нова соціальна структура суспільства, нові форми суспільних відносин та змін зазнали усталені моделі культури. Водночас у цей період заклалися теж протиріччя, які разом із процесом формування української ранньомодерної нації у середині XVII ст. призведуть до епохальних військово-соціальних катаклізмів та появи української козацької держави