Післянікейська патристика. Діонісій Ареопагіт

Післянікейська патристика охоплює період IV – VIII ст. Ідейні і теоретичні засади цього етапу були закладені першим Вселенським собором християнської церкви, що відбувся у м. Нікеї 325 року.

На Нікейському соборі крім інших вирішувалась проблема співвідношення Отця і Сина. Були представлені дві протилежні точки зору: пресвітера Арія (представника Антиохійської богословської школи) і єпископа Афанасія (лідера Александрійської богословської школи).

Арій наполягав, що Бог – вічний, незмінний і абсолютно простий. Йому протистоїть тварний світ, який пов’язаний з часом, мінливий, матеріальний (а тому не може бути простим). Отже, якщо Бог завжди простий і ніколи не складний, то все, що Ним створене, або походить від Нього, не є Бог. Тому Син – то є звичайна твар Божа, що матеріальна і пов’язана з часом. Отже, Син – лише подібний до Отця, або подібносущий.

Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Афанасій був впевнений, що Син є не простою якістю Отця, а єдиною з Ним божественною сутністю. Отже, Син – єдиносущий до Отця.

На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила сформулювати Символ Віри, де визначалось, що християни вірують “у єдиного Бога...”.

Найбільш значною і загадковою постаттю післянікейської доби був Діонісій Ареопагіт.

На церковному соборі у 532 році були вперше представлені чотири трактати, підписані іменем: Діонісій Ареопагіт. Ім’я це було відомим – воно згадувалось у “Діяннях апостолів”. Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу – Верховного суду Афін) – це високоосвічений афінянин, який прийняв християнство під впливом проповіді апостола Павла. У VI столітті всі були впевнені в тому, що автором трактатів “Про імена Божі”, “Про містичне богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про земну ієрархію”, десяти Послань тощо, є той самий легендарний Діонісій Ареопагіт. Тільки в епоху Відродження було доведено, що трактати ці не могли бути написані раніше VI століття, в той час як Діонісій Ареопагіт жив у І ст. Після цього автора почали називати Псевдо - Діонісієм.

В його творах йдеться про те, що Бога можна пізнавати двома шляхами.

Перший підхід, названий негативною теологією (апофатизм), означає розуміння того, що Бог – є “ніщо”, тобто “ніщо з цього світу”. Ніщо з того, що є в нашому світі, ми не можемо порівняти з Богом – Він надзвичайно вищий, більший, істинний за будь-яку річ, будь-яке поняття і визначення. В порівнянні з цим світом Бог – Інакший. І пізнається Він не через розмірковування про Нього, але через “неосяжне з Ним з’єднання”. На думку Ареопагіта, ми можемо посилатись на Бога як на Початок, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення є імена Бога, що відповідають різноплановим людським сприйняттям.

Другий підхід, названий позитивною теологією (катафатизм) означає розуміння того, що весь світ, все існуюче є певний образ Божий. Катафатизм пізнає Бога через пізнання сутнісних законів світобудови, що самі собою є наслідком або образом Божого творіння.

Діонісій Ареопагіт вважав, що між Богом і світом існує межа. Вона полягає у принциповій різниці існування Бога та існування світу. Існування Бога є “сокровенна безмежність”, або транс (“непрохідне”), до якого нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу полягає тільки у причетності до божественного буття, до “сокровенної безмежності”.

Латинська патристика. Августин Аврелій (Гіппонський)

Латинська (західна) післянікейська патристика представлена низкою видатних діячів, серед яких особливе місце займає постать Августина.

Августин Гіппонський (354 – 430 рр.) народився у місті Тагаст на території сучасного Алжиру в родині римського чиновника. Батько його був язичником і лише перед смертю перейшов у християнство, піддавшись переконанням глибоко віруючої дружини. Августин отримав класичну літературно-юридичну освіту у Карфагені. У вісімнадцятирічному віці, знаходячись під впливом Вергілія та Цицерона, він відкриває в собі покликання до філософії. Він вчиться і викладає, відкривши школу у Тагасті.

У 383 році Августин переїжджає до Риму, а потім до Мілана, де працює придворним ритором. Саме тут у віці тридцяти двох років ознайомившись з працями Філона Александрійського, Орігена, а також з трактатами Плотіна, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру. Практично одразу після цього Августин повернувся до Тагасту. У 396 році християнська паства африканського міста Гіппон обрала його єпископом.

Перебуваючи на такій посаді, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. Його літературна спадщина нараховує
113 трактатів, 218 листів і більше ніж 500 проповідей. Але світову славу Августину принесли “ Монологи ”, що були створені в період безпосереднього обрання ним християнства; “ Сповідь ”; трактати “ Про християнське вчення ” і “ Про Град Божий ”.

З усієї августинівської спадщини варто зупинитись на основних проблемах християнської теології. Серед них: проблема пізнання та проблема творення.

Августин вважав, що в центрі пізнання стоїть Бог, тому його філософію називають теоцентричною. Августин дійшов висновку, що шлях богопізнання є складний шлях віри та сумніву. Неможливо пізнати бога, не віруючи в нього – з віри починається пізнання. Це, безумовно, дивне пізнання – людина починає пізнавати те, у що вже вірить.

“Вір, щоб розуміти” – перша частина правила пізнання Августина. Парадокс вирішується ним таким чином: знання про Творця світу вже закладене Ним у людині, і його необхідно лише згадати, а для цього необхідно повірити. Але, повіривши, почавши згадувати, людина повинна весь час перевіряти – чи правильно вона згадує, чи не йде її розум, настільки недосконалий у порівняння з Божественним, хибними шляхами. І ось тут і необхідний сумнів – сумнів, заснований на вірі. “Розумій, щоб міг вірити” – такою є друга частина правила пізнання Августина.

В центрі світобудови, за Августином, знаходиться Бог – причина існування всього сущого, всіх його змін. Бог не тільки створив світ, але й продовжує творити його – світ не розвивається сам, все, що в ньому відбувається, є реалізацією Божого задуму.

Аврелій Августин жив в дуже тяжкі часи для Римської держави. Племена остготів, вестготів, вандалів вторгались на її територію з усіх боків. У 410 році війська Аларіха захопили і пограбували Рим. Це викликало серед римлян нехристиян антихристиянські хвилювання – вони вважали, що християнство послабило Рим. Все це, можливо, спонукало Августина до написання багато в чому підсумкової для його філософської творчості книги “Про град Божий”, де він виклав першу і найважливішу в історії людської думки концепцію історичного розвитку роду людського.

Від початку світу, вважав Августин, існує розділення на град Божий, до якого відносяться всі духовні сили, віддані Богові, істинні християни та доброчесні люди, і град Земний, до котрого належать всі обтяжені гріхами, безчесними справами, плотськими втіхами. Засновником земного града, на думку Августина, був братовбивця Каїн, якому в історії Риму відповідав братовбивця Ромул. Рим для Августина є втіленням града земного, і всі, хто прагне до граду Божого, що дає спасіння та вічне життя або істинне буття, повинні відмовитись від Риму. Загибель Риму, схвалена Августином, повинна була сприяти розповсюдженню християнства серед варварських народів – і Августин виявився правим, тому що і остготи, і вестготи, а потім і вандали в решті решт прийняли християнство. Хід людської історії, вважав Августин, буде визначатися протистоянням цих двох градів – і так аж до Страшного суду, Апокаліпсису, в результаті якого врятуються тільки люди, що обрали град Божий.

Августинівська концепція історії отримала назву есхатологічної, тобто орієнтованої на кінець світу. Але його сучасникам і взагалі людям Середньовіччя вона зовсім не здавалась похмурою та песимістичною. Навпаки, вони вважали її цілком оптимістичною – адже вона давала сенс існуванню людства, вказувала йому ясну мету.