Практичне заняття № 3

КОЛОКВІУМ

План практичного заняття

1. Дайте визначення поняттям «мова» й «мовлення».

2. Проаналізуйте основні теорії походження мови та охарактеризуйте її соціальні функції.

3. Дайте визначення поняттю «національна мова». Проілюструйте особливості функціонування української мови у зв’язку з мовною політикою.

4. Дайте характеристику усної і писемної форм мовлення.

5. Дайте визначення поняттю «стилі мовлення» й коротко охарактеризуйте кожний із них.

6. Охарактеризуйте науковий і діловий стилі мовлення та сформулюйте основні вимоги до мови документів.

7. Назвіть типи документів і визначте вимоги до їх складання.

1.2. Методичні поради для підготовки до колоквіуму

При підготовці до колоквіуму (від лат. сolloguium – співбесіда) – одна з форм навчання, де заслуховують і обговорюють наукові питання) необхідно повторити попередні теми 1–3 й підготувати відповіді на питання, подані вище в плані практичного заняття.

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВНОЇ СИСТЕМИ І ПРОФЕСІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ

ТЕМА 4. ФОНЕТИЧНІ, ГРАФІЧНІ ТА ЛЕКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВНОЇ СИСТЕМИ

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 4

План практичного заняття

1. Особливості української фонетики.

2. Графічні особливості.

3. Особливості м’якої, твердої вимови і вживання м’якого знака.

4. Уживання апострофа.

5. Лексичні особливості.

1.2. Методичні поради до вивчення теми

Фонетичні особливості

Визначення фонетики. Поняття голосних і приголосних; дзвінких, глухих і сонорних; твердих і м’яких звуків. Специфіка української вимови (відсутність редукції і неоглушеність дзвінких приголосних). Принципи українського правопису, пов'язані з фонетичними особливостями. Вплив української вимови на орфографію (правопис префіксів без-, роз-, перед-, через-, від- і префікса з-). Вимова і правопис «и, і» після «г, к, х».

Фонетика – це розділ мовознавства, який вивчає звуки мовлення, інтонацію, склади і наголос. Але основним його об'єктом є звуки. Звуки в українській мові поділяються на голосні, які складаються з голосу ([а], [о], [у], [е], [и], [і]) і приголосні. Останні складаються з шуму (глухі звуки [п], [т], [х], [с], [ш], [к], [ц], [ч], [ф]), із шуму і голосу (дзвінкі звуки [б], [д], [г], [ґ], [з], [ж], [дз], [дж]) або з голосу й шуму (сонорні звуки, які не мають глухих пар: [в], [м], [н], [л], [р], [й]. Крім цього, приголосні звуки можуть бути твердими і м'якими: [п] – [п'], [б] – [б'], [т] – [т'], [д] – [д'], [с] - [с' ], [з] – [з'] та ін. Для української мови, де письмо є звуковим, знання фонетики має виняткове значення, її фонетична система характеризується майже повною відсутністю кількісних або якісних змін ненаголошених голосних (так званої редукції: від лат. «редукціо», що означає «зміна») і неоглушеністю дзвінких приголосних. Іншими словами, в українській мові наголос і позиція, як правило, не впливають на характер вимови. Ось чому в українській мові ми вимовляємо й пишемо вода, дуб, розбити (або пишемо розчистити), а в російській мові пишемо вода, дуб, а читаємо [вада], [дуп], вимовляємо й пишемо разбить, але расчистить. Це викликає, зокрема, підвищену звучність української мови й появу великої кількості відкритих складів (порівняйте: рос. мёд [м′от] – укр. мед [мед], рос. говорим – укр. говоримо; рос. ходить – укр. ходити; рос. первичной материей – укр. первинною матерією тощо).

Названі особливості є основою для формування сучасних орфоепічних норм (правил української вимови) та принципів українського правопису. Українська орфоепія характеризується повною, чіткою та ясною вимовою більшості звуків, а українська орфографія базується на пріоритетності фонетичного принципу правопису (на відміну від російської мови, де на правопис впливає передусім морфологія).

До найголовніших винятків належать:

– нечітка вимова голосних звуків [е] – [и] в ненаголошеному складі, де е зберігається лише на письмі, а у вимові перетворюється в [ е^и ] (весна [висна]);

– розмита вимова голосних звуків [и] – [і] після г, к, х (який, яки^ій);

– вимова приголосних звуків [г], [з], які можуть оглушуватися перед наступним глухим (вогко [вохко], безсердечний [бес:е^ирдечний]).

У таких випадках необхідно користуватися морфологічним принципом правопису, наприклад:

1) у прислівниках у кінці слова пишеться тільки -и, бо це суфікс (як і в суфіксах інших частин мови: тільки, по-київськи; перевіряючи документи; Рєзник); у прикметниках чоловічого роду фіксується закінчення -ий (київський проспект), а у відмінкових закінченнях жіночого роду – -ій (київській вулиці); в іменниках у називному відмінку множини або в родовому відмінку однини після г, к, х пишеться закінчення -и (що? – руки, ноги; кого? – Сороки Ольги), а -і з'являється в результаті чергування в давальному і місцевому відмінках (кому?, чому? – Сороці Ользі; руці, нозі);

2) у префіксах роз-, без-, від-, через-, над-, під- кінцевий звук завжди фіксується як дзвінкий (розчистити, розігріти, безпечний, безвідповідальний, черезмірний, черезсмужжя, підсилити тощо), проте префікс з- перед [к, п, т, ф, х] переходить у варіант с-: збити, зчистити, але спитати, схвалити, стверджувати.

Графічні особливості

Визначення графіки. Особливості українського алфавіту. Порівняльна характеристика українського й російського алфавітів у зв’язку з їх полі- й монофункціональністю. Вплив графічних особливостей на українську орфографію. Уживання м’якого знака й апострофа у зв’язку з особливостями м’якої, твердої і роздільної вимови. Специфіка їх уживання у власних назвах і словах іншомовного походження.

Графіка в тих мовах, де письмо є звуковим, становить систему букв у їх співвідношенні зі звуками.

Якщо зважити на те, що фонетичні системи української та російської мов різняться, дещо різними будуть і їх алфавіти, хоча вони й побудовані на основі кирилиці. Умовно кажучи, український алфавіт (у ньому нараховують 33 букви) є монофункціональним (тобто одна буква виконує одну функцію), а російський – поліфункціональним (кожна літера виконує декілька функцій).

Перш за все це стосується українських букв і буквосполучень е, є, ьо, йо, г, ґ, а по-друге – знаків:

1. Російська буква е в слові день означає «ье» і вимовляється як [ ‘ е], у слові центр – як [э], у слові единый – як [йе]; буква ё у слові лён означає «ьо» [‘о], а в слові подъём – [йо]; буква и позначає звуки [и], [ы] і [йи] (билет, цирк, соловьи); буква г передає то звук [g] (газета), то в кінці слова й перед наступним глухим – [к](друг) й т. ін.

В українському алфавіті в названих випадках різному звучанню відповідатимуть різні букви: звук [э] буде передаватися буквою е (день, центр); звукосполучення [йе] – буквою є (єдиний); російська буква ё – буквосполученнями ьо (в середині складу) або йо (на початку складу) (льон, підйом); звуки [и], [ы], [йи] – буквами і (білет: один звук – одна крапка над буквою), ї (солов’ї: два звуки – дві крапки над буквою), и (цирк).

Щодо букви г, то в українській мові вона зазвичай передається буквою г: друг, горобець. Проте в сучасному українському алфавіті існує й буква ґ, яка передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в запозичених і зукраїнізованих (аґрус, ґазда, ґедзь, ґанок, ґрати, ґвалт, ґуля, ґніт, ґава, дриґати, Ґалаґан, Ґудзь тощо), як правило, на місці західноєвропейського звука [g] або латинської літери g (ґрунт, Ґданськ (і Гданськ), Ґренландія (і Гренландія), Ґібралтар (і Гібралтар), Ґарібальді (і Гарібальді), Ґете (і Гете) та ін.).

2. Як відомо, в російській мові використовуються м’який і твердий знаки (а також апостроф у деяких власних назвах іншомовного походження, наприклад, О’Генри). При цьому ь, крім позначення м’якості (день), виконує ще дві нетипових для нього функції: показника певної граматичної форми (печь, ночь – жіночий рід іменників третьої відміни; читаешь – друга особа однини дієслова; режь – наказовий спосіб дієслова) і розділення (бьют, соловьи). Остання функція дублюється розділовим твердим знаком, який ставиться перед я, ю, е, ё після префіксів і першої частини складних слів на приголосний (подъезд, двухъярусный).

Зважаючи на те, що в українській мові пріоритет надається фонетичному принципу правопису, в українській орфографії м’який знак вживається тільки для позначення м’якості (кінь) або м’якості й розділення (Дьяков) і не вживається або замінюється апострофом, коли він не пом’якшує попередній звук (піч, ніч, читаєш, бачиш, ріж; б’ють, солов’ї, Х’юстон). Щоправда, м’якість, твердість і роздільна вимова в російській та українській мовах не завжди збігаються. Ось чому при написанні треба враховувати особливості української м’якої, твердої й роздільної вимови.

Особливості м'якої, твердої вимови і вживання м'якого знака

Зверніть увагу на те, що м'якість приголосних позначається буквами я, ю, є, і, ь. Найбільш уживаним графічним знаком для позначення на письмі м'яких приголосних звуків є м'який знак. Це єдина буква українського алфавіту, що самостійно не позначає звука.

М'який знак пишеться:

1. Після м'яких д, т, з, с, ц, л, н, дз у кінці складу перед наступним твердим приголосним та в кінці слова: молодь, ніжність, день, загальний, близько.

2. Після м'яких приголосних у середині складу перед о: сьогодні, льон, тьохкати, дзьоб.

3. У прикметникових суфіксах - ськ(ий), -зьк(ий), -цьк(ий): український, ризький, козацький, товариський.

Примітка. У словах баский, боязкий, в'язкий, дерзкий, жаский, ковзкий, плаский (плоский), порский, різкий і похідних словах м'який знак не пишеться.

4. Після н у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: гарненький, калинонька, чепурнесенький, чистісінький, тонюсінький.

5. У дієслівних формах дійсного та наказового способу: читають, планують, сміються, вчаться, будь, будьте, здається.

6. Після м'якого л перед наступним приголосним: їдальня, більший, сільський, вільний, рибальство.

7. У буквосполученнях -льц-, -льч-, -ньц-, -ньч-, що походять із -льк-, -ньк-: Юльці, Юльчин (бо Юлька), доньці, доньчин (бо донька).

8. У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, ї, йо: конферансьє, ательє, альянс, бульйон, мільйон, Ньютон.

9. У словах іншомовного походження після л перед наступним приголосним (відповідно до вимови): девальвація, асфальт, фільм, дельфін.

10. Відповідно до вимови в кінці слів: гавань, марганець, вексель, стиль. Але: бал, метал, рулон.

М'який знак не пишеться:

1. Після губних б, п, в, м, ф, шиплячих ж, ч, ш, щ та задньоязи­кових г, к, х: степ, голуб, сім, любов, ніч, розкіш, змагаєшся.

2. Після букви р у кінці слова і складу: Харків, календар, лікар, чотирма, гіркий (але Горький).

3. Після букви н перед шиплячими ж, ч, ш, щ та перед суфіксами - ськ(ий), - ств(о): тонший, Уманщина, закінчення, селянський, громадянство.

4. Між двома однаковими буквами, що позначають м'які подовжені приголосні: знання, стаття, гілля, колосся.

5. Після м'яких приголосних (крім л) перед наступним м'яким приголосним: віконця, пісня, пізнє, майбутнє.

6. Після д, т, н перед суфіксами –ченк(о), -чук, -чишин: безбатченко, Федченко, Степанчук, Гринчишин.

7. У буквосполученнях -лц-, -лч-, -нц-, -нч-, коли вони походять із -лк-, -нк-: Наталка – Наталці, Наталчин, спілка – спілці, спілчанський, Оленка – Оленці, Оленчин.

8. В українських іменах відповідно до вимови: Тетяна, Наталя, Омелян, Касян, Уляна.

9. Після ц у кінці слів – іменників чоловічого роду іншомовного походження: кварц, палац, принц, шприц, Суец.