Поняття, мета та види примусових заходів медичного характеру

v Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування: постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 03.06.2005 року.

КК передбачає спеціальний розділ XIV «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування» (ст. 92 – 96). Із назви та змісту цього розділу випливає, що зазначені види державного примусу мають різну правову природу і тому їх не можна змішувати.

Згідно із ст. 92 КК примусовими заходами медичного характеру є: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги або 2) поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Тобто в законі йдеться про можливість надання певним особам не лише стаціонарної, а й амбулаторної психіатричної допомоги (що є новелою у вітчизняному кримінальному законодавстві), а також визначена мета останньої – обов'язкове лікування хворого та запобігання вчиненню ним кримінально-караних суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є кримінальним покаранням. Щодо неосудних не можуть застосовуватися заходи адміністративного стягнення або громадського впливу, а помилково застосовані юридичного значення не мають.

Законодавче визначення поняття примусових заходів медичного характеру видається дещо неповним. Зокрема, потребує конкретизації мета цього державного примусу, оскільки його застосування має на меті також охорону прав і законних інтересів психічно хворих (нерідко вони самі стають жертвами злочину). Вдосконаленню визначення аналізованого поняття слугуватиме й уточнення положення про те, що "поміщення особи" (тобто госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом) є психіатричною допомогою.

З урахуванням викладеного, примусові заходи медичного характеру – це відповідно до кримінального закону надання за рішенням суду психіатричної допомоги у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно небезпечну дію (бездіяльність), що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України, з метою обов’язкового лікування, охорони прав і законних інтересів психічно хворого, а також запобігання вчиненню ним суспільно небезпечних діянь.

Потрібно мати на увазі, що примусові заходи медичного характеру не є видом звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання та його відбування, як це іноді стверджується в юридичній літературі.

Застосування до особи примусових заходів медичного характеру є можливим лише за доведеності вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину, і якщо особа за своїм психічним станом являє собою небезпеку для суспільства. При цьому не враховуються обставини, які не мають безпосереднього відношення до розглядуваної події (застосування в минулому до особи примусових заходів медичного характеру, наявність у неї судимості тощо).

Відповідно до ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

1) які вчинили у стані неосудностісуспільно небезпечні діяння – такі особи не підлягають кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19 КК);

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини – такі особи підлягають кримінальній відповідальності (ст. 20 КК);

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку – ці особи не підлягають покаранню, до них за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню (ч.3 ст. 19 КК);

4) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання – такі особи можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання і суд вправі застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування органів охорони здоров'я (п. 3 ст. 93 КК, ч. 2 ст. 408 КПК). У разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95 КК).

Застосування примусових заходів медичного характеру визнається правом, а не обов'язком суду. Вони застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними (ч. 2 ст. 416 КПК). У разі, коли особа страждає психічною хворобою і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за характером вчиненого і за своїм психічним станом не являє собою небезпеки для суспільства і не потребує надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку чи госпіталізації до психіатричного закладу, примусові заходи медичного характеру не застосовуються. Наприклад, тимчасовий розлад психічної діяльності особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, що настав після вчинення злочину, але до винесення судом вироку, не усуває можливості застосування до неї примусового заходу медичного характеру. Разом з тим тимчасовий розлад психічної діяльності особи, який настав після винесення вироку або під час відбування покарання, не є підставою для застосування судом примусового заходу медичного характеру.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати один із чотирьох видів примусових заходів медичного характеру: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим або суворим наглядом (ч. 1 ст. 94 КК).

Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної допомоги громадянам, які страждають на психічні розлади. До інших видів такої допомоги належать: психіатричний огляд, амбулаторна психіатрична допомога, госпіталізація особи до психіатричного закладу – добровільно чи в примусовому порядку, поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання, переведення особи із цього закладу до будинку–інтернату (пансіонату) для громадян похилого віку та інвалідів (Закон України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000р.).

Таким чином, психіатрична допомога являє собою комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000р. та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико–соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших видів психіатричної допомоги полягає в тому, що примусові заходи медичного характеру (і лише вони) застосовуються до осіб, які визнані судом неосудними чи обмежено осудними у зв'язку із вчиненням ними суспільно небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом України.

Протягом 60–80–х років у Радянському Союзі застосування примусових заходів медичного характеру набуло політичного змісту. Діагноз психіатричного захворювання і поміщення здорової людини до психіатричної лікарні був розповсюдженим способом розправи з тими, хто критично ставився до авторитарного режиму комуністів. Жертвами каральної психіатрії стали видатні особистості, зокрема патріоти України, що було засуджено міжнародним співтовариством.

Згідно з чинним законодавством поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини визнається злочином (ст. 151 КК).

Як уже зазначалось, законом передбачено чотири види примусових заходів медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Цей перелік є вичерпним (ч. 1 ст. 94 КК). Уперше в нашій країні Кримінальний кодекс передбачає примусовий захід медичного характеру, що не пов'язаний з поміщенням особи до стаціонарного психіатричного закладу. До неосудних та обмежено осудних осіб за медичними критеріями не можуть застосовуватись однакові примусові заходи медичного характеру.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу (ч.2 ст. 94 КК). У п. 7 постанови вказується, що оскільки критерієм визнання особи обмежено осудною є наявність психічних розладів (що є підставою для застосування цього виду примусових заходів медичного характеру), то щодо осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися лише цей вид примусових заходів медичного характеру. Своєрідність зазначеної психіатричної допомоги полягає в тому, що вона надається обмежено осудним особам у примусовому порядку одночасно з відбуванням покарання, призначеного за вироком суду. За змістом статей 20, 94 КК надання обмежено осудній особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку не зумовлюється призначенням їй певного виду покарання. Тому слід вважати, що ця допомога може надаватися таким особам незалежно від виду призначеного їм покарання: якщо воно пов’язане з позбавленням волі, то здійснення зазначеного примусового заходу медичного характеру покладається на медичну службу кримінально-виконавчих установ, а якщо не пов’язане, – на психіатричні заклади органів охорони здоров’я за місцем проживання засуджених.

З огляду на вимоги статей 19, 94 КК, ст. 19 Закону до осіб, визнаних судом неосудними, залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння та ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб може бути застосована госпіталізація до психіатричних закладів зі звичайним, посиленим чи суворим наглядом або їм може бути надана у примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога за місцем проживання.

До психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути поміщена судом особа, яка за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку (ч. 3 ст. 94 КК). Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом застосовується судом щодо неосудного, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя громадян, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду (ч. 4 ст. 94 КК). Якщо неосудний вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, або за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду, суд може застосувати до нього госпіталізацію до психіатричного закладу із суворим наглядом (ч. 5 ст. 94 КК).

Відмінність лікувальних установ з різними видами нагляду полягає в умовах нагляду хворих. Осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу з посиленим або суворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного діяння.

Згідно з ч. 6 ст. 94 КК суд може передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Таке вирішення долі хворого не належить до примусових заходів медичного характеру.

Психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги.

Госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом означає, що особі надається психіатрична допомога в стаціонарних умовах.

Кримінальний закон (ч. 1 ст. 94 КК) містить три критерії – медичний, юридичний і соціальний, які суд має враховувати при призначенні певного виду примусових заходів медичного характеру: 1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій); 2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій); 3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб (соціальний критерій).

Медичний критерій (характер і тяжкість захворювання) визначається клінічною формою психічного захворювання, його глибиною і стійкістю, динамікою хворобливого процесу, прогнозом його перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану і поведінки в період вчинення суспільно небезпечного діяння є провідною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.

Юридичний критерій (тяжкість вчиненого діяння) грунтується на положеннях ст. 12 КК про класифікацію злочинів.

Соціальний критерій (ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб) містить оцінку: а) суспільної небезпечності вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин; б) психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання.

Законом передбачена можливість продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 95 КК). Таким чином, суд не лише застосовує, а й контролює весь процес надання особі психіатричної допомоги у кримінально–правовому порядку. Рішення з цих питань приймається судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря–психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів–психіатрів, що обгрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Комісія лікарів-психіатрів – це два чи більше лікарів-психіатрів, які колегіально приймають рішення з питань, пов'язаних з наданням психіатричної допомоги.

Відповідно до закону кожний хворий не рідше одного разу на шість місяців оглядається комісією лікарів-психіатрів того психіатричного закладу, де він перебуває на лікуванні, з метою визначення його психічного стану і вирішення питання про можливість зміни виду цього лікування або його припинення. І якщо у стані хворого відбудуться істотні зміни, представник психіатричного закладу подає до суду заяву разом з висновком комісії лікарів-психіатрів про необхідність зміни виду примусового заходу або про можливість його припинення.

Правило про систематичні огляди осіб, які примусово поміщені до психіатричного закладу (чи яким психіатрична допомога надається амбулаторно), має настільки важливе значення для охорони їх прав, що воно закріплено безпосередньо у кримінальному законі.

Зміна примусового заходу медичного характеру може полягати в переведенні хворого для продовження обов'язкового лікування, наприклад, із психіатричного закладу з посиленим наглядом до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Підставою для такого переведення є зміна стану здоров'я хворого, внаслідок чого він стає менш суспільно небезпечним, ніж раніше. Так само (але у зв'язку з погіршенням стану його здоров'я – виникненням небезпечного марення, агресивності та неможливістю у звичайних умовах убезпечити від нього інших громадян) може виникнути необхідність у госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом хворого, якому до цього надавалася у примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога.

Припинення примусового заходу медичного характеру, як і його застосування, продовження чи зміна, здійснюється в суворій відповідності з законом і є прерогативою суду. Адміністрація психіатричного закладу за відсутності рішення суду не має права на свій розсуд припинити обов'язкове лікування. Підставою для припинення чи зміни примусових заходів медичного характеру є видужання особи або значне поліпшення її психічного стану, коли це виключає суспільну небезпечність, незалежно від терміну перебування хворого у психіатричному закладі. При цьому тяжкість раніше вчиненого особою діяння значення не має.

Згідно з ч. 3 ст. 95 КК суд може передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом, що, повторимо, не є примусовим заходом медичного характеру.

Якщо застосування примусових заходів медичного характеру припиняється через видужання осіб, котрі вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, вони підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання. При цьому у випадках спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального закону, наявності акта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така згода необхідна, суд закриває кримінальну справу.

Провадженню по застосуванню примусових заходів медичного характеру властиві особливі завдання, спеціальний предмет доказування, особливе процесуальне становище ряду його учасників, особливості змісту і форми деяких процесуальних рішень тощо.

Не лише підстави застосування примусових заходів медичного характеру, а й порядок попереднього слідства та судового розгляду в справах щодо осіб, визнаних неосудними, або таких, котрі захворіли психічною хворобою після вчинення злочину, підстави й порядок скасування (припинення) або зміни таких заходів, а також відновлення справ щодо осіб, до яких було застосовано ці заходи, передбачені гл. 34 КПК (ст. 416 – 424). Крім того, ст. 408 КПК регламентує, зокрема, порядок звільнення засудженого від відбування покарання в разі його хронічного психічного захворювання, яке перешкоджає відбуванню покарання і водночас надає суду право застосовувати до такої особи примусові заходи медичного характеру або передати її на піклування органів охорони здоров'я. Але якщо така особа була засуджена до виправних робіт чи штрафу, то суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнення її від подальшого відбування покарання. Питання, пов'язані із застосуванням примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які захворіли на хронічне психічне захворювання під час відбування покарання, вирішуються відповідно до ст. 411 КПК.

Справи про діяння неосудних (обмежено осудних) осіб за наявності обставин, передбачених ст. 6 КПК, а також у разі недоведеності їх участі у вчиненні суспільно небезпечного діяння, або якщо суд визнає застосування примусових заходів медичного характеру недоцільним, підлягають закриттю. У випадках, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (обмеженої осудності) або захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, видужала до винесення судового рішення чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути небезпечною для суспільства, до неї не можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У разі закриття судом справи щодо неосудного (обмежено осудного) про це повідомляють органи охорони здоров'я для здійснення необхідного лікарського нагляду.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише за наявності у справі обгрунтованого висновку судово–психіатричної експертизи про характер і тяжкість захворювання та заходи, які потрібно застосувати до хворої особи.

У цілому процес застосування примусових заходів медичного характеру передбачає вирішення ряду питань на стику психіатрії та права. У вітчизняній правовій і психіатричній літературі в основному утвердився погляд, що експерт не має права давати висновок з юридичних питань: про осудність, винність та відповідальність, про неосудність, обмежену осудність, про суспільну небезпечність особи, про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, про визначення виду психіатричного закладу, а також про передачу особи на піклування родичам чи опікунам з обов'язковим лікарським наглядом за нею.

Вирішення цих питань належить до компетенції судів, а не судових психіатрів. Тому висновок експертів-психіатрів підлягає ретельній оцінці в сукупності з іншими матеріалами справи.

Розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру проводиться у відкритому судовому засіданні за обов'язковою участю прокурора та захисника (ст. 419 КПК). В ухвалі, винесеній судом (або в постанові, винесеній суддею) має бути вказаний вид примусового заходу. Його тривалість і підстави для припинення залежать від психічного стану хворого, особливостей перебігу захворювання. Тому суд не може встановлювати строки надання осудному чи обмежено осудному примусової психіатричної допомоги. Примусові заходи медичного характеру мають провадитися доти, поки хворий не перестане бути небезпечним для оточуючих.

Оскільки примусові заходи медичного характеру обмежують свободу особи, її тримання у психіатричному закладі за рішенням органів попереднього розслідування чи суду за своїм характером і значенням прирівнюється законом до тримання під вартою і зараховується до строку покарання день за день (ст. 423 КПК).

Необхідно звернути увагу на те, що між окремими нормами Кримінального і Кримінально–процесуального кодексів України існує певна неузгодженість і суперечність. Так, у ст. 93 КК обов’язок ініціювати питання стосовно продовження, зміни чи припинення примусових заходів медичного характеру належить представнику психіатричного закладу (лікарю–психіатру). Кримінально–процесуальний кодекс містить інше положення: цей обов'язок покладено на "головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають дану особу" (ч. 3 ст. 422). По–різному називається і документ, який слугує підставою для розгляду аналізованих питань в суді. Відповідно до норм Кримінального кодексу провадження про припинення, зміну чи продовження застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється за "заявою", а згідно з кримінально–процесуальним законом – за "поданням". Кримінально–процесуальний кодекс також не регламентує питань продовження примусових заходів медичного характеру і замість терміну "припинення" вживає слово "скасування".

Зазначені недоліки в законодавстві можуть ускладнювати застосування примусових заходів медичного характеру.