Проблеми предмета та якості закону

Зміни уявлень про закон у вітчизняній та зарубіжній науці

Право - надзвичайно складний соціальний феномен, що охоплює комплекс взаємопов’язаних елементів. Важливою формою існування права виступають нормативно-правові акти. Юридична наука розглядає їх як джерела права, кожен із яких в концентрованому вигляді втілює в собі всі властиві праву якості, причому в специфічній, нормативно-структурованій формі [1, с. 123]. Одним із найважливіших джерел права є закон. Цей нормативно-правовий акт, якщо він відображає глибинні й гуманістичні цінності, відповідає закономірностям суспільного розвитку, може виконувати роль інструмента державного управління й гаранта справедливості, законних прав і інтересів членів суспільства.

Питання про роль і місце закону в правовій системі, його юридичну природу було і є предметом дослідження багатьох вчених у різні історичні періоди. М. Н. Марченко зазначає, що за багато століть вивчення закону накопичилась велика сума знань про нього, виробилось певне уявлення про дане явище, сформувався певний стереотип, але залишилась велика кількість до кінця невідомих сторін [ 2, с. 348 ].

Застосування історичного підходу дозволяє прослідкувати складну еволюцію цього явища і зв’язаний з ним розвиток понять. Саме поняття про закон з’явилось скоріше всього в процесі трудової діяльності людей і пов’язаних із нею суспільних відносинах. Перш ніж дійти до узагальненого усвідомлення законів, що управляють розвитком суспільства й природи, людина навчилась усвідомлювати закон більш вузько – як певне правило поведінки людей у суспільстві, встановлене чиєюсь свідомою волею чи як повторюваність явищ природи.

Грецьке слово “nomos” (закон) першочергово означало “пасовисько”, пізніше – “місце перебування”, “місце проживання”, “поділ землі”. В VІ столітті під законами стали розуміти правила поведінки (звичаї, традиції тощо).

Римське “lex” походить від кореня слова, що означає “читати”, “проголошувати”. Так чи інакше значення його вказує на зовнішній і більш примусовий характер терміну “закон”, ніж у греків. Більша примусовість значення римського “lex” швидше зумовлена тим, що цей термін позначав акти, що виходять від органів політичної влади, а не древні звичаї й традиції, що склалися еволюційним шляхом. На перших порах право розуміли як божественне веління і позначали терміном “fas”. Як зазначає В. С. Нерсесянц, “світське”, в тому числі і звичаєве право, на відміну від божественного, мало свій термін “jus”; термін “lex” використовувався для позначення лише одного із джерел позитивного права, тобто права, що походить від органів політичної влади. Ще більш примусове, ніж у римлян значення слово “закон” одержало у древніх євреїв. Зв’язано це було з тим, що воно використовувалось для позначення релігійних установлень. Особлива примусовість слова “закон” у древніх євреїв базувалась на уявленні про те, що божественне веління – вище влади царя [3, с. 17].

У Київській Русі основними юридичними документами, що видавались князями були “устави”, “грамоти”, “судебники”, “уроки”, “правди”. Разом із тим використовувався і термін “закон”. Про “закон руський” говориться в договорах руських князів Олега, Ігоря, Святослава з греками. Аналізуючи цей факт, можна стверджувати, що під законом у цих договорах розумілись суворі руські звичаї, неписані, безперечні традиції. А. С. Піголкін, підкреслюючи ту обставину, що слово “закон” у Древній Русі не мало смислової спеціалізації, приходить до висновку про те, що даним терміном позначалась вся правова система, основана на звичаї [4, с. 44]. Проте навряд чи повністю можна погодитись з А. С. Піголкіним. Швидше всього термін “закон” у договорах, що укладались князями Древньої Русі з греками, був збірним, тобто позначав поняття, що включало в себе крім правових за своїм змістом звичаїв й традицій, і релігійні норми, і ті акти, які видавали князі, здійснюючи свої владні повноваження. За договором, укладеним руським князем Ігорем із греками, передбачалась така процедура, як клятва. Причому кожен повинен був виконувати її за своїм законом. Оскільки в той час серед населення Київської Русі були як християни, так і язичники, то кожен із них повинен був клястися за своїм законом – або християнським, або язичницьким.

Таким чином, на момент укладання договорів із греками система нормативного регулювання суспільних відносин в Київській Русі включала не тільки звичаї і традиції, але і релігійні норми, і правила, без врахування яких в укладених князями договорах важко уявити собі механізм їх виконання й реалізації. І якщо виходити, що під терміном “закон” розумілись тільки звичаї і традиції, то з-під дії договорів русичів із греками виключались би християни. Але ні один із відомих нам договорів якихось вказівок із приводу цього не містить. З цього випливає, що “закон” включав у себе як норми поведінки язичників, а в основному це були звичаї й традиції, так і правила поведінки руських християн, що складались з тих же звичаїв і традицій, а також із релігійних норм. Важливе місце в системі нормативного регулювання древньоруського суспільства займали норми і правила, що видавались (точніше, що встановлювались) князями. І хоч конкретних історичних даних із приводу цього немає, а першим із відомих джерел права прийнято вважати “Руську Правду” Я. Мудрого, із теоретичних позицій існування норм права, що встановлювались князями задовго до появи “Руської Правди”, не може викликати серйозних сумнівів. Нормативна система могла нормально функціонувати лише в тому випадку, якщо всі перераховані види правил поведінки органічно зливались в єдине ціле, доповнюючи один одного.

Укріплення централізованої державної влади супроводжувалось активною державною нормотворчістю і витісненням місцевих звичаїв із сфери правового регулювання.

М. Н. Капустін зазначає, що слово “закон” за етимологічною чинністю означає закінчену форму від “конати”, тобто вихідне начало, кордон, межа чогось [5, с. 139].

Трансформація, еволюція закону в більш пізній період пов’язана з тим, що це поняття пов’язується з актами представницького органу законодавчої влади. Слід зазначити, що в правовій науці колишнього СРСР в зміст поняття закону вкладались поряд з юридичними ознаками й ідеологічні постулати. За визначенням О. А. Лук’янової, радянський закон є актом первинного характеру, який виражає волю радянського народу, регулює найбільш значимі, стійкі і типові суспільні відносини, приймається вищим представницьким органом державної влади чи референдумом в особливому порядку і має вищу юридичну силу [6, с. 24].

Практично майже незмінним залишилось таке визначення закону до цього часу. Закон — нормативно-правовий акт представницького вищо­го органу державної влади (або громадянського суспільства /без­посередньо народу/), який регулює найважливіші питання сус­пільного життя, встановлює права й обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої за­конодавчої процедури [7, с. 316].

Проблема співвідношення права й закону існувала практично завжди, з найдавніших часів, із тих пір, як з’явились право й закон як форма його існування. Розглядалась ця проблема неодноразово, як у межах вітчизняного, так і зарубіжного права в різні періоди існування нашої держави.

Останні досить гострі спори з приводу так званого вузьконормативного і широкого розуміння права проходили в 60-70 роки. Вони дали чимало аргументів на користь того, що держава не стільки встановлює, скільки формулює право, формування якого відбувається в глибинах суспільного життя, що вона є винятковим творцем закону, але не права тощо. Проте впливу на практику ці спори майже не мали: вона залишається незмінною [8, с. 27].

Актуальність проблеми співвідношення права й закону зберігається і до сьогоднішнього часу. Причина цієї посиленої уваги полягає в тому, що ця, на перший погляд, академічна проблема має не тільки теоретичне, а й практично-прикладне значення. У даному випадку в розв’язанні проблеми співвідношення права й закону стикаються різні погляди й підходи. Один із них зорієнтований на те, що держава є єдиним джерелом права, що все, що творить держава через свої закони – це і є право.

Інший підхід до розв’язання проблеми співвідношення права й закону будується на принципово інших постулатах. А власне на тому, що право як регулятор суспільних відносин вважається “відносно незалежним від держави і закону чи навіть передуючим закону, наприклад, в якості надісторичного природного права чи в якості права суспільного, соціально-історично зумовленого, яке розпадається в об’єктивних суспільних відносинах” [9, с. 13].

У даному випадку ми маємо справу з цілком іншим праворозумінням і з іншим уявленням про співвідношення права й закону. Держава й право визнаються не тільки відносно самостійними по відношенню один до одного інститутами, але і в рівній мірі похідними від об’єктивних відносин і умов, що складаються в межах громадянського суспільства. Право при цьому визначається не інакше як форма вираження свободи в суспільних відносинах, як міра цієї свободи, “форма буття свободи, формальна свобода” [10, с. 342]. На відміну від права закон – це “офіційна форма загальнообов’язкового нормативного визнання чи невизнання об’єктивно зумовлених мір цієї свободи й рівності. За допомогою закону відбувається лише формулювання у вигляді норм законодавства, що вже склалися, чи таких, що явно складаються форм і норм права (мір свободи). При цьому право… в його співвідношенні з законом виступає як джерело, уособлення і критерій справедливості” [11, с. 17-20]. Якщо право – норми поведінки, зміст яких зумовлений об’єктивними умовами життя, існуючими уявленнями про справедливість, природними й невідчужуваними правами й свободами людини, загальнолюдськими цінностями, то закон є офіційним джерелом права, оформляє його і відображає його” [12, с. 78]. В розгорнутому вигляді воно є “соціальний інститут, що претендує на всезагальність і загальнообов’язковість нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного устрою людського співжиття шляхом визначення міри свободи, прав і обов’язків, і який являє собою втілення в звичаях, традиціях, прецедентах, рішеннях референдумів, канонічних, корпоративних, державних і міжнародних нормах правового ідеалу, основаного на принципах добра, справедливості, гуманізму й збереження оточуючого середовища” [13, с. 3-4]. Право за своєю сутністю повинно поширюватись на всі однорідні успільні відносини; не має бути осіб, які виводяться з-під дії права в силу посадового чи майнового становища. Воно не повинно надавати необґрунтованих переваг жодній з них; йому повинна підкорятися меншість і більшість, ті, хто приймає державні рішення, і ті, хто ці рішення повинен виконувати. Саме в такому розумінні права прихований найбільший потенціал. Якщо право не виконує цієї функції, воно перестає бути універсальним регулятором; коли з-під його впливу виходить певна суспільна категорія (правляча чи економічна еліта, окремі меншини чи соціальні групи тощо), порушуються моральні засади суспільства, спотворюються сутність та призначення держави як політичної організації представлення й захисту загальних інтересів.

У праві відображаються найвищі соціальні цінності суспільства, досягнуті стандарти свободи й справедливості, трансформується соціальне призначення держави, її соціальні наміри. Великі пласти права зорієнтовані на соціальне вирівнювання, підтримку людей, що потребують соціального захисту. Бідою права є те, що в періоди соціальної кризи й потрясінь воно не може ефективно справитись з цими завданнями, його приписи часто стають деклараціями. Саме у цьому розумінні слід підтримати Є. В. Назаренко, яка вважає: “… верховенство права полягає в тому, що в основу закону і нормативного акта має бути покладений соціальний ідеал справедливості, згідно з яким людина, її права, свободи, інтереси – вища соціальна мета, незалежно від класової, національної чи партійної належності” [14, с.19].

Право за принципом всезагальності повинно мати ефективні механізми для захисту прав меншості, представлення інтересів меншості в процесі вироблення правових рішень та їх прийняття. У цьому напрямі Україна робить лише перші кроки. У зв’язку з корінною соціальною перебудовою суспільства і гострою політичною боротьбою, яка супроводжує цей процес, не завжди адекватним відображенням у структурах влади соціального представництва, відсутністю чітких соціальних і правових орієнтирів та невизначеністю відповідної правової й соціальної політики, недостатньою відпрацьованістю механізмів впливу на парламент і уряд пошук правових компромісів і вироблення правильних правових рішень надзвичайно ускладнені. Стабілізація суспільного життя та економічного устрою й уточнення змісту права відповідно до потреб правового регулювання політичних, соціальних та економічних відносин неминуче приведуть до утвердження всезагальності права та його складових.

Право регулює найважливіші суспільні відносини у більшості сфер суспільного життя, повністю визначає організацію, статус, порядок діяльності органів державної влади та їх посадових осіб. У Конституції України це знайшло вираз, зокрема, у формулюванні ст.19: “Правовий порядок ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Конкретизацією ст.19 є ст.92 Конституції України, яка визначає перелік питань, які регулюються виключно законом. Законом регулюються, зокрема, організація й діяльність органів Верховної Ради України, виконавчої влади, державної служби, організація й діяльність прокуратури, установ виконання покарань тощо. Конституцією і законом встановлюються також питання статусу та діяльності інших органів держави, межі їх повноважень.

Правові норми не тільки регламентують здійснення органами державної влади та посадовими особами їх обов’язків, а й зобов’язують до виконання тих чи інших дій або утримання від них, встановлюючи відповідальність за невиконання таких вимог.

Що стосується громадян, то право встановлює для всіх загальні рамки їх поведінки, забороняє поведінку кримінального характеру, поведінку, що порушує права інших громадян, обмежує дії, які порушують національну безпеку, громадський порядок, але при цьому дозволяє робити те, що не заборонено законодавством, і тим самим відкриває простір для ініціативи та вільної діяльності.

Слід зазначити разом з тим множину підходів у самих прихильників розмежувань права й закону, різне вирішення ними питань про визначення права, взаємозв’язку права й закону. В теоретичних підходах, де не проводяться розмежування між правом і законодавством, законодавчі норми в якості норм належності стають вихідним пунктом руху до сущого, до реальності права, до його здійснення в дійсності [10, с. 342]. Зрозуміло, що само по собі розмежування права й закону, як і всяке теоретичне уявлення, не панацея від недоліків. Не всі положення, що висловлені в руслі такого розмежування, в однаковій мірі цінні й значимі для теоретико-правових досліджень. Не позбавлені вони, природно, слабких місць і недоліків. Ідею про розмежування права й закону висловлюють ряд зарубіжних та вітчизняних вчених. В.Н.Хропанюк вважає, що “право й закон не завжди співпадають. Закон може повністю, частково чи взагалі не виражати сутності права як об’єктивного мірила людської свободи” [15, с.188]. У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і є немало. Яскравим прикладом тут може служити фашистська Німеччина, в якій на основі законів переслідувались особи з політичних, расових і релігійних мотивів, що відображалось часом навіть у назві самих законів, як, наприклад, у Законі “Про захист німецької крові і німецької честі” від 15.09.1935р.

Можна привести ряд прикладів і з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Так, Постановою ЦВК СРСР “Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік” від 01. 12. 1934 р. були внесені зміни в кримінально-процесуальні кодекси союзних республік по розслідуванню й розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли звинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохання про помилування. Слідство було обмежене десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Не дивлячись на велику кількість законів, нормативних приписів виконавчої влади в цих країнах, не можна навіть із приблизною ймовірністю говорити про їх правовий характер.

Близька до суджень В. Н. Хропанюка позиція В. В. Лазарєва: “Закон (інший нормативний акт держави), що не відповідає ідеям права, його природі, цінностям і пріоритетам особистості, може в установленому порядку визнаватись недійсним і, звідси, в цьому випадку не бути правом” [16, с.98]. Ця позиція підтримується не тільки зарубіжними правознавцями, але і вітчизняними [17, с. 42-43]. На думку В. О. Котюка: “…в законах часто проявляється волюнтаризм і свавілля держави по відношенню до своїх громадян, до їх прав та обов’язків. …Закони держави не завжди відображають об’єктивний хід розвитку економічних, політичних і інших суспільних відносин. В них, особливо при авторитарних режимах, виражався диктат, волюнтаризм партії, вождів якої-небудь соціальної групи” [18, с. 15].