Енеїда”: художні традиції і новаторство

“Енеїді” властива більшість формальних особливостей героїчного епосу (див. вище про “Іліаду” і “Одісею”), отже повторювати їх немає сенсу. Тим більше, що розмову про традиційність “Енеїди” ми вже почали, адже вона підкреслено зорієнтована на “Одіссею” й “Іліаду”. Відповідності між трьома епічними поемами очевидні, вони пронизують багато рівнів тексту. Так, наприклад, Вергілій, як і Гомер в “Одіссеї”, докладно описує мандри героя по дорозі з Іліону до Італії. Як Одіссей на банкеті у базилевса феаків Алкіноя докладно розповідає про свої пригоди, так само Еней на банкеті у Дідони описує загибель Трої й тривалі мандри. Як Одіссея не хоче відпускати закохана в нього німфа Каліпсо, так і Енея затримує правителька Карфагена. І Одіссей, і Еней відвідують царство мертвих і повертаються звідти живими. Навіть бурі й шквали на морі під час плавання Одіссея й Енея схожі.

Чимало відповідностей можна знайти, зіставляючи “Енеїду” з “Іліадою”. І там і там війна починається через жінок (Єлену й Лавінію). Еней у поемі Вергілія виконує ту ж функцію, що Ахілл в “Іліаді”: вони найсильніші й найхоробріші з-поміж героїв, і навіть залишення ними поля бою (хоч і з різних причин) викликають схожі наслідки: війська ахейців і троянців опиняються в критично­му стані. Знаменитий “каталог кораблів” у “Іліаді” перегукується з переліком племен, які виступили проти Енея. Як нічну вилазку робили хоробрі Одіссей і Діомед, так само вночі прокралися до табору ворогів друзі-троянці Нис і Евріал. Як Гефест, на прохання Фетіди, зробив Ахіллові щита, так щита Енеєві зробив Вулкан на прохання Венери. В обох поемах війни, сутички призводять до двобоїв ватажків, і в обох випадках перемагають головні герої поем, спочатку вагаючись: вбивати ворога (відповідно “Гектора-людиновбивцю” й рутула Турна) чи помилувати, але в обох поемах головні герої пригадують, що їхні супротивники вбили їхніх найкращих друзів (відповід­но Патрокла й Палланта) і помстилися за загиблих, вбиваючи того ж Гектора та Турна. Список відповідно­стей можна продовжити, але вони і так очевидні й сумніву на підлягають. Відзначу лише, що у творах як у Гомера, так і Вергілія велика питома вага “божественної волі”, втручання небожителів у справи смертних. Як в “Одіссеї” Посейдон, так в “Енеїді” Юнона є запеклими ворогами відповідно Одіссея та Енея, їхнє втручання в розвиток дії надає оповіді гостросюжетного забарвлення.

В чому ж полягало новаторство, оригінальність поеми Вергілія? Почну цей абзац тим, чим закінчив попередній: роллю богів. На перший погляд, вона однакова. Але ставлення до богів у Гомера й Вергілія принципово різне. Якщо Гомер поводився з образами богів досить вільно, описуючи їхні зовсім не олімпійські вчинки (лайку, обман тощо), то для Вергілія вони є безумовними авторитетами, він їх немов підносить на високий п’єдестал. У творі державницького спрямування і ваги інакше і бути не могло.

Є суттєва відмінність і між “стрижнями” у характе­ристиках двох головних героїв. Обидва вони хоробрі, мужні, але Ахілл прудконогий (в центрі уваги фізичні, бойові якості), а Еней благочестивий (акцент на моральних якостях). Щоправда, під благочестям Вергілій розуміє поняття значно ширше, ніж побожність, дотримання приписів релігії, відносячи туди ще й характеристику і зразково­го римського громадянина з розвинутим по­чуттям обов’язку хорошого сім’янина (сина – чо­ловіка – батька), і справедливу, жалісливу до інших людину.

Між “Іліадою” та “Енеїдою” існує ще одна суттєва різниця: друга явно політизована, в ній звеличується колишня римська доб­лесть, скромність, честь, давньоримський спосіб жит­тя – основа могутності майбутньої світової держави.

Те саме, що Вергілій робив за допомогою поезії, Октавіан здійснював політично – обидва вони намагалися відродити старі, іноді забуті традиції, які свого часу допомогли звеличитися Римській державі. Так, перемігши Антонія, а отже поклавши край затяжній серії громадянських воєн, Октавіан особисто публічно зачинив заіржавілі двері храму бога Януса, що колись (багато хто з римлян почали тоді забувати про це) відчинялися тільки на початку й зачинялися після закінчення війни.

Іноді на адресу Вергілія лунали звинувачення в тому, що він, на відміну від Гомера, вивів багато блідих образів, і навіть головний герой Еней, ім’ям якого названий твір, за усієї своєї воїнської доблесті, був лише іграшкою фатуму. Одна з дослідниць творчості Вергілія навіть суто по-жіночому кпила з Енея, що той, як для героя, занадто багато плаче (а плаче він з різних приводів фактично, в кожній книзі). Але головним героєм “Енеїди” є зовсім не Еней, а Римська Держава. Не враховуючи цього, не можна зрозуміти “Енеїду”. Якщо для Гомера ідеї державності не існувало як такої, то для Вергілія вона не просто існує, а й є домінуючою.

Але парадокс: здавалося б, у творі, де головний герой – людина, і стиль опису має бути емоційнішим, адже “ніщо людське людині не чуже”. А ось коли мова йде про державу, глобальні, епохальні події, то й стиль має бути відповідним: монументальним, незворушним. Насправді ж все навпаки: велично-спокійному тонові Гомера протистоїть емоційний, навіть схвильований тон Вергілія. Якщо Гомер переважно незворушний, то у Вергілія крізь струмінь оповіді постійно пробивається особисте ставлення поета до зображува­ного. Так, Вергілій не може стриматись, щоб не висловити свого співчуття Дідоні: “ Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить / Серце людини від тебе!..” або захоплення подвигом Ниса і Евріала. Поет милується їхнім героїзмом і вигукує: “ Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила, / День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла...”

Здава­лося б, у поемах Гомера і Вергілія описані битви, подвиги. Але якщо у Гомера слава війни й героїв, опис їхніх подвигів (гніву Ахіллі) є головною метою поеми, то для Вергілія це лише зовнішня атрибутика, всі ж помисли героїв спрямовані на те, щоб зрозуміти призначення долі. Ось чому римський благочестивий Еней у порівнянні з грецьким прудконогим Ахіллесом здається ледь не пасивним. Але це пасивність зовнішня. За нею схована величезна душевна робота, про зображення якої не могло бути й мови у Гомера. Відбиток цього ми знаходимо й у формі поем. Так, якщо Гомер, описуючи найменші подробиці життя та побуту ахейців, милуючись ними, і не прагнув іти далі, то для Вергілія така деталізація була б зайвою, адже цікавили його не зовнішні ознаки, а внутрішні причини, потаємні пружини, які приводять у рух людину й людство.

Саме тому ми зараз, більше ніж через дві тисячі років після створення “Енеїди”, переймаємося думками та переживаннями людини, яка втратила вітчизну, кохання, батька; людини, яка торує свій життєвий шлях, не знаючи його кінцевої мети (про своє високе призначення Еней дізнався лише на середині шляху до Італії). І якщо Одіссей отримав у Аїді відомості лише про свою найближчу долю, то Еней посвячується в долю своїх майбутніх нащадків, яких він знати не може.

Закінчуючи розмову про традиції й новаторство в “Енеїді”, зазначу, що тут має місце той рідкісний випадок, коли традиційність була сприйнята сучасни­ками Вергілія як новаторство. Це зараз ми з висоти двох тисячоліть можемо заявити, що в поемі є новаторством, а що – традицією. Але на момент створення “Енеїди” звичними, традиційними в римській літературі були малі жанри – відгомін епохи олександрійських поетів. Більше того, писати великі епічні полотна було тоді немодним. Але в тім-то й полягає заслуга Вергілія, що він був до такої міри впевненим у своїй поетичній майстерності й вірності обраного шляху, що знайшов у собі сили, щоб знехтувати модними теоріями, піднятися над ними і стати врівень з Гомером. Зазначу також, що в часи створення поеми велика форма в римській літературі була не в пошані, і Вергілій пішов проти традиції, ризикуючи зазнати творчої поразки. Недаремно одна французька дослідниця його творчості якось зауважила: “Вергілій не переставав гребти проти течії, не зводячи очей з Гомера...”

Саме такі люди – люди, які вміють успішно гребти проти течії, а то й змінювати її плин, є геніями. І Вергілій – один з них.

Як відомо, в кожного генія є свій критик. Для Гомера ним був Зоїл, для Вергілія – передовсім Нуміторій, який звинуватив його у запозиченні в Гомера не лише задуму і форми, а й цілі рядки “Іліади” й “Одіссеї” (і ці рядки називалися). На ці звинувачення Вергілій відповів мудро, запропонувавши критикам самим що-небудь запозичити у Гомера: мовляв, це не легше, ніж підняти палицю Геркулеса або відібрати блискавку у Юпітера.