Висновки до підрозділу 1.3

1.Не всі закони та інші нормативні акти є правовими за своїм змістом. Разом із тим більш-менш чіткі об’єктивні підстави для віднесення одних законів до категорії правових, а інших – до категорії неправових, поки що не вироблені.

2.На основі аналізу різноманітних точок зору з цього питання автор вважає, що найбільш обґрунтованою є думка, що найважливішим предметним критерієм правового характеру законів та інших нормативних актів є невід’ємні, невідчужувані права людини. Вони є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватись всупереч закону, якщо закон ігнорує, безпідставно обмежує або ж порушує фундаментальні права людини (не відображає природно-правові засади; не відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим принципам і нормам про права людини й громадянина; прийнятий нелегітимним органом державної влади тощо). Реальне життя правового закону можливе лише в умовах правової держави.

3.Правову сутність закону надає формування державної влади саме народом, тоді закон стає основою держави як публічно-правового союзу народу. Коли державна влада отримує свої повноваження по законодавчому регулюванню суспільних відносин не у визначеному і встановленому самим народом порядку, то закон буде не правом, а безправ’ям, що руйнує правові основи суспільства й держави.

4.Автором підтримується позиція, згідно якої правовому закону властиві такі ознаки: по-перше, він є вираженням і закріпленням свободи людей; по-друге, втілює в собі принцип формальної правової рівності, що має всезагальний характер справедливості, а його вимоги в однаковій мірі поширюються на державну владу і громадян держави; по-третє, правовий закон враховує й охороняє інтереси тих, хто знаходиться за межами правової рівності (хворих, пристарілих, безробітних); по-четверте, це не продукт волі і суб’єктивного розсуду законодавця, а необхідна складова частина права, що об’єктивно складається в даному суспільстві. По-п’яте, це антипод свавіллю.