Життєвий шлях

Публій Вергілій Марон народився 15 жовтня 70 року до н. е. в селі Андах, недалеко від міста Мантуї, що у Північній Італії, у родині дрібного землевласника і з дитинства знав, що таке важка праця селянина. Його батько змолоду був, за одними відомостями – гонча­рем, за іншими – поденником, і великих розкошів юний Вергілій не знав. Любов до рідної землі, повага до селянської праці пізніше допомогли йому написати твори, які, разом з “Енеїдою”, обезсмертили його ім’я – “Бу­коліки” та “Георгіки”.

Здобувши початкову освіту у сусідній Кремоні і досягши повноліття, він виїхав спочатку до Медіолану (Мілану), а потім до самого Риму, щоб продовжити навчання. Завершивши його, готувався стати адвокатом, проте слабке здоров’я і брак ораторського хисту змінили цей намір. З юних літ Вергілій почав писати ліричні вірші. Згодом потрапив під вплив тодішніх “модерністів”, ба навіть “авангардистів”, або, як їх тоді називали, неотериків, передусім – Катулла. Вергілія цікави­ла також філософія, смак до якої йому прищепив учитель-епікуреєць Сірон, але перемогла любов до поезії, хоча схильність до філософії відчутно позначилась на творчості видатного поета.

Існує версія, що під час перебування у Римі сталася подія, яка відчутно вплинула на життя Марона. Він учився разом із вродливим, здібним до наук юнаком, який був лише на сім років молодшим за нього. Звали того юнака, як і багатьох римлян, – Октавіаном. Тоді він був лише одним з багатьох юних римських аристократів, згодом же став одним з найвпливовіших людей світу, володарем могутньої Римської держави, якого всі знають як Октавіана Августа. “Август” в буквальному перекладі з латини означає ‘звеличений богами’, це був комплімент фактичному монарху, згодом же це слово стало означати монарха взагалі.

Отже, майбутня перша людина Риму вчилася разом з його майбутнім першим поетом. Там-то, незважаючи на незначну різницю у віці, виникли між ними майже дружні, принаймні, приятельські стосунки, не знаючи про які, можна зробити ту ж помилку, що і деякі літературні критики античності та пізніших часів, звинувачуючи Вергілія у підлабузництві щодо Ав­густа.

Але це не відповідає фактам. Так, сам Октавіан скаржився своєму другові Мецена­тові, що Вергілій рідко в нього буває і майже ні про що не просить. Та найголовніше те, що Вергілій, як і більшість його сучасників, щиро вірив у те, що Октавіан – якщо не нащадок богів, то, принаймні, посланий ними. Августові вдалося припинити тривалу кровопролитну громадянську війну, встанови­ти мир і спокій у величезній країні, тактовністю й розумом здобути повагу верхівки суспільства. Він умів при потребі масовими стратами приборкати ворогів, а коли треба – вибачити колишньому ворогові.

А повагу селян Октавіан завоював уже тим, що дав змогу спокійно орати, сіяти та жати на “Сатурна землі, великій матері врожаїв...” (Вергілій). Зрештою, саме він заклав основи Римської імперії.

У рідне село Вергілій повернувся з Риму у 45 p. до н. е. (було йому 25 років) і почав на лоні природи писати вірші. Та творити йому довелося не довго, бо того ж року землі навколо Мантуї та Кремони Цезар конфіскував у їхніх господарів і роздав своїм ветера­нам.

Вергілій позбувся маєтностей і фактично став бідняком. Але завдяки заступництву Октавіана, якого Цезар у заповіті назвав своїм сином, Вергілієві повернули все, що забрали. Не можна сказати, що лише за це, але поет звеличив свого захисника у першій еклозі “Буколік”. А через рік – у 44 p. до н. е. загинув Цезар, і почався черговий спалах громадянської війни. Врешті-решт армію заколотників під проводом Брута і Кассія було вщент розбито об’єднаними військами Октавіана, Антонія та Лепіда. Брут вкоротив собі віку, лише на два роки переживши зрадженого ним Цезаря. Названий син Цезаря – Октавіан – помстився за батька. Але немає заклятіших ворогів, ніж колишні друзі: почалося непримиренне протистояння колишніх союзників: Ок­тавіана та Марка Антонія (до якого приєдналася його коханка – володарка Єгипту Клеопатра). У 41 p. до н. е. Римський сенат оголосив війну Єгиптові, а якщо точніше – Антонію, одному з двох володарів Риму. Легіони Антонія було розбито, флот – потоплений і попалений (розгром при Акціумі) у 31 p. до н.е. він наклав на себе руки, а Октавіан став єдиним володарем Риму.

І знову відбулася конфіскація земель на користь ветеранів (тільки тепер уже Октавіанових). Вергілій вдруге позбувся землі та маєтку, і по його власному городові за ним ганявся центуріон з оголеним мечем... І знову Вергілій залишився бідняком, і знову Октавіан його виручив. То чи міг він бути байдужим до Августа?

“Буколіки”. “Георгіки”

У 39 p. до н. е. побачив світ перший великий твір Вергілія – “Буколіки” (від гр. “bukolika”, від “bukolikos” – “пастуший”), де поет оспівував красу рідної природи і який дав новий поштовх буколістичній традиції у літературі: описам природи, пастухів, пастушок, овечок тощо. Батьком буколістичного жанру вважається давньогрецький поет Феокріт із Сіракуз на Сицилії (III ст. до н. е.), Вергілій же першим увів буколіки до літератури римської.

У буколістичних творах виділяють два жанри: еклóгу (букв. “вибірка”) та ідúлію (букв. “картинка”). Вергілієві “Буколіки” складаються з десяти еклог, невеличких поем, тому їх іноді називають “Еклогами”. Хоча, повторюю, у них ішлося про пастухів і пастушок, проте подекуди згадуються й суспільно-політичні події. Вергілій, який під час написання “Буколік” двічі втрачав землю і маєток, відтворив у своїй книзі (1 і 9 еклоги) цей момент своєї біографії.

Та найбільшої ваги набула (особливо під час становлення християнства) четверта еклога, у якій ідеться про на­родження якогось чудесного хлопчика, який нібито відродить на землі “золоту добу”: “ Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну: / З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять. / Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!..”

У четвертій еклозі є утопічне зображення “золотої доби”, що дуже нагадує текст Біблії, і через ці збіги Вергілія згодом назвали “християнином до християнства”:

…Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо...

Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:

Ладан поземний та кручений плюш, зростить без насіння,

Лотосом все поцвіте, засміється веселим аконтом

Кози самі понесуть молоко з полонини додому,

Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.

Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.

Згине і ворог твій – змій, і все зілля отрутне загине...

Біблія. Книга пророка Ісаії. 11.6-9:

…І замешкає вовк із вівцею,

І буде лежати пантера з козлям,

І будуть разом телятко й левчук…

І буде бавитися немовлятко над діркою гада,

І відняте від перс дитинча

Простягне свою руку над нору гадюки, -

Не вчинять лиха та шкоди не зроблять…

Особливого поширення таке прочитання Вергілія набуло в добу Середньовіччя, коли церква безроздільно панувала над усіма сферами життя. Але тоді ж виникло й протилежне сприйняття Вергілія: як чаклуна, мага, чорнокнижника, щось на кшталт Фауста з трагедії Гете. Навіть ім’я його діда – Магій – тлумачилося відповідно. Не в останню чергу тому, що Вергілій дуже вдало описав Аїд, де “побував” його Еней. Так вдало, що поводирем у своєму “Пеклі” (“Божественна комедія”) майже через півтора тисячоліття геніальний Данте обрав саме його, Вергілія.[13]

Успіх “Буколік” перевершив найсміливіші сподівання, їхній автор став знаменитістю, і на нього звернув увагу сам Меценат.

Гай Цильній Меценат (бл. 74 року до н.е. - бл. 8 року н.е.) був другом і сподвижником Октавіана Августа. У 40-30-х роках до н.е. він організував гурток літераторів, у якому провідними фігурами стали Вергілій, лірик Горацій і драматург Варій. Нова поетична школа швидко досягла блискучих успіхів: в 30 році Горацій завершив “Сатири” та “Еподи”, в 29 році Вергілій прочитав переможцеві Октавіану свої “Георгіки”, а Варій поставив на тріумфальних іграх трагедію “Фієст” (її текст не зберігся, але вона тоді була надзвичайно популярною). У 23 році Горацій видав три книги “Од”, а в 20 році – “Послання”. У 19 році помер Вергілій, так і не дописавши “Енеїди” і заповівши спалити її. Але Варій за наказом Августа опублікував її. Нарешті в 17 році на торжествах на честь нового віку прозвучав “Ювілейний гімн” Горація.

У всіх творах прямі похвали самому Августові зустрічалися рідко, але відчувалася підтримка його політики.

Так, в “Одах” Горація було оплакане падіння Республіки і уславлений її відроджувач – Август. Звичайно, це було лицемірством, адже насправді Октавіан був могильником Республіки, саме при ньому зародилась Римська імперія (Цезар правив Римом одноосібно дуже недовго), але він скрізь підкреслено зберігав республіканську термінологію і атрибутику (сенат, консульство), навіть себе він іменував не імператором, а принцепсом, “першим з-поміж рівних” (“primus inter pares”), хоча влада в нього була імператорською: одноосібною і необмеженою.

“Георгіки” Вергілія, продовжуючи традицію Гесіодового дидактичного епосу (“Роботи і дні”), привертають увагу до прадавніх римських чеснот: благочестивості, твердості, надійності, стриманості, працьовитості, простоти, любові до землі тощо. Центральним твором цього напрямку була Вергілієва “Енеїда”: вона немов синтезувала події минулого і сьогодення, прославляючи Юліїв, уславляла всю Римську державу.

Новий зміст вимагав нових (добре забутих старих?) форм. Члени гуртка Мецената стали на плечі своїх літературних попередників – неотериків, запозичили в них високу поетичну техніку. Але якщо неотерики шукали, то меценатівці вже засвоювали знайдене, якщо в перших стиль був темним, то в других – дуже прозорим, якщо неотериків цікавило передовсім приватне, інтимне життя (“ otium ”), то меценатівців – насамперед життя суспільне, державне (“ negotium ”).

Крім того, сам Меценат забезпечував членам гуртка зв’язок з Августом, підтримував членів гуртка також матеріально, і суттєво (наприклад, подарував Горацієві маєток неподалік від Риму). Недаремно ім’я Мецената почало перетворюватися на загальне вже в добу Августа і стало означати щось на кшталт сучасного спонсора (в нашій країні зараз функціонує “Ліга українських меценатів”).

Уважний і передбачливий політик Октавіан врахував успіх “Буколік”, адже перед Римом постали нові складні проблеми. Значна частина римського народу за час тривалої громадянської війни одвикла від роботи, і для привернення уваги римського суспільства до сільського господарства потрібен був високохудожній виховний твір. Октавіан зрозумів, що зараз у Римі ніхто краще за Вергілія цей твір не напише, тому через Мецената замовив цей твір Вергілію – так з’явились “ Георгіки ” (від “geo” – “земля”).

Над “Георгіками” Вергілій працював цілих сім років (36 – 29 рр. до н.е.), продовжуючи традицію дидактичного (повчального) епосу, яку започаткував еллін Гесіод (VII ст. до н.е.). Поема складається з чотирьох книжок про окремі галузі сільського господарства: землеробство, садівництво, тваринництво та бджільництво (до речі, Вергілій був непоганим бджільником). Її доміну­юча, наскрізна тема – “Laboir omnia vincit” – “Праця долає все”. Це справжній гімн людській праці. Автор повчав, як готувати насіння до сівби, на якому ґрунті воно краще зійде, як робити щеплення фруктових дерев, як розводити коней і бджіл тощо. Далися взнаки освіченість Вергілія, його інтелект, схильність до філософських роздумів: поема пронизана ремінісценціями, у ній оспівана краса італійської природи. Прочитавши “Георгіки”, можна дійти висновку, що селянин з простим побутом, який невтомно працює на землі, наближається до епікурейського ідеалу гармонії з природою. “Георгіки” мали величезний успіх.