Різноманітність критеріїв класифікації законів

З метою ефективного використання великого масиву законів, що існують в кожній державі, необхідне однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою.

Наукове визначення класифікації законів має не тільки пізнавальне значення. Воно набуває значення наукової конструкції. Кожен закон займає певне місце в усій правовій системі.

З філософської точки зору всяка класифікація являє собою спосіб застосування логічної операції поділу обсягу поняття. Класифікація дозволяє на основі суттєвих ознак явищ визначити і встановити їх спільні й специфічні риси, зв’язки й відмінності, найбільш повно відобразити взаємодію і своєрідні переходи одного виду в інший тощо. Для класифікації необхідно використовувати філософські категорії одиничного, особливого, загального, що виражають багатогранність світу і ступені пізнання зв’язків між фактами, подіями, грані їх дотикання.

Роблячи спроби за допомогою філософських категорій осмислити всю багатогранність законів, слід виходити, перш за все, з поняття сутності закону і його змістовних ознак. ”За допомогою класифікації, - зазначає М.В.Сільченко, - фіксуються закономірні об’єктивні зв’язки між об’єктами, предметами реальної дійсності шляхом розподілу їх за відповідними рубриками (класами, видами, сім’ями). Таким чином, пізнаються певні взаємовідносини між таксономічними одиницями й поняттями про них. У результаті проведення класифікації у зовнішньо невпорядкованій емпіричній дійсності свідомість виявляє логіку й закономірність, і тим самим створюється можливість точної орієнтації у багатогранності досліджуваних об’єктів чи явищ” [92, с. 62 - 63].

У Конституції СРСР, в основних законах союзних республік мало місце положення про прийняття Верховними Радами відповідних законів (законів СРСР і законів союзних республік), при цьому поняття закону було більш “цілісним”, тобто був відсутній будь-який поділ законів на види, в той час, як зарубіжна юридична наука проводила таку градацію. У літературі висловлювалися погляди, що поняття закону багатоаспектне, тому часто говорять про нього в збірному розумінні, охоплюючи цим поняттям увесь масив законів. При цьому недолік розробки питання про види законів не може не позначитися негативно на практиці прийняття та дії законів, на вирішенні питання про співвідношення законів між собою, законів із підзаконними актами. Без цього неможлива реалізація на практиці принципу верховенства закону, який лежить в основі побудови й функціонування правової держави [71, с. 25].

У зарубіжній та вітчизняній юридичній науці існує два офіційних способи встановлення класифікації законів: 1) конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, в Конституції Австрії є розділ ІІ “Законодавча влада федерації” [93, с. 30 - 46], в Конституції ФРН – розділ 7 “Законодавство федерації” [94, с. 180 - 189], в Конституції Молдови – ст.72 [95, с. 210];

2) видання спеціального закону про нормативно-правові акти, який містить їх перелік і нормативні характеристики, статус у системі права. Наприклад, в Італії діє “Загальне положення про Закон” (1942 р.), в якому перераховані джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлені межі регулювання кожного акта. У Болгарії діє закон “Про нормативно-правові акти” (1973 р.). Цікаво, що в Росії швидше федерального був прийнятий закон про нормативно-правові акти в Якутії (Соха).

В Україні проблема класифікації нормативно-правових актів, у тому числі законів, розглядається поки що тільки на доктринальному рівні. У Конституції України застосовується єдиний термін – “закон”. На нашу думку, запровадження ж окремого статусу поза Конституцією для тих чи інших законів у поточному законодавстві є безпідставним і таким, що суперечить Конституції. Без конституційного закріплення статусу того чи іншого виду закону він не може існувати в законодавстві України. Це може призвести до ускладнення законотворчості і праворозуміння. Прихильником такої позиції є ряд вчених: А. Заєць, М. Козюбра, В. Костицький та інші.

До цього часу не вступив у силу закон “Про закони і законодавчу діяльність", у якому регулюється процес організації законопроектних робіт, визначається порядок підготовки, експертизи, узгодження, прийняття, тлумачення й дії нормативно-правових актів, так як на нього наклав вето Президент України.

Визначаючи властивості законів, слід підкреслити, що кожна із властивостей може служити своєрідним орієнтиром у визначенні критеріїв розмежування законів. Спільною залишається характеристика природи законів і сукупна оцінка властивих йому ознак. Кожен окремий закон несе в собі риси одиничного, загального і особливого. Це створює можливості для об’єднання за певними критеріями однорідних законів у відповідні групи.

Застосування системи критеріїв дає можливість побудувати класифікацію законів.

По-перше, за обсягом регулювання на:

1) загальні закони – закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і які поширюються на всіх суб’єктів правовідносин. Загальні закони можуть бути: а) кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс і ін.); б) поточні, наприклад, Закон про нотаріат, Закон про всеукраїнський та місцеві референдуми;

2) спеціальні закони – закони, які регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію й ін.).

По-друге, за терміном дії: а) постійні – закони, які діють без обмеження терміну; б) тимчасові – закони, що діють з обмеженням терміну (наприклад, закони “Про оподаткування”, “Про бюджет на 2002 р.”); в) надзвичайні (як різновидність тимчасових законів) – приймаються в певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих регіонів зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни). Їх особливість полягає в тому, що вони можуть припиняти дію інших законів.

По-третє, за суб’єктами законотворчості: а) прийняті народом у результаті референдуму; б) прийняті законодавчим органом держави.

По-четверте, за структурною формою: а) кодифіковані; б) некодифіковані.

По-п’яте, за галузевою ознакою: а) конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові тощо. Існують також міжгалузеві (комплексні) закони, наприклад, закони – про охорону здоров’я, освіту тощо.

По-шосте, за сферами суспільного життя: закони у сфері регулювання економіки, закони у сфері регулювання політики, закони у сфері регулювання соціальної сфери, закони у сфері регулювання військової сфери тощо.

По-сьоме, класифікувати закони можна також і в залежності від форми державного устрою. У федеративній державі закони діляться на федеральні закони й закони суб’єктів федерації. Інколи подібний поділ зустрічається і в складних унітарних державах, тобто в тих, які у своєму складі мають автономні утворення. Поряд із загальнодержавними законами в них існують закони автономій (в Іспанії). За Конституцією України 1978 року (із змінами і доповненнями) така ситуація була властива також Україні.

По-восьме, закони можуть поділятись за формою (така класифікація характерна здебільшого для федеративних держав): а) основи законодавства – федеральний закон, що містить впорядковані принципи регулювання певної сфери досить однорідних і стійких суспільних відносин і який є основою для розвитку законодавства в цій сфері в суб’єктів федерації; б) кодекс – закон, що містить впорядковану систему норм, що регулює певну, досить стійку систему соціальних відносин і який передбачає стійкий внутрішньо структурований механізм правового регулювання.

А. Г. Гузнов згідно з цим критерієм виділяє ще і третю групу законів - модельний закон. Він вважає, що це федеральний закон, що містить рекомендації для розвитку системи правового регулювання в суб’єктів федерації [96, с. 54].

По-дев’яте, за механізмом правового регулювання закони поділяють на: а) закони прямої дії – тобто, закони, що містять у тексті вказівку на механізм власної реалізації (дані закони містять конкретні, казуїстичні норми права, але здатні регулювати найбільший обсяг правовідносин); б) закони непрямої дії – тобто, закони, які для власної реалізації вимагають прийняття додаткових актів; статті закону непрямої дії, як правило, сформульовані або декларативно, або надзвичайно абстрактно, що дозволяє застосовувати їх для досить широкого кола подібних правовідносин, але необхідні додаткові акти правового регулювання можуть змінити зміст самого закону.

Найбільш важливим критерієм поділу законів на види є їх юридична сила. Закони володіють вищою юридичною силою в правовій системі. Але дана ознака дозволяє провести не тільки зовнішню, але і внутрішню розмежувальну лінію законів з іншими правовими актами. З цієї точки зору розрізняють три основні групи законів у якості своєрідних підсистем: конституції, конституційні закони, звичайні закони. У літературі висловлюється така точка зору, що крім цих видів законів за юридичною силою можна виділити також органічні закони [68, с. 5]. Більш детально вказане питання в роботі буде розглядатися дещо пізніше.

Усі закони співвідносяться за цілим рядом показників, що вимірюються в сукупності різною юридичною силою [97, с. 43 – 44; 96, с. 52 - 53]. Окремі критерії і відповідні їм види законів ще не створюють всієї класифікації законів. Вона існує й діє на основі всіх критеріїв і охоплює всі найбільш суттєві різновиди законів. Тільки при такому підході можна дійсно виявити загальне, особливе і одиничне в русі законів і виявити існуючі між ними зв’язки. Співвідношення й зв’язки законів забезпечуються не тільки завдяки дії загальних зв’язків у правовій системі. Важливе значення має органічна узгодженість елементів регулювання при послідовному виданні законів із загального кола суспільних відносин, зміні чи заміні застарілого закону новим, при встановленні кореспондуючої регуляції шляхом вибору форм загального й конкретного регулювання, способів впливу, посилань до норм інших законів тощо.

Це не прийоми чисто законодавчої техніки, а способи змістовної взаємодії інститутів і норм різних законів. Юридична природа цих способів зв’язку не означає прямого підпорядкування норм законів, бо тут ми маємо справу з однопорядковими явищами. Точніше було б говорити про їх функціонально-юридичну узгодженість, що виключає протиріччя, неспівставність і свого роду ізольовану дію і сприяє цілісності, комплексності законодавчого впливу.

Єдність законодавчих актів досягається також і шляхом об’єднання законів в ті чи інші групи. Важливою характеристикою класифікації законів є її відома урегульованість, оскільки іншим шляхом неможливо відобразити багатогранність законодавчих актів і забезпечити їх сувору впорядкованість законодавчої діяльності й фіксування ознак законів. Нормативна характеристика законів дається, перш за все, в конституціях багатьох зарубіжних держав, які містять концентровані оцінки природи й видів законодавчих актів, кола регулюючих ними об’єктів, порядку діяльності вищих органів державної влади й прийняття законів, співвідношення законів і інших підзаконних актів.

Система законів призначена для комплексного регулювання суспільних відносин. Власне у своїй сукупності вони забезпечують цілеспрямований законодавчий вплив на суспільні процеси і створюють юридичну основу для розвитку й функціонування інститутів держави і політичної системи, основних соціально-економічних інститутів, для забезпечення правового статусу особистості. Законодавча система впливає на розвиток і вдосконалення всієї правової системи й зміцнення законності.

Цілісність законодавчого регулювання не виключає встановлення специфіки дії окремих видів законів і їх певної сумісності. Диференціація законів відбувається, перш за все, за предметною ознакою, за колом суспільних відносин, що ними регулюються, їх місцем у системі законодавства і в правовій системі в цілому. Зупинимось на запропонованому вище критерії і розглянемо наступні види законів: Конституцію, конституційні закони, органічні закони і звичайні закони.