В ЗАПОРІЗЬКІЙ області 10 страница

Швейцарськими колоністами було засноване поселення Шабо (Одеська область), а шведськими - с. Старошведське в гирлі Дніпра, які також відігравали помітну роль в господарському освоєнні Півдня України.

Чеські і словацькі колоністи з'явилися в Україні в другій половині ХІХст. внаслідок цілеспрямованої політики царату. Спочатку вони заселили Волинь, утворивши чеські та мішані чесько-українські поселення, потім розселилися на Поділлі, в Криму та Приазов'ї'. Особливо складалися контакти українців, чехів і словаків в часи, коли вони разом співіснували в складі Австро-Угорської імперії. Значний вплив на становлення національної самосвідомості та боротьбу за національне відродження поневолених народів Габсбурзької імперії, і українців Галичини в тому числі, здійснили ідеї чеського ученого-славіста П-Й. Шафарика, якому Т.Шевченко присвятив свою поему «Єретик». Його славістичні праці та особисті контакти з М. Максимовичем, І. Головацьким сприяли розвиткові гуманітраних наук в Україні, пробудженню національної і громадянської самосвідомості. Зараз в Україні проживає 6,4 тис. словаків та 5,9 тис. чехів, які значною мірою зберігають рідну мову і національні традиції. Найбільше чехів на Житомирщині, а словаків - у Закарпатті.

Серед інших слов'янських народів на території України з середини ХУІІІст. проживають серби. Вони втікали на Україну, рятуючись від турецького гноблення, і отримали тут державну допомогу та підтримку, їх переселяли в південні райони, де згодом виникли «Слов'яно-Сербія» та «Ново-Сербія», що мали автономні права. Зараз в Україні налічується всього 623 серби, з яких 28,3 % визнають рідною мову своєї національ­ності, а решта розмовляє російською.

Естонці-переселенці з'явилися у другій половині XIX ст. в Криму, заснувавши 1861 р. перше поселення с. Самруки (нині с. Берегове Бахчисарайського району). Це були сектанти, які втікали від переслідувань. Пізніше естонці розселилися по степовому Криму, де їх нащадки проживають і зараз (2,9 тис. чол.), практично втративши національну мову і традиційну культуру.

Кавказькі народи, крім вже згадуваних вірмен, представлені в Україні грузинами (нині їх 34,2 тис. осіб) та азербайджанцями (45,2 тис. осіб). Гризини емігрували в Україну у XVIII ст., рятуючись від турецького поневолення. Ця еміграція була представлена переважно знаттю (князі, дворянство), які отримували земельні наділи і служили на військовій службі. Грузинські військові поселення були відомі на Полтавщині та на півдні України. Ще одна частина грузинів була переселена на українські землі за участь у повстанні Шаміля. Зараз грузини, як і азербайджанці, живуть в різ­них районах країни, багато їх в містах. Вони частково (від 37 до 53 %) визна­ють рідною мову своєї національності, але часто спілкуються російською.

Караїми, як доведено наукою про народонаселення, є корінними жителями Кримського півострова, прямими нащадками хозар. Караїзм є різновидом іудаїзму, що визнає тільки писаний Ветхій завіт і відкидає Талмуд. Караїмська віра була поширена в Хозарському каганаті. Були шановані караїми і при ханському дворі як освічені люди. Згодом караїми мігрували на західноукраїнські землі, засновуючи колонії у Львові, Луцьку, Галичі, Тисмениці, Жовкві, Самборі та інших містах. У Києві з XV ст. проживала караїмська колонія. Караїмам були притаманні общинні форми життя, де адміністративна, правова та релігійна влада поєднувались. Саме така форма соціальної організації дала змогу караїмам зберегти мову, культуру і традиції. Караїмська мова належить до кипчакської підгрупи групи тюркських мов і зберегла багато архаічних форм. Караїми були сільськими жителями і їх побутова культура найтісніше пов'язана з сільськими господарством. Вони славляться як вправні городники, садівники, виноградарі, мають власну технологію консервування. Своєрідною є національна караїмська кухня та технологія приготування їжі, значні тюркські впливи спостерігаються в національному одязі, обрядах, фольклорі. Караїмські культові споруди в тій чи іншій формі збереглися в багатьох місцях їх компактного проживання. Відомі пам'ятки караїмської культури є в Євпаторії (кенаса або молитовний будинок), Феодосії (фонтан). Історичною пам'яткою караїмів є фортеця Чуфут-Кале. Зараз в Україні налічується 1,2 тис. караїмів, але тільки 6 % з них вважають рідною мову своєї національності, що свідить про кризову ситуацію з караїмським етносом, незважаючи на діяльність караїмської асоціації, що ставить за мету культурно-просвітницьку роботу та відро­дження національних традицій.

Кримчаки живуть переважно в великих містах Криму - Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії, їх походження остаточно не встановлене, національною мовою є тюркська, а релігією - іудаїзм..

Гагаузи - народ, який населяє південні райони України (переважно Буджак) та Молдови і налічує 31,9 тис.чол. Існують найрізноманітніші версії походження гагаузів: а) за болгарською версією це потомки православних болгар, які втратили під тиском турків рідну мову; б) за тюркською версією це народ, який походить від тюркомовних куман і є нащадками турків-сельджуків; в) «кочова» теорія виводить їх родовід від печенігів та інших кочових тюркських народів, які населяли степову зону від Алтаю до Карпат, тобто пращурами гагаузів вважають половців чи печенігів. Половці залишили після себе самобутню культуру, відому по високих, насипаних в степу на місці поховань могилах, на яких встановлювались скульптури, часто максимально наближені до оригиналу, орієнтовані обличчям на схід. До XVII ст. ці кургани були невід'ємною частиною південного степового ландшафту. Печеніги були таборними кочовиками, племена яких становили постійну загрозу для Київської Русі. Однак остаточної версії походження гагаузів немає й досі. Гагаузи розмовляють тюркською мовою, яка не ідентична турецькій, але близька їй. Гагаузька мова склалася остаточно в ХІУ-ХУІІ ст. у взаємодії тюркської, румунської, грецької та південно-східнослов'янських мов. Після втрати стародавньої писемності до 1957 р. гагаузи не мали власної писемності, коли на основі російської графіки був створений гагаузький алфавіт і розпочалось викладання гагаузької мови, яке швидко було припинене. З 90-х років XX ст. в деяких школах відновилось викладання гагаузької мови, створені численні етнографічні колективи. Матеріальна і духовна культура гагаузів близька до болгарської. Вони сповідують православ'я. Гагаузи давно стали осілим народом, який спеціалізується на вирощуванні зернових, винограду та на вівчарстві. У районах розселення гагаузів немає великих міст, переважають сільські поселення. Вважають рідною мову своєї національності 71,5 % населення, що свідчить про значну національну свідомість і відродження національних традицій.

Албанці, які з'явилися в Україні одночасно з гагаузами, налічують 3,3 тис. чол. і більше половини з них спілкується національною мовою. Проживають вони здебільшого в Бессарабії та в Запорізькій області в етнічно мішаних поселеннях, заснованих ще у XIX ст.

В Україні проживає багато народів колишнього СРСР, становлячи більш (узбеки, чуваши, мордва, литовці, латиші, казахи, чисельністю понад 5,0 тис. чол. кожен) чи менш чисельні громади. Більшість з них утворюють національні об'єднання, творчі етнографічні колективи, що дає можливість підтримувати національні традиції.

Регіональні особливості культури і побуту, народні пісні і танці, святкові гуляння (Різдво, Масляна, Івана Купала, весільний обряд і т.ін.) також виступають вагомим туристичним ресурсом, що характерно, зокрема, для Гуцульщини, Бойківщини, Полісся, Буковини. Серед основних осередків традиційної культури слід назвати Коломию, Косів, Рахів, (гуцульські ремесла і народне мистецтво), Космач (писанкарство), Кро-левець (художнє ткацтво), Боромля (лозоплетіння), Петриківка (художній розпис), Вашківці (музей майстра української народної творчості Г. Тараса), Дігтярі та Решетилівка (килимарство, вишиванка), Опішня (гончарство). Відродженим центром колись традиційних українських ярмарок стали Сорочинці. В окремих регіонах можна познайомитися з обрядами, звичаями, кухнею інших народів, що населяють Україну: кримських татар (АР Крим), болгар (Одещина), євреїв (Одещина, Київщина, Житомирщина), молдаван (Буковина, Одещина), румун (Закарпаття, Буковина), угорців, словаків (Закарпаття), поляків (Житомирщина, Львів­щина), греків (Донеччина) та ін. Етнографічним особливостям регіонів України присвячені експозиції музеїв архітектури і побуту під відкритим небом, що у Львові (найстаріший), Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Києві, Чернівцях, Галичі, Черкасах, Корсунь-Шевченківському, Луцьку, Краснограді, Дніпропетровську, Коломиї', Сарнах.