Види поліархії

Видові розходження змісту форм правління поліархічних держав визначені компетенційними взаємозв'язками між вищими законодавчими і виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою типом поділу влади передусім у виконавчо-законодавчій системі. Типів поділу влади, як вже було зазначено, три: «м'який», «жорсткий» та «помірний». Держави, де структурно-інституціональна система виконавчої та законодавчої влади побудована на основі зазначених типів поділу влади, визначають відповідно, як парламентські, президентські та змішані.

Історично першим, що був обумовлений теорією і практикою державного будівництва Великої Британії, є підхід, який ґрунтується на основі концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно з цією концепцією, яка заперечує жорсткий поділ влади, владні повноваження здійснюються різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними.

Парламентська поліархія. Прабатьками парламентської поліархії вважаються Англія та Франція (особливо починаючи з 1875 р. — Третьої республіки), досвід яких був перейнятий багатьма іншими країнами. Сьогодні держави з парламентською формою державного правління переважають, їх нараховується близько сімдесяти.

Згідно з аналізом їх структурно-інституціональної системи, є такі ознаки парламентської поліархії.

1. Структура системи вищих органів законодавчої та виконавчої влади, що утворюють форму правління парламентської держави, побудована на засадах притаманного їй «м'якого» типу поділу влади й системи стримувань та противаг, яка йому відповідає. Це проявляється в тому, що:

а) виконавча влада відокремлена від глави держави й реально належить урядові;

б) повноваження глави держави та уряду здійснюються різними особами;

в) глава держави має право розпуску парламенту;

г) акти, що промульговуються главою держави, потребують контрасигнації з боку глави уряду або відповідного міністра.

2. Провідне місце в системі вищих державних органів належить парламентові, тому утворена ним у сукупності з такими інституціями, як уряд та глава держави, форма правління отримала назву парламентської. Це проявляється у значному впливі парламенту на уряд:

а) уряд, за номінальною участю глави держави, формується парламентом (нижньою палатою) з обов'язковим урахуванням позиції політичної партії або коаліції партій, які мають більшість у законодавчому органі;

б) уряд несе солідарну (колективну), а іноді й індивідуальну, політичну відповідальність виключно перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду може відправити главу уряду, а разом із ним і весь уряд, а також окремих його членів, у відставку.

3. Правовий статус глави держави, його фактичний вплив на уряд — основного «реалізатора» правління в державі — характеризується як «слабкий». Це виражено в тому, що:

а) глава держави не є центральною фігурою в системі вищих державних органів;

б) він формально-юридично та фактично виведений за межі виконавчої влади;

в) функції глави держави суттєво обмежені, можливостей для значного впливу на уряд немає, оскільки він не може бути главою уряду, здійснювати контроль над ним;

г) глава держави не відповідальний за свої дії, оскільки його акти контрасигнуються прем'єр-міністром або відповідним міністром, які й несуть відповідальність за реалізацію запропонованих ними політичних рішень.

Синтезуючи наведе, можна дійти висновку, що парламентська поліархія — це заснована на «м'якому» типові поділу влади політико-правова система вищих органів держави (глави держави, уряду та парламенту), серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє парламент, що формує відповідальний тільки перед ним уряд.

Зазначені ознаки парламентської поліархії створюють загальний (теоретичний) образ цього виду поліархічної форми державного правління. У його межах, як свідчить аналіз теоретико-юридичних (конституційних) моделей форм правління держав, що належать до цієї групи, існує певна диференціація, яка дає змогу за певними критеріями класифікувати держави за окремими підвидами парламентської поліархії. За традиційним поглядом, парламентська форма правління представлена двома видами республіканської й монархічної форм правління: «парламентською республікою» та «парламентською монархією».

З зазначеним не можна погодитись, оскільки такий поділ здійснено за зовнішнім і другорядним у сучасних умовах критерієм, яким є порядок заміщення поста глави держави. Якщо спиратися на такі суттєві критерії, як принципи організації та функціонування вищих органів державної влади, які в системі створюють парламентську форму правління, то принципова різниця між зазначеними вище традиційними видами форм правління зникає. Це дає підстави для їх об'єднання під «дахом» певного виду поліархічної форми державного правління, якою є «парламентська поліархія».

У межах зазначеного виду поліархічної форми правління держави поділяються на дві групи за порядком формування інституту глави держави. Форму правління тих держав, де глава (як правило, президент) обіймає цю посаду на основі виборчої процедури, учасником якої обов'язково є парламент, пропонується визначати як «парламентську поліархію з обраним главою держави»; а форму правління тих держав, де досі зберігається архаїчна процедура заміщення поста через певний порядок престолонаслідування, як «парламентську поліархію зі спадковим главою держави». Позначати останнього як «монарха», тобто «єдиноправителя», не можна, оскільки він уже юридично і тим більше фактично втратив свій колишній статус єдиновладного органу державної влади.

Парламентська поліархія є однією з гнучких форм правління на сучасному етапі. В основі цього лежить те, що її юридична модель формувалась у результаті тривалого історичного процесу. Оскільки парламентська поліархія стала результатом не теоретичних конструкцій, а насамперед певним відгуком на практичні потреби державного будівництва багатоукладної Європи XVII-XIX ст., то найбільшого поширення вона набула тут. Інший вид поліархічної форми правління — президентська поліархія — найбільш поширеною виявилася в інших регіонах світу, передусім в Америці й Африці.

Президентська поліархія. Президентська форма державного правління, хоч і ґрунтується на тій самій поліархічній основі, що і парламентська, від останньої суттєво відрізняється. Парламентська та президентська поліархії є навіть полярними за своїм юридичним змістом, і ця полярність закладена в історичних підвалинах обох цих видів поліархічної форми правління. В той час, як парламентська поліархія формувалась протягом тривалого часу практичного «пристосування» англійських інститутів влади один до одного, президентська поліархія виникла на базі теорії (насамперед поглядів «отців засновників») та практики державного будівництва США 70-80-х рр. XVIII ст. як антитеза англійській системі верховної влади.

Президентська поліархія — це заснована на «жорсткому» типові поділу влади, політико-правова система вищих законодавчих та виконавчих органів держави, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє сформована, очолювана та відповідальна перед обраним позапарламентським шляхом президентом, виконавча влада.

Ознаками президентської поліархії є:

1. Система вищих органів законодавчої й виконавчої влади, які утворюють форму правління президентської держави, побудована на засадах притаманного для неї «жорсткого» типу поділу влади й системи стримувань та противаг, що йому відповідає. Це виражається в тому, що:

1.1. Ця система складається з двох організаційно відокремлених інститутів, які представляють виконавчу й законодавчу владу:

а) виконавча влада, яка уособлюється главою держави та керованим ним урядом, не має права:

— законодавчої ініціативи;

— розпуску парламенту;

— сумісництва своєї посади з депутатським мандатом;

б) законодавча влада не бере або номінально бере участь у формуванні уряду;

в) немає інститутів парламентської відповідальності уряду та контрасигнування актів глави держави.

1.2. Стримування та противаги в законодавчо-виконавчих зв'язках забезпечуються:

а) правом президента накласти вето на прийняті парламентом закони;

б) правом парламенту притягти президента до відповідальності, використовуючи процедуру імпічменту.

2. Провідну роль у соціально-політичному управлінні державою відіграє урядова влада на чолі з президентом (виконавча влада), звідки й походить саме назва президентської. Це виражається у значному впливі президента на уряд:

а) президент формує склад уряду;

б) уряд несе політичну відповідальність виключно перед президентом, який може відправити у відставку весь уряд або його окремих членів.

3. Правовий статус глави держави, його фактичний вплив на уряд — основного «реалізатора» правління в державі — характеризується як «сильний». Це забезпечується тим, що:

а) президентура утворюється позапарламентським шляхом і має таке ж джерело формування, як і законодавчий орган. Президента шляхом загальних виборів обирають громадяни;

б) президент поєднує повноваження глави держави і уряду. Як глава держави, він має суттєві повноваження у сфері зовнішньої та внутрішньої політики, а як глава уряду — здійснює поточне управління країною в межах прийнятих парламентом законів.

Оцінка президентської поліархії як такої форми державного правління, що має більше недоліків, ніж переваг, та поступається парламентській поліархії, є справедливою, оскільки вона виявила свою ефективність тільки в США. «Жорсткість» президентської форми правління з наявністю в її структурі сильної, незалежної від парламенту, виконавчої влади особливо приваблювала політичну еліту слаборозвинених та середньо- розвинених країн, яка, запозичивши її в США, не досягла бажаних результатів. В умовах відсутності відповідної соціально-економічної бази, духовної та політико-правової культури президентська поліархія одержала розбалансовані та перекручені (персоналіфіковані і навіть монархізовані) форми. Про це яскраво свідчить географія поширення президентської форми державного правління: вона була конституційною в абсолютній більшості слабко й середньорозвинутих державах Латинської Америки, Азії та Африки, і проігнорована країнами Європи.

Змішана поліархія. Серед європейських країн найпоширенішою стала змішана форма державного правління. Вона була певною відповіддю на запит часу, коли запозиченні у XX ст. іншими державами світу англо-французька парламентська й вашингтонська президентська моделі поліархічних форм правління на практиці бажаних результатів не дали. Виходом із цієї ситуації для багатьох країн була спроба створення іншої конструкції влади шляхом змішування елементів як одного, так і іншого класичних видів поліархічної форми правління. Так виникла змішана поліархія, прототипом якої стала форма правління французької держави часів V Республіки (1958 р.).

Змішана поліархія — це вид поліархічної форми державного правління, що є заснованою на «помірному» типові поділу влади на систему вищих органів законодавчої, президентської та урядової влади, де остання формується за спільною участю створених у результаті загальних і прямих усенародних виборів парламенту та президентства й несе таку ж подвійну відповідальність перед ними.

Ознаками змішаної поліархії є:

1. Структура системи вищих органів законодавчої й виконавчої влади держави, побудована на засадах притаманного їй «помірного, часткового» типу поділу влади і складається з трьох відносно автономних інституцій: президента, уряду та парламенту. Це виражається в тому, що:

а) президент і парламент мають одне й те саме джерело формування — народ, громадян, які безпосередньо обирають їх (президента і парламентаріїв) під час загальних прямих виборів;

б) виконавча влада відокремлена від глави держави і юридично належить до уряду;

б) повноваження глави держави та уряду здійснюються різними особами — президентом і прем'єр-міністром.

2. Президент і парламент у структурно-функціональному відношенні рівновіддалені від уряду і у своєму впливі на нього не мають переваги. Ця рівновага досягається:

а) дуалістичною процедурою формування уряду, коли останній створюється під час обов'язкової участі і президента, і парламенту;

б) таким самим дуалістичним порядком несення відповідальності, коли уряд може бути відправлений у відставку і президентом, і парламентом;

в) баланс влади забезпечується системою стримань та противаг, яка передбачає таке:

— акти, які промульговуються президентом, у визначених конституцією межах можуть бути контрасигновані з боку глави уряду або відповідного міністра;

— президент має право накладати вето на законопроекти, ухвалені парламентом, а також, у суворо визначених конституцією межах, право розпуску вищого законодавчого органу;

— парламент, використовуючи процедури усунення від влади президента або самого імпічменту, має право притягати главу держави до відповідальності.

Теоретично змішана поліархія мала бути найбільш ефективною серед інших видів поліархій, оскільки в її юридичній конструкції закладений механізм, покликаний урівноважити і збалансувати систему влади, якщо не цілком, то принаймні суттєво пом'якшити властиві парламентським та президентським формам правління недоліки. Але, як свідчить досвід конституціоналізації цього виду поліархічної форми правління в інших державах, їх юридичні моделі не завжди збігаються з прототипом. Більше того, вони відрізняються незначними або суттєвими відхиленнями від нього. Останнє спричинило різні класифікації змішаних форм правління, серед яких, після започаткування політичної реформи в Україні, найпоширенішою й загальновживаною у вітчизняному політичному лексиконі та державознавчих науках стала та, що передбачає поділ змішаних поліархій на президентсько-парламентські й парламентсько-президентські.

Аналіз юридичних конструкцій наявних на сьогодні змішаних поліархій свідчить про те, що зазначена класифікація, яка відображає певний рівень відхилення їх змісту в бік президентської або парламентської форм правління, є досить узагальненою й не відображає максимальною мірою того ступеня диференціації, який існує серед держав з такою формою правління. З урахуванням цього змішані поліархії мають бути поділені не на два, а на чотири підвиди: два з них, що розміщуються на межах цієї умовної класифікаційної шкали, оскільки відрізняються суттєвою перевагою відповідно президентських і парламентських елементів, пропонується позначати як президентсько-парламентську (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Південна Корея, Росія та ін.) та парламентсько-президентську (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія та ін.) поліархії. Два інші, у структурі яких спостерігається певний баланс елементів «президенціалізму» й «парламентаризму» з незначною перевагою одного з них — як напівпрезидентсько-напівпарламентську (Вірменія, Франція та ін.) та напівпарламентсько-напівпрезидентську (Болгарія, Литва, Македонія, Польща, Румунія, Словаччина) поліархії.