Мова й мовлення

Мова як ідеальна система і засіб спілкування. Мовлення як матеріальне явище, результат і процес спілкування та практичне значення знань про специфіку мови і мовлення.

Уперше розрізнення понять «мова» й «мовлення» відбулося тільки на початку XX століття завдяки відомим лінгвістам – швейцарцю Фердинанду де Соссюру і росіянину Льву Щербі. Проте й зараз у повсякденному спілкуванні ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з’ясування різниці між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології і синтаксису або методики викладання іноземних мов). Зрештою, це призводить до поверхового уявлення про граматику як науку, що вивчає правила написання слів (можна подумати, що без писемної форми мовлення граматики не існувало!), а вивчення мови зводиться до запам’ятовування багатьох визначень і винятків, які практично не сприяють логічному і правильному спілкуванню ані в усній, ані в писемній формах. Помилки стають постійним явищем, мова перетворюється в невизначену абстракцію, а мовлення у збіднілий і психологічно напружений процес із запізнілою реакцією на ситуацію або відсутністю цієї реакції взагалі.

Справа у тому, що мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні.

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні.

Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Розрізнення таких базових понять, як «мова» й «мовлення», дозволяє по-новому подивитися на практику мовної підготовки. Так, в узвичаєній традиції підмет і присудок (категорії синтаксису) ототожнюються з іменником і дієсловом (категоріями морфології), які відповідають на питання хто?, що? або що робити?, що зробити?. При такому підході в реченні Боротися – значить жити відсутній підмет, а в реченні Заходи до річниці Перемоги на завершенні – відсутній присудок. Незрозумілим здається і написання слів разом чи окремо в реченнях типу Ми працювали вночі (коли?) або В ночі, темній і туманній, ішли батальйони (коли?, у чому?).

Насправді слід пам’ятати про те, що синтаксис не цікавить визначення частин мови. Він вивчає не окремі слова, а словосполучення й речення, орієнтуючись на їх значення при спілкуванні (одиниці мовлення). Для синтаксису головні члени речення не можуть відповідати на питання, бо вони не залежать один від одного або від інших членів речення і виражають основне значення: підмет – це головне, про що йдеться мова (тема речення), а присудок – те головне, що ми дізналися про підмет (ідея речення). Ось чому поза контекстом слова в наведених вище прикладах можуть бути об’єднаними в одну частину мови (боротися, жити – дієслова; заходи, на завершенні – іменники), розрізнюючись принципово як одиниці мовлення (боротися; заходи – підмети, а жити; на завершенні – присудки) і, навпаки, бути різними у формальній площині мови (коли? вночі – прислівник, у чому? в ночі – іменник з прийменником), але мати одне значення в синтаксисі (обставини часу).

Отже, правильне мовлення, якщо воно оточує людину ще з дитинства, формує і глибину мовних знань, але, з іншого боку, недбале ставлення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) зрештою призводить до помилок в усній і писемній формах спілкування. При цьому неабиякого значення набувають питання про походження і функціонування мови взагалі й української національної мови зокрема, а також про специфіку різних форм мовлення в конкретних сферах людського спілкування.

Походження й функціонування мови

Соціальна й біологічна теорії походження мови. Умови й причини виникнення мови як соціального явища. Підстави для появи та розвитку соціальних функцій мови: комунікативної, мислетвірної, пізнавальної, професійної, номінативної, експресивної, волюнтативної та естетично-культурологічної. Роль функцій мови в сучасному суспільстві і проведенні адекватної мовної політики.

Проблема виникнення мови хвилювала людство ще з тих часів, коли виникло саме спілкування за допомогою мовної системи. Безліч відповідних теорій з цього приводу нині можна звести до двох наукових доктрин.

Біологічна теорія базується на тому, що мова з’являється разом із народженням дитини і притаманна їй, як вміння дихати, рухатися, бачити або чути. Відповідно до цього природа наділила народи різними мовами – розвиненими і нерозвиненими, багатими і бідними, а отже, ступінь розвиненості певних народів і здатність до самого процесу їх розвитку теж різні. У такій ситуації впровадження на чужій території «розвиненої мови і культури» шляхом підкорення одних народів іншими стає не тільки невід’ємною рисою расистських і нацистських теорій, але й нещодавньої практики мовного будівництва на теренах колишнього Радянського Союзу, де російська мова проголошувалася засобом міжнаціонального спілкування.

Проте історичний досвід подібного «будівництва» найчастіше закінчується колоніальними або напівколоніальними трагедіями, які руйнують національну культуру й мову не тільки народу, примушеного до запозичень, а й народу-донора. Ось чому погляд на мову як на біологічне явище не відповідає суті і призначенню людини як такої.

Соціальна теорія походження мови ґрунтується на тому, що мова – невід’ємна ознака людського колективу. Вона могла з’явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з’явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.

Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими і білошкірими американцями), але мова, її система і структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження знаходиться, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою мовною системою.

Отже, мова не успадковується й не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, і поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови.

Мова – не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об’єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни і в мовній системі: фонетиці й графіці (як приклад можна навести нетрадиційну для українця вимову вибухового [ґ] і появу в українському алфавіті букви ґ на місці західноєвропейського [g] ([h]) – Гібралтар (і Ґібралтар), Гренландія (і Ґренландія), лексиці й семантиці (разом з новими словами типу консалтинґ, менеджмент, лізинґ, маркетинґ принципово змінилися зараз значення слів комунізм, капіталізм тощо) або морфології й синтаксисі (згадаймо хоча б зміну граматичної конструкції жити на Украні на форму жити в Україні за протиставленням «частка цілого – ціле»).

На земній кулі існує понад п’ять тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи й розширюючи свої функції та можливості.

Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом «розвиненості-нерозвиненості» – свідоцтво політичної кон’юнктури чи культурного примітивізму. Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом тощо, але їм усім притаманні загальні закономірності розвитку, які зосереджуються в соціальних функціях.

Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції: загальні (комунікативну, мислетвірну й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну). Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому їх характеристика має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови та її стильових функціональних різновидів.

1. Комунікативна функція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, бо вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань та емоцій співрозмовникам (порівняйте, наприклад, мовну систему з азбукою Морзе або звичайним світлофором). Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку й реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати в речення за законами певної граматики (української, російської, англійської, німецької тощо). Ось чому повна й адекватна матеріалізація комунікативної функції неможлива без вивчення синтаксису.

2. Для спілкування важливим є попереднє формування й висловлювання думки. У цьому випадку мова виконує мислетвірну функцію.

3. Комунікація відбувається, як правило, для того, щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Ідеться про третю, не менш важливу функцію мови – пізнавальну.

Проста комунікація для висловлення думки й передачі інформації в межах усної форми мовлення розширила пізнавальні потреби людства. Разом із розвитком мови поступово формувалися й спеціальні функції, які максимально підсилювали можливості логічного (професійна й номінативна функції) та емоційного мислення (експресивна, волюнтативна й естетично-культурологічна функції).

4. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки й засобом оволодіння фахом.

Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. Справа в тому, що в наш час революційним стає процес появи нових професій і відповідно їх мов. Якщо зважити на те, що за рік у світі з’являється понад 120 тисяч нових термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Старий поділ на «інтелігентні» чи «неінтелігентні» професії зникає на наших очах. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури – вона все більше пов’язується з виробництвом, стає засобом формування нових виробничих відносин і основним компонентом професійної підготовки. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльність конкретної особи.

5. Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об’єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особливо в науковому стилі, де без точної і правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. 3 дією цієї функції ми зустрічаємося при вивченні морфології й лексикології. Справа в тому, що звуки як фізичне явище значення не мають, а ось морфеми (корені, префікси, суфікси, закінчення) надають слову основне або додаткове лексичне чи граматичне значення. Повністю ж номінативна функція реалізується в повнозначних словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо.

Наступні три функції мови пов’язані не з логічним, а з емоційним процесом пізнання світу й місцем особистості в ньому. Досить часто в практиці конкретного спілкування інформативність майже відсутня, але комунікація відбувається й досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або емоційної напруженості. Ідеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.

6. Експресивна функція реалізується в мовних формах вираження емоцій і почуттів людини.

7. Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови. Її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими досить часто користуються керівники чи політики, які сповідують жорстку схему управління колективом.

8. Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадигму (згадайте «інтернаціональну» практику виховання радянської людини або прищеплювання «чужих» естетичних ідеалів у межах української незалежності). Ідеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного й громадського життя поняття «національна мова».

Походження й функціонування української національної мови

Генеалогічна класифікація мов. Погляди на походження української мови у зв’язку з генеалогічною класифікацією мов (індоєвропейська сім’я, слов’янська група, східнослов’янська підгрупа). Виникнення, специфіка функціонування й розвитку української національної мови.

Усі мови світу традиційно класифікують за типологією (будовою) і генеалогією (походженням).

За походженням різні мови об’єднуються в певні сім’ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складається тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську,албанську), серед яких належне місце займає слов’янська група, куди входить українська мова.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: східнослов’янської, куди входять українська, російська й білоруська мови; західнослов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) й південнослов’янської, до якої входять болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська і старослов’янська (тепер мертва) мови.

Проблема походження східнослов’янських мов є дуже складною. У мовознавстві існує два погляди на цю проблему: 1) східнослов’янські мови походять від давньоруської мови Київської Русі; 2) східнослов’янські мови походять безпосередньо від праслов’янської мови, а щодо давньоруської мови, то вона є науковою абстракцією.

Перший погляд є традиційним. Його дотримувалися такі відомі російські, українські й білоруські лінгвісти, як М. Надєждін, М. Максимович, О. Потебня, П. Житецький, М. Колосов, П. Фортунатов, О. Шахматов, М. Дурново, О. Соболевський, А. Кримський, Ю. Карський та ін. Цей погляд і зараз домінує в російському мовознавстві.

Разом з тим українські лінгвісти ХІХ–ХХ століття наводили й наводять аргументи на користь другого погляду (С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, П. Коваль, Ю. Шевельов, О. Горбач, сучасні вчені В. Русанівський, Г. Півторак та ін.).

Проте проблема походження східнослов’янських мов є суто науковою, тому в її розв’язанні не можна керуватися політичними міркуваннями. Про це досить вдало ще на початку XX століття сказав О. Шахматов, який був переконаний у реальності існування давньоруської мови, але разом з тим підкреслював, що його позиція не пов’язана з політикою: визнання факту виникнення української мови з давньоруської «...анітрохи не підриває значення її як самостійного й рівноправного в очах людей науки і літератури члена в руській сім’ї мов» (Шахматов А.А. [Рец.] А. Крымский. Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья. – М., 1907/8. – Т. 1–2 // Rocznik slawistyczni. – 1909. – С. 143).

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини III тисячоліття до н. е. й до V століття н. е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна зі слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового в лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой, біл. малады), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. ён) мають подібне звучання й значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошні), одного разу (рос. однажды, біл. аднойчы), джерело (рос. источник, біл. крыніца), заздалегідь (рос. заранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна українська мова стверджується в ХVІ-ХVІІ століттях, коли поширюється визвольна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, гаївки, щедрівки тощо) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації.

Мова стає не тільки засобом спілкування, а й засобом спільності нації,
яка здобула незалежність.

Сучасна українська літературна мова охоплює період від часів Т.Г. Шевченка до наших днів. Саме в творчості Тараса Шевченка об’єдналися кращі зразки літературної мови І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, українського фольклору й народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні та синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження й передачі знань, засобом усвідомлення єдності нації.

Початком нової української літерагурної мови умовно вважається 1798 рік, коли у світ вийшли три перші частини «Енеїди» І.П. Котляревського. Подальший її розвиток пов’язаний з іменем Т.Г. Шевченка. Його творчість зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

Проте українська національна мова пройшла на своєму шляху багато випробувань. Першого удару вона зазнала від політики царського уряду. Вважаючи, що українська мова – діалект російської, спотворений полонізмами, чиновники забороняли користуватися нею в офіційній, освітній і науковій сферах. Русифікаторська політика царату була вкрай несприятлива для розвитку східноукраїнського варіанту літературної мови. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років не дозволяли розвиватися публіцистичному, науковому й діловому стилям, перешкоджали розвиткові художнього стилю, що примушувало талановитих українських письменників, поетів, наукових і громадських діячів використовувати російську мовну систему для передачі своєї національної самосвідомості (як приклад можна згадати творчість М. Гоголя).

Другого удару українська мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з’явилася теорія нової історичної спільності – «радянський народ», для якої націй на території Радянського Союзу практично не існувало, а засобом «міжнаціонального спілкування» мала виступати тільки російська мова, якою викладали у вищій школі, велося справочинство, забезпечувалися всі процеси адміністративного, громадського й політичного життя.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Труднощі при вивченні ділового, наукового, художнього, публіцистичного стилів і при формуванні основ національної самосвідомості будуть неодмінно подолані, якщо політика щодо мови буде побудована не на примусовому мотиві «спілкування рідною мовою» (до речі, у такому контексті ототожнюється державна мова з рідною), а на внутрішньому відчутті спільності різних національних діалектів і культур.

Національна мова й мовна політика

Причини й підстави для розрізнення категорій мови і національної мови. Визначення поняття «національна мова». Складові національної мови. Культурний і політичний аспекти життя мови. Визначення понять «державна мова», «офіційна мова», «мови національних меншин», «регіональні мови», «мови національностей» тощо. Аналіз правових документів в Україні, які регламентують основи мовної політики. Реальна практика проведення національно-мовної політики.

Мова виступає перш за все у свідомості носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізняються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не завжди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру й способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується в мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національною культурою, а видатні діячі літератури й мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку навіть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється в специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура – в особливостях національного світосприйняття, тобто в національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета («осика»), бистрець («потік»), ґазда («господар»), туск («жаль»), яр («весна»); на Івано-Франківщині – файний («гарний»), таний («дешевий»); на Поділлі – пательня («сковорода»), хопта («бур’ян»), рівчак («струмок») та ін.

2. Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (на-гора – у шахтарів, проголосувати питання - у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго – кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне та громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої й національно-культурної діяльності. Чим більшими формами й способами передачі національного світосприйняття володіє людина, тим більше в неї можливостей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної системи (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або політично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політиком або управлінцем його авторитету в широкого кола громадськості.

Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна належність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає в тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати, а тим більше підганяти під категорію «державної» («офіційної», «регіональної») мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна й національна мова можуть збігатися й не збігатися, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження та піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігання, але так буває не завжди. В Індії, наприклад, на певному етапі її історичного розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійська) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії та психології збереглася й навіть зміцнила свої позиції.

Виходячи з цього, класифікації й політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична та мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації та держави. Ідеться про другий аспект життя національної мови – соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття «державної» (або «державних»), «офіційної», «регіональної» (або «мов національних меншин») і «нетериторіальної» (або «мов національностей») мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією України:

«Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності» (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року);

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями – у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми піднімаються й закріплюються також у законах України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не виконується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин постійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття «державний» і «офіційний» розглядаються як синоніми: «державний – такий, що має відношення до держави», а «офіційний – той, що регулюється урядом, урядовий, службовий». У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офіційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, «мови національних меншин», то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами й дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається й закріплюється Конституцією, а механізми та норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються та описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування в межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) – це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження в межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного й політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства й гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.

1.3. Термінологічний словник

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження й повідомлення думок, почуттів і волевиявлень людини.

Мовлення – процес добору й використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу.

Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії й психології, що може реалізуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та національно-культурної діяльності.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма національної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності.

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Орфоепічні норми – це норми, які регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень у мовному потоці та наголошування слів.

Лексичні норми – це норми, які встановлюють правила слововживання.

Граматичні норми – це норми, які передбачають правильне вживання граматичних форм слів, уживання усталеної побудови словосполучень і речень.

Стилістичні норми – це норми, які визначають уживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.

Пунктуаційні норми – це норми, які регулюють уживання розділових знаків (крапка, знак питання, знак оклику, три крапки, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, дужки, лапки).

Орфографічні норми – це загальноприйняті правила (система правил) передачі мови на письмі (правопис).

Комунікативна функція мови – основна функція мови, яка полягає в передачі й прийомі думок про об’єктивну дійсність, в обміні інформацією між членами колективу.

Мислетвірна функція – засіб формування й висловлення думки.

Пізнавальна – функція мови як знаряддя пізнання й відображення об’єктивної дійсності, як найважливіша форма абстрактного мислення.

Професійна функція – засіб і критерій оволодіння фахом.

Номінативна – функція найменування об’єктів дійсності, їхніх властивостей і відношень між ними.

Експресивна (від лат. expressum – виразний) – функція вираження емоцій, почуттів, суб’єктивної оцінки.

Волюнтативна (від лат. voluntas – воля) – функція вираження волі мовця.

Естетично-культурологічна функція – засіб формування й вираження естетичних та культурних смаків нації.

1.4. Навчальні завдання

Вправа 1. Напишіть, наскільки важливими, цінними для вас є наведені нижче висловлювання про мову, її роль у подальшій професійній діяльності:

Чудова думка втрачає всю свою цінність, коли вона погано висловлена (Вольтер).

Учитися гарній, спокійній, інтелігентній мові треба довго й уважно, прислуховуючись, помічаючи, читаючи, вивчаючи (Д. С. Лихачов).

Вправа 2. Запишіть, які мовознавчі документи регулюють мовну політику в Україні.

1.5. Інформаційні джерела

1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. – К.: А.С.К., 2002. – С. 4 – 30.

2. Ділова українська мова / За ред. О.Д. Горбула. – К.: Товариство «Знання», КОО, 2001. – С. 7–12.

3. Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення. – Харків: Торсінг, 2002. – С. 9–18.

4. Михайлюк В.О. Українська мова професійного спілкування. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – С. 8 – 20.

5. Мозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 19–31.

6. Плотницька І.М. Ділова українська мова. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 4–10.

7. Чорненький Я.Я. Українська мова (за професійним спрямуванням). Ділова українська мова. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 3–15.

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. – К.: Літера ЛТД, 2002. – С. 5–6.