Сімейні» і «загальні» антигени

Крім індивідуальних антигенних систем існують так звані «сімейні» і «загальні». «Сімейні» системи – це антитіла, що утворяться в матері при повторних вагітностях під дією антигенів плода, що детермінуються генами батька, а «загальні» – це антитіла проти всіх антигенів, далеких організмів даного виду. Загальні антигени – це антигени видові, властиві тому чи іншому виду.

Лейкоцитарні антигени вивчені менше. Однак вони відіграють роль у виникненні ряду захворювань: лімфогранулематозу, лімфоїдної лейкемії, псоріазу та ін.

При переливанні крові враховується сумісність за еритроцитарними факторами і насамперед за системою АВ0. При трансплантації тканин враховується гістосумісність, тобто сумісність тканин. Головною системою гістосумісності в людини є система Нh-А. Вона досить повно представлена в лейкоцитах периферичної крові. Безпосередньо в локусі Hh – А-системи міститься серія генів, що контролюють силу імунної відповіді (ir -гени, тобто гени immune response або імунної відповіді).

Система Hh-А складається з двох генних локусів, що міститься в хромосомі 6. Ця система багатоалельна. Перший локус має 11 алелей, а другий – 17. Тому трапляються велика кількість генотипів і фенотипів. Ймовірність зустрічі ідентичного донора і реципієнта дорівнює 1: 7000. Є дані про зв'язок деяких захворювань із наявністю в генотипі того чи іншого Hh-А-генного локусу.

Наприклад, при гострому мієлолейкозі підвищена частота Hh–А2 генів і знижена частота Hh–A11. При лімфогранулематозі підвищена частота Hh–А10, А15, А18, при розсіяному склерозі – Hh–A3, але при цьому знижена частота генів Hh–A1 і Hh–А2. При еритематозному вовчаку підвищена частота Hh–А8, А15. При гострому ревматизмі знижена частота Hh–A3, при анкілозуючому спондиліті підвищена частота А27, при міастенії підвищена частота генів Hh–A1, Hh–А8 і знижена Hh–А12.

Успадкування зазначених генів носить кількісний характер. Вони відіграють велику роль у схильності до визначеного захворювання. Так, частота гена А27 серед здорових становить 4%, а серед тих, що страждають на анкілозивний спондиліт, – 88-95%.

Є дані про патологію плода при несумісності за Hh–А-генами матері й плода.

Резус-позитивні особи частіше, ніж резус-негативні, мають у крові антитіла до збудників тифу, паратифу, дизентерії Зонне. Резус-негативні особи частіше, ніж резус-позитивні, мають антитіла до бактерій Флекснера і кишкової палички.

Відомо, що проти еритроцитарних факторів системи АВ0 у сироватці крові існують антитіла α і β. Однак вивчення посттрансфузійних ускладнень (після повторних переливань сироватки крові) дало підставу встановити наявність сироваткових антигенів, не пов'язаних з α- і β-антитілами.

Крім еритроцитарних систем антигенів, у генетиці людини широко використовують методи вивчення поліморфізму інших білків сироватки крові – гаптоглобіну, трансферину, альбуміну, преальбумінів, так званого групо-специфічного компонента. Ізоантигенні властивості мають γ-глобуліни, β-ліпопротеїди. При електрофорезі вони мігрують з α-глобулінами. Виділяють кілька типів β-ліпопротеїдів: Ag, ip, іd, Au. Au (австралійський) антиген найчастіше виявляється у хворих на синдром Дауна і після перенесеного гострого вірусного гепатиту, лейкемії та ін. Тому остаточно невідомо, чи характеризує він сироваткову специфічність, чи зумовлений вірусним гепатитом. Австралійський антиген розповсюджений у південних районах, де часто трапляється гострий гепатит. Електронно-мікроскопічний і імунофлуоресцентний методи дослідження підтверджують вірусну природу цього антигену. Передбачається рецесивний характер його успадкування, тому в гетерозигот він не виявляється. Посімейний аналіз дає підставу висловити припущення про рецесивний характер сприйнятливості до вірусного гепатиту. Сприйнятливість ця виявляється за наявності австралійського антигену.

З α-2-глобуліновою фракцією пов'язана система гаптоглобулінів. Гаптоглобулін – це з'вязок білка (83%) з вуглеводами (17%), тобто глікопротеїд. Він зв'язується з молекулою гемоглобіну Нр–Нb. Цей комплекс має велику молекулярну масу, тому гемоглобін не виділяється із сечею.

З β-глобуліновою фракцією пов'язана система трансферинів. Вивчення антигенної диференціації сироваткових білків є дуже важливим для розуміння патогенезу ускладнень і їхньому запобіганню при повторних переливаннях сироватки крові.

Генетика соматичних клітин

Вона вивчає спадковість і мінливість соматичних клітин, генетичні особливості цілісного організму.

Соматичні клітини отримують шляхом біопсії або автопсії (кусочки тканин або органів від трупів). Переважно використовують клітини культури фібробластів і лімфоїдних клітин.

Застосовують такі методи генетики соматичних клітин: 1) просте культивування; 2) гібридизацію; 3) клонування; 4) селекцію.

Просте культивування – розмноження клітин на живильних середовищах з метою отримання в достатній кількості матеріалу для цитогенетичних, біохімічних, імунологічних та інших досліджень.

Гібридизація соматичних клітин – це злиття клітин двох різних типів, отриманих від різних людей, а також клітин людини з клітинами щура, миші, морської свинки, китайського хом’ячка, мавпи та ін. При злитті утворюється гетерокаріон (рис.70) (гібридна клітина з ядрами різних типів клітин). Цей метод дозволяє встановити групи зчеплення, послідовність розташування генів, створювати генетичні карти хромосом людини.

Клонування – отримання з однієї клітини (клону) багатьох клітин. Всі клітини будуть з однаковим генотипом.

Селекція – відбір клітин з певними властивостями при культивуванні на селективних, живильних середовищах.

Метод пренатальної діагностики. Це сукупність досліджень, які дозволяють виявити захворювання до народження дитини. До основних методів пренатальної діагностики відносять: ультразвукове дослідження, амніоцентез, біопсію хоріона, визначення α-фетопротеїну та ін.

Рис. 70.Гібридизація соматичних клітин

з утворенням гетерокаріонів

Методи пренатальної діагностики застосовують з 8-го до 20-го тижня вагітності. Аналіз клітин плода дозволяє поставити діагноз всіх хромосомних хвороб і близько 300 генних.

Останнім часом розробляються нові методи діагностики спадкових хвороб, зокрема метод біологічних мікрочіпів. Структура мікрочіпа – це скляна пластинка з комірками, заповненими поліакриламідним гелем (квадрат з розміром сторін 100мкм і товщиною 20 мкм). У кожному квадраті розміщують відповідний відрізок ДНК, а потім мікрочіп експонують із ДНК обстежуваної людини. Позитивна реакція буде зафіксована у вигляді квадрата, що світиться.

Біологічні мікрочіпи дозволяють проводити скринінгову діагностику хвороб або спадкової схильності до захворювання. Це сприятиме створенню для кожної особи генетичного паспорта на найбільш вагомі для здоров’я мутації. Широка перевірка генів родин із спадковою патологією внаслідок мутацій, – буде нормою диспансерного спостереження в ХХІ ст.