Програма навчальної дисципліни. Заліковий кредит 1 «Туристично–рекреаційні ресурси Україні»

Заліковий кредит 1 «Туристично–рекреаційні ресурси Україні»

Модуль1 Науково-методичні аспекти вивчення та дослідження ресурсів.

Змістовий модуль 1 Загальні аспекти розвитку туризму.

Тема 1 Науково-методичні засади вивчення туристичних ресурсів.

Глобальні тенденції розвитку туризму. Місце України на світовому туристичному ринку. Класифікація туристичних ресурсів. Інформаційні джерела та методи обробки інформації.

Тема 2 Характеристика туристичних ресурсів.

Природно-рекреаційні ресурси. Кліматичні ресурси та умови, бальнеологічні ресурси, водні туристичні потоки, туристичні ресурси природно-заповідного фонду України, біотичні туристичні ресурси, рельєф як туристичний ресурс.

Культурно-історичні ресурси. Етнічні ресурси.

Модуль 2 Інфраструктурні умови використання туристичних ресурсів.

Змістовий модуль 1 Проблеми використання туристичних ресурсів.

Тема 1 Інфраструктурні умови використання туристичних ресурсів.

Розвиток сфери гостинності. Санаторно-курортне господарство. Транспорт і транспортна інфраструктура. Туристичні підприємства.

Лекція №1

Тема: НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ТУРИСТИЧНИХ РЕСУРСІВ.

План.

1. Глобальні тенденції розвитку туризму

2. Місце України на світовому туристичному ринку

3. Класифікація туристичних ресурсів

4. Інформаційні джерела та методи обробки інформації

1. Глобальні тенденції розвитку туризму

Історія розвитку туризму протяжна, а сам цей розвиток полілінійний, чим обумовлені значні територіальні відміни та різноманітність видів і форм. За час стрімкого розвитку, що припадає на новітню історію, туризм пройшов ряд етапів: як спосіб активного проведення дозвілля (до середини XX ст.); як ефективна галузь господарства зовнішньоекономічного спрямування (друга половина XX ст.), а сучасний етап розвитку туризму (кінець XX-початок XXI ст.) можна охарактеризувати як етап переосмислення його ролі і значення в людській життєдіяльності, коли туризм перетворюється на соціокультурне явище, комунікативну складову глобалізаційних процесів.

Туризм як активна форма рекреації, сутністю якої є проведення вільною часу у подорожі за-для відпочинку, лікування, саморозвитку або З іншою некомерційною метою (наприклад, здійснення паломництва, відвідування батьківщини тощо) розвивається в тих країнах і серед тих прошарків населення, рівень життя та соціальний стан яких передбачає відповідний стиль життя. Таким чином, об'єктивним підґрунтям розвитку туризму є суспільний поступ, який ґрунтується на здобутках науково технічного прогресу і проявляється в зміні умов, характеру праці і життєдіяльності, у зростанні рівня і поліпшенні умов життя, підвищенні освітньо-культурного рівня, а науково-технічний прогрес на транспорті робить подорожування швидким і комфортним. Криза, викликана подіями 11 вересня 2001 р. у США, в той же час довела стійкість туризму як суцільного явища і як складової світової економіки.

Феномен туризму був зафіксований ще у 80-х роках XX ст. (Акапулько, 1982 р.), а подальший розвиток дав підстави визначати його як суспільне явище, для якого характерні стрімкі темпи зростання, полі-функціональність і постійне ускладнення функцій, геоторізація або залучення до використання в туризмі не тільки освоєної частини Землі, а й територій з екстремальними природними умовами, акваторій та навіть навколоземного простору. Все це дає підстави визначити туризм як явище глобальне, яке справляє потужний і неоднозначний вплив на довкілля, економіку і суспільство країн, задіяних у туристичному процесі, їх народи, а також на міжнародні відносини й торгівлю, обумовлюючи необхідність міжнародного регулювання на основі принципів відповідального, сталого та загальнодоступного туризму, зафіксованих у Глобальному Етичному Кодексі Туризму (Сантьяго, Чілі, 1999 р.) та дотримання цих принципів на національному рівні.

Таке потужне явище сформувало сферу діяльності, спрямовану на задоволення потреб подорожуючої людини - індустрію туризму. Індустрія туризму функціонує як міжгалузевий господарський комплекс, який являє собою інтегровану систему галузей, виробництв і видів діяльності, об'єднаних спільністю мети та суспільним призначенням задовольняти потреби населення у проведенні дозвілля в подорожі шляхом створення та реалізації туристичного продукту. Індустрія туризму вирізняється складністю внутрішньої структури, ієрархією цілей функціонування складових, різноманітністю зовнішніх та багаторівневістю внутрішніх комплексоутворюючих зв'язків, стадійністю споживання та організації обслуговування. Вона функціонує внаслідок різноманітних взаємодій та взаємозв'язків між структурними складовими, які виконують однорідні функції-в сфері туризму, що дозволяє виділити організаційно-інституційну, функціонально-господарську та територіально-господарську підсистеми індустрії туризму.

Інституційно-організаційна підсистема включає структури, представлені інституціями, які здійснюють державну туристичну політику шляхом правового, економічного та організаційного узгодження державних, місцевих, комерційних і некомерційних інтересів суб'єктів ринкової діяльності ринках туристичних послуг різного порядку. Регуляторними каналами впливу є законодавчо-нормативний, податковий, валютно-фінансовий, інформаційний, управлінський, функціонально-господарська підсистема (формована функціонально-інтегративними зв'язками між структурами галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери з надання транспортних, гостинних, дозвіллєвих та низки додаткових послуг, які сприяють забезпеченню туристичної мети на відповідному якісному рівні. Територіально-господарська підсистема становить ресурсну основу формування туристичного ринку на базі використання туристичного, соціально-демографічного та господарського потенціалу території.

Туризму, як потужній складовій світового господарства глобального рівня, притаманні такі риси:

1) динамічність, проявом якої є високі темпи зростання туристичної рухомості населення і прибутків від сфери економіки, яка забезпечує потреби туристів;

2) перманентна диверсифікація або постійне урізноманітнення потреб, попиту населення і відповідна зміна видів та форм туризму, реструктуризація туристичної діяльності, ускладнення туристичних функцій;

3) виключно ринкові форми організації, які ґрунтуються на механізмі узгодження попиту/пропозиції та маркетингових стратегіях масового виробництва туристичного продукту і його реалізації на індивідуальній основі;

4) транснаціоналізація діяльності, переважаюча роль концентрації капіталу та централізації управління на наддержавному рівні, значний вплив світогосподарських зв'язків і механізмів на систему державного регулювання діяльності туристичної сфери;

5) технологічна і фінансово-інформаційна залежність, яка передбачає значну інноваційну спрямованість складових індустрії туризму, зростання ролі інформаційно-комунікаційної складової, яка забезпечує ефективність туристичної діяльності;

6) стандартизація та уніфікація технологій обслуговування в туризмі, яка гарантує якість туристичної послуги незалежно від часу та місця її отримання;

7) соціалізація туризму завдяки відповідній державній політиці та діяльності некомерційних, недержавних та міжнародних організацій, спрямованій на розширення доступності туристичних послуг для менш заможних верств населення, на формування туристичне спрямованого життєвого стандарту, коли туризм стає невід'ємною складовою стилю життя більшості населення країни.

Туризм має глобальний характер і всі ознаки галузі світового господарства, про що свідчать значні обсяги діяльності міжнародного туризму. Індустрії туризму притаманні одні з найбільш високих та стабільних темпів зростання протягом досить значного проміжку часу. За останні тридцять років світовий туризм зростав в середньому на 7 % на рік за обсягами міжнародних туристичних потоків і на 12 % на рік за обсягами надходжень. У 2004 р. чисельність міжнародних туристів в світі склала 763 млн. чол., тобто майже кожен десятий мешканець планети подорожував за межі своєї країни, а з урахуванням обсягів внутрішнього туризму чисельність туристів зростає, за твердженнями експертів Всесвітньої туристичної організації (ВТО), майже на порядок. Тільки за останній рік XX ст. темпи приросту міжнародного туризму склали 7,4 %. Наприкінці 90-х років XX ст. загальний обсяг світового турис­тичного ринку (з урахуванням транспортних послуг) становив 10,7 % від світового ВВП. Протягом останніх тридцяти років XX ст. темпи зростання обсягів туристичної діяльності вдвічі перевищували темпи росту світового ВВП, що сприяло становленню та розвитку міжнародного ринку туристичних послуг і на початок XXI ст. обсяги прибутків від туризму становили понад 600 млрд. $.

Міжнародна торгівля туристичними послугами завдяки потужному мультиплікативному ефекту сприяє розширенню зайнятості: в індустрії туризму зайнято майже 10,5 % від загальносвітової чисельності зайнятих і, за даними ВТО, на кожне робоче місце, створене в цій сфері, припадає від 5 до 9 робочих місць в інших галузях економіки.

Найбільшого розвитку туризм зазнав в Європі, на яку припадає понад половина світового туристичного потоку та майже половина всіх надходжень від туризму. І хоча частка цього регіону в регіональній структурі туризму зменшується, оскільки зростає інтерес до Тихоокеанського регіону та Африки, Європейський та Американський макрорегіони є і надалі залишаться найпривабливішими для туристів. На початку XXI ст. до Європи було спрямовано майже 57 %, а до Америки -17 % від загального обсягу міжнародних туристичних потоків, хоча у цих регіонах відмічається падіння темпів приросту, особливо у Європі та Північній Америці, в той час, як у Центральній та Південній Америці, навпаки, спостерігається значне зростання туристичних прибуттів, особливо в районі Карибського басейну. Високими темпами зростання міжнародного туризму характеризується Тихооокеансько-Східноазійський макрорегіон, на який припадає майже 20 % загальносвітового потоку, що можна пояснити перебудовою внутрішнього ринку країн регіону, значними успіхами у розбудові національних індустрій туризму. У Африканському макрорегіоні останні роки XX ст. позначені значними успіхами міжнародного туризму, зростанням популярності таких країн як Марокко, Замбія, Зімбабве. На Близькому Сході, який, незважаючи на складну політичну ситуація залишається туристичне привабливим регіоном, особливо значними є темпи зростання туристичних потоків до Єгипту, частка якого в регіоні становить майже 26 %, країн Перської затоки, Сирії. Пів-денно-Азійський макрорегіон в цілому розвивається стабільно, але попит на послуги острівних країн зростає швидше завдяки проведенню ними активної туристичної політики на зовнішніх ринках. Антарктида дедалі більше притягує до себе туристів, але міжнародні угоди щодо обмеження діяльності в Антарктиді та опір ряду громадських організацій, які активно борються проти залучення цього екологічно вразливого регіону до туристичного процесу з огляду на складність і невирішеність проблем сталого розвитку туризму, тут можна було б спостерігати найбільші темпи зростання попиту, незважаючи на високі ціни.

Незважаючи на долання кризових явищ, ВТО прогнозує подальше зростання туристичного процесу до 2020 р. з щорічними темпами у 4,1 %. Враховуючи виявлені тенденції, прогнозується перерозподіл турис­тичних потоків. Європа та Америка й надалі збережуть свої лідерські позиції, але темпи зростання обсягів міжнародного туризму тут зменшаться і це позначиться на перерозподілі світового туристич­ного процесу: частка Європи зменшиться до 46 %, Америки - до 18 %. Після 2010 р. Америка поступиться другим місцем Тихоокеансько-Східноазійському макрорегіону, частка якого у світових туристичних переміщеннях, як прогнозують, зросте до 25 %. Експерти ВТО прогнозують для цього і решти південних макрорегіонів підвищені темпи зростання обсягів туристичної діяльності перш за все за рахунок розбудови інду­стрії туризму. В той же час прогнозується зменшення темпів зростання подорожей на далекі відстані (3,8 %) порівняно з внутрішніми конти­нентальними (5,4 %). Відповідно, їх свіввідношення в подільшому змі­ниться на користь останніх і становитиме 76: 24 (2020 р.) проти 82: 18 (1995 р.). Європейський і Американський макрорегіони концентрують основні внутрішньорегіональні потоки, зростає обсяг внутрішніх переміщень між країнами Тихоокеансько-Східноазійського макрорегіону.

Туризм, що зародився й зростав у Європі, поступово поширюючись світом, і надалі залишиться серед населення країн цього регіону найпопулярнішою формою дозвілля. Європа, незважаючи на певне падіння темпів росту міжнародного туризму і зменшення частки (за рахунок перерозподілу) у світовому туристичному потоці залишається світовим лідером туристичного руху, прийнявши близько 400 млн. туристів. При цьому 86 % з них - це туристи з європейських країн, майже 7 % становлять туристи з Америки та понад 3 % - з країн Азії.

Найбільшою туристичною активністю вирізняються країни Західної та Південної Європи, які здатні задовольняти найрізноманітніший попит практично в усіх сегментах туристичного ринку. Особливо високі темпи росту характерні для Південно-Європейського та Східно-Середземноморського субрегіонів. Протягом 90-х років XX ст. значно зросла популярність країн Центральної та Східної Європи, хоча темпи зрос­тання міжнародних туристичних потоків тут незначні (майже у 1,5 рази менше за середньоєвропейські). Але надходження від туризму зроста­ють повільніше за обсяги туристичного потоку, що свідчить про порівняно невисокі ціни або недостатньо розвинену індустрію туризму. Основна частка туристичних переміщень у цьому субрегіоні припадає на внутрішні регіональні (91 %), а міжконтинентальні, представлені потоками переважно з країн Азії (2,4 %) та Америки (2,1 %). Найбільша кількість іноземних туристів відвідує Росію, Польщу, Угорщину, Чехію.

Серед країн, що є лідерами світового туризму, 3/5 припадає на європейські країни. Ситуація в туризмі дуже динамічна і цей динамізм засвідчують саме зміни серед країн-лідерів. За останні п'ять років до складу провідних країн в сфері туризму, завдяки активній підтримці цієї галузі в країні, ввійшов Китай, який потіснив Австрію і просунувся з 9 місця на 5 за кількістю прибулих туристів та на 7 за показником надходжень від туризму. За цим же показником на 10 місце в світі вийшла Мексика, витіснивши Швейцарію зі списку провідних тури­стичних країн. За кількістю прибулих туристів Іспанія та США помінялися місцями і наприкінці XX ст. Іспанія стала однією з провідних туристичних країн світу (щорічні середні темпи розвитку галузі становлять 8,8-9,5 %). Зменшується туристичний потік до Угорщини, що займала в 1996 р. 8 місце за кількістю прибулих, а вже в 1999 р. не ввійшла до провідної десятки. Країною стабільного розвитку туризму можна назвати Велику Британію, п'яте місце якої в світовому туристичному рейтингу залишається незмінним протягом останніх років при нульовому прирості потоку і надходжень.

1) Проблема безпеки в туризмі. Ця проблема є однією з основних, які вирішуються в процесі туристичної діяльності і на які протягом всієї історії розвитку туризму зверталась найбільша увага. Подорож ніколи не була безпечною і завжди пов'язувалась з певними труднощами (долання простору та забезпечення життєдіяльності) та небезпекою, яка чатує на людину, що опиняється в незвичних місцях і в незвичних ситуаціях. Можна з впевненістю стверджувати, що на ранніх етапах подорожування і тривалий час (до формування умов розвитку масового туризму) розбій на шляхах став невід'ємним його супроводом. За свідченням історичних документів та оповідей численних мандрівників, більш-менш стабільні потоки навіть формували від­повідний спосіб життя місцевих жителів, побудований на грабунках подорожніх. Так, ще ігумен Данило, який на чолі групи паломників здійснив «хожение» з землі руської у Святу Землю на початку XII ст. у своїй відомій оповіді про цю подорож зауважував: «Многие иноверцьі арабы устраивают засады в горах (их села расположеньї на равнине) й бьют пришельцев в зтой страшной горе. Невозможно пройти здесь небольшой группе людей, только со многой дружиной можно пройти без страха по зтому пути». А тому можливість унебезпечи-ти подорож завжди була одним з провідних завдань: «Благодатиею Божищ встретили добрую большую дружину, идущую в Иерусалим, мы пристали к ней й пошли с радостью й без боязни й дошли благополучно до Иерусалима, хваля Бога, сподобившего нас, недостойньїх, видеть священньїе места, неизреченньїе й несказанньїе».

З часом мало що змінювалось у цьому напрямку. Відомий укра­їнський мандрівник XVIII ст. В. Григорович-Барський неодноразово жорстоко постраждав від нападу і грабунків «сарацинів» у своїх мандрівках до Святої Землі: «В руках палиці та велики двосічні ножі за поясом... одні тяглися до обличчя, інші штовхали в груди, і лупцювали кулаками, а дехто з них замість кулаків тримав камінь і вдаряв мене ним, а той великою голкою, що нею купці зашивають мішки з товарами, колов мене в шию, вимагаючи від мене грошей; хтось узяв з землі піску і кинув мені в лице, і засипав уста й очі».

Розвиток масового туризму поставив безпеку подорожування на державний рівень, що значно унебезпечило подорожі, але не зняло проблеми, яка загострюється відповідно до військово-політичної стабільності у світі та в окремих регіонах.

Забезпечення безпеки подорожування є одним з аспектів загальної державної безпеки і вирішується на державному рівні, а дотримання її вимог в туризмі є однією з нагальних, життєво важливих умов його стабільного розвитку, яка контролюється як державними, так і міжнародними угодами. Проблему безпеки подорожування можна умовно поділити на дотримання вимог особистої та колективної безпеки, а ризики переважно належать до дотримання санітарно-гігієнічних (отруєння, інфікування та перенесення хвороб, їх виявлення на ранніх стадіях захворювання тощо) та техніко-технологічних (технічний стан обладнання, транспортних засобів, дотримання технологій експлуатації та ін.) вимог. Кримінальні прояви відносно особи або групи осіб (пограбування в містах та на дорогах, піратські напади на яхти в окремих районах Світового океану тощо) в усіх країнах світу переслідуються відповідно до умов міжнародного та державного кримінального права.

В кінці XX - на початку XXI ст. загострилась проблема тероризму. Тероризм є насильницькими діями (переслідування, захоплення заручників, вбивства тощо), здійснюваними з метою залякування, підкорення політичних супротивників або конкурентів, нав'язування певних дій чи лінії поведінки. Терор може бути індивідуальний, груповий (наприклад, діяльність екстремістських політичних угруповань), державний (репресії тоталітарних чи диктаторських режимів), міжнародний (спрямований на глав держав та урядів, дипломатичні представництва та міжнародні організації, терористичні акти з великою кількістю жертв). Міжнародний тероризм, як форма боротьби шляхом особистих або колективних дій, в якій знаходить прояв невдоволеність тими чи іншими подіями, особами, діями певних громадських чи політичних діячів, державною політикою окремих країн, спира­ється на організовані, часто міжнародні за характером діяльності, організації, які сповідують радикальні методи боротьби. Загострення міжнародного тероризму ставить під загрозу саме існування сучасної цивілізації, тому міжнародним співтовариством прийняті численні багатосторонні конвенції та законодавчі акти з посилення боротьби з міжнародним тероризмом. Боротьба з тероризмом, який визнаний «загрозою №1» для сучасної цивілізації, визначена провідним завданням діяльності міжнародних та регіональних організацій, прогресивної світової громадськості, діяльності держав та урядів.

2) Екологічна проблема є проблемою сталого (збалансованого) розвитку туризму. Взаємопов'язаність глобальних екологічних проблем людства з можливостями розвитку туризму викликала посилену увагу до екологічної функції туризму, сприяла екологізації туристичної діяльності, викликала розвиток окремого напрямку-екологічного туризму. Означена проблема постала не тільки у зв'язку з загаль­ною екологізацією суспільної свідомості й осягненням глобальності екологічних проблем людства на межі століть, але у зв'язку зі зростанням значення екологічної функції туризму як природоохоронної та виховної.

Глобальність екологічного впливу туристичної діяльності знайшла відображення в Програмі збалансованого (сталого) розвитку туризму, що була запропонована на Самміті Землі (Ріо-де-Жанейро, 1992) та розвинена десятиріччя по тому (Йоханесбург, 2002).

Екологічні проблеми туризму по-різному усвідомлюються і вирішуються залежно від рівня соціально-економічного розвитку окремих країн та регіонів. Так, в Європі прийнята Декларація з біорозмаїття та розвитку туризму (Берлін, 1997). У відповідність із міжнародними нормами приводиться законодавство ряду країн, що розвиваються, щодо впливу туризму на довкілля (обмеження на полювання, виве­зення окремих видів рослин та тварин, обмеження навантажень на вразливі екосистеми тощо).

Екологізація туристичної діяльності об'єктивно викликана геотори-зацією туризму, зміною попиту на ринку туристичних послуг в бік еколо­гічно спрямованих видів та форм, що викликає «територіальну експансією» туристичної діяльності, освоєння нових територій до того слабо або зовсім не задіяних в туризмі. Такими територіями виступають передусім малозаселені, найчастіше економічно слаборозвинені райони, які, не відчуваючи значного антропогенного тиску, мають найкращі екологічні показники, і де туризм стає одним з активних стимуляторів економічного зростання, розвитку національних промислів та ремесел, збереження національних традицій. Позитивним є також подальший розвиток туриз­му в національних парках та інших природних резерватах.

Але екологізація туристичного попиту несе в собі й негативні впливи. Це перш за все переважання антропогенного тиску в зонах давньої рекреаційної експлуатації, яке призводить до їх деградації, часто спричинюючи хаотичну дегломерацію туристичних центрів та вузлів.

Екологічна проблема потребує послідовного вирішення таких питань як сумісність туристичної діяльності загалом, її окремих видів та форм з властивостями території (особливо це стосується територій з нестійкими ландшафтами); наявність туристсько-рекреаційних ресурсів та можливості використання ресурсного потенціалу (ємність території); стан природоохоронної діяльності і функції туризму в цій системі (доступність туристичних ресурсів). Означена проблема потре­бує розробки науково обґрунтованих і жорстко локалізованих нормативів туристичного природокористування - граничне допустимих навантажень на довкілля і окремі його компоненти, потребує, можливо, розробки системи екологічної безпеки рекреаційно-туристських територій, формування своєрідної екологічно-туристичної мережі.

3) Соціокультурна проблема в туризмі набуває глобального характеру, оскільки туризм є глобальним комунікатором, який дозволяє спілкуватися представникам різних етносів і конфесій. Міжетнічні, міжконфесійні, міжцивілізаційні контакти стимулюють культурну дифузію, сприяють поширенню культурних здобутків та взаємозба­гаченню культур, культурно-просвітницькому саморозвитку туристів. Саме соціокультурна функція туризму в сучасних умовах стає провід­ною, і в той же час постає проблема кроскультурних комунікацій.

Кожна людина як представник певного етносу, є носієм відпо­відної етнічної культури, етнічних стереотипів із власними менталь­ними ознаками. «Етнос - це усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це органічна соці­альна система з чітко вираженою структурою, в основі якої лежить система між поколінної етнокультурної інформації, освячена тради­ціями». При всій складності розуміння етнічності, це визначення стає загальноприйнятим для світової етнології. Отже, етнічна приналежність будується на антитезі: «ми - вони» і усвідомленні, що «ми - не такі, як вони», розвиток якої може приймати крайні форми: «ми - кращі, ніж вони» і проявлятися в етноцентризмі, у нав'язуванні власних етнічних стереотипів (форм та норм поведінки, які прийняти в цьому етносі). Проявами етноцентризму є повне або часткове несприйняття особливостей іншої культури з ознаками поведінки, яка може викликати аналогічну зворотню реакцію і ставати основою конфлікту. Таким чином, постає проблема соціокультурної адаптації туриста до певного етнокультурного середовища. Цей адаптивний процес залежить від толерантності, рівня особистої культури та освіченості туриста, його готовності до сприйняття етнічного, релігійного чи етнорелігійного оточення. Саме запобігання можливим міжетнічним та міжконфесійним конфліктам через поширення етнічної інформації та виховної роботи є одним з нагальних завдань в діяльності суб'єктів туристичного ринку виробників турпродукту. З іншого боку, в країні, яка приймає туристів, також повинні проводитись аналогічні заходи в ході реалізації туристич­ної політики зі створення доброзичливого та приязного клімату, який би дозволив туристу швидше адаптуватися до незвичних умов і сприяв отриманню позитивних вражень від подорожі. Тобто, соціокультурна адаптація має обопільний характер, який може корегуватися в ході проведення скоординованої туристичної політики.

В той же час етноспецифічні риси культури, які складаються історично в процесі адаптації певного етносу до умов існування (природного та соціокультурного оточення) та формують його матеріальну, духовну, екологічну культуру, є туристичним ресурсом, значення якого зростає з поширенням глобалізаційних процесів.

2. Місце України на світовому туристичному ринку

Національний туристичний ринок України є ринком країни перехідної економіки з середнім рівнем соціально-економічного розвитку, що формує ринкові структури та індустрію туризму відповідно до макрорегіональних (європейських) стандартів. Сучасний етап характеризується відносно незначною участю у світовому туристичному обміні і переважанням експорту туристичних послуг.

Розвиток національного ринку туристичних послуг України ґрунтується на її туристсько-ресурсному потенціалі. Мотиваційними цінностями для розвитку внутрішнього та іноземного туризму залишається класичне поєднання природних і культурно-історичних ресурсів, посилене етнорелігійною самобутністю регіонів країни.

Ринок туристичних послуг в Україні ще остаточно не сформувався, оскільки економіка країни знаходиться в стані постійного реформування, що позначається й на розвиткові туристичної галузі.

Україна має значний досвід з організації туризму: 60-ті-80-ті роки були періодом злету перш за все внутрішнього туризму, який носив переважно культурно-пізнавальний, рекреаційний та спортивно-оздоровчий характер. Незважаючи на заідеологізованість та заорганізованість, туризм, що за функцією був переважно соціальним, охоплював значну частину населення, поступово стаючи складовою стилю життя, коли відпустка або святкові дні асоціюються з подорожжю. Але наприкін­ці 80-х - початку 90-х років процеси перебудови всієї економіки торкну­лись і цієї галузі, позначившись негативно на її розвитку: комерціалізація діяльності призвела до розпаду соціальне орієнтованого внутрішнього туризму; відсутність єдиної державної політики позначилась практично втратою національного продукту і його заміною продуктом іноземним, результатом чого стало переважання зарубіжного туризму над іноземним (тут слід зазначити також вплив внутрішньої економічної ситуації, яка значно сприяла виїзду українських громадян за кордон по так званим «шоп-турам»); було порушено систему напрацьованих зв'язків як на внутрішньому, так і на світовому туристичному ринках, що призвело до відтоку значних валютних коштів за кордон. Занепадала матеріально-технічна база туризму, яка і без того була переважно орієнтована на невибагливі смаки внутрішнього туриста і лише незначна її частина, представлена переважно мережами БММТ «Супутник» та ВАТ «Інтурист», що була розрахована на обслуговування іноземних туристів, могла бути використана в міжнародному туризмі, але її потужності становили лише п'яту частину від загальної мережі. В країні не існувало системи безпе­рервної підготовки кадрів для туризму, а наявні кадри внаслідок еко­номічних негараздів були розпорошені. Наслідком став значний спад туристичної активності на внутрішньому ринку країни на початку 90-х років та переорієнтація українських туристів з внутрішнього на зарубіжний туризм.

За часи незалежності, коли міжнародні туристичні обміни перестали регламентуватися державою, а міжнародний туризм перестав розглядати­ся передусім як засіб ідеологічного впливу, а став галуззю сфери послуг національної економіки і складовою її зовнішньоекономічної діяльності, обсяги міжнародного туризму значно зросли і відбувся зворотній процес: переважання міжнародного туризму над внутрішнім, а в міжнародному туризмі - виїзного (зарубіжного) туризму. Такою тенденція залишається й по сьогодні. Частково така ситуація пояснюється саме економічними причинами, коли більшість туристичних поїздок була спрямована не на відпочинок, культурно-пізнавальні чи спортивно-оздоровчі цілі, а мала комерційний характер. Ця тенденція сформувала навіть стійкі напрямки міжнародної взаємодії - Польща, Туреччина, Китай відповідно до зміни попиту на внутрішньому ринку та рівня цін на товари в названих країнах. Однак в останні роки (приблизно з 1997 р„ який є роком максимального пожвавлення туристичної діяльності за аналітичний період) спостерігаєть­ся тенденція до стабілізації ринку зарубіжного туризму, введення його в цивілізовані межі туристичної діяльності. Певна стабілізація внутрішньо-економічного розвитку позначилась на мотиваційній структурі подорожей: туризм вже не розглядається як комерційна діяльність. В мотиваційній структурі попиту практично зникає шоп-туризм, а комерційна складова подорожей поступово спадає. Натомість зростає привабливість рекре­аційних та екскурсійних турів, які поєднують відпочинок з культурно-пізнавальною програмою, лікувальних, релігійних турів. Стабілізується ринок ділового туризму. Можна навіть засвідчити певний розвиток елітар­ного сегменту ринку туристичних послуг переважно за рахунок далеких екзотичних подорожей (індивідуальні тури на Багамські, Канарські, Мальдівські о-ви, до Мексики та країн Латинської Америки, до африканських країн, відпочинок на курортах за системою «тайм-шер»).

У загальному обсязі туристичних послуг, наданих на території України, послуги зарубіжного туризму займають незначну частку порівняно з величиною потоку - всього 2,7 %, що говорить про значний імпорт цих послуг з території країни і значні економічні втрати. За межами країни українським туристам надано послуг на суму $1,7 млрд. Середня вартість туру (в розрахунку на 1 особу за даними анкетування 1997 р., прове­деного Держкомтуризмом України по вступі до ВТО і переході на розрахункову методику ВТО) для українських туристів зростає в напрямку: країни СНД, Центральної Європи, Західної Європи та інші країни світу відповідно рівню економічного розвитку країн та цін і якості пропонованих послуг, що визначає вартість турпродукту. В країнах СНД цей показник становить 150 $ особу, в країнах Центральної Європи - 270 та в інших країнах - 350 $ особу. Вартість службових поїздок коливається в більш широких межах: від 230 в країнах СНД до 800$/особу в інших кра­їнах. Вартість службових поїздок відносно приватних також коливається в значних межах: найменший розмах коливань в країнах Центральної Європи (110 %) і найбільший - в інших країнах (230 %).

Частка міжнародного туризму в обсязі експорту послуг за період кінець XX - початок XXI ст. зросла з 7 % до 10 %, а в імпорті становить 15 %.

Україна на ринку міжнародного туризму виступає поки що як країна-генератор туристичних потоків. Основні обміни країна здійснює в межах субрегіонального ринку з країнами-сусідами Росією, Молдовою, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, які виступають і як генератори основних туристичних потоків в країну(в’їзний туризм), і як реципієнти для українських туристів (виїзний туризм). На сусідські обміни припадає в середньому за останні роки біля 65 % від загального обсягу міжнародних туристичних потоків.

Здобуття незалежності та суспільно-політична перебудова в Україні позначились зміною її статусу на ринку міжнародного туризму. Перш за все, розширилась участь країни на даному ринку. З країни-реціпієнта з дозованим обсягом обслуговування вона перетворилась на країну-генератора туристичних потоків зарубіжного (виїзного) туризму. Подібний процес був притаманний на перехідному етапі для Польщі, Чехії, інших соціалістичних у минулому країн і має об'єктивне соціально-економічне підґрунтя.

Поступові зміни на краще в економічній ситуації та певні зрушен­ня на шляху поліпшення матеріального становища населення створили об'єктивні передумови розвитку позитивного для туристичної діяльності ринкового середовища. Позитивні результати дала й державна туристична політика, перш за все через впровадження системи ліцензування, що посилило контроль за якістю туристичного обслуговування. Але у міжнародному туризмі ситуація залишається нестабільною: пожвавлен­ня туристичної активності чергується зі спадами, відтворюючи в цих коливання не тільки стан внутрішнього ринкового середовища, а й коливання світової ринкової кон'юнктури, де імідж України залишається невизначеним. На структуру туристичних потоків значний вплив мають зміни у візовій політиці як України, так і інших держав.

Укріплення правової бази туризму, визначена пріоритетність роз­питку внутрішнього і стимулювання в'їзного туризму, певні зрушення на шляху розбудови матеріально-технічної бази і інфраструктури призвели до того, що протягом перших років XXI ст. на фоні загального зростання чисельності туристів потоки в'їзного (іноземного) і виїзного (зарубіжного) туризму майже зрівнялися. Якщо у 2001 р. зарубіжний (виїзний) туризм становив 43 % від усього обсягу туристичних переміщень, у 1,6 рази перевищуючи обсяг іноземного (в’їзного) потоку, то у 2004 р. це співвідношення склало майже 50 х 50.

З одного боку зростає цікавість до України, про що свідчать стабільні темпи зростання в'їзного туристичного потоку (в середньому на 5 % щорічно, починаючи з 2001 р.), з іншого, впорядкування внутрішнього ринку туристичних послуг вплинуло на зростання обсягів внутрішнього туризму і відповідне зменшення потоків виїзного туризму. Наприклад, протягом 2002 р. обсяги зарубіжних туристичних потоків скоротилися 11,1 1,5 %, що пояснюють зменшенням числа поїздок до сусідніх з Укра­їною держав, які є основними партнерами на туристичному ринку. Особливо скоротились поїздки із службовою метою, незначну частку становить також організований туризм. Тобто, тенденція пере-нищення виїздного потоку над в¢їздним у структурі міжнародного туризму, яка була домінуючою протягом майже всього періоду становлення, поступово замінюється на зворотною, що може свідчити про стабілізацію національного ринку туристичних послуг.

Основними партнерами країни на ринку міжнародного туризму залишаються країни-сусіди. Найбільш негативний баланс Україна має з Польщею (потік виіздного до Польщі потоку перевищує в¢їздний з Польщі у 6,7 рази). Негативним є також сальдо туристичного балансу з Угорщиною (в 1,6 рази) та з Росією (в 1,2 рази). З Молдовою та Білоруссю туристичний баланс позитивний (відповідно в 1,8 та 1,1 рази в'здний потік в Україну з цих країн більший за виїздний з України).

В структурі міжнародних подорожей переважають приватні, а частка організованого туризму та службових поїздок постійно зменшується. Змінилась мотиваційна структура зарубіжного туризму - провідне місце займають поїздки з рекреаційною та екскурсійною метою. В ритміці виїздних потоків можна прослідкувати наявність двох «гарячих» сезонів - яскраво вираженого літнього та менш вираженого зимового. Потоки зарубіжного туризму замикаються переважно в межах Європи, хоча їх географія постійно розширюється: якщо у 1997 р. українці відвідали 62 країни, то у 2001 р. - 96. Понад половина виїзно­го турпотоку припадає на країни СНД. Серед регіонів Європи постійно популярні Західна Європа (особливо Німеччина, Велика Британія, Швейцарія, Франція,) та Середземномор'я (Італія, Іспанія). Водночас зроста­ють, завдяки активній ринковій політиці країн-партнерів, туристичні потоки до країн Східного Середземномор'я (особливо до Туреччини, Кіпру, Ізраїлю), Північної Африки (Єгипет, Туніс), Англо-Америки, Китаю та країн Південно-Східної Азії.

У в'їзному туризмі намітилась тенденція зростання чисельності іноземних туристів, яка у 2004 р. дещо перевищила виїзний потік і становила 15,6 млн. осіб. На даному ринку також спостерігається значна сезонність, «пік» якої припадає на липень-серпень, оскільки основною метою приїзду в Україну іноземних туристів є рекреація і відпочинок, ознайомлення з історією і культурою країни. Водночас зростає чисельність туристів, які прибувають з курортно-лікувальною та спортивно-туристською метою, хоча частка цих сегментів залишається порівняно незначною. Набуває подальшого розвитку релігійний туризм і паломництво. Відповідно до мотивації потік іноземних туристів розподіляється й територіальне: майже половина спрямована на Крим, третина - до Києва, п'ята частина - до Одеської області і майже 7 % - до Львівської. Основними формами організації іноземного туризму залишаються приватні подорожі (понад 2/3) при значній частці організованого туризму, який переважає в туристичних обмінах з країнами ЄС.

Спостерігається поступове розширення географії іноземного туризму: якщо у 1998 р. до України були спрямовані туристичні потоки зі 168 країн світу, то у 2001 р. - вже зі 172. В просторовій структурі в'їзного туризму понад половину становить потік з країн СНД (особливо Казахстану, Молдови, Росії), майже третину - з країн ЄС. Постійно зростають туристичні потоки з країн Африки, Східної Азії та Тихоокеанського басейну, з Південної Азії, що, нажаль, свідчить не стільки про туристичну привабливість України, скільки про використання туризму як міграційного інструменту. Основний потік в Україну забезпечують сусідні країни - Росія, Молдова, Угорщина, Польща, Білорусь, Словаччина і майже п'яту частину обмінів становить прикордонний обмін. Зростає значення України як транзитної держави і це позначається на кількості одноденних відвідувачів, чисельність яких протягом останніх років стабільно зростає, перевищуючи 50 % всіх відвідувань. Особливо зріс транзитний потік через Україну з країн СНД (Туркменістану, Таджикистану, Росії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану).

Туристична політика України на ринку міжнародного туризму передбачає використання активної маркетингової стратегії, спрямованої на стимулювання іноземного туризму шляхом створення позитивного туристичного іміджу країни як країни безпечного та комфортного відпочинку. З цією метою вводиться спрощення візових формальностей, розбудовується індустрія туризму та підвищується відповідно до європейських стандартів якість обслуговування. Традиційною стала участь України в міжнародних виставках: Лондон (Л/ТМ), Берлін (ІТВ), Мадрид (Піиг), Варшава, Москва (МІТТ) та інших, що дозволяє презентувати національний туристичний продукт та просувати його на європейському та світовому туристичних ринках. Двічі на рік (у квітні на початку туристичного сезону, та восени по його закінченні і напередодні зимового сезону) провадяться міжнародні виставки в Україні (м. Київ) та в регіонах (особливо в Криму - в Ялті, Севастополі).

Зусилля, спрямовані на відродження туризму як складової стилю життя населення України, на розвиток туристичного ринку позитивно позначились на внутрішньому туризмі, на пожвавленні екскурсійної діяльності. Відповідно до активізації туристичної діяльності більш ніж вдвічи Іріс за аналітичний період обсяг наданих послуг. В структурі туристичного споживання товарів і послуг на національному ринку країни понад дві третини припадає на споживання, забезпечене в'їзним туризмом і лише 14 % - внутрішнім.

Найбільшою туристичною активністю визначаються м. Київ, АР Крим, Львівська, Харківська, Одеська, Дніпропетровська, Донецька області. Ці області, що мають порівняно розвинуту туристичну інфраструктуру і здатні забезпечити різноманітний попит на ринку як внутрішнього, так і іноземного туризму, мають і найвищий в країні рівень туристичного споживання. Рівень споживання туристичних послуг в цілому характе­ризується значною територіальною диференціацією, але має тенденцію до зменшення поляризаційних тенденцій.

На національному ринку туристичних послуг прослідковуються дві тенденції:

а) регіоналізації, основаній на територіальному поширенні туристичної діяльності завдяки місцевій ініціативі, яка є наслідком формування попиту та його задоволення шляхом реалізації підприємницької діяльності на певних територіях (відкриття туристичних підприємств, активізація підприємств, що надають послуги розміщення та екскурсійних бюро), проведення регіональної туристичної політики аквізиції туристів;

б) децентралізації туристичної діяльності, яка проявляється у відкритті філій, спробах формування мереж на франчайзингових умовах, наслідком чого стало територіальне поширення туризму, розширення мережі туристичних пунктів та центрів, виробничі (переважно інформаційні, фінансові та розподільчі) зв'язки між якими стають основою формування місцевих територіальних ринків різного типу,спеціалізації та масштабів. Саме з місцевих туристичних ринків складається національний туристичний ринок України.

Туризм визнаний в Україні одним з пріоритетних напрямків розвитку господарства і розбудова національної індустрії туризму є необхідною умовою входження до світового туристичного процесу. За часи розвитку української державності цьому напрямку приділялась посилена увага. Про здобутки на цьому шляху свідчить прийнятий 1995 р. Закон України «Про туризм», який визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму, і який був приведений у відповідність з діючою практи­кою та прийнятий у новій редакції 2003 р. Метою закону є створення правової бази для функціонування туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності.

Проведення державної політики в сфері туризму забезпечує створений 1993 року Державний комітет у справах туризму України - нині Державна служба з туризму і курортів Міністерства культури і туризму України. Цей орган управління завданням якого є забезпечення дер­жавної політики всфері туризму, за часи свого існування зазнав багато реорганізацій, що не могли позитивно позначитись на послідовності проведення державної туристичної політики.

Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні конкурентоспроможного на світовому та європейському ринках турп-родукту, здатного максимально задовольнити потреби населення країни та привабити іноземного споживача, забезпечивши економічну функцію туризму в національній економіці. Мультиплікативний ефект туризму поширюється в країні більш ніж на 40 галузей господарства, забезпечуючи зайнятість 10-15 % населення країни, тобто майже кожне 25 робоче місце в країні пов'язане з туризмом. Безпосередньо в туристичній галузі зайнято понад 20 тис. осіб майже на трьох тисячах підприємств (туроператори і тур агенції).

Входження України всвітовий туристичний процес потребує від­повідного кадрового забезпечення, оскільки рівень обслуговування в туризмі великою мірою залежить від рівня підготовки працівників. Це є специфічною рисою галузі, комплексність обслуговування в якій передбачає не тільки значну частку ручної праці, а й значний обсяг міжособових контактів. Комунікаційна складова туристичної послуги забезпечується персоналом практично на всіх стадіях обслуговування і є потужним чинником аквізиції туристів та якості обслуговування. Дина­мічність галузі (технологічні, маркетингові, інформаційні та інші інновації) потребує відповідної динамічної системи підготовки кадрів, здатних працювати на рівні світових і європейських стандартів.

В Україні підготовкою кадрів для сфери туризму займались з 70-х років XX ст., але підготовка ця була обмежена як за кількістю спеціалістів, так і за сферою прикладання праці. Спеціалізована середня фахова освіта надавалась Київським технікумом готельного господарства з підготовки спеціалістів середньої ланки для готельного господарства. Методистів-організаторів туристсько-екскурсійної справи готували на географічних факультетах Симферопольського (нині Таврійського) національного університету імені В.І. Вернадського та Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перепідготовкою кадрів для різних сфер туристичної діяльності опікувалась система профспілок. Різноманітні курси, розраховані на спеціалістів з середньою та вищою освітою, готували екскурсоводів та гідів-перекладачів. В цілому ж кадрова політика в галузі не була систематичною і цілеспрямованою, що позна­чалось на якості обслуговування туристів.

Розбудова індустрії туризму потребувала кваліфікованих спеціалістів по всьому спектру спеціальностей, що викликало розвиток в країні системи підготовки кадрів для туризму. Ця система охоплює підготовку кадрів всіх управлінських рівнів, в тому числі спеціальна фахова освіта для туристичної галузі здійснюється майже у 150 навчальних закладах різного рівня акредитації, половина з них - вищі навчальні заклади, що надають кваліфікацію бакалавра, спеціаліста і провадять набір магістрів на відповідні спеціальності. Задля узгодження політики в сфері підготовки кадрів для індустрії туризму більшість навчальних закладів в середині 90-х років XX ст. утворили Асоціацію працівників навчальних закладів України туристичного і готельного профілю, яка ввійшла до складу відповідної структури ВТО.

Активна туристична політика, спрямована на стабілізацію споживчо­го ринку, комплексно-пропорційний розвиток індустрмтуризму сприяють інтенсифікації внутрішнього туристичного ринку, посиленню участі країни в регіональному та світовому туристичному процесі. Основою туристичної політики країни повинна стати концентрація грошових, матеріальних, трудових ресурсів на створенні інноваційного конкурентноздатного турпродукту як на ринку традиційного для країни культурно-пізнавального та рекреаційного туризму, так і на нових видових та територіальних субринках. Перспективними, відповідно до сучасних тенденцій зміни мотиваційної орієнтації у формуванні попиту на європейському ринку, є субринки екологічного, курортно-лікувального напрямків туризму, та субринок комбінованих (ріка-море) круїзних турів. Релігійні ресурси, представлені християнськими, іудаїстськими та іншими святинями, що становлять мотиваційну цінність паломницьких турів як в межах країни, так і на міжнародному ринку, є основою розвитку сегменту релігійного туризму. Нарешті, транзитне географічне положення країни на перетині основних євразійських транспортних коридорів потребує створення інфраструктури автотуризму і розвитку даного ринкового сегменту.

3. Класифікація туристичних ресурсів

Класифікація є науково-методичним прийомом з упорядкуван­ня інформації за певною ознакою. Якщо таких ознак не одна, а декілька, тоді мова може йти про типологію. Найчастіше відомі з літератури системи впорядкування інформації з туристсько-рекреаційних ресурсів є класифікаціями, і побудовані вони переважно за сутнісною ознакою, тобто відбивають якісні відміни. Такий класифікаційний прин­цип є найбільш простим і зрозумілим, оскільки одразу ділить всю наяв­ну інформацію на кілька великих класів і кожен з виділених класів має власну внутрішню структуру. Такий підхід плідний у просвітницькій, популяризаційній діяльності, на перших етапах наукової та практичної роботи. Але класифікаційна схема стає громіздкою і малопридатною для практичних цілей з ускладненням структури ресурсної бази.

Комплексний характер попиту/пропозиції, зростаючі можливості індустрії туризму зі створення об'єктів певного туристського призначення потребують перегляду класифікаційних основ, їх розширення та доповнення за іншими принципами.

У «Туристському термінологічному словнику» наведене таке трактування туристичних ресурсів: «Ресурси туристські - природні, історичні, соціально-культурні об'єкти, з об'єктами туристичного показу включ­но, а також інші об'єкти, здатні задовольняти духовні потреби туристів, сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил. Р.т.є доступними для ознайомлення і використання незалежно від форми власності, якщо до того немає законодавча накладених обмежень. Природні та антропогенні геосистеми, тіла та явища природи, артефакти, які мають комфортні властивості і споживчу вартість для рекреаційної діяльності і можуть бути використані для організації відпочинку та оздоровлення певного контингенту людей в певний фіксований час за допомогою технології та наявних матеріальних можливостей.». Як бачимо, трактування поняття «туристичні ресурси» достатньо широке, а номенклатура туристичних ресурсів практично безмежна. Туристичні ресурси - це ті об'єкти природи, історії, культури, поточні події, явища, які можуть бути використані при створенні та реалізації туристичного продукту. Туристичні ресурси - це частина туристсько-рекреаційного потенціалу певної території, яка включена до складу туристичного про­дукту і підлягає реалізації з туристичною метою. Туристичні ресурси є почасти мотиваційною підставою для вибору певного турпродукту (за видом, напрямком, сезоном та іншими ознаками). Поняття «туристичні ресурси» і «рекреаційні ресурси» використовуються як синоніми, оскільки туризм є мобільною формою рекреаційної діяльності. Саме наявність та територіальна локалізація перш за все природних та культурно-історичних ресурсів визначає туристсько-рекреаційну спеціалізацію певних територій.

Туристична діяльність на певній території розвивається на основі тих ресурсів, які існують чи можуть бути задіяні або створені в краї­ні. Розрізняють наявні ресурси, що вже використовуються в туристичній діяльності, та потенційні (туристсько-рекреаційний потенціал), які можуть бути задіяні за певних умов (реставрація, реконструкція, розвиток транспортної, туристичної інфраструктури тощо). Потенційні ресурси надають можливості для нарощування пропозиції, створення нового турпродукту, є основою як інтенсивного, так і екстенсивного розвитку туризму шляхом залучення до туристичної діяльності нових територій задля інтенсифікації внутрішнього та іноземного туризму.

Структура туристичних ресурсів достатньо добре розроблена і представлена в літературі (наприклад, праці Ананьєва М.А., Бейдика О.О., Гезгали Я, Зачиняєва Н.П., Квартальнова В.О., Крачила М.П., Любіцевої О.О., Мироненка М.С., Пірожника 1.1., Поповича С.І., Твердохлєбова І.Т., Фальковича Н.С. та багатьох інших).

Різнорідність туристичних ресурсів викликає необхідність їх класифікації. До класифікації туристичних ресурсів можна застосувати такі підходи:

1) сутнісний (за предметною сутністю ресурсу);

2) діяльнісний (за характером використання в туризмі);

3) атрактивний (за мірою та формою залучення до туристичної діяльності);

4) ціннісний, оснований на унікальності даного ресурсу;

5) функціональний, оснований на неповторності туристичних умов і ресурсів в поєднанні з комплексністю їх використання;

6) еколого-економічний (за споживчою вартістю ресурсу).

1) Згідно предметно-сутнісного підходу туристичні ресурси поділяються на:

а) природно-рекреаційні (клімат та розподіл його складових протягом року, узбережжя морів та океанів, акваторії водойм та річок, мінеральні джерела, мальовничі ландшафти, національні природні парки тощо);

б) культурно-історичні, куди відносяться археологічні, архітектурні пам'ятки, здобутки історії і культури минулого та сучасні архітектурні та техногенні шедеври; інфраструктурні, представлені територією, яка сама є ресурсом (її протяжність, конфігурація, географічне положення), населенням з його традиційною етнічною культурою (одяг, їжа та напої, житло, промисли та ремесла, традиційні прийоми господарювання, вірування, побутові звички та традиції, свята та обряди, завдяки яким можна ознайомитись з фольклором, піснями, танцями населення даної країни тощо), втіленою як в традиційну, так і в сучасну систему господарювання, яка забезпечує функціонування туристичної галузі в складі суспільно-географічного комплексу території шляхом розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, наприклад, цілеспрямовано створюючи місця відпочинку як спеціалізовані територіальні рекреаційні комплекси (ТРК).

2) Діяльнісний підхід дозволяє класифікувати ресурси за соціально-економічною сутністю, вартісними та трудовими ознаками на:

а) туристичні блага, наявність яких об'єктивна і практично не залежить від людської діяльності. Це природно-рекреаційний потенціал території, представлений сприятливим для відпочинку в будь-яку пору року кліматом, мальовничими краєвидами, іншими природно-географічними умовами;

б) туристичні ресурси, які включають об'єкти, створені люд­ською працею (пам'ятки історії, культури, архітектури, музеї тощо) та об'єкти, до яких докладається людська праця з метою підтримки їх атрактивних якостей (пляжі, національні парки тощо);

в)туристична інфраструктура, представлена підприємствами розміщення, харчування, транспорту, екскурсійного обслуговування та проведення дозвілля.

Перші дві групи обумовлюють абсолютні переваги певних територій в розвиткові туризму і становлять мотиваційну основу для здійснення подорожі, а третя група сприяє комфортності подорожування, створюючи умови споживання турпродукту. За рівнем розвитку туристичної інфраструктури, що характеризує розвиток пропозиції на туристичному ринку, ступенем її концентрації можна робити опосередкований висновок про цінність даної території для туристів. В той же час слід мати на увазі, що надмірна експлуатація туристичних цінностей призводить до їх деградації і негативно впливає на попит. Тому необхідним елементом туристичної діяльності є визначення граничних навантажень на туристичні об'єкти певного класу і неухильне їх дотримання в практиці експлуатації. Вже зараз в ряді країн існують обмеження на відвідування національних парків, окремих об'єктів природи та історико-культурних пам'яток.

3) За атрактивністю в туристичну діяльність можна виділити:

а) об'єкти показу або атрактивні об'єкти, які включають до складу турпродукту і використовують як елементи програмного забезпечення турів;

б) об'єкти дозвілля, які можуть становити як програмне забезпечення, так і входити до складу додаткових послуг, що надаються в місцях відпочинку.

4) Відповідно до ціннісного підходу розрізняють світову культурну та природну спадщину та національне культурно-історичне і природне надбання. Поняття культурної і природної спадщини формувалося протягом другої половини XX ст. і оформилось прийняттям у 1972 р. Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природ­ної спадщини. В якості культурної спадщини Конвенцією визначені пам'ятки історії та художньої творчості, їх ансамблі та пам'ятні місця,
які мають видатну універсальну цінність з точки зору культури, науки та естетики. До природної спадщини належать пам'ятки природи (геологічні, фізико-географічні і біологічні об'єкти) та території, що є ареалами поширення видів тварин і рослин, які знаходяться під загрозою знищення, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки, охорони довкілля чи природної естетики. Таке розшире­не трактування культурної і природної спадщини людства ґрунтується на розумінні цілісності, взаємозв'язності природних і культурних компонентів у розвитку людської цивілізації, на зростаючій в умовахглобалізації пріоритетності загальнолюдських цінностей. Саме тому спадщина визначається як «інтегральний чинник (а на нашу думку О.Л., як результат) формування і розвитку етносів, матеріалізований в об'єктах та явищах природи і культури, що знаходить свійпроявугеорозмаїтті», закріплюючись, ще додамо від себе, ветно-екологічній геокультурній ситуації, що й становить основу цього георозманіття. Збереженню біологічного, ландшафтного та етнічного розмаїття присвячена науково-практична діяльність ЮНЕСКО зі створення Списку всесвітньої спадщини та охорони його об'єктів. В першу чергу до Списку заносяться об'єкти, які зазнають негативного впливу як природних (землетруси, епейрогенічні рухи земної кори, зміни кліматичних умов, зсувні та яружні процеси, абразія берегів,вивітрювання тощо), так і антропогенне обумовлених (забруднення повітря, поверхневих та підземних вод, порушення геологічного середовища та ґрунтового покриву, деградація рослинності, в тому числі внаслідок рекреаційної дегресії, шум, вібрація та інші порушен­ня природних параметрів довкілля) чинників і потребують підтримки всієї світової громадськості зі збереження, відновлення та охорони.

До списку всесвітньої спадщини (на початок XXI ст.) внесено майже 600 об'єктів, з яких 76 % становлять об'єкти культурної, 21 % - природної та 3% - природно-культурної спадщини, що розташовані в більш ніж 110 країнах світу. Щорічно Список поповнюється приблизно тридцятьма новими об'єктами завдяки діяльності Всесвітньої комісії по культурі та розвитку ЮНЕСКО та національних органів з охо­рони природної і культурної спадщини. Найбільше пам'яток, які вне­сені до Списку і знаходяться під охороною ЮНЕСКО, сконцентровано в Європі (понад половина від загальної кількості), що є наслідком чіткої, цілеспрямованої діяльності державних інституцій європейських країн зі збереження пам'яток природи, історії і культури.

Кожна країна, згідно діючого законодавства, опікується охороною культурно-історичної та природної національної спадщини, яка також становить туристичні ресурси даної країни.

5) Функціональний підхід до класифікації туристичних ресурсів оснований на комплексному характері туристичного споживання і туристичної діяльності з виробництва турпродукту. Комплексність споживання туристичних ресурсів відтворює мотивацію подорожування і ґрунтується на георозмаїтті. Поняття георозмаїття в його конкретно-територіальному наповненні може розглядатися як «родове» щодо туристичних ресурсів. Таке твердження ґрунтується на розумінні мотиваційної туристичної привабливості певних територій як таких, що є відмінними за комплексом ознак від місця постійного проживання туриста.

Георозмаїття є об'єктивним фактом сполученості природничої і соціальної історії, зафіксованим зовнішніми відмінами «від місця до місця». Георозмаїття сформувалось внаслідок адаптації певного етносу до природного середовища, «яке його годує» (за висловом М. Гумільова) і візуально фіксується пейзажними властивостями культурного ландшафту. Культурні ландшафти в процесі культурогенезу змінюються, але в цілому зберігають основні властиві їм риси, які склалися в процесі традиційного природокористування з притаманними тільки йому елементами матеріальної та певною мірою духовної культури, що склалися на даній території. Георозмаїття - категорія динамічна, яка постійно трансформується під впливом інноваційного процесу, посиленого останнім часом дією глобалізації. Сучасні інновації змінюють, часто стандартизують, доповнюючи характерними елементами культури доби глобалізації, традиційні культурні ландшафти, досить лише згадати урба містичні пейзажі великих міст, багатоповерхові транспортні розв'язки тощо. Але георозмаїття, як відміна «від місця до місця», зафіксоване в формах і типах геопросторової організації природокористування, можна розглядати як ознаку туристичної привабливості певної тери­торії. Георозмаїття, його ознаки, що є мотиваційне привабливими для здійснення подорожі і особистого ознайомлення з ними (туристичного споживання), є туристичним ресурсом.

Георозмаїття фіксується ландшафтними відмінами, які є зовнішньою ознакою, та культурними відмінами, які становлять функціональне наповнення виделеної за зовнішніми ознаками етно-ландшафтної геокультурної системи (артефакти матеріальної, духовної та екологічної етнічної традиційної та сучасної культури, подійні соціокультурні факти сучас­ного життя тощо). Ландшафт є закономірним сполученням природних компонентів, що має чіткі просторові обриси. Ці обриси сприймаються як цілісна, закономірна, гармонійна картина з характерними тільки для даної місцевості рисами-пейзажними (зовнішніми) ознаками. Пейзажні властивості ландшафту відбиті в зорових образах, що закарбовуються в людському сприйнятті і містять для людини не тільки інформацію, яка дозволяє орієнтуватися в довкіллі, але й важливі життєві цінності, формуючи світосприйняття. Відомі з численних описів факти сприйняття людиною, яка виросла і сформувалась в певному ландшафті, іншої за пейзажними властивостями території. Так, у людини, що виросла на рівнині, гірські пейзажі викликають разом із захопленням незвичним, почуття незручності і невпевненості;безкрайні пустельні простори (будьте піщана чи сніжна пустеля) викликають у жителя середніх європейських широт відчуття пригнічення і занепокоєння. Те ж стосується й кольорів рідно­го пейзажу: вони вкарбовуються в сприйняття природного оточення і крізь них людина сприймає згодом інші пейзажі, мимоволі відтворюючі їх в звичній гамі. Як зазначає В.П. Семеноа-Тян-Шанський, голландські художники, що звикли до коричнево-зелених кольорів рідних ландшафтів, навіть на полотнах на біблейські та євангельські сюжети, зображуючи Палестину чи Єгипет, подавали суміш голандських пейзажів з римськими руїнами в звичній приглушеній кольоровій гамі. Таким чином, пейзаж є візуально-естетичним сприйняттям довкілля. Візуальний підхід дозволяє виділити в ландшафті характерні риси і на цій основі провести типологію ландшафтів за пейзажними ознаками.

Пропонована типологія побудована на основі міркувань, висловлених В.П. Семеновим-Тян-Шанським. «Дикий» або природний пейзаж є первісним, який за наявністю біотичного компоненту поділяють на органічний, де основною складовою є рослинність, і неорганічний, де основною складовою є рельєф.

Неорганічні пейзажі, які формуються за відсутністю одного з природних компонентів, викликають у людини «пустельне почуття» - самотності, менше вартості, покинутості, врешті-решт, чогось фантастичного, позалюдського. Наприклад, печерні пейзажі формуються в результаті взаємодії земної поверхні, води та повітря, але практично без участі сонячного світла та тепла, яке проникає в печери через численні перепони. Тому, мабуть, з печерами в людській свідомості здавна пов'язані сакральні уявлення (від християнського усамітнення - затворництва до демонології). Культурним є пейзаж, в якому наявні і візуально «прочитуються» антропогенні складові: елементи матеріальної культури чи наслідки людської діяльності. За ознакою зміненості (міри антропоген­ного втручання в природне середовище) культурні ландшафти можна поділити на мінімально антропізовані, де наслідки людської діяльності «вкраплені» в природне оточення (лісогосподарські, транспортні та інфраструктурні) та максимально антропізовані або практично повністю змінені людиною (промислові, урбаністичні). Між цими двома крайніми проявами окультуреності існує безліч перехідних типів (наприклад, різноманітні сільськогосподарські тощо). Таким чином, пейзаж сприйма­ється передусім як певний простір, структурований за співвідношенням природних та антропогенних компонентів в ландшафті.

Пейзажні характеристики ландшафту змінюються в часі залежно від інтенсивності антропогенних впливів. За цією ознакою виділяють п'ять видів пейзажів:

1) первісні, яких не торкнулась людська діяльність (слід зауважити, що таких ділянок в світі стає все менше. Дикими можна вважати, та й то умовно, високогірні території, незадіяні в господарюванні, та високі широти, де немає постійного населення, а провадяться тільки наукові роботи, та окремі території, що за своїми природними умовами непридатні для заселення);

2) напівдикі, в яких наявні певні ознаки освоєння людиною цих територій. Це території, де панує привласнюючий тип господарювання з його обмеженими технологіями, наприклад, мисливські угіддя;

3) культурні, в яких домінуючими складовими є результати людської
діяльності (п