В ЗАПОРІЗЬКІЙ області 6 страница. Протягом 1674-1679 рр. при монастирі діяла перша на Лівобережній Україні друкарня, пізніше переведена доТроїцько-Іллінського монастиря у Чернігові

Протягом 1674-1679 рр. при монастирі діяла перша на Лівобережній Україні друкарня, пізніше переведена доТроїцько-Іллінського монастиря у Чернігові.

У 1791-1796 рр. за наказом Катерини II на місці стародавнього Спаського храму побудували Спасо-Преображенський собор за проектом Джакомо Ква-ренгі — автора Смольного інституту та інших споруд у Петербурзі.

З 1979 р. територія Спасо-Преображенського монастиря є архітектурно-історичним заповідником.

Успенський собор розташований на місці, де, за переказами, стояли ідоли в дохристиянську епоху. Після хрещення цих земель на місці капища було збудовано храм на честь Богородиці (ХІ-ХІІ ст.). Коли було зведено будівлю собору, що прикрашає місто в наші дні, точно невідомо, є відомості про закладку храму ще у XVII ст.

В Новгород-Сіверському збереглися також Михайлівська (1845) та Предтеченська (1834) церкви.

Своєрідність місту надають і пам'ятки цивільної архітектури. Серед них Тріумфальна арка з гербами 10 повітів, що була споруджена до приїзду Катерини II в січні 1787 р. Від тих часів збереглися в центрі міста і Торгові ряди. Торгові склади і Будинок земства репрезентують XIX ст. Батурин заснований на початку XVII ст. Назву виводять від батурив, батирів - богатирів. Ще одне пояснення пов'язує назву міста з польським королем Стефаном Баторієм, який заснував його у 1576 р.

У 1669-1708 рр. був резиденцією гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи. У 1708 р. після переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII Батурин був знищений російськими військами на чолі з О. Мєншіковим. Батурин знову стає столицею козацького Лівобережжя за К. Розумовського, який отримав дозвіл на відбудову гетьманської столиці (1750).

У 1799-1803 роках архітекторами А. Рінальді, Ч. Камероном був споруджений палацово-парковий комплекс (Палац Розумовського). На сьогодні збереглася лише центральна частина палацу.

На кошти Розумовських також було побудовано Воскресенську церкву (1803), у якій було поховано останнього гетьмана Кирила Розумовського.

Зберігся будинок Кочубея (ХУІІ-ХУІІІ ст.), в якому розмістився Батуринський історико-краєзнавчий музей. Уцілів Покровський собор (1789).

Сьогодні Батурин є історико-культурним заповідником «Гетьманська столиця».

Історичним містом є і стародавній Любеч, який вперше згадується в літописах під 882 роком. Поселення з'явилися на цій території в ранньому залізному віці. Про Любеч як значний торговий центр писав у 942 році візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті «Про управління державою».

Любецький замок був побудований у другій половині XI ст. на місці стародавнього слов'янського укріпленого городища.

У XI ст. Антип (згодом Антоній Печерський) викопав печеру, що започаткувала діяльність Любецького Антонівського монастиря, який з перервами існував до 1786 р. Його споруди дійшли до XX ст., проте на сьогодні збереглася лише печера.

На початку XVIII ст. була збудована в межах старої фортеці на замовлення гетьмана І. Мазепи будівля господарського призначення, яка в історію увійшла під назвою кам'яниця Полуботка (з 1709 р. знаходилася в складі маєтку П. Полуботка).

Ніжин розташований на обох берегах р. Остер. У першій чверті XVII ст. на лівому березі Остра була побудована цитадель (замок). Після приєднання наприкінці XVIII ст. Правобережної України до Росії ніжинський замок втратив своє оборонне значення і почав руйнуватися. Великих руйнувань замку завдала пожежа 1797 р., коли в місті згоріло понад сто будинків, у т. ч. і на території замку. Згодом вали зрівняли, засипали рів. Планом забудови міста 1803 р. цю територію відвели під ринок, який існує і зараз у дещо зменшених розмірах.

З 1742 р. через Ніжин проходив поштовий тракт Глухів - Київ. У 1770-і рр. було споруджено приміщення Ніжинської поштової контори (зараз діє як музей), де зупинялися численні подорожуючі, у т.ч. Д. Фонві-зін, О. Пушкін, О. Грибоєдов, М. Глинка, Т. Шевченко, В. Даль, А. Міцкевич, С. Гулак-Артемовський та ін.

Ніжин був єдиним повітовим містом, що мав вищий навчальний заклад - Гімназію вищих наук, засновану 4 вересня 1820 р. на кошти князів О.А. та І.А. Безбородьків. Навчальний корпус був споруджений за проектом Л. Руска.

В місті збереглося баТато архітектурних пам'яток,: Миколаївський собор (1668), грецька Михайлівська (1731), Троїцька (1733), Преобра-женська (1748), Покровська (1757), Хрестовоздвиженська (1775), грець­ка Всіхсвятська (1786), Іоанна Богослова (XVIII ст.) церкви, Введенський собор (1788).

До пам'яток цивільної архітектури міста належить Купецький буди­нок (XVIII ст.) і приміщення Ліцею вищих наук (1820).

Остер - одне з найдавніших міст Придніпров'я. Запис у літопису під 1098 р. повідомляє про заснування Володимиром Мономахом «Городця на Вістрі» - фортеці для захисту Русі від половців. Городище «Городок Остерський» є пам'яткою археології (XI ст.).

У південно-східній частині городища збереглася божниця св. Миха-їла, згадувана в літопису, її збудовано, як гадають, за князя Володими­ра Мономаха. За його сина, Юрія Долгорукого вона була прикрашена фресками, тому її почали називати «Юр'євою божницею» (частково збе­реглася).

1240 р. Остерський Городець був спалений. На початку XIV ст. ближче до Десни виросло нове поселення, яке дістало назву Остер.

Палац (1782-1787), що був побудований фельдмаршалом П. Румян-цевим-Задунайським, частково зберігся в селі Вишеньки.

У селищі Короп розташована єдина на Лівобережжі церква-фортеця XVIII ст. - Ільїнська. Тут також збереглися Вознесенська церква (1764) і садиба Дараганів (Ю.Ф. Дараган - козелецький полковник XVIII ст.).

В с. Густині на початку XVII ст. на землях Вишневецьких серед густих дубових лісів (з цим пов'язують назву) було засновано монастир, архітектурний ансамбль якого складався протягом другої половини XVII-XVIII ст. Центром монастирського комплексу є Троїцький собор (1676). У 1994 р. монастир відродився як жіночий. При обителі є готель для паломників.

У селищі Седнів в XVII ст. зберігся маєток Я. Лизогуба. Тут також збереглася лизогубівська кам'яниця (1690) та Воскресенська (1690),

Георгіївська (1747, 1852), Успенська (1860) церкви. Про Седнів як давньоруське місто-фортецю Сновськ вперше згадується в 1068 р. Сучасна назва вживається з XVI ст.

Цікаву історико-культурну спадщину мають Козелець, Мена, Каганівка, Тростянець, Пфилуки, Короп, Сосниця тощо.

Прикінцеве хотілось би, зауважити, що Україна в цілому, а деякі регі­они зокрема (Галичина, Закарпаття, Південний берег Криму, Київщина, Новгород-Сіверщина та ін.) мають надзвичайно багату і різнопланову культурно-історичну спадщину.

Серед туристичних ресурсів важливу роль відіграють місця, пов'язані з життям і діяльністю видатних людей, де створено меморіальні музеї-садиби: Т. Шевченка - с. Моринці Черкаської обл., Лесі Україки -м. Новоград-Волинський Житомирської обл. та с. Колодяжне Волинської обл., /. Франка - с. Нагуєвичі Львівської обл., /. Карпенка-Карого - с. Мико­лаївка (Хутір «Надія») Кіровоградської обл., К. Білокур - с. Богданівка Київської обл., О. Довженка - м. Сосниця Чернігівської обл., Г. Сковоро ди - с. Чорнухи Полтавської обл. та с. Сковородинівка Харківської обл., /. Котляревського та Панаса Мирного - м. Полтава, М. Гоголя - с. Гоголе-ве Полтавської обл., В. Даля - м. Луганськ, М. Пирогова - м. Вінниця, М. Коцюбинського - м. Чернігів, О. Кобилянської та Ю. Федьковича -м. Чернівці, А. Чехова - м. Ялта та м. Суми, /. Айвазовського - м. Феодо­сія. В Україні функціонує понад 50 літературно-меморіальних музеїв вітчизняних і зарубіжних письменників.

Музеї України є справжніми скарбницями національної культури. За профілем вони поділяються на історичні, краєзнавчі, мистецькі, літературні, етнографічні, галузеві тощо.

Перші в Україні /иузеі'були відкриті в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825) і при Київському університеті (1835). За даними довідника «Музеї України» в державі функціонує понад 550 офіційно зареєстрованих музеїв, з яких 18 мають статус національних. За кількістю музеїв лідерами серед міст є Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Одеса, Переяслав-Хмельницький; серед областей - Черкаська, Чернігівська, Вінницька, Донецька та Ар Крим. Однак, кожне містечко та чимало сіл України мають краєзнавчі музеї, де зібрано цікаві факти їх самобутньої історії. Всього на громадських засадах функціонує близько 7 тис. музеїв.

Своєю специфікою відрізняються музеї: історії соляних копалень (Солотвино Закарпатської обл.), писанки (Коломия Івано-Франківська обл.), лісу і сплаву (НПП «Синевир» Закарпатської обл.), авіації і космосу (Житомир і Полтава), діаспори (Чернівці), мініатюрної книги (Горлівка Донецької обл.), рідкісної книги (Ніжин Чернігівської обл.), порцеляни (Баранівка Житомирської обл.), історичних коштовностей, гетьманства та однієї вулиці (Київ), ткацтва (с. Обуховичі Київської обл.), вишиваних ікон та образів, пива, аптека-музей «Під чорним орлом» (Львів), партизанської слави (в катакомбах с. Нерубайське Одеської обл.), цукру (с. Чорномик Вінницької обл.), бджільництва (Гадяч Полтавської обл.), коштовного каміння (смт. Володар-Волинський Житомирської обл.) та ін.

3.Етнічні ресурси

Культура є одним з найбільш складних наукових понять і в той же час одним з найвживаніших у повсякденній практиці термі­нів. Ще в середені XX ст. американські вчені нарахували майже сотню дефініцій культури, що свідчить про складність даної наукової катего­рії, яка відбиває всю множину відношень і станів суспільства у його взаємодії з людиною і природою. Значна кількість дефініцій саме свід­чить про висвітлення певних аспектів цього складного феномену, назва якого - культура. Відповідно до декларації ЮНЕСКО (1982р.), культура визначається як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе як різні мистецтва, так і спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Одним з видів культури, який характеризується певною організацією духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності і світосприйняття, в основу якої покладено звичаї, традиції, норми та цінності, притаманні даному етносу, є етнічна культура.. Культура як суттєва ознака кожного етносу, спосіб його буття, закладається в ході етногенезу або процесу адаптації певного етносу до умов довкілля, «яке його годує» (за висловом відомого історика і географа Л.М. Гумільова), а далі, весь час свого розвитку або етнічної історії, зазнає еволюційних змін та трансформацій. «Етнос, як соціальна система функціонує і розвивається за допомогою інформаційних зв'язків, котрі, з одного боку, мають між-поколінний характер, а з іншого - просторовий, вбираючи іншоетнічні елементи культури», - зазначає відомий український етнограф А. Пономарьов. Міжпоколінні зв'язки забезпечують етносу усталеність, стабільність і неповторність, а просторові - інноваційність розвитку, постійне оновлення. Таким чином, культура кожного етносу є багатошаровою, конгломеративною і водночас унікальною, в ній поєднуються і одночасно функціонують традиційні і сучасні компоненти.

Традиція в культурі є зв'язком минулого з сучасним, результатом акумуляції, селекції і просторово-часової передачі життєвого досвіду від минулих поколінь, яке закріплюється в певних стереотипах побутової поведінки і системах господарювання, тобто в навичках виготовлення та використання певних знарядь праці, домашнього начиння, в правилах поведінки, звичаях, ритуалах тощо. Так традиційна культура консолідує людські спільності і локалізує їх в певних ареалах. Традиційною культурою з її мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями та всією суспільною практикою формується образ світу, тип мислення, почуттів окремої людини, тобто формується ментальність як окремої людини, так і соціальної групи, і певного етносу (народу чи нації). Ментальність як домінуючий в суспільстві образ світу знаходить свій вираз в філософських, релігійних, політичних, естетичних доктринах, в духо­вному житті суспільства, визначаючи його сучасну культуру.

«Людство культурно дискретне», - зазначає відомий український філософ М. Попович [11, с. 5] і етнічна (національна) організація є однією із структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколін­ням. Етнічна диференціація людства і взаємодія етносів в процесі життєдіяльності формують етносферу - частину антропосфери, яка визначається мозаїчністю та полілінійністю.

Таким чином, традиція в культурі консолідує націю (як вищий рівень саморозвитку етносу). Але культура кожного народу не є застиглою, а зазнає постійних змін, добровільних чи вимушених трансформацій. Дифузія культури або її змішування внаслідок контактів і запозичень між сусідами, поширення світових релігій (буддизму, християнства, ісламу), а в новітні часи - економічних та суспільно-політичних моделей є тими механізмами, які трансформують традиційну культуру в культуру сучасну, притаманну тому чи іншому етносу, оскільки вона все одно несе в собі риси неповторної етнічності. Але є ще й третя сила, яка впливає на трансформації етнічної культури і яка позначається тим більше, чим відкритішим і демократичнішим стає сучасне суспільство. Ця третя сила отримала назву глобалізації, її дію можна визначити як вплив надетнічного культурного поля, яке формується внаслідок поширення сучасних високих технологій, «втиснення» світу за рахунок використання інформаційних мереж і надшвидкісного транспорту. Застосування сучасних технологій практично в усіх сферах життєдіяльності від виробництва до повсякденного побуту обумовлює інтенсивний інноваційний тип господарювання, інтернаціоналізацію праці, прискорює урбанізаційні процеси і проявляється врешті-решт у формуванні стереотипу життя (від елементів матеріальної культури до систем світосприйняття і поведінки), у функціонуванні певної масової культури, позбавленої будь-яких етнічних рис. Більше того, ці універсальні моделі спрямовані на нівелювання, розмивання етнічності. Тобто, вплив глобалізації на традиційну етнічну культуру подвійний: з одного боку, він є етнонівелюючим, а з іншого - етноконсолідуючим, оскільки формує геосвідомість, розумін­ня єдності і взаємозалежності світу (звідси і розуміння, і визначення глобальності проблем людства - ядерної загрози, екологічної кризи, боротьби з голодом, бідністю, тероризмом та інших). Безумовно, в сучасному світі людина дедалі менше залежна від етнічних коренів, але «життєвий успіх» кожної особистості залежить від того, наскільки глибоко вона засвоїла власні етнічні цінності, бо настільки ж вона відкрита для засвоєння світового культурного надбання. Можна стверджувати, що в сучасному світі складаються дві рушійні етноконсолідуючі сили: в пер­шому випадку - це національна еліта, сформована етнічними і світовими цінностями; а в другому - це органічні носії етнічної культури, етнічних цінностей, сформованих в локальному етнокультурному середовищі. Звідси вимальовуються й дві моделі взаємодії традиційної і масової культури - на основі толерантності і нетерпимості.

Еволюція етнічних культур в умовах зростання глобалізаційного тиску надетнічного культурного поля об'єктивно формує ситуацію «культурних бар'єрів». Ці бар'єри різного порядку (наприклад, взаємодії сучасних цивілізацій на глобальному рівні) і різного характеру залежно від зрілості і, відповідно, відкритості того чи іншого етносу. Можна припустити, аналізуючи сучасні міжнародні і внутрішні конфлікти, що чим більш зрілим і консолідованим є етнос, чим більш виражені в ньому етно-національні тенденції (самосвідомість, використання рідної мови на всіх рівнях, підтримка освіти і просвітництва тощо), тим «прозорішим» є його «культурний бар'єр», який зберігає традиційну культуру і відтворюється у дотриманні більшістю населення ритуалів і обрядовості, традиційних свят, використанні ритуальної їжі і традиційного святкового вбрання та інших ознак своєї етнічної ідентифікації. В той же час, в силу різних природних чи історичних обставин, певна частина етносів в ході своїє етнічної історії не зазнавала і зараз не зазнає значного тиску надетніч­ного поля, знаходиться на периферії сучасних глобалізаційних процесів і ці «культурні бар'єри» також є достатньо прозорими, але не несуть етнозахисної функції сформованої нації і можуть бути легко зруйновані тиском надетнічного культурного поля. Збереження традиційної куль­тури реліктових суспільств є одним із завдань збереження культурного надбання людства сучасним глобалізованим суспільством. Тому завдан­ня збереження етнокультурного розмаїття людства є не менш актуаль­ним, ніж збереження його біологічного розмаїття.

Таким чином, традиційна етнічна культура населення кожної країни є невичерпним ресурсом для розвитку туризму, і значення цього ресурсу зростає, набуваючи самостійної цінності.

Українська нація є достатньо консолідованою і традиційна українська культура має становити значну складову національного туристичного продукту на ринку міжнародного туризму.

Етнічну основу українства становлять східні слов'яни, приналежні до слов'янської мовної групи індо-європейської культурно-мовної сім'ї, хоча етногенетичні процеси, в ході яких сформувався український етнос мають більш пізнє (УЛ/ІІ ст.) походження. Етногенез, етнічна історія українства є предметом спеціальних досліджень і не входить в предметне коло, яке ми розглядаємо в даному випадку. З цієї пробле­матики існує значна наукова і науково-популярна література, написані підручники, зокрема з української культури, української етнографії, українознавства та численні монографії.

Однак слід, хоча б побіжно, зупинитися на основних етапах формування українського етносу і української традиційної культури. Етнічна історія народу нерозривно пов'язана з історією землі, з територією, в межах якої він формувався.

На етногенетичні процеси могли мати вплив всі попередні етапи історії території, на якій формувався український етнос, хоча однозначно стверджувати це неможливо. В той же час слід зазначити, що на території України знаходяться сліди різноманітних культур, які, залишивши по собі пам'ятки своєї матеріальної культури, включені в загальну скарбницю української культури сьогодення.

Однією з найдавніших культур на теренах сучасної України є Трипільська культура У-ІІІ тис. до н.е., позначена численими археологічними знахідками, які не мають аналогів в світовій культурній спадщині. Археологічна культура, яка отримала назву «трипільська», була відкрита у 1896 р. В. Хвойком, який проводив розкопки біля містечка Трипілля, сіл Верем'я, Халеп'я, Жуківці, Щербанівка, Стайки та сусідніх на Київщині. Знайдені глиняні «площадки», дивної форми і розпису посуд, глиняні статуетки не мали аналогів. За сторіччя археологами досліджено понад тисячу трипільських поселень і поховань на значній території від Чернівецької області на заході до Київської - на сході. Археологічні та археометричні дослідження підтверджують наукову гіпотезу про існування прадавньої цивілізації землеробів і скотарів, які зналися на агротехніці і пристосовували її до місцевих умов. Однак, ресурсозатратні технології, виснаження землі, як зазначають археологи, спонукали трипільців до зміни місця поселення кожні 50-80 років. Серед розвинених ремесел особливо вражає розвиток обробітку металу (ковальська обробка міді, термообробка та лиття) і гончарство (поворотний пристрій, двоярусні горни для випалювання посуду, кольоровий розпис, який і досі зберігає колір фарб).

Нині трипільська спадщина активно досліджується, формується нау­ковий напрямок, який об'єднує вчених більш ніж десяти країн Європи. Багаті археологічні колекції зібрані та експонуються в м.Києві (Національний музей історії України, Археологічний музей Інституту археологи НАН України), а також більш ніж у ЗО музеях України, наприклад у Львові, Одесі, Вінниці, Черкасах. Колекції часів трипільської культури експонуються і в зарубіжних музеях: в Польщі (Краків, Варшава, Познань), Росії (Санкт-Петербург, Москва), Великій Британії (Лондон), Австрії (Відень). Це свідчить про значну увагу і світове визнання цієї однієї з найдавніших в Європі цивілізацій.

Увага до трипільської культури позначилась не тільки активізацією археологічних досліджень, а й використанням трипільського надбання в туризмі. Зокрема, туристи відвідують місця розкопок, музей Трипільської культури в м.Трипілля, печеру Вертеба на Тернопільщині, в якій трипільці жили впродовж тисячі років і де виявлений мальований посід та глиняні фігурки.

Важливі зміни ужитті стародавнього населення на території України відбулися у І тис. до н.е. Фактично в цей час майже вся лісостепова територія нинішньої України була освоєна землеробами, які викорис­товували залізний плуг, запряжений волами чи кіньми, що дозволяло виорювати значні площі і отримувати більші врожаї зернових. Ремесла і торгівля зерном ставали основою «благополуччя» землеробського населення цього краю, яке мало достатньо широкі зв'язки з сусідами - кочовими народами степового півдня та греками, які заснували на узбережжі Чорного моря міста. Власне греки й дали назву цьому краю і його мешканцям - Скіфія, що й було зафіксовано відомим давньогрецьким істориком і географом Геродотом у IV томі його відомої праці «Історія». Землеробське населення лісостепової' зони мешкало в городищах, які являють собою синтез поселень і фортифікаційних споруд, оскільки територія поселення обносилась земляним валом і глибо­кими ровами, щоб боронитись від кочовиків. Городища розкидані майже по всій території України. Найбільш відомі з них Більське городище на р. Ворсклі, Трахтемирівське городище біля м. Переяслав-Хмельницький та багато інших менших за площею. Археологами розвідані також скіфські кургани-поховання, куди разом з небіжчиком ховали зброю, посуд, прикраси, коней.

Степові території були зайняті кочовими народами, серед яких найбільше зберіглося відомостей про кіммерійців та кочових скіфів. Скіфивитіснили кіммерійців з причорноморських степів у VII ст. до н.е. і найбільшої могутності досягли у IV ст. до н.е., коли їх вплив поширився наПодунав'я і Балкани. Кочові скіфи не залишили по собі поселень, але залишили тисячі курганів: малих бідного люду та величних царських,деякі з них мають власну назву (Товста Могила, Висока Могила тощо). Царські кургани - поховання катакомбного типу із просторими підземними приміщеннями, де небіжчика ховали в пишному вбранні з золотими прикрасами, які вражають майстерністю виконання, ставили амфори з вином, золотими та срібними келихами, посуд грецької роботи, казани з м'ясом. Чоловіків ховали разом із зброєю, кіньми, слугами. Жінкам до поховань клали люстерко, веретено, також грецькі пахощі. У царських курганах знайдено видатні шедеври давньої культури. Зокрема, в кургані Товста Могила археологом Б. Мозолевським був знайдений справжній мистецький шедевр, знаний нині в усьому світі - пектораль. Це золота нагрудна прикраса у формі півмісяця, яка складається з трьох частин: на нижній зображена боротьба звірів, на середній - рослинний орнамент, наверхній - побутові сцени. Нині вона, як і інші речі зі скіфських
поховань, експонується в Музеї історичних коштовностей України (на території Києво-Печерської лаври в м. Києві). Більшість речей, знайдених у скіфських

курганах, виготовлено у вигляді фігурки якогось звіра або частини його тіла - лапи ведмедя, голови хижого птаха, кігтя орла тощо, а на посуді часто зображені сцени боротьби звірів - реальних чи фантастичних. Наприклад, на нижньому ярусі вже згаданої пекторалі зображені крилаті чудовиська, які накинулись на коней. Ця тематика, а також вишуканий рельєфний стиль зображення отримали назву звіриного стилю скіфської культури. Але на знахідках скіфської доби багато й зображень людей. Нариклад, на чащі з Гайманової Могили зображені бородаті скіфи, які ведуть неквапну бесіду. У скіфському образотворчому мистецтві позначені впливи давньогрецької міфологи, часто зустрічаються зображення Геракла (Геродот в «Історії» оповідає легенду про походження скіфів від давньогрецького героя Ґеракла) та богині-праматері (напівдіви-напів-змії, в якої замість ніг - змії). Геродотом описаний також звичай побратимства у скіфів, який полягав у тому, що воїни скріплювали свою дружбу келихом вина, до якого додавали краплі власної крові. Цей обряд також зображений на відомих золотих прикрасах. Крім зброї, прикрас, посуду та інших рештків матеріальної культури, кочові скіфи залишили по собі числених «кам'яних баб», розкиданих по степах України, які зображують воїнів у військовому обладунку і є яскравими свідченнями самобутньої скіфської культури.

Тісні стосунки, не тільки торгові, а й культурні, побутові, навіть родинні, повязували скіфів із греками, які з VII ст. до н.е. почали заселяти узбережжя Чорного моря. Перше поселення Борисфен (давньогрецька назва р. Дніпро) було засноване на осторові Березань (біля сучасного м. Очакова). В наступні сторіччя виникли міста Ольвія (на березі Бузького лиману), Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Пантікапей (сучасна Керчь), Херсонес Таврійський (сучасний Севастополь), Фанагорія, Нім-фей, Феодосія та інші. Ці міста були влаштовані за давньогрецькими зразками: на центральній площі - агорі відбувалися народні зібрання, релігійні церемонії, проходила торгівля. Тут зводились вівтарі та храми, а навколо - адміністративні будівлі для органів влади. Від центру міста розходились вимощені бруківкою вулиці з садибами городян, вікна яких виходили у двір. Будівлі оздоблювались розписами, а парадні кімнати прикрашались мозаїкою. Окрасою грецьких міст були статуї, які ставили на честь богів, героїв, почесних громадян. Водопостачання міст забезпечували колодязі, із джерел підводили воду по трубах, а відходи від­водились по каналізаційних спорудах. Для захисту від кочовиків міста були оточені мурами, де несли вахту дозорці, а до міста можна було потрапити лише через ворота, які на ніч зачинялись. За міськими мурами розташовували некрополі - цвинтарі, які мають значну площу і нараховують сотні могил, а також курганів. На могилах ставили нагробки, які зберіглися й донині. Ці кам'яні плити оздоблені написами, різьбленими фігурами померлих та сценами прощання з ними. Склепи, де ховали заможніх громадян, прикрашали малюнки з зображенням квітів, рослин, тварин, сцен з міфів та буденного життя.

Грецькі міста-поліси Ольвія, Тіра, Херсонес вели активну торгівлю з Грецією, постачали туди зерно, вино, солону рибу. Особливо на хлібній торгівлі розбагатів Пантікапей, столиця Боспорського царства, утвореного об'єднанням грецьких міст Керченського та Таманського півостровів. Скіфські царі та аристократи оселялися в грецьких полісах, вались на гречанках, замовляли у грецьких майстрів золоті прикраси. В портах грецьких міст можна було побачити купців і жителів Причор-номорья, а в портах причорноморських міст - грецьких купців з Афін, Мілета, Родоса. Так відбувалися контакти двох культур - грецької та скіфської. Греки принесли в міста свою майстерність будівельників, реміс­ників, виноробів, свою систему господарювання і побуту, свою духовну культуру: пантеон богів, поезію, театр, спортивні змагання. Найбільш шанованим з пантеону богів в Причорномор'ї' був Аполлон, храми якому виявлені в Ольвії, Пантікапеї. В Ольвії шанували також героя Троянської війни Ахілла, якому було присвячено декілька святилищ поблизу міста, та бога виноробства Діонісія. А в Херсонесі та в Боспорському царсті у пошані був Геракл, на честь якого влаштовувались пишні свята. Греки користувались своєю писемністю, а широке її застосування свідчить про поширення грамотності серед населення, що сприяло розвиткові науки і в Причорноморьї. Херсонес відомий своїм істориком Сіріском, Боспор-ське царство і Ольвія - філософами. Переможці місцевих спортивних змагань брали участь у знаменитих Панафінейських іграх в Афінах (про що свідчить відповідний напис у похованнях на Боспорі).

Зараз грецькі міста-поліси є археологічними пам'ятками, історико-культурними заповідниками, де провадяться широкі наукові дослідження і розкопки, вони відкриті для відвідування туристами.

Етногенез українців відносять до І тис. н.е. Творення українського етносу почалося з формування субетнічної системи. Первинними субетносами українського етносу стали етноплеменні утворення, відомі з «Повісті минулих років» Нестора-Літописця сім праукраїнських племен: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, білі хорвати та уличі. Ці субетноси сформувались на певній території і мали гос­подарські особливості, обумовлені процесом адаптації, мову, побутову культуру та самосвідомість, яка зафіксована в назвах земель, тобто були етнотерриторіальними об'єднаннями-землями, мікродержавами, які, об'єднавшись, утворили державу Київську Русь. Власне творення державності вважається етнологами початком націогенезу. Специфікою націогенезу українців є те, що, розпочавшись в часи Київської Русі, він був перерваний і відновився у ХУ-ХУІІ ст., а основний етап формуван­ня української' наці'І і формування стереотипу української' національної культури припадає на Х\Л-Х\/ІІ ст. Етноконсолідуючими чинниками виступили загроза фізичного знищення з боку Степу, поль­ське національне гноблення та утворення церковної унії, які й спонукали до зростання національної самосвідомості, самоідентифікаціїяк причетності до «руського православного народу». Національно-визвольна боротьба за національні і політичні права, релігійні і культурні свободи, за офіційне визнання української мови була реалізована передусім на Лівобережній Україні творенням козацької республіки з національно-територіальною адміністрацією, національним військом, власною символікою та атрибутикою, що дало могутній поштовх до творення укра­їнської нації.