Поняття літературної мови

Українська мова є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує у двох формах:

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних, професійних, соціальних діалектах та просторічній формі.

Літературна мова – це загальноприйнята оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка обслуговує потреби державних установ та громадських організацій, культуру, мистецтво, науку, освіту, засоби масової інформації.

Літературна мова існує у двох формах – усній і писемній.

Писемна форма літературної мови використовується у сфері державної, політичної, господарської, наукової, освітньої і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує побутове та виробниче спілкування людей.

Українська літературна мова сформувалась на основі середньо-наддніпрянських говорів, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Норми сучасної української літературної мови починають закладатися наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у творчості І.П. Котляревського, Є.П. Гребінки, Г.Ф. Квітки-Основ’яненка. Але тільки Т.Г. Шевченко у своїх творах, широко використавши мову народних мас, став творцем і основоположником сучасної української літературної мови. Саме завдяки йому поповнився словниковий склад, були вдосконалені граматичні та фонетичні норми української мови, розширені її стилістичні можливості.

Мова – це явище, яке весь час розвивається, вдосконалюється, оскільки вона є відображенням життя та розвитку суспільства. Розвиток мови виявляється у вдосконаленні та зміні загальноприйнятих обов’язкових літературних норм.

Основу української літературної мови становить південно-східний діалект, а саме його середньонаддніпрянські говірки. Порівняно з іншими цей діалект був поширений на більшій території, відзначався одноманітністю, й не такою значною, як інші, розгалуженістю на говірки.

Населення, що проживало на території південно-східного діалекту, протягом тривалого історичного періоду брало активну участь у суспільному житті. З другої половини ХV ст. кількість його на цій території зростає за рахунок утікачів-кріпаків з Правобережної та Західної України. У першій половині ХVІ ст. на півдні України утворилася Запорозька Січ, і приплив населення у цей край збільшився. Українське козацтво ставало надійним захисником народу від кріпосників та іноземних поневолювачів.

Вагомим чинником у піднесенні ролі середньонаддніпрянських говірок

мало також те, що першу граматику української мови («Грамматика

малороссийского наречия», 1818) О. Павловський написав на матеріалі саме цієї говірки. Народну полтавську говірку вперше широко використав у своїх художніх творах І.П. Котляревський. Подальше її шліфування, удосконалення здійснювали письменники Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський, Л.Борови-ковський, Г.Квітка-Основ’яненко та ін. Т.Г. Шевченко немовби завершив процес становлення української літературної мови на народній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніше для неї і ввівши його у художні твори.

Від часів І.П. Котляревського і Т.Г. Шевченка українська літературна мова пройшла досить важкий шлях.