Види законів

Конституція. Безперечно, провідне місце не тільки в системі нормативно-правових актів, але і законів займає Конституція України, яка є Основним Законом, що має найвищу юридичну силу. Розуміння Конституції як Основного Закону формувалось поступово. Будь-який постійний суспільний лад потребує устрою, згідно з яким виражалася б і проводилася його воля, обмежувалася б сфера його діяльності, визначалося б положення членів у єдності їх взаємовідносин [98, с. 5].

Тільки у ХVІІІ столітті виникає поняття про Конституцію як основний закон, який має найвищу юридичну силу. У юридичній теорії й практиці застосовується такий термін як “основний закон”. Причому часто терміни “основний закон” і “конституція” вживаються як однопорядкові, як синоніми. На наш погляд, такі судження не зовсім вірні. Мабуть, таке судження прийшло із США ще на межі ХVІІІ-ХІХ століть. Американці, які тільки перемогли Англію у війні за незалежність, дуже гордились своєю конституцією і “забули” про англійське коріння американського конституціоналізму. Не врахували вони, звичайно, і маленьку Швейцарію, яка також протягом століть створила конституційний лад, не маючи основного закону.

Якщо в будь-якому систематизованому нормативному акті, що володіє юридичним верховенством, бачити конституцію, то довелося б визнати, що в самодержавній Російській Імперії був конституційний лад. Адже до 1905 р. тут діяли основні закони. Але до жовтня 1905 р., безспірно, Росія Конституції не мала.

Якщо конституція й основний закон тотожні, тоді Великобританію не можна вважати конституційною державою, так як у цій державі немає основного закону. Необхідно також мати на увазі, що не завжди з поняттям конституції пов’язують юридичне верховенство, властиве основному закону.

Так, в Ірані прийнятий акт, що іменується конституцією, але вищу юридичну силу визнають не за ним, а за Кораном.

Отже, поняття конституції й основного закону не співпадають, Це не означає, що вони ніяк не перетинаються. Між ними немає непрохідної межі.

Так, в ФРН діє Основний Закон, і разом із тим Німеччина вважається конституційною державою. Конституція – це комплекс норм, змістом яких є принцип народного суверенітету, основні права й свободи людини, основоположні засади функціонування державних органів тощо. А основний закон є не стільки змістовне, скільки формальне поняття, що дозволяє визначити місце й роль даного нормативно-правового акту в системі національного правового регулювання.

Основний закон – це систематизований нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу, комплексно регулює основоположні державно-правові відносини і є правовою базою для інших законів. Основний закон – досить зручна юридична форма, що вносить порядок у систему правового регулювання.

Фактично існуючі тепер школи права по-різному визначають конституцію. Багатоманітність визначень конституції зовсім не свідчить про плутанину в цьому питанні, про кризу науки чи щось подібне. Вона є доказом складності такого явища як конституція, можливостей пізнання його різними методами дослідження [99, с. 6]. Дійсно, односторонній, наприклад, чисто юридичний підхід не дозволяє охарактеризувати всі сторони Основного Закону. Тому досліджувати Конституцію доцільно і в соціологічно-політичному аспекті. Щодо природи Конституції, то варто погодитись з українським вченим Л. Юзьковим, який зазначає, що “конституція сучасної цивілізованої держави є … головним юридичним інструментом регулювання суспільних відносин” [100, с. 3].

Отже, Конституція України – це перш за все правовий акт. Вона закріплює організацію й діяльність органів, що здійснюють публічну владу на підставі принципів народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та з громадянами.

Конституція – це не просто Основний Закон, а Основний Закон держави й суспільства. Цим підкреслюється її цільове призначення. Вона виступає юридичним виразом обмеження державної влади. Саме через прийняття конституції це обмеження здійснює установча влада.

Тільки таке пояснення конституції дозволить сприймати Україну як конституційну державу, оскільки конституційною державою можна назвати таку державу, в якій “влада обмежена громадянськими правами або політичною волею людності” [101, с. 26].

Існують протилежні думки, тобто, що державна влада не обмежується конституцією. Так, російський вчений М. І. Лазаревський доводив, що фактична влада держави з переходом до конституційної форми правління розширюється. Якщо монарх боявся піти певним шляхом, тому що це викличе невдоволення, то парламент, спираючись на народ, може йти цим шляхом цілком спокійно [102, с.24].

Неоднозначно розглядається питання сутності конституції. Що це: Основний Закон держави, який стоїть понад правовою системою, чи сукупність основоположних норм інших галузей права?

Будучи найвищим за своєю юридичною силою актом, конституція є елементом системи нормативно-правових актів. Вона не винесена за межі діючого права, і в той же час є специфічним законодавчим актом. Як закон конституція є частиною діючого права, їй властиві нормативна природа і регулятивність. Такі конституційні норми, що є обов’язковими правилами поведінки, мають первинний характер і володіють найбільшою стійкістю, найвищою юридичною силою. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі конституції і мають відповідати їй [103, с. 40]. Більше того, вона є основою галузей національного права і всієї правової системи.

Ще одна проблема, на яку треба звернути увагу: чи містить конституція норми однієї галузі, чи вона конгломерат основних положень різних галузей права?

Російський вчений В. А. Тархов писав: “Неможливо заперечити, що в конституції міститься ряд норм адміністративного, земельного, фінансового, цивільного права тощо. Віднести всіх їх до державного права було б неправильно, це означало б визнання його надгалуззю, для чого немає підстав” [104, с. 22].

На наш погляд, такі твердження згаданих представників радянської школи права не можна вважати безспірними. Основний Закон у загальному вигляді визначає засади інших галузей права, а не містить норми інших галузей права.

Завдяки юридичній природі конституції її норми є джерелами галузевих норм права і не більше. Вони визначають напрямок галузевого нормотворення, залишаючись конституційно-правовими. Ці норми встановлюють межі правового регулювання і тим самим забезпечують необхідний правовий режим у державі.

Отже, є всі підстави стверджувати, що норми конституції мають універсальний, установчий характер. Зрозуміло, що конституція характеризується особливими властивостями, які випливають із її юридичної самобутності. Учені відзначають ще й програмність, нормативність її положень [105, с. 354]. З приводу останньої властивості виникає ряд застережень. Перш за все, стверджувати про абсолютну стабільність конституції не можна, варто зазначити лише відносну стабільність її приписів. Вона залежить від політичної ситуації, яка спричинює зміну конституції (або прийняття нової). У період політичної кризи, невизначеності, роль Основного Закону мінімальна. Недотримання його норм, невиконання приписів конституційних положень свідчить, що вона фактично втрачає здатність регулювати конституційні відносини. Норми конституції можуть частково змінюватись і в результаті виникнення нових відносин, які потребують конституційного врегулювання поведінки людини. Адже, як відомо, життя випереджає розвиток права, хоча іноді можливий і зворотній процес. З теоретичної точки можна доводити її вищу стабільність у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. В даному випадку враховується той фактор, що вона закріплює основи устрою держави і її відносини з громадянами (тобто засади організації та здійснення публічної влади, виходячи з принципу розподілу влади, а також взаємовідносини держави з громадянським суспільством).

Сучасний підхід, характерний для конституціоналізму країн розвиненої демократії, оснований на визнанні того факту, що сутність конституції демократичної держави повинна проявлятися в юридичному закріпленні узгоджених інтересів і волі всіх соціальних груп, верств, що утворюють державноорганізоване суспільство. Узгодження, приведення до спільного знаменника відповідних інтересів і волі різних груп і верств суспільства відбувається на основі співвідношення соціальних сил у суспільстві, що складаються об’єктивно. Однак показником цього співвідношення і його результатом повинна бути не класова, релігійна, регіональна чи інша боротьба одної частини суспільства з іншою, а досягнення громадянського миру й згоди в суспільстві.

Важливою властивістю будь-якої конституції є її найвища юридична сила, верховенство в системі нормативно-правових актів, пряма дія її норм. Конституція України в повному обсязі відобразила й закріпила у своїх нормах ці ознаки (ст.8 Конституції України). Найвища юридична сила проявляється в тому, що її норми мають: а) пріоритет над нормами законів і підзаконних нормативно-правових актів; б) самі закони й інші нормативно-правові акти приймаються передбаченими Конституцією органами в установленому порядку.

Тому Конституцію можна розглядати як головне джерело права, що лежить в основі системи нормативно-правового регулювання суспільних відносин у державі. Конституція займає верховенствуюче становище в правовій системі держави. Тому всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати її нормам. Конституція виступає в ролі визначальної правової бази розвитку й удосконалення всіх галузей права. Верховенство Конституції України підкреслюється положенням про те, що діючі міжнародні угоди, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною законодавства України.

Конституційні закони. У вітчизняній юридичній науці категорія “конституційний закон” – порівняно нова. Термін “конституційний закон” використовувався ще класиками конституційного права, але в значенні не особливої категорії законів, а для виділення Основного Закону, оскільки термін ”конституція” не вживався. Прихильники такого розуміння конституційних законів є і серед сучасних конституціоналістів.

Останнім часом намітилась тенденція до використання конституційних законів як важливого засобу регулювання конституційно-правових відносин.

В чому ж полягає “конституційність” певних законів? Існують різноманітні підходи та погляди щодо поняття, ролі й призначення конституційних законів.

Довгий час дискусії з цього приводу носили тільки теоретичний характер, так як діюче законодавство колишнього СРСР не вказувало на які-небудь закони в якості конституційних. Існує думка, яку обстоює, зокрема, Л.О.Морозова, про можливість подвійного тлумачення цього поняття - в широкому й вузькому розумінні. За цією позицією конституційні закони у вузькому розумінні є сукупністю Основного Закону й актів про його зміну й доповнення, в широкому ж розумінні - різновидом законів, що складають конституційне законодавство [106, с.55]. Так, наприклад, С. С. Алексєєв зазначає, що конституційний закон - це Конституція й основоположні закони, що примикають до неї, які присвячені головним питанням суспільного й державного ладу [107, с. 229]. Ю. А. Тихоміров виділяє декілька особливостей конституційних законів. По-перше, закони, які офіційно, в установленому порядку відокремились в самостійну групу із назвою “конституційні закони”. По-друге, це акти, що вносять ті чи інші зміни в конституцію, що мають особливий порядок прийняття. По-третє, видання таких законів прямо передбачене в Основному Законі в якості конституційних [97, с. 53 - 54].

Деякі вчені, розглядаючи проблему конституційних законів, пропонують виходити з формальних, інші — із змістовних їх характеристик [108, с.57]. Серед перших потрібно нагадати про тих, хто вважав конституційними лише закони, що безпосередньо передбачені в тексті Конституції. Так, В.В.Копейчиков зазначає, що “особливу роль серед... правових актів відіграють конституційні закони, тобто ті, прийняття яких передбачене Конституцією” [109, с. 50].

Подібним чином пов’язує походження конституційних законів безпосередньо з конституцією і Ю. А. Тихомиров. Він стверджує, що в “рамках загальної концепції законодавства виправданим буде виділення конституційних законів, прийняття яких прямо передбачено текстом Конституції.” [110, с. 9].

Отже, більшість вчених схиляється до думки, що, як оптимальний варіант, в Конституції повинен бути чіткий перелік конституційних законів. В цьому плані показовою є Конституція Російської Федерації, прийнята 1993 р. Вона вперше серед колишніх республік Радянського Союзу ввела в правову тканину поняття федерального конституційного закону, чітко визначивши його статус і місце в правовій системі Росії (ст. 76). Установлено, що федеральні закони не можуть суперечити федеральним конституційним законам, тобто за своїми юридичними властивостями федеральні конституційні закони займають місце зразу після Конституції. Конституцією Росії передбачено прийняття п’ятнадцяти федеральних конституційних законів (наприклад, ст. 65, 66, 70, 114, 118, 128 тощо), які встановлюють порядок введення надзвичайного стану, умови прийняття нових суб’єктів у склад федерації, порядок проведення референдуму, основи функціонування судової системи тощо [111]. Таким чином, за змістом вони призначені для регулювання найбільш важливих конституційних інститутів - основ конституційного ладу, федеративних відносин, статусу основних органів державної влади - Уряду, Конституційного Суду, Уповноваженого з прав людини. Список федеральних конституційних законів дано вичерпно в самій Конституції Росії [71, с 43]. Встановлений ч. 2 статті 108 і особливий порядок прийняття федеральних конституційних законів. Вони вважаються прийнятими, якщо схвалені більшістю - не менше 3/4 голосів від загального числа кількості Ради Федерації і не менше 2/3 голосів від загальної кількості депутатів Державної Думи.

Згадані вище автори визначають інститут конституційних законів, виходячи з формальних ознак. Вони притримуються точки зору, що закони, перелік яких вказаний у конституції і які покликані регулювати найважливіші суспільні відносини на основі і в розвиток положень, що містяться в ній, піднімаються до рівня конституційних.

Однак, як вже зазначалось, деякі вчені визначають конституційність законів, виходячи з їх змісту, в першу чергу - предмета регулювання. Так, Б.Н.Топорнін відносить до конституційних законів такі, які вирішують принципові питання законодавчого регулювання суспільних відносин [112, с. 8 - 9]. С. І. Русинова під конституційними законами пропонує розуміти такі закони, що встановлюють принципові основи правового регулювання кардинальних суспільних відносин і тому приймаються в особливому порядку [113, с. 137]. А. Г. Гузнов вважає, що конституційний закон - нормативно-правовий акт, що регулює окремі основні елементи державного й суспільного устрою [96, с. 53].

В Україні, за умов відсутності конституційно закріпленої класифікації законів, визначення правового статусу конституційних законів, є проблематичним. Конституція України не запроваджує жодної градації законів за їх юридичною силою, як це намагаються зробити деякі вчені. Цілком очевидно, що їх класифікації повинні ґрунтуватися на Конституції України. У практичних розробках інколи застосовуються в одному ряді такі найменування як органічні закони, кодекси, конституційні закони тощо. На нашу думку, для такої класифікації конституційних підстав немає. У Конституції України застосовується єдиний термін – “закон”, який приймається за єдиною процедурою. Ось чому запровадження окремого статусу (порядку прийняття, співвідношення з іншими актами) поза Конституцією для тих чи інших законів у поточному законодавстві є безпідставним і таким, що суперечить Конституції. Дехто вважає, що вихід із даної ситуації можливий за умови прийняття закону про нормативно-правові акти, який би і визначив статус конституційного закону. І, на наш погляд, це був би оптимальний варіант у даному випадку. Але, як відомо, вказаний закон не прийнятий, хоча його проект уже довгий час знаходиться на розгляді в парламенті.

Більшість вітчизняних вчених на сьогоднішній день висловлює думку про необхідність існування в правовій системі України законів, які б мали різну юридичну силу [114, с.125]. Однак їх позиції щодо статусу цих законів є різними.

“Конституційний закон, - пише Л. П. Юзьков, - на відміну від Основного Закону, своїм регламентуючим впливом охоплює не весь комплекс конституційної матерії, а лише певні, до того ж найважливіші її сфери…” [115, с. 13 - 14].

Безперечно, не так уже й просто визначити важливість тієї чи іншої сфери конституційного регулювання, окреслити відповідні критерії, уникнути при цьому суб'єктивізму. Проте ступінь важливості законів, на наш погляд, аж ніяк не може бути підставою для виділення особливої категорії законів, що мають конституційне значення. Оскільки даний критерій носить оціночний характер, суб’єктивістського підходу уникнути все ж таки не вдасться, а це ускладнить конституційне регулювання і позбавить його чіткості і ясності. На нашу думку, підставою для виділення конституційних законів є не стільки ступінь їх важливості, скільки важливість відносин, що ними регулюються, а тому й особливі вимоги до поведінки суб’єктів цих відносин.

Важливість конституційних відносин і поведінки їх суб’єктів обумовлює стабільність конституційних законів, необхідність визначення їх кількості, сфери, що регулюється ними в нормах Конституції.

Безперечно, що конституційні закони регулюють поведінку людини у сфері найбільш важливій (із точки зору юридичного значення) — у сфері реалізації суб’єктами конституційно-правових відносин положень Конституції. Відносини, що виникають при цьому, потребують досить детальної регламентації на рівні конституційного законодавства. Оскільки Конституція — це загальні юридичні положення, то вона цього зробити не може і не повинна робити, щоб не втратити стабiльнiсть. Таку роль і виконують конституційні закони.

Для конституційних законів важлива така риса як комплексність. До свого складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права. Особливо багато таких норм у регламентах, законах про вибори. Конституційні закони відрізняються підвищеною стабільністю, що зумовлюється характером суспільних відносин, які ними регулюються. Серцевину цих відносин складають відносини повновладдя народу, які об’єктивно вимагають особливої сталості й непорушності правової основи. Саме таку функцію покликані виконувати конституційні закони. Ось чому повинен бути визначений особливий ускладнений порядок прийняття, набуття чинності і зміни конституційних законів. А дехто з науковців вважає ці критерії основою для виділення конституційних законів. А. В. Міцкевич зазначає, що даний вид законів характерний тим, що для їх прийняття потрібна кваліфікована більшість голосів. При цьому до конституційних законів він відносить конституції й закони про її зміни й доповнення [116, с. 74].

Не зважаючи на те, що Конституція України не оперує поняттям “конституційний закон”, Регламент Верховної Ради України в ряді статей (ст. 6.5.1, 6.6.1, 6.7.1, 6.7.6, 6.9.2) містить положення, пов’язані з конституційними законами [117]. Але ці норми передбачають лише процедуру розгляду даного виду законів у законодавчому органі, не регламентуючи сферу їх правового регулювання й інші характерні властивості.

У статті 20 Конституції України міститься положення про те, що опис державних символів і порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менше як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Очевидно, що закони, присвячені важливим атрибутам держави, її символам, мають ускладнений порядок прийняття в порівнянні із законами, які за загальним правилом приймаються більшістю голосів народних депутатів. Цей порядок прийняття характерний для законопроектів, що змінюють Конституцію, тому, на нашу думку, їх теж можна віднести до розряду конституційних законів. Звідси слідує, що норми Конституції України виділяють особливу категорію законів, які, хоча б по даній ознаці, відрізняються від інших законів, названих у Конституції. За своїми ознаками, значенням їх можна віднести до конституційних законів.

Виходячи зі змісту конституційних законів, Л. П. Юзьков класифікує конституційні закони і поділяє їх на: органічні, номінальні і ординарні. За допомогою ординарних конституційних законів вносяться зміни й доповнення до чинної Конституції. Вони включаються як органічна (невід’ємна) частина самого тексту Основного Закону або додаються у формі поправок. Процедура їх прийняття і зміни максимально мають бути ускладнені: порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття Конституції. Виділення автором органічних конституційних законів, тобто таких, на які є лише посилання в Конституції без зазначення їх назви, на наш погляд, є сумнівним. Вказівка на те, що ті чи інші відносини регулюються законом є вимогою, щоб вони регулювались тільки на рівні закону, а не підзаконними актами.

Номінальними, на думку Л. П. Юзькова, є ті конституційні закони, перелік і найменування яких передбачене в Основному Законі. (Наприклад, конституційний закон “Про Кабінет Міністрів України” тощо). Ці закони є своєрідним продовженням Конституції, їх положення в текст Конституції не включаються. Це - здебільшого статутні акти, головне призначення яких — конкретизувати й деталізувати певні конституційні норми. Порядок прийняття, набрання чинності і зміни номінальних конституційних законів ускладнений, порівняно з порядком прийняття, набрання чинності і зміни ординарних конституційних законів, на які є лише посилання в Конституції без зазначення їх назви, але є спрощеним, порівняно з порядком прийняття, набрання чинності і зміни органічних конституційних законів [118, с.19]. Позиція Л. П. Юзькова заслуговує уваги, проте реалізувати дані ідеї без внесення відповідних змін до Конституції України є досить складно.

Л. О. Морозова пропонує класифікувати конституційні закони на такі види: а) конституційні закони інституційного профілю (наприклад, закони про громадянство, про президента); б) статутні закони (наприклад, закон про кабінет міністрів); в) закони процесуального характеру (наприклад, регламенти парламенту, закон про вибори президента) [119, с. 81]. Очевидно, що тільки поєднання названих критеріїв дозволяє пояснити необхідність формального виділення конституційних законів.

Досить спірною є проблема співвідношення Конституції і конституційних законів, їх взаємозв’язку. І в цьому питанні слід розглянути деякі позиції вчених.

Перша позиція полягає в тому, що конституційний закон є складовою частиною Конституції. Якщо її зайняти, то самостійного значення вони не мають і ніякому контролю вони не підвладні. Л. П. Юзьков, як було сказано, називає такі конституційні закони органічними, оскільки вони включаються як органічна (невід’ємна) частина до самого тексту Основного Закону або додаються у формі поправок [115, с.13-14]. Після набуття чинності такі закони не існують самостійно. Залишається невизначеним питання про набуття чинності: в загальному порядку, згідно зі ст. 94 Конституції України, чи в такому ж порядку, що і Конституція? Відкритим залишається також питання щодо промульгації Президентом таких законів, накладання вето.

Узагалі, практика застосування вето відома багатьом державам і є природним поділом повноважень між парламентом і главою держави. Слід підкреслити, що не всі науковці згодні з цією думкою. Окремі з них вважають, що процедура вето Президента суттєво порушує процесуальні права парламенту. Л. Т. Кривенко, зокрема, вважає, що таким чином “конституційно й фактично глава держави стає домінантною фігурою у сфері реалізації парламентської функції, піднімається над єдиним органом законодавчої влади саме в тій сфері, яка, відповідно до принципу розподілу влади, належить цьому органу. Вето Президента, заперечуючи закон, піднімається над законом, є перешкодою введення його в дію. Отже, відкладальне вето Президента стає вирішальним повноваженням у здійсненні законодавчої функції єдиної державної влади” [120, с.17]. На нашу думку, вето Президента не порушує суверенітету парламенту та його права. Така практика є цивілізованим способом збалансування впливу на законодавче регулювання суспільних відносин. Аналізуючи інститут права вето президента у США, В. М. Шаповал зазначає, що право вето - “це двобічна зброя, надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а й порушити існуючий у державному механізмі баланс між його найважливішими ланками. Тому вето намагаються насамперед розглядати як засіб компромісного узгодження позицій між цими ланками, як інструмент не тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес” [121, с. 237].

Звернемося до аналізу зарубіжної практики з цього питання. У багатьох країнах світу оприлюднення й уведення законів у дію є справою виконавчої гілки влади. Так, у монархіях (Канада, Велика Британія, Японія), закони підписує монарх або його представник, у всіх інших країнах – президент або формально (Німеччина), або з правом вето (Франція, США, Італія). В останньому випадку вето долається простою більшістю (Італія) або двома третинами голосів (США). Слід зазначити, що механізм вирішення спорів між Президентом і Верховною Радою України щодо прийняття законів і їх підписання, викладений у Конституції, є не зовсім досконалим. Конституція України, на наш погляд, залишила поза увагою таку важливу проблему, як накладання вето на конституційні закони. Конституція України не забороняє накладання Президентом вето на закони, що вносять зміни до неї. Зарубіжна ж практика свідчить, що накладання вето президента на конституційні закони не допускається, виходячи з того, що вони є складовою частиною конституцій. Стаття 149 Конституції Литовської Республіки гласить: “Прийнятий закон про зміну Конституції підписується Президентом Республіки і не пізніше як протягом п’яти днів офіційно проголошується. Якщо в зазначений строк такий закон Президентом Республіки не підписується та не проголошується, цей закон набуває чинності після його підписання та офіційного проголошення Головою Сейму” [122, с. 85]. Ст. 156 Конституції Болгарії проголошує: “Закон про зміну або доповнення Конституції підписується Головою Народних Зборів і публікується в Державному віснику в семиденний строк після його прийняття” [123, с. 153].

Не передбачає накладання вето главою держави й Конституція Чеської Республіки: “ Президент Республіки має право повернути прийнятий закон, крім конституційного, дати свої пояснення протягом 15 днів після його подання.” [124, с. 498]. На наш погляд, доцільно було б в Конституції України та законі “Про закони і законодавчу діяльність в Україні” передбачити заборону накладання вето Президентом на конституційні закони, тому що вони фактично вносять зміни до Конституції і повинні бути максимально наближені до Конституції у питанні промульгації.

Друга позиція полягає в тому, що конституційні закони мають відносно самостійне значення і згідно зі ст.94 Конституції України і Перехідними положеннями проходять відповідну процедуру. Таку позицію займає ряд вчених, про це свідчить досвід деяких зарубіжних країн: Франції, Італії, ряду країн ближнього зарубіжжя. Таку позицію займає В. Кравченко [125, с. 188].

Третя позиція є досить сумнівною й небезспірною. Згідно з нею, конституційними законами вважають акти тлумачення Конституції. Дійсно, розвиваючи і конкретизуючи норми Конституції, конституційні закони виконують завдання інформування й роз’яснення, як будь-який інший закон. Але при цьому існує суттєва різниця між конституційним законом і актом тлумачення. Конституційні закони мають самостійну правоустановчу функцію, причому більш авторитетну, ніж звичайні закони. В той же час акти тлумачення права не створюють норм, навіть якщо тлумачення здійснене органом, що приймає нормативно-правовий акт.

Підсумовуючи викладене, спробуємо в узагальненому вигляді сформулювати нашу позицію щодо розуміння конституційних законів, спираючись при цьому не тільки на висловлені думки в літературі, а й на чинну Конституцію України.

По-перше, конституційні закони – це закони, які вносять зміни до Конституції і є її органічною складовою частиною. По-друге, ці закони мають пріоритет перед звичайними законами, тобто останні повинні відповідати конституційним, оскільки вони є складовою частиною Конституції. По-третє, конституційні закони мають ту ж сферу регулювання, що і сама Конституція. По-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають комплексний характер із широкою сферою застосування. По-п’яте, їм властива підвищена стабільність і триваліші строки дії, порівняно зі звичайними законами. По-шосте, для них характерний особливий порядок прийняття й набрання чинності.

Такий підхід до конституційних законів можливий за умови конституційно закріпленого їх статусу. На даний момент, враховуючи конституційну невизначеність даного питання, конституційними законами можна вважати закони, якими вносяться зміни в чинну Конституцію України і приймаються за ускладненою, порівняно зі звичайними законами, процедурою – не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України або через всеукраїнський референдум.

Органічні закони. Аналізуючи вітчизняне і зарубіжне законодавство та монографічну літературу, можна спостерігати, що сучасна юридична наука і практика почала приділяти значно більше уваги органічним законам як структурному елементу системи нормативно-правових актів. Основні закони багатьох держав установили ієрархію законів, на вершині якої знаходиться конституція, нижче – конституційні закони, слідом за ними – органічні закони, а ще нижче – звичайні закони. Проте ставлення до органічних законів, визначення їх призначення, сутності, предмета й порядку прийняття неоднозначні. На нашу думку, це пояснюється тим, що органічний закон порівняно нове явище в системі законів. Ні в колишньому СРСР, ні в ряді зарубіжних країн, ні тим більше в Україні, не відведено належного, визначеного місця органічним законам.

Деякі науковці, зокрема, К. В. Арановський, схиляються до думки, що органічний закон – це акт, що приймається для виконання бланкетних норм основного закону [126, с.40]. Логіка його роздумів така. Основні закони лаконічні, стислі, вони узагальнено регулюють широке коло правовідносин. В основний закон неможливо включити багато правил, які б у деталях регулювали відносини конституційно-правового характеру. Тому в основному законі іноді є норми, що містять припис прийняти закон певного змісту – наприклад, закон про кабінет міністрів. Такі норми називають бланкетними (від слова blank). Вони як би утворюють порожнину, яку повинен заповнити органічний закон. Акт, виданий для заповнення бланкетної норми, називають органічним, так як стає зовнішнім “органом “ основних законів або ж утворює продовження їх “організму” [126, с. 40].

За загальним правилом, всі нормативно-правові акти повинні відповідати основному закону, покликані розвивати й забезпечувати його застосування. Але далеко не кожний вважається органічним законом. Органічною єдністю з основним законом володіють лише ті акти, видання яких він прямо вимагає. [126, с. 40]. Проте ця позиція К. В. Арановського небезспірна. Так, наприклад, у Франції у Конституції містяться посилання на закони, які далеко не завжди можна назвати органічними. Наприклад, ст.72 Конституції Франції посилається на звичайні закони з питань організації місцевого самоврядування [83, с. 124]. Конституцієдавець, швидше всього, хотів підкреслити, що дані питання регулюються законами, а не іншими нормативно-правовими актами. Конституція Франції за допомогою органічних законів визначає статус органів держави. Наприклад, передбачено врегулювання органічними законами статусу таких державних органів як Конституційна Рада (ст.63), Висока палата правосуддя (ст.67), Економічна й соціальна рада (ст.71), Вища рада магістратури (ст.65) [83, с. 120 - 124]. У ст. 47 Конституції Франції зафіксовано: “Парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічними законами” [83, с. 116]. Таких бланкетних норм у французькій Конституції близько 20.

С. С. Алексєєв вважає, що конституційні й органічні закони – це синоніми і не проводить між ними розмежувань: “У відповідності з Конституцією можуть видаватися конституційні (органічні) закони, теж присвячені правовим основам держави, державного ладу” [127, c. 110].

На нашу думку, доцільним є введення в правову систему України органічного закону, прийняття якого було б передбачено Конституцією України або витікало б із її змісту.

Органічними законами можна було б назвати закони, що розвивають найважливіші положення Конституції України, щодо яких є спеціальне застереження в її тексті. Ускладненою, порівняно зі звичайними, але простішою, ніж конституційний закон могла б бути і процедура прийняття органічного закону – 50% +1голос від конституційного складу Верховної Ради України. Зрозуміло, що запровадження такого виду законів, як органічні, сьогодні зробити практично неможливо, оскільки в Конституції України міститься положення, згідно з яким всі інші закони, крім тих, які вносять зміни й доповнення до Конституції, приймаються в однаковому порядку, тобто більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України.

Та все ж певні положення Конституції будуть змінюватись. Доцільно, на наш погляд, щоб було у свій час змінено назване нами положення. Це була б уже ієрархія законів більш стрункіша, логічніша і зняла б суперечності, про які йшлося вище. Поняття конституційного закону більш об’ємне, хоча в нього багато спільного з органічним законом. Тому на даному етапі доцільно поки що виділити й застосовувати термін “конституційний закон”.

Звичайні закони. Помітне місце в системі нормативно-правових актів займають звичайні закони, що мають найбільшу питому вагу в системі правових актів законодавчої влaди. Це нормативно-правові акти, які приймаються Верховною Радою України, містять первинні правові норми і регулюють суспільні відносини в певних сферах у відповідності з Конституцією. Це значна за кількістю і рухома група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Вони досить різноманітні за змістом. О. Ф. Скакун виділяє такі їх види:

а) загальні закони – закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і які поширюються на всіх. Вони можуть бути: кодифіковані, наприклад, Цивільний Кодекс, Кримінальний Кодекс тощо; поточні (наприклад, Закон про нотаріат, Закон про вибори Президента)

б) спеціальні закони – закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (Закон про міліцію, Закон про Прокуратуру тощо) [105, c 350].

У юридичній літературі, законодавстві ряду зарубіжних країн однозначно сформульований підхід до визначення сутності, процедури прийняття, предмета регулювання, промульгації звичайних законів. Різновидом звичайних законів є допоміжні закони. Такими законами затверджуються або вводяться в дію правові акти іншого виду, ратифікуються міжнародні договори й інші міжнародно-правові акти. Ці закони мають свою специфіку, яка полягає в тому, що вони відносно короткі, їх норми носять допоміжний характер, містять процедуру втілення в життя звичайних законів, конституційних законів, міжнародних договорів України, приймаються більшістю голосів народних депутатів, мають простішу процедуру прийняття й внесення змін і доповнень, порівняно з конституційними законами.

Ще однією різновидністю звичайних законів є надзвичайні закони, тобто закони, прийняті парламентом під час дії військового чи надзвичайного стану. При прийнятті надзвичайних законів важливо пам’ятати, що вони не повинні порушувати вимог Основного Закону, які стосуються конституційних прав і свобод громадян України, що прямо закріплено в ст.64 Конституції України.

Закони, прийняті на референдумі. Важливе місце в правовій системі України та системі нормативно-правових актів посідають закони, прийняті на всеукраїнському референдумі, які є результатом безпосереднього волевиявлення народу, не потребують затвердження яким-небудь державним органом, що надає їм особливу значимість. Щодо юридичної сили законів, прийнятих на референдумі, існує декілька точок зору. Одна з них полягає в тому, що закони, прийняті на референдумі й закони, прийняті парламентом, мають однакову юридичну силу. Цієї позиції притримується Міцкевич А.В. [128, c.124].

Друга точка зору полягає в розумінні більш високої юридичної сили законів, прийнятих на всеукраїнському референдумі, перед законами парламенту. Відповідно до ст. 3 Закону “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, предметом всеукраїнського референдуму може бути, зокрема, прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень. Зазначені акти аж ніяк не можна вважати актами органу законодавчої влади. Певне застереження може бути зроблене лише у зв’язку з тим, що усі різновиди всеукраїнських референдумів призначає за цим законом Верховна Рада України. Однак таке її повноваження не можна визнати вирішальним у відповідному правотворчому процесі [ 129, c.27-34].

Якщо стати на цю позицію, то в законах, прийнятих на референдумі, безпосередньо виражається воля народу, який є єдиним джерелом влади. Специфіка таких законів полягає також в особливому порядку їх зміни чи скасування. Ця процедура реалізується референдумом, але може здійснюватись і Верховною Радою України, але не менше як 2/3 від загальної кількості народних депутатів України з обов’язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом 6 місяців після внесення чи скасування [130].

Слід зазначити, що до цього часу в Україні не було прийнято на референдумі жодного закону. Цьому є причини як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Зміна чи прийняття законів шляхом референдуму непроста справа. По-перше, на проведення референдуму витрачаються з бюджету чималі кошти, а особливо це не бажано в період економічної кризи й зубожіння населення. По-друге, за умов низької правової культури населення досить складно приймати закони на референдумах. А в наш непростий час для того, щоб прийняти закон, треба розібратись у всіх тонкощах суспільного життя, ринкової економіки, формування правової системи, необхідно мати спеціальні знання у сфері політичній, економічній, правовій тощо. Врешті -решт на референдум доцільно виносити закони “прості”, які населення розуміє однозначно і може висловити своє “за” чи “проти”. Наприклад, такими законами можуть бути Закони України “Про вибори Президента України”, “Про заборону абортів”, “Про скасування депутатської недоторканності” тощо.

По-третє, для того й обирається представницький орган законодавчої влади, щоб “не радитись” із народом. Наша позиція полягає в тому, що немає потреби у розмежуванні юридичної сили законів, прийнятих на референдумі і Верховною Радою України, бо Верховна Рада України - представник і уособлення волі українського народу. Така позиція підтверджується зарубіжною практикою. Аналіз конституцій зарубіжних країн засвідчує, що в більшості не проводиться градація за юридичною силою законів, прийнятих референдумами і органом законодавчої влади.

Кодекси. У системі законів значне місце відводиться такому їх різновиду як кодекси. Особливістю цих законів є те, що вони займають провідне місце в системі законодавства, самі є систематизованими актами [131, c. 44]. Кодекс має в собі повний комплекс норм, необхідних для всеосяжного, повного, конкретного і ефективного регулювання суспільних відносин. У проекті закону України “Про нормативно-правові акти” (даний закон прийнятий Верховною Радою України, але Президент України наклав на нього вето, тому мова в даному випадку йтиме тільки як про проект) наводиться визначення кодексу як зведеного, юридично і логічно узгодженого нормативного акта, який затверджується законом, і в якому на наукових засадах узагальнюються й систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин [132 с.144]. Тому кодекси мають переваги над багатьма іншими нормативно-правовими актами, в тому числі звичайними законами.

Будучи укрупненими нормативно-правовими актами, зосередженням (концентрацією) значної кількості конкретних юридичних норм, кодекси не тільки успішно виконують роль регуляторів свого кола суспільних відносин, але якби зменшують число можливих нормативно-правових актів, поглинаючи їх своїми правовими нормами. Чим більше практично необхідних кодексів, тим у меншій мірі “розбухає” загальна система законодавства. Це немаловажний фактор для правової держави, що сповідує пріоритет і верховенство права й закону [133, c. 92-93].

Кодекс – це такий різновид закону, який не потребує допоміжних правових актів, що доповнюють і роз’яснюють його зміст. Він діє прямо, безпосередньо, автономно, на власній юридичній базі, але в рамках Конституції. Частіше всього кодекси відносяться до певної галузі матеріального чи процесуального права.

Цивільний кодекс, наприклад, регулює всі майнові й пов’язані з ними немайнові особисті відносини; цивільно-процесуальний кодекс, який установлює порядок розгляду справ по спорах, які виникають із цивільно-правових відносин.

У наш час проводиться значна робота по розробці нових кодексів, які б відповідали реаліям сьогоднішнього дня. Питома вага в законодавстві кодексів зростає, що сприяє кращій оглядовості законодавства, відображає глибоку тенденцію до стабілізації правових приписів. Між тим, кодифікаційні роботи здійснюються, на жаль, надзвичайно повільно [134, c. 56].

Міжнародні договори. На даному етапі державного будівництва відбувається процес посилення впливу норм міжнародного права на внутрішнє законодавство. З огляду цього є підстави вважати правовою ту державу, яка у своїй правовій системі повною мірою використовує потенціал міжнародних норм. Насамперед це стосується норм про права й свободи людини. Тому проблема взаємодії норм міжнародного й внутрішнього права має принципове значення для формування державності українського народу на демократичних засадах [135, с. 255-256].

Існують різні концептуальні підходи до вирішення цієї проблеми. На наш погляд, головним тут є питання про цілісність правової матерії, яке, за великим рахунком, сягає своїм корінням у філософію права.

У науці міжнародного права сформульовані три концепції співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права: дуалістична, і два різновиди моністичної – примату міжнародного права й примату внутрішньодержавного права. У кожному з цих підходів відображаються сформовані в тій чи іншій країні уявлення не тільки про своє національне право, але й про характер його взаємозв’язку й взаємодії з міжнародним правом.

Суть моністичної концепції полягає в запереченні самостійного характеру систем міжнародного й національного права, а також нерідко в розгляді їх як інтегрованих у єдине ціле правових систем [136, с. 209-210]. Сучасна наука міжнародного права відхиляє концепцію примату внутрішньодержавного права внаслідок її повної теоретичної й практичної неспроможності. У сучасній міжнародній системі держави дуже стримано ставляться і до концепції примата міжнародного права над національними правовими системами. Так, при підготовці проекту Декларації принципів міжнародного права Спеціальний комітет ООН відхилив пропозицію включити до її тексту положення про те, що суверенітет держави підпорядкований примату міжнародного права [136, с. 211].

Сутність дуалістичної теорії полягає в повному визнанні самостійного характеру як системи міжнародного права, так і системи внутрішньодержавного (національного) права. Тому міжнародне право розглядається як особлива, відносно самостійна система права. При цьому виключається будь-яке домінування однієї правової системи або її окремих складових частин (норм, інститутів, галузей) над іншою. Слід зазначити, що з питання співвідношення цих двох систем права в дуалістів спостерігається досить велика розбіжність думок. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне й внутрішньодержавне право існують абсолютно відокремлено одне від іншого, що вони розвиваються незалежно за власними законами, і що між цими системами немає і не може бути ніякої взаємодії. Помірні дуалісти, до числа яких входять в основному й вітчизняні вчені, визнаючи самостійне існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу взаємодію між собою.

У науковому світі неодноразово здійснювалися спроби зблизити позиції моністів і дуалістів. Одна з цих спроб привела в 50-х роках ХХ століття до так званого “компромісу Фітцморіса” [137, с.139].

Зараз як у вітчизняній, так і в закордонній літературі домінуючим стає дуалістичний підхід. Хоча це зовсім не виключає певного впливу моністичних ідей. Більш того, багато авторів стверджують, що у відносинах внутрішньодержавного та міжнародного права в сучасних умовах історичного процесу визначився примат міжнародного права. Утім, мова йде не про винятковість міжнародного права, не про його юридичне верховенство над внутрішньодержавним правом, а про характер цих двох правових систем [138, с. 426-427].

Розглянемо правовий статус міжнародних угод України. Вихідною точкою в питанні співвідношення норм міжнародного права й норм національного права є ст. 9 Конституції України, згідно з якою “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України” [36].

Спеціальним нормативним актом, що регулює відносини з приводу укладання, дотримання й припинення Україною міжнародних договорів, є закон “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ. [139]. Також дуже важливе положення закріплено в ст. 17 Закону: “1. Укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України”.

Який висновок можна зробити з вищенаведених положень?

1. Норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов’язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Ю. М. Тодика вважає, що і мови не може бути про пріоритетність міжнародно-правових норм щодо Основного Закону [135, с. 234-235]. Такий висновок ґрунтується на ч.2 ст. 9 Конституції, що передбачає неможливість свідомого допущення Верховною Радою суперечності норм міжнародного договору Конституції. Більш того, ч. 2 ст. 8 Конституції прямо закріплює, що “Конституція України має найвищу юридичну силу”. Таким чином, законодавець виходить із того, що у внутрішньому правопорядку міжнародний договір не може суперечити Конституції України як акту, що має на всій території держави найвищу юридичну силу. До такого ж висновку приходить М. В. Буроменський [140, с.90].

“Це концептуально правильне рішення, що знайшло закріплення на рівні Основного Закону, - указує Ю. М. Тодика, - воно підкреслює суверенність Української держави, що виявляється в тому числі й щодо норм міжнародних договорів. Саме держава … має визначати ієрархію норм міжнародного права і внутрішнього законодавства в забезпеченні внутрішнього правопорядку, процедуру імплементації міжнародних норм і її юридичні наслідки” [135, с. 254].

2. У той же час норми чинних міжнародних договорів України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, мають більшу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів українського законодавства.

Конституція України прямо не закріплює пріоритет міжнародних норм над нормами внутрішнього законодавства, що дає можливість неоднозначного тлумачення, а звідси і підстави для суперечки про пріоритетність норм міжнародного права над внутрішнім законодавством.

Проте вітчизняна доктрина доходить однозначного висновку про пріоритетність норм міжнародного права над внутрішнім законодавством. Так, В. Н. Денисов вважає, що фразу “є частиною національного законодавства”, яка вжита в ст. 9 Конституції України, необхідно розуміти так: “договір, який відповідним чином підписаний і ратифікований, стає нормою національного права і набуває пріоритету над усіма законами, які передували його прийняттю. Звідси випливає обов’язок національних судів України щодо забезпечення положень договору у випадках, що вимагають їх застосування” [141, с. 33]. М.В.Буроменський також погоджується з пріоритетом правил міжнародного договору: “Це положення ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.: “Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору” [140, с. 90]. Аналізуючи зміст ст. 9 Конституції України, важливо зазначити, що перша її частина дає можливість збагачувати зміст національного законодавства України нормами і принципами, які уніфіковані й закріплені у міжнародних договорах і відображають надбання світової цивілізації у міжнародному праві. Надання Верховною Радою України згоди на обов’язковість для нашої держави чинних міжнародних договорів, в результаті чого вони стають частиною національного законодавства України, потребує особливих підходів. Наведений вище зміст ст.9 Конституції України дає підстави вважати міжнародні договори не лише джерелом міжнародного права, а й джерелом права України. Якщо притримуватись позиції, викладеної у ст.9 Конституції України, то міжнародні угоди належать до системи нормативно-правових актів держави і шукати їх треба в ієрархічній системі нормативно-правових актів – це форма закону або іншого нормативно-правового акту. За логікою цієї статті положення міжнародного договору можна змінити внутрішнім законом. А це, звичайно, нонсенс.

В той же час, розглядаючи міжнародні договори як складовий елемент національної системи законодавства, слід ще багато зробити, щоб вони були належним чином узгоджені з останньою. Основну роль у вирішенні цього завдання повинен відіграти Закон України від 22 грудня 1993 р. “Про міжнародні договори України”,яким встановлюється порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції. Але й він потребує вдосконалення, насамперед шляхом узгодження його змісту з Конституцією України як Основним Законом. Справа в тому, що Конституція щодо проблем співвідношення національного та міжнародного права не на всі питання дала відповіді. Її ст.9 відповідає лише на два з них. Перше стосується можливості дії на території України норм міжнародного права, які суперечать Конституції України, і відповідь на нього категорична: укладення міжнародних договорів у разі суперечності Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до неї. Друге питання стосується взаємовідносин міжнародного права з національним законодавством, і воно вирішено так: чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У той же час мають місце деякі інші питання, на які в Конституції, з урахуванням положень Закону від 22 грудня 1993р. “Про міжнародні договори України”, відповіді немає. Так, у п.2 цього Закону міститься така норма: якщо міжнародним договором, укладення якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Легко переконатися, що вона була прийнята до набуття чинності Конституцією України 1996 р. Проте відповідного конституційного відображення у статті 9 або в інших статтях Конституції України вона не знайшла.

Якщо звернутись з приводу цього питання до конституцій зарубіжних держав, то Конституція Франції у ст. 55 закріпила вищу юридичну силу міжнародних договорів, порівняно із законами: “Міжнародні договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені, мають силу, що перевищує силу законів, із моменту опублікування, при умові застосування кожної угоди чи договору іншою стороною” [83, с. 103-109].

У Конституції Словенії (ст.8) проголошено: “Закони та інші нормативно-правові акти відповідають загальноприйнятим принципам міжнародного права та міжнародним договорам, яких Словенія повинна додержувати” [142, с. 267].

У Республіці Білорусь Конституція (ст. 8) встановлює, що Республіка визнає пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права та забезпечує відповідність їм законодавства [143, с. 89].

Зупинимось ще на одній проблемі, пов’язаній з тим, чи охоплюються формулою статті 9 Конституції України всі джерела, у яких закріплені міжнародні зобов’язання України? Безумовно, ні.

Відповідно до теорії міжнародного права джерелами міжнародно-правових норм є: міжнародний договір, міжнародний звичай, загальні принципи права, обов’язкові нормативні резолюції міжнародних організацій. Крім того, як допоміжний засіб для визначення правових норм визнаються судові рішення й доктрина (науковий доробок найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй) [136, с.152]. Останнім часом у науці міжнародного права активно обговорюється питання про розширення кола джерел міжнародного права, зокрема, за рахунок одноосібних актів держав, актів міжнародних організацій і конференцій. Також піднімається проблема міжнародного “м’якого права”, що охоплює такі норми, які на відміну від “твердого права”, не створюють чітких, конкретних прав і обов’язків, а дають лише загальну установку або є юридично необов’язковими [144, с.103]. Більш того, стаття 9 охоплює навіть не всі міжнародні договори, що є обов’язковими для України. Розглянемо більш докладно кожну з названих категорій норм міжнародного права.

Норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких дається не Верховною Радою України. Закон “Про міжнародні договори України” передбачає такі способи надання згоди на обов’язковість договору: ратифікація (ст.7), затвердження (ст.9), приєднання або прийняття (ст.10), підписання (ст.11) [139].

Ратифікація може здійснюватися виключно Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону. Перелік випадків, коли необхідна ратифікація міжнародного договору, передбачений у ч. 2 ст. 7 Закону “Про міжнародні договори України”. Також Верховна Рада України від імені України здійснює приєднання до договору, що вимагає ратифікації, або здійснює прийняття такого договору. Ст. 9 Закону “Про міжнародні договори України” встановлює, що коли міжнародний договір не підлягає ратифікації, але потребує затвердження, то в залежності від виду договору він затверджується: Президентом України (угоди, які укладаються від імені України); Урядом України (угоди, які укладаються від імені Уряду) або ж відповідним міністерством або відомством, від імені яких договір був підписаний1 (міжнародні угоди України міжвідомчого характеру). Аналогічні правила встановлені ст.10 зазначеного Закону щодо приєднання до міжнародних договорів, які не вимагають ратифікації, або щодо прийняття таких договорів. Нарешті, ст.11 Закону встановлює, що “у разі, коли міжнародний договір набирає чинності з моменту його підписання, згода на обов’язковий характер його положень висловлюється у формі підписання міжнародного договору уповноваженою на це особою”.

Українське законодавство у відношенні надання згоди на обов’язковість договорів відповідає вимогам міжнародного права (ст. 11 у ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів).

Існують численні приклади надання згоди на обов’язковість міжнародного договору для України з боку інших державних органів України, ніж Верховна Рада України. Наведемо приклади.

Президент України шляхом видання указів визнав обов’язковість низки міжнародних договорів для України. Усього таких випадків ми нарахували одинадцять. Шість із них відбулися вже за дією чинної Конституції. У 4-х випадках мова йшла про “приєднання” [145]; в одному випадку – про “затвердження” [146], ще один випадок – “схвалення” [147].

Який же статус таких договорів? Вони не можуть вважатися частиною національного законодавства не лише в силу ст. 9 Конституції, але також і в силу ст.17 Закону “Про міжнародні договори України”, у якій ідеться про “належним чином ратифіковані міжнародні договори України” (ч. 1) і “міжнародний договір України, укладення якого відбулося у формі закону” (ч.2). Як відомо, здійснення ратифікації й затвердження законів – це повноваження виключно Верховної Ради України.

На нашу думку, таку ж позицію зайняв Конституційний Суд України в рішенні в справі про тлумачення терміна “законодавство” від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98. У п. З мотивувальної частини Суд дійшов висновку, що термін “законодавство” вживається в даному випадку у широкому значенні. У п. 1 резолютивної частини Суд ухвалив, що “термін “законодавство” … треба розуміти так, що ним охоплюються … чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України” [25].