Різновиди демократичних соціально-політичних режимів

Соціально-політичний режим у межах демократичного політичного режиму має менше специфічних проявів, що відображені в його різновидах, ніж антидемократичний. Серед спроб класифікації соціально-політичних режимів демократичного змісту найбільше заслуговує на увагу та, що передбачає їхній поділ на такі види: демократично-консервативний, демократично-радикальний і демократично-ліберальний (П. Рабінович, В. Котюк, О. Скакун).

Демократично-консервативний режим характеризується тим, що політична влада здійснюється способами і методами, які зумовлені традиційними інститутами, законами, звичаями, що закріпилися у свідомості суспільства, держави та особи. Консерватизм — ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, які історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім'ї, власності. Саме держави, що мають такий стержень, наприклад Велика Британія, є основою для виникнення та існування такого різновиду соціально-політичного режиму. Негативною рисою цього режиму є схильність до минулого, абсолютизація якого може гальмувати процес відмови від застарілих форм і перехід до нових. У зв'язку з цим останні десятиліття на Заході проявляється неоконсерватизм, який у політичній сфері визнає необхідність функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів у створенні гнучкіших структур влади, зміцнення законності й порядку, відродження моральних традиційних цінностей.

Своєрідною протилежністю зазначеного режиму є демократично-радикальний режим. При ньому суб'єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагнення кардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способів реалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Як свідчить досвід, така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використання демократичних способів і методів політичного керівництва (наприклад, більшості країн СНД), породжує кризові явища.

Демократично-ліберальний режим — це результат здійснення політичної влади представниками соціально-політичних сил, які підтримують парламентський лад, демократичні свободи і вільне підприємництво. Одна з головних ідей лібералізму — свобода людини, її діяльності, вчинків, необхідність підтримки і гарантування цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні. Лібералізм виник у Європі у XVIII—XIX ст., в період боротьби народжуваної буржуазії проти абсолютизму. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництва і дворянства. Однак досягнувши цього, ліберали бажали більшого: в економіці — максимальної свободи підприємництва, в політиці — перетворення держави на «нічного охоронця (сторожа)». Це сприяло трансформації буржуазії в капіталістів, які у погоні за прибутками привели до анархії виробництва. Тому не випадково, що саме в роки найбільш руйнівної за весь час існування капіталізму світової кризи 1929-1933 рр. з'являється неолібералізм. Своє практичне втілення він дістав у політиці «нового курсу» Ф. Рузвельта, який знайшов насамперед засоби інституціоналізації нових форм державного втручання в економічне та суспільне життя, повернув втрачену державою значущість як головного елемента політичної системи.

Змішані (сегментарні) соціально-політичні режими. Змішаними (сегментар­ними) формами соціально-політичного режиму слід вважати ті режими, які є системою володарювання, що об'єднує елементи як демократичного, так і антидемократичного політичних режимів. Різновидом такого режиму є авторитарний режим, який у літературі з теорії держави і права зазвичай ототожнюється з антидемократичним режимом або вважається різновидом останнього. Більш ґрунтовним у цьому випадку твердження деяких науковців про те, що авторитарний режим є «свого роду «компромісом» між тоталітарним і демократичним політичними режимами». Це є досить логічним, оскільки, будучи зумовленим суспільством перехідного періоду, авторитарний режим закономірно об'єднує елементи зазначених історичних типів політичних режимів.

Головною характеристикою цього режиму є авторитаризм як метод володарювання і управління. Це знаходить своє вираження у тому, що у центрі і на місцях відбувається концентрація влади в руках одного чи декількох тісно залежних органів при одночасному відчуженні народу від реальних важелів державної влади, фактично ігнорується проголошений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. При такому режимі роль представницьких органів влади обмежена владним суб'єктом, суд виступає допоміжним органом, разом з яким можуть використовуватися і позасудові інстанції, а сфера дії принципів виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню звужена чи зведена нанівець.

У процесі державного управління домінують командні, адміністративні методи, «силові» структури суспільству практично непідконтрольні і використовуються часом у суто політичних цілях. Водночас відсутній терор, практично не застосовуються масові репресії, жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади. При такому режимі зберігається часткова цензура, існує свого роду «напівгласність»; відсутня єдина ідеологія; немає повного тотального контролю над усіма сферами громадського життя, як це спостерігається при тоталітарному політичному режимі.

Авторитаризм допускає частковий партійно-політичний плюралізм (може імітувати багатопартійність, але всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією). Опозиція або прямо забороняється, або ставиться у такі умови, які не дають змогу їй нормально функціонувати. Права і свободи людини і громадянина головним чином проголошуються, але реально у всій своїй повноті не забезпечуються, особистість позбавлена гарантій безпеки у взаєминах із владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

1) революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку,

2) стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Останній може мати на меті проведення мобілізаційних заходів, спрямованих на подолання труднощів, що виникли в результаті надзвичайних обставин, а також у зв'язку з революційними рухами (прогресивними, консервативними чи реакційними); рухами, що прагнуть відновити колишні порядки; іноземним втручанням.

У сучасному світі авторитарний режим не є рідкістю і зустрічається в багатьох країнах. Причому залежно від наявності в конкретній країні відповідної пропорційності ознак станово-кастового або громадянського суспільств, авторитарні режими можуть набувати «жорстких» або «м'яких» форм. «Жорсткі» авторитарні режими межують з тоталітарним і проявляються у формі військових диктатур або мілітарних режимів (наприклад, режими Піночета у Чилі або в деяких африканських країнах). Прикладом «м'якого» політичного режиму може бути режим Шарля де Голля у Франції (друга 50-х — поч. 60-х рр. XX ст.) та деяких сучасних країн СНД. Найчастіше авторитарні режими у відносно «м'якій» формі здійснюються для проведення реформ, зміцнення держави, її цілісності, єдності, протиставлення сепаратизму, економічному розладу. Як правило, виконавши свою місію, вони еволюціонують у певні різновиди демократичних режимів, частіше консервативно-демократичного або радикально-демократичного характеру.

Отже, ідентифікуючи соціально-політичний режим із системою методів і способів здійснення політичної влади, слід звернути увагу на те, що його слід розглядати як найбільш динамічну і базову складову форми держави, яка чутливо реагує на найбільш важливі процеси і зміни, що відбуваються в навколишньому економічному, соціально-політичному і духовному середовищі відповідного суспільства. Фактична наявність антидемократичного режиму в політичній практиці певної країни (при усіх можливих спробах юридизувати демократичний режим навіть за допомогою конституції, що у сучасному світі відбувається майже всюди) — явна ознака незрілості громадянського суспільства та держави республіканського історичного типу, що йому відповідає.

Антидемократичні державно-політичні режими. Один із різновидів державно-політичного режиму, що з'явився на тлі тоталітарного соціально-політичного режиму, є партократичний режим, який характеризується повним поглинанням державного апарату партійно-правлячим. Його основою є порядок, де правляча партія не формує уряд в результаті перемоги на парламентських виборах, а сама стає головним інститутом влади, у зв'язку з чим її керівні органи стають законодавчими і розпорядницькими структурами, що перебувають над державними органами, які лише технічно допомагають партійному апарату в управлінні країною. Такий державно-політичний режим був характерний для Гітлерівської Німеччини (націонал-соціалізм), країн колишнього соціалістичного табору, у сучасному світі такий режим існує у Китаї, в Кубі та деяких інших країнах.

Демократичні державно-політичні режими. Щодо демократичних державно-політичних режимів, слід наголосити, що їх зміст проявляється в структурі відносин між законодавчими і виконавчими органами влади, в способах і методах здійснення державної влади шляхом взаємодії цих органів. Видові відмінності демократичних державно-політичних режимів визначаються компетенційними взаємозв'язками між вищими законодавчими й виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою відповідним «типом поділу влади». Останній, як свідчить теорія й практика державно-політичних режимів, визначається відповідним підходом до тлумачення його змісту.

Історично першим типом поділу влади був так званий «м'який» тип поділу влади. Він започаткований у Великій Британії, де поділ влади сприймався з позицій концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно з цією концепцією, яка заперечує жорсткий поділ влади, владні повноваження здійснюються різними державними органами й посадовими особами, але між ним далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним та функціональним принципом. Оскільки під час здійснення державної влади, побудованої на основі типу «м'якого» поділу влади, урядову владу переважає парламент, такі державно-політичні режими іменують парламентськими. Останні, залежно від розкладу партійно-політичних сил у парламенті і їхнього реального (фактичного) впливу на урядову владу, можуть бути асамблейними або міністеріальними.

Асамблейний режим зумовлений багатопартійним парламентом, коли жодна партія не має абсолютної більшості у парламенті і не може сформувати уряд. Створена у таких випадках коаліція партій є недовговічною, розпадається і, як наслідок, відставка уряду може порушити стабільність виконавчої влади, а отже, і усієї системи способів і методів здійснення державної влади (прикладом країни з таким державно-політичним режимом є сучасна Італія).

Міністеріальний режим є протилежністю асамблейного режиму. Його джерелом є, як правило, двопартійна система в країні, що представлена такими ж двома фракціями у парламенті. Партія, що перемогла на виборах, формує уряд, який за наявними у країнах з парламентською формою правління правилами відповідає перед парламентом, а точніше, перед більшістю, що його сформувала. Але у конкретній державно-політичній практиці може відбутися певний перехід у бік уряду. Це трапляється, коли останній, який утворюється з лідерів партії, її штабу, нав'язує свою думку (рішення) більшості, тобто рядовим членам партії і усьому парламенту. Це дає міністеріальному режиму такі позитивні якості, як стабільність, оперативність у здійсненні виконавчої влади, але надмірне їхнє використання може призвести до олігократизації влади (такі режими були характерні для Великої Британії і Німеччини другої половини XX ст.).

Інший тип поділу влади — «жорсткий» - передбачає формальну ізольованість органів виконавчої і законодавчої влади, відсутність між ними тісних функціональних відносин. У класичному варіанті цей тип поділу влади юридично закріплений у Конституції США, де з системотворчих елементів виконавчої влади, яка організаційно складається з глави держави (президента) та підпорядкованого йому уряду, здійснюється поточне політичне керівництво державою, а законодавча влада, ухвалюючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. З огляду на те, що на підставі побудованого на такому розумінні принципу «поділу влади» у системі влади панівне становище посідає глава держави — президент, ці держави за формою державно-політичного режиму називають президентськими.

Побудова влади на основі третього типу поділу влади — «помірного», що об'єднує характерні риси «жорсткого» та «м'якого» типів, - породжує, як правило, різні форми парламентського та президентського демократично-політичних режимів у країнах зі змішаною формою державного правління. Діапазон цей достатньо широкий: президентський (Росія), президентсько-парламентський (Вірменія), парламентсько-президентський (Литва, Польща, Румунія, Португалія та ін.), парламентський (Австрія, Ісландія та ін.).

Змішані державно-політичні режими. Основою змішаних державно-політичних режимів є авторитарний соціально-політичний режим. За його умов президентський режим може набувати суперпрезидентського змісту. Це може статися, коли у конкретній політичній практиці відбувається непередбачена конституційним законодавством надмірна концентрація влади у руках президента, яка приводить до персоналізації виконавчої влади. Такий державно-політичний режим поширений сьогодні у багатьох країнах Азії, Латинської Америки та Африки, серед країн СНД — Білорусь і країни Середньої Азії, насамперед Туркменістан та Узбекистан.

Такі контури тих теоретичних знань про зміст, сутність та класифікацію державно-політичних режимів — питань, які, як зазначалося, потребують подальшого спеціального дослідження. Їхня розробка сприяла б поглибленню уявлень про структуру й зміст усього політичного режиму — найважливішого соціального явища, який відображає сутність суспільства і держави та визначає зокрема політико-практичний зміст елементів форми держави.