Суспільно-політичний та культурний розвиток Галицько-Волинської держави як спадкоємиці Київської Русі

Після падіння Київської Русі, спадкоємицею цієї держави ще на ціле століття стала Галицько-Волинська держава. Ця теза суперечить концепції російської історіографії про «перетікання» у ХІІІ-XIV ст. політичного, економічного і культурного центру давньоруських земель із Києва до Москви. Адже Галицьке князівство, одним з перших здобувши свою автономію, стало потужним державним організмом, в рамках якого згодом була об’єднана більша частина українських земель.

На розвиток Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинського королівства мали вагомий вплив кілька факторів:

- Галицько-Волинська держава була найзахіднішим з давньоруських князівств, а відтак тут найбільше відчувалися впливи із Західної Європи. Так у Галичину проникла готика, елементи якої віднаходять в архітектурі.

- Будучи віддаленою від кочового степу, держава не відчула руйнівного впливу нападів половецьких кочовищ, а згодом монголо-татарської навали, натомість була змушена протистояти зазіханням угорців, поляків, тевтонців та литовців на ці території.

- Традиційно в Галичині дуже сильними позиціями володіло боярство, яке впливало на політику князя, шляхом інтриг могло усунути, або привести нового володаря до влади.

Посилення Галицького князівства почалося ще в середині ХІІ ст. Розрізнені землі князівства зібрав у одну державу Володимирко (1123-1153). Об'єднавши Перемишльську, Звенигородську, Галицьку і Теребовлянську землі в єдине Галицьке князівство князь переніс столицю в Галич. Володимирко намагався об'єднати під своєю владою і волинські землі, проте в боротьбі за них з київським князем Всеволодом II зазнав невдачі. Вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, спираючись на союз з візантійським імператором Мануїлом Комненом.

Секретом подальшого успіху Галицького князівства стало встановлення контролю над важливим торговим шляхом, який з’єднував північну Європу з Візантійською імперією. Збагаченню сприяли також соляні родовища на Прикарпатті, зокрема ще й сьогодні у Дрогобичі добувають сіль.

Розквіт Галицького князівства продовжився в часи правління сина Володимирка – Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він розширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Розбудував і укріпив багато галицьких міст. Саме в його часи у 1153–1157 рр. будується центральний храм князівства – Успенський собор в Галичі. Собор зберігся до нашого часу в с. Крилос на Івано-Франківщині лише у вигляді руїн. Це був однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю. Приблизно в цей самий час був зведений найважливіший храм Волині – Успенський собор у Володимирі, який на відміну від собору в Галичі зберігся до сьогодні. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Тодішня столиця держави – м. Галич стає важливим політико-адміністративним, економічним і культурним центром. Про заможність міста свідчать особливості його забудови. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. На місці давнього Галича до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи. У Галичі, Звенигороді, Луцьку та деяких інших містах археологи знайшли руїни князівських палаців. Географічне становище й безпосередні зв’язки Галичини з латинським Заходом призводять до поступового ослаблення старих, візантійських традицій на користь нових, спочатку романських, а потім готичних впливів.

Після смерті Ярослава Осмомисла в Галицько-Волинській державі розпочався короткий період нестабільності, означений спробами угорців встановити контроль над князівством. У той же час на галицький стіл претендував волинський князь Роман Мстиславович – талановитий державний діяч, полководець та політик. У 1199 р. йому вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один державний організм, створивши Галицько-Волинську державу. У 1203 р. він оволодів Києвом, до складу держави Романа Мстиславовича увійшли Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське князівства. Таким чином під брендом «Галицько-Волинська держава» в часи Романа Мстиславовича була об’єднана більша частина українських земель.

Передчасна трагічна смерть Романа Мстиславовича у 1205 р. створила вакуум влади, адже його сини Данило та Василько на той момент ще були малолітніми і не могли протистояти діяльності різних політичних боярських партій. Держава почала руйнуватися – бунтували непокірні бояри, над Галичиною контроль встановили угорці, з півночі просувались тевтонці, котрі захопили потужний торговий центр Дорогичин.

Спадкоємцю Галицько-Волинської держави – Данилу Романовичу (1201-1264) довелося провести більшу частину свого життя в умовах боротьби за повернення батьківської спадщини. Данило успадкував батьківський хист мудрого політика та вправного стратега. Першим серйозним успіхом стала перемога в 1238 р. над лицарями Добжинського ордену у битві під Дорогочиним. Данило Галицький відстояв північні кордони держави і повернув собі порубіжні з Мазовією землі Берестейщини. Остаточно утвердити свою владу над Галицько-Волинським князівством Данилу вдалося у 1245 р., коли в битві під Ярославом його війська розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством.

Відтоді розпочалась інтенсивна розбудова країни, на часи Данила Галицького припадає зеніт розвитку Галицько-Волинської держави. Стараннями Данила Галицького були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Усі вони мали оборонні споруди, які не під силу було здолати навіть монголо-татарам із їхньою облоговою технікою. Остерігаючись боярських змов, Данило переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.

Важливим напрямком роботи Данила Галицького та його наступників було оборонне будівництво. Від кінця ХІІІ ст. на Волині під впливом західноєвропейської оборонної архітектури починається будівництво нового типу оборонних споруд — муровані «башти-стовпи». На теперішній день збереглися такі башти в околицях міста Холм (село Стовп’є) та в місті Біла Вежа (колишній Кам’янець). Ці «стовпи» були баштами-донжонами. У ХІV ст. розгорнулося будівництво кам’яних замків, першим серед яких був замок у Луцьку, який почали зводити наприкінці ХІІІ ст. Одна з найдавніших – Кременецька фортеця, зведена з вапняка на неприступній горі, досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Нерідко оборонну функцію виконували феодальні замки. Один з таких замків – Луцький – збудував князь Любарт-Дмитрій між 1337 р. і 1383 p. на пагорбі, що майже повністю омивався річкою Малий Глушець[3].

Унікальними на загальноєвропейському тлі явищами в оборонному будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Завдяки вирубаним у скелях пазам, у яких кріпилися конструкції дерев’яної забудови, існує унікальна можливість їхньої ймовірної реконструкції. Хоч усі ці оборонні комплекси виникли ще в ранньокняжу добу, вони функціонували та розвивалися в другій половині XIII ст. З-поміж західноукраїнських наскельних дерев’яних фортець найґрунтовніше досліджене укріплення у Тустані, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії[4].

В подальшому основною справою життя Данила Галицького стає утвердження незалежності від моноголо-татарського хана. Якщо Київ та більша частина українських земель були спустошені внаслідок походів монголо-татарської навали, то територія Галичини та Волині не так постраждали від вторгнення кочових орд. Щоби врятувати країну Данило Галицький був змушений прийняти зверхність монгольського хана. Однак для християнського князя васальна зверхність хана-язичника, який поруйнував святині, спустошив українські землі не була терпимою, тому Данило в подальшому активно шукає шляхи звільнення від принизливого підданства.

Власних сил для боротьби не вистачало, слід було шукати союзників серед європейських країн. Європу проти монголо-татар міг змобілізувати лише заклик про початок нового хрестового походу, так як це свого часу було під час походів хрестоносців у Святу Землю заради звільнення Гробу Господнього. Організатором такого масштабного походу міг виступити папа римський Інокентій IV, тому Данило Галицький вступив у переговори з Ватиканом. Наслідком цих перемовин стало те, що папа римський таки пообіцяв організувати похід, а в 1253 Данило Галицький прийняв від папи королівську корону. Відтоді Галицько-Волинська держава стає королівством, а Данило вважається її першим королем.

Ідею хрестового походу все-таки не вдалося реалізувати. Інокентій IV попри обіцянки не зміг мобілізувати до походу європейські держави. Дізнавшись про плани Данила Галицького, його королівство ледь не спустошили монголо-татари, наказавши йому знищити усі міські украплення.

Незважаючи на труднощі в протистоянні з монголо-татарами Данилу Галицькому шляхом воєнних звитяг, дипломатичних маневрів, продуманої господарської політики вдалось збудувати міцну державу. Час його правління вважається добою найбільшого економічного і культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави.

Міцні позиції королівство утримувало в часи правління сина Данила Галицького Лева (1269-1301). Леву Даниловичу вдалося приєднати до Королівства Русі частину Закарпаття з Мукачевом (бл.1280) і Люблінську землю (бл. 1292). Також йому довелося вести тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним.

У 1272 році він переніс столицю Руського королівства до Львова. Місто виглядало тоді далеко не так як сьогоднішній його старовинний центр. Княжий Львів був збудований за типовим для давньоруського міського будівництва взірцем, як інші більші центри Галицько-Волинської держави – Перемишль, Галич, Луцьк чи Холм. Над містом на природньому узвишші – на горі Високий Замок домінувала укріплена фортеця-дитинець, а у її підніжжі розкинулося саме місто, теж укріплене. Забудова була переважно дерев’яною, тому з тих часів сьогодні мало що вціліло. У Львові це найдавніші храми – церква святого Миколая, каплиця Івана Хрестителя, костел Марії Сніжної. Всі ці об’єкти знаходяться поблизу площі Старий Ринок, де колись був центр княжого міста. У згаданих пам’ятках можна зауважити елементи готичного та романського стилю, що унаочнює культурні впливи Заходу та їх симбіоз з місцевими традиціями. Княжою фундацією наступника Данила Лева (1264–1301), мабуть, є згодом докорінно перебудований монастирський комплекс св. Онуфрія. Давня церква складалась із двох частин: головної, «великої церкви» і прибудованої до неї каплиці Св. Трійці – «малої церкви». Впродовж століть церкву не один раз реставрували та перебудовували. До княжого періоду, очевидно, належить заснування П’ятницької церкви.

Син Лева, Юрій (1301-1308) переніс столицю у Володимир. За його володарювання Польща у 1302 році відвоювала Люблінську землю, а Угорщина – частину Закарпаття. Тим не менше заслугою Юрія Львовича було засновання у 1303 році Галицької митрополії, до складу якої увійшли Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська єпархії. В часи правління Юрія Львовича Галицько-Волинська продовжувала переживати зеніт розквіту і економічного добробуту.

Після смерті князя, у 1308-1323 рр. послідувало коротке правління його синів Лева та Андрія. Обидва трагічно загинули, будучи ще в молодому віці вони не залишили після себе нащадків. На княжіння бояри запросили мазовецького князя Болеслава Тройденовича, що по материній ліні доводився онуком Юрію Львовичу. Запросивши князя-чужинця, галицькі бояри розраховували, що той буде діяти в їхніх інтересах. Болеслав Тройденович, прийнявши як того в нього вимагали православ’я та ім’я Юрій ІІ, натомість почав провадити власну незалежну політику, ігноруючи при цьому інтереси боярства. Це зрештою призвело до того, що у 1340 р. князя отруїли. В державі почався період нестабільності – за галицько-волинську спадщину тривалу боротьбу розгорнули сусідні держави.

Таким чином Галицького-Волинська держава ще на століття продовжила державницькі традиції Київської Русі. На теренах Галичини та Волині утворився не лише сильний політично-економічний організм, але й було напрацьовано чимало культурних здобутків в архітектурі, літературі, які увібрали канони, напрацьовані в часи Київської Русі і збагатили їх власними рисами.

Зокрема у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства провідна роль належала живопису, який представлений монументальним живописом (фресками) та іконами.

Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку. У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви. До нашого часу майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові, які датуються ХІV—ХV ст.

Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинського князівства засвідчує те, що в ХІV—ХV ст. майстри виконували монументальні розписи в Польщі, які збереглися в Сандомирі (30-ті рр. ХІІІ ст.), Кракові — каплиця Св. Хреста на Вавелі (1470 р.), Вислиці — костьол (ХІV ст.). Фрески замкової капели в Любліні на замовлення короля Яґайла виконувала група живописців, яку очолював майстер Андрій із Волині.

При оформленні храмів на Галичині та Волині акцент робився на іконах, які утворювали цілі ансамблі. Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас — особлива перегородка, що закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.

Ікони, що поширювалися в Галичині та Волині, мали візантійське чи київське походження. Згодом на Волині та Галичині постали власні школи іконопису. Його розквіт припадає на другу половину ХІІІ—ХІV ст. Особливістю іконопису цього періоду є те, що він розвивався без жорсткого контролю з боку церкви чи влади. Митці, відповідно, намагалися відшукати вираження сюжету, іноді порушуючи канони.

Найстарішою іконою, що збереглася в Галичині, є фрагмент візантійської ікони «Менологія» (кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.), знайдена в церкві Св. Миколая в Тур’ї поблизу Старого Самбора. До найкращих зразків галицько-волинського живопису цього періоду належить чудодійна ікона Волинської Богоматері («Богородиця Одигітрія» з Покровської церкви в Луцьку, початок ХІV ст.). Вона вражає глядача особливою суворістю образів Богоматері і малого Ісуса, якої не було в іконах попереднього періоду. Свідченням проникнення елементів народного мистецтва є сорочка Ісуса, прикрашена вишитими квіточками.

Ще одним шедевром іконопису того часу є шанована в Польщі Ченстохівська ікона Богоматері (ХІV ст.), що була написана в Галичині.

У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин галицького іконопису «Юрій Змієборець» із села Станилі поблизу Дрогобича. Її автор був талановитим майстром композиції та колориту, що зміг поєднати відчуття загальної гармонійної врівноваженості з ритмічним рухом, а форму — із кольором. Надзвичайно популярними були ікони із зображенням Св. Миколая та святих мучеників Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба.

Ще одним видом мистецтва, який набув поширення в Галицько-Волинському князівстві, була скульптура. Даний вид мистецтва розвивався у формі рельєфу, яким прикрашалися храми. Яскравим зразком скульптури тієї доби є шиферний рельєф ХІІІ ст., який зображує Св. Дмитрія. Зараз він зберігається в Кам’янець-Подільському музеї. Під час розкопок руїн Успенського собору в Галичі було знайдено рельєфне зображення дракона, із пащі якого виростає пишна гілка. Багато прикрашені рельєфами також церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі. Їхнім творцем був «великий хитрець Авдій». Це перше ім’я майстра скульптури, яке знає історія українського мистецтва.

Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені мініатюри рукописів належать виключно до високопрофесійних зразків. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.), у якому містяться чотири мініатюри євангелістів та тлі обладнання книгописної майстерні.

До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького. Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

Таким чином розвиток Галицько-Волинської держави супроводжувався поступом у культурі, а зокрема в архітектурі (розвиток містобудування, храмове та оборонне будівництво), літературі (літописання, релігійні тексти) та мистецтві (фрески, ікони, книжкові мініатюри).