Музейна комунікація

Комунікація (лат. communico - роблю загальним, зв'язую, спілкуюся) - це передача інформації від однієї свідомості до іншої. Спілкування, обмін ідеями, думками, інформацією - такий змістовний ряд вибудовується в зв'язку з цим поняттям. Комунікація обов'язково протікає за допомогою якого-небудь носія; у його якості можуть виступати матеріальні об'єкти, логічні конструкції, мова, знакові системи, ментальні форми й інші прояви. Коли суб'єкти комунікації не вступають у прямий контакт, комунікація здійснюється за допомогою тексту або іншого носія інформації. Головна риса комунікації - це наявність можливості для суб'єкта зрозуміти ту інформацію, що він одержує.

Розуміння як сутність комунікації припускає єдність мови комуніціюючих, єдність ментальностей, єдність або подібність рівнів соціального розвитку. Але можлива і комунікація далеких у часі і просторі культур; у такому випадку розуміння культур можливо як реконструкція або конструкція по тим законам обробки інформації, що прийняті в сприймаючій культурі.

На початку XX с. з'явився термін «соціальна комунікація», а після другої світової війни виникли філософські концепції розвитку суспільства, що розглядають соціальну комунікацію як джерело й основу суспільного розвитку.

Поняття «музейна комунікація» ввів у науковий оборот у 1968 р. канадський музеолог Дункан Ф. Камерон. Розглядаючи музей як комунікаційну систему, він вважав її відмітними специфічними рисами візуальний і просторовий характер. Відповідно до його трактування, музейна комунікація - це процес спілкування відвідувача з музейними експонатами, що представляють собою «реальні речі». В основі цього спілкування лежить, з одного боку, уміння творців експозиції вибудовувати за допомогою експонатів особливі невербальні просторові «висловлення», а з іншого боку - здатність відвідувача розуміти «мову речей».

Такий підхід дозволив Д.Ф. Камерону сформулювати ряд пропозицій по організації музейної діяльності і взаємодії музею й аудиторії. По-перше, поряд із хранителями-експозиціонерами повноправна участь у створенні музейної експозиції повинні приймати художники (дизайнери), що професійно володіють мовою візуально-просторової комунікації. По-друге, екскурсоводам (музейним педагогам) варто відмовитися від спроб перевести візуальні «висловлення» у вербальну форму і навчати «мові речей» тих відвідувачівів, що цією мовою не володіють. По-третє, у музей повинні прийти нові фахівці - музейні психологи і соціологи, що будуть забезпечувати «зворотний зв'язок» з метою підвищення ефективності музейної комунікації шляхом корекції як процесів створення експозиції, так і процесів її сприйняття.

Роботи Д.Ф. Камерона, викликали в середовищі музейних професіоналів не тільки визнання, але і критичні відгуки, проте стали одним з поворотних пунктів у розвитку музеєзнавчої теорії. До початку 1960-х рр. зберігалося визначене відчуження музеїв від суспільства. Наукові дослідження попередніх десятиліть були спрямовані головним чином на вивчення колекцій, питання ж взаємодії з аудиторією залишалися поза полем зору музейних фахівців. Тим часом стала настійно відчуватися потреба в теорії, що дозволяє пояснити процес взаємодії музеїв із суспільством і направити його в потрібне русло. Заповнити цей вакуум у музеєзнавстві допомогли комунікаційні представлення, що одержали на той час поширення в інших областях знання. У 1980-і рр. відбувається оформлення теорії музейної комунікації, що складалася поряд і в полеміці з такими традиційними напрямками, як, наприклад, теорія музейного предмета, теорія музейної діяльності. Істотний внесок у її розробку поряд із працями Д.Ф. Камерона внесли дослідження Ю. Ромедера, В. Глузинского, Д. Портеру, Р. Стронга, М.Б. Гнедовского, В.Ю. Дукельского.

Поступово в музеєзнавстві сформувався новий, комунікаційний підхід, при якому відвідувач розглядався як повноправного учасника процесу комунікації, співрозмовника і партнера музею, а не пасивного одержувача знань і вражень, як це мало місце в рамках традиційного підходу. Позначилися і різні структурні моделі музейної комунікації.

Одна з найбільш розповсюджених моделей полягає в тому, що відвідувач спілкується зі співробітником музею з метою одержання знань, а експонати служать предметом або засобом цього спілкування. У рамках іншої моделі відвідувач спілкується безпосередньо з експонатом, що здобуває при цьому самокоштовне значення. Ціль цього спілкування - не одержання знань, а естетичне сприйняття, що не повинне придушуватися інформацією мистецтвознавчого характеру. Така форма комунікації в більшому ступені характерна для художніх музеїв, що замість повідомлення мистецтвознавчих знань створюють для музейної аудиторії умови для естетичних переживань і учать естетичному сприйняттю експоната як особливого мистецтва.

Принципово новим у контексті теорії музейної комунікації став підхід німецького музеєзнавця Ю. Ромедера. Відповідно до його концепції, музейний предмет не повинний розглядатися як самокоштовний, тому що він завжди є лише «знаком деякого суспільно-історичного змісту». Музейна експозиція в даному випадку з'являється як знакова система, що відображає різні історико-культурні явища і процеси через експонати як знакові компоненти. Причому відображається не сама дійсність, а її розуміння автором експозиції, що представлено у вигляді визначеної логіки (концепції) і художнього образа (дизайну). Ця модель музейної комунікації використовується для спілкування з іншою культурою, і головне в ній - подолання культурно-історичної дистанції. При цьому співробітник музею виступає в ролі посередника в спілкуванні між двома культурами.

Сприйняття експозиції в значній мірі залежить від індивідуальних особливостей відвідувача, оскільки ідеї й образи, виражені предметами, завжди сприймаються крізь призму внутрішнього світу особистості. Тому акт музейної комунікації може бути не тільки успішним, але і перерваним, у випадку якщо культурні установки обох суб'єктів комунікації різні, і ті ціннісні значення, якими наділив речі один із суб'єктів, другим «не прочитуються». Для усунення комунікаційних порушень і з метою вироблення «загального погляду на речі» необхідний діалог між суб'єктами комунікації, що може включати елементи вербального коментування змісту зібрання предметів. Необхідні також соціологічні і психологічні дослідження в рамках «музей і відвідувач», що дозволяють музеям установлювати «зворотний зв'язок» зі своєю аудиторією.

Вивчення музейних предметів

Теоретичне обґрунтування поняття «вивчення музейних предметів» стало складатися у вітчизняному музеєзнавстві в 1960-і рр. Складаючи основу роботи з комплектування фондів, їхньому облікові, збереженню і використанню, вивчення музейних предметів має і самостійне значення. Воно являє собою один з найважливіших напрямків науково-дослідної діяльності музею, що ставить своєю метою визначити музейну цінність предмета.

Музейні предмети вивчаються за допомогою методик, застосовуваних профільними музеєві дисциплінами: для творів мистецтва використовуються методи мистецтвознавства, для археологічних матеріалів - археології, для природничо-наукових об'єктів - природних наук. Але музеєзнавці вивчають предмет не тільки як джерело знань, але і як культурну цінність, джерело емоцій, тому беруть до уваги й атрактивні властивості предмета.