Філософія схоластики

Схоластика (від лат. schola – школа) – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософське вчення. Для схоластики
(IX – XV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. В історії схоластики виділяють три етапи: рання, середня і пізня.

Рання схоластика (ІХ – ХІІ ст.) ґрунтується на нерозчленованості, взаємопроникненні науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Визначними культурно-освітніми осередками у цей час стають філософські школи. Серед видатних постатей цього періоду знаходимо Іоанна Скота Еріугену, Росцеліна, П’єра Абеляра, Ансельма Кентерберійського тощо.

Середня схоластика (ХІІІ ст.) характеризується остаточним відмежуванням науки і філософії від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно-філософських систем. Серед них системи Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджена Бекона тощо. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, Божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня схоластика (XIV – XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання, подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології. У цей період зростає роль номіналізму. Найвпливовішим представником пізньої схоластики є Вільям Оккам.