Драми Старицького на історичну тему. 8 страница

Для названих поетичних творів, що в сукупності відбивають святкувальний і трудовий (а в його єднанні з порами року, взагалі з при-родними процесами, а також із мотивами релігійної історії — й міфологічний) цикл, притаманне те саме хитання авторського судження про світ між численними прикрощами (приміром, відкинуте почуття дівчини заможним козаком у вірші "На Купала") та переважними сталими світоглядними основами, вірою й сподіванкою у регенеративну снагу життя, що й більшості творів збірки "Степові думи та співи" (вже аналізованих вище). Видається, суть авторського погляду щодо цієї колізії висловлено у вірші "Під Новий рк": так, "щастя", яке пролітало над світом святкової ночі, найбільші свої дарунки сипало, звичайно, туди, "де веселі та утішні Чулись річі", проте навіть і в ту хатину, "де натомість тілько сльози Із очей гіркі лились", — воно й туди "гляне ніби крадькома, І дивись — хоч на хвилину Зла тіка відтіль пітьма". Зворушливо змальовує поет побутові турботи й радощі селянської сім'ї у віршах "Євдокії", "Сорок святих", "Жайворонки" (останні два з названих тут віршів поєднані між собою сюжетно, поет відтворює народно-міфологічне уявлення, за яким ототожнюються "сорок святих" та сорок пирогів ("жайворонків"), що випікаються на честь свята; безперечно, присутні тут і конотації природного циклу).

Багатьом творам цієї календарно-обрядової групи притаманні кращі риси поетичного почерку поета: зримість зображення, мелодійність, проникливість суб'єктивного чуття. Світлі, життєрадісні, сказати б, "моцартівські" нотки звучать у вірші "Перший дощик", у якому жанрово поєдналися пейзажна лірика, заклинання та гімн:

Хмаронька небо кругом обложила,

Вітер запав і не гра у гаю;

Падай же, падай ти, хлібові сила,

Дощику теплий на свіжу ріллю...

П'є — бо й жада тебе кожна рослина:

Травка нікчемна і жито святе,

П'є, немов матірні груди дитина,

П'є, та радіє, і буйно росте...

Манжура, як, можливо, ніхто інший серед українських поетів XIX ст., тими думками й почуттями, що нуртують у його ліриці, близький до кола переживань цілком певної соціально-територіальної спільноти, а саме — українського землероба — степовика. Включеність останнього у трудовий річний цикл, у діяльні тривоги й клопоти: сіяти, доглядати посіяне, сподіватись погоди, збирати врожай, зимувати, думати про новий господарський етап, — все це спрямовує його зацікавлення на зовнішнє, на предметне (що, звичайно ж, не суперечить глибині почуттів і роздумів), зрештою, здатне відводити від безплідної рефлексії, від дріб'язкової аутичної настроєності. Герой поезії Манжури чутливо вловлює ці турботи й інтереси, солідарний з ними, значною мірою із них виростає, чи не весь кругообіг світу набуває для нього ознак циклічного аграрного календаря. Також і пейзажі, змальовані в багатьох із творів цієї групи, становлять не просто екстер'єр переживань героя, — в них подеколи відбито відчуття рис живого організму, якоїсь, сказати б, рослино-тварино — землі, що виступає водночас і середовищем, і предметом, і самим змістом діяльності людини з українського Півдня. Думається, життєствердні уявлення поета (якщо виелімінувати з них суто релігійні засновки, також вагомі, і пошукувати іще обґрунтувань "земних") наснажені передусім саме цими міфологічними первнями світобачення землеробських гуртів і племен.

Окрім лірики, поетичний набуток Манжури містить кілька творів текстово-об'ємніших жанрів. Збірка "Степові думи та співи" завершується поемою — баладою "Ренегат", твором плану суто романтичного: факту зворушення душі приписується тут вирішальне значення у перебігові історичного епізоду. Зрадник ("недовірок") Гасан, ватажок турецького війська, котрий був колись козаком, бере в облогу православне місто, але великодні дзвони, що назавтра у ньому залунали, чинять незвичайне із почуттями колишнього християнина: він "гірко рида та поклони склада", врешті знімає облогу й зі своїм військом вертає назад. Мотив балади Манжури дещо нагадує пізніше написані поеми М. Вороного ("Євшан-зілля") та І. Франка ("Ор і Сирчан") — із дзеркально-оберненою розстановкою персонажів.

До творів, які поет не вважав можливим включити до складу збірок, належить ліричний цикл (за жанром близький до поеми) "Сум". Маючи сюжет дещо штучний (хвилинне розчарування у служінні абстрактним ідеям, котре невдовзі долається), цикл цікавий розмаїттям ритмічних схем та з'ясуванням важливої проблеми: яка Україна дорога поетові (героєві)? Він стриманий в оцінці явищ її достославної історії (тут він, як, до речі, і у вірші "Декому", близький до нігілізму "кулішівського" зразка), — лише в "духові народу" вбачає запоруку своїх надій.

Чимало зусиль вділив Манжура роботі над поемами — казками. Об'ємних творів цього жанру, до того ж таких, що виступають не простим віршованим записом з народних уст, а є підсумком значної оригінальної роботи митця, нараховується гри. Кожна з них належить до іншого казкового Ґатунку.

Тривалі зацікавлення Манжури — фольклориста "богатирським" епосом різних народів, передусім східнослов'янського ареалу, позначилися на створенні поеми — казки "Трьомсин — богатир" (1885). Тут поет сягає найдавніших шарів казкових мотивів, що включають чудесні перетворення, боротьбу героя — богатиря із почварою — драконом тощо.

Герой, хоч і царський син, але своїми поглядами й поведінкою близький простолюдному середовищу, дотепний розумом, по-своєму справедливий, здобуває перемоги й у казці "Іван Голик" (1886).

Існування в доробку Манжури поеми "Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли" (написана у 1886—1888 роках), безперечно, вимагає порівняння її з казкою І. Франка "Лис Микита" (1890). Обидва твори постали з подібних джерел — мандрівних міжнародних сюжетів з царини "тваринного епосу", найяскравішу обробку яким дав свого часу Й. В. Ґе-ге в поемі "Райнеке-Фукс" (яка є перекладом на новішу німецьку мову поеми Генріха фон Алькмара з XV ст.). Манжура більш залежний від твору видатного німецького поета (перших шість пісень якого із дванадцяти переспівав), хоча й він, як і ще більшою мірою Франко, брав до уваги місцеві фольклорні варіації відомих сюжетів, будував виклад твору із залученням етнонаціональних деталей і под-робиць у характеристиках персонажів та обставинах дії.

У центрі кожного з творів — за жанром вони казки — образ гіперболізовано діяльного персонажа (Лиса, Лисовина), авантюристичного у своїх вчинках, неперебірливого у засобах. Лис тут кривдить багатьох мешканців звіриної держави, дурить недотепного Царя звірів і при цьому щоразу виходить неушкодженим з чергової пригоди. Виклад цього сюжету не може не бути гумористичним, при цьому у Франка гумор не тільки відчутніший (зрештою, виведений на поверхню тексту), а й відіграє більшу роль у конституюванні задуму твору: основна увага зосереджена тут на Лисові Микиті, переважає бачення подій очима саме цього невтомного зухвальця й дурисвіта, читач стає свідком спонтанного зародження його ризикованих відчайдушних проектів, у яких він виходить переможцем, усіх своїх супротивників і опонентів полишаючи ні з чим. У поемі Франка Микита — не просто хитрий лис (з рисою, якою наділила цю тварину фантазія багатьох народів), він виступає веселим, дотепним, життєрадісним уособленням діяча, протагоніста, наразі увільненого від якихось моральних обов'язків. У цій фантазійній умовній іпостасі він переростає рамки відповідного сюжету, постає як сміливий, не без зухвалого виклику, гравець із випадком, котрий готовий все поставити на кін, зрештою, як гравець із долею (якщо це слово доречно вжити до цього ряду персонажів), котрому — саме завдяки його дотепності й сміливості — неймовірно щастить.

Поема Манжури такого виключного зосередження на постаті основного персонажа позбавлена. Як не дивно, її стилізовано — старовинний заголовок ("... про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли") доволі точно відбиває зміст твору, особливості його викладу. Головною темою для поета є не герой, узятий у незвичайності своїх рис, а ланцюг подій, що в них "хитрий Лисовин" бере участь. Поет послідовно, приділяючи належну увагу багатьом іншим персонажам, викладає сюжет (основа якого — пізвання Лисовина до суду — прокреслена твердіше, ніж у вільно-кумулятивному вихорі сюжету казки Франка). Можливо, у Манжури героєві суто номінативно вділено обсягу тексту не менше, ніж у Франковому творі, проте розлогий, справді епічний, сказати б, "гомерівський" виклад "Казки про хитрого Лисовина", здійснений хай не гекзаметром, а 4-стопним дактилем, сковує мобільність характеристик героя (можливу у Франка), більше створюючи враження саморозвитку дії, заданості її неухильного розгортання. Безперечно, і творові Манжури притаманний гумор, інколи явлений безпосередньо, більше — у підтексті, однак його вияви також підпорядковані ритмові епічного повістування, яке постійно змушує автора до зовнішнього зображення (приміром, у картині суду: "... Стілько зібралось усякого звіру, Птиці злетілось, що й ліку не мало, На Лисовина усе те напало, Кожне волало тут: "Смерть бузувіру!" Ось у палати царські полізли... Враз, мов ті бульби в жаркім казанові, Позви усякі, малі і здорові, Над Лисовином, мов хмара, нависли. Лис не робіє ж, на те не турає, Річчю усіх, мов голицею, чисте, Скрізь він виходить і правий, і чистий, Ловко усім забузан забиває...").

Зазначена різниця у функціональному значенні заголовного образу та в особливостях присутності гумору позначається і на самому художньому смислі творів: у Франка казка переростає у метафізику демонічно-дотепного авантюризму (і відтак збагачує однією з незвичайних, але істотних рис Франкову творчість загалом), у Манжури — підсилена окремими "викриттями" дрібних чи більших лиходійств ледь не всіх опонентів Лисовина, спроможна створювати враження дещо похмурої картини загальної "корумпованості" степового й лісового звірячого співтовариства, у якому Лисовин виділяється завдяки тому, що хитріший і пронозливіший за всіх інших, також не безгрішних.

Водночас варто зазначити, що знайдений Манжурою спосіб викладу дозволяє поетові змалювати чимало цікавих, колоритних, предметно зримих картин (одна з них, наприклад, в епізоді з Ведмедем, що, піддурений обіцянками меду, втрапляє у розколину колоди, та, побудивши мешканців оселі, намагається скоріш увільнитись: "Чув наш сердега і ґвалт той, і галас, Острах смертельний окутав тімаху, Щиро напнувсь він чимдуж та із страху Видер хоч пику. Аж горе! Досталось Шкуру і здерти по самії вуха. Господи, кров залила йому очі, Випручить лапи ж — не має вже мочі: Рветься, сердешний, колодою буха..."), а ритміко — метричний малюнок (що нагадує відповідні експерименти далеко пізнішого часу, зокрема поезії А. Малишка), синтаксично складний, сповнений анжамбеманами, неодноразовими виходами не лише поза межі рядка, а й поза межі строф, щільно сплітає повістування в одне стильове ціле і не може не розглядатись як істотне збагачення версифікаційної практики поета.

Поезії Манжури притаманне багатство не лише метрико — інтонаційне (не залишився не апробованим поетом жоден із п'яти силабо-тонічних віршових розмірів, причому у численних варіаціях із різною кількістю стоп), що, в цьому аспекті, наближує роботу Манжури, разом із дещо пізнішими експериментами П. Грабовського, до широкої віршової палітри І. Франка. Певним багатством відзначається й жанрова система поета, у якій можна віднайти як зразки найбільш сучасної для нього лірики, так і реанімовані ним жанри народної поезії (наприклад, врочиста величальна пісня "Обжинки" тощо). А беручи до уваги стильові варіації поетичного письма Манжури (із помітними відмінностями між ними), а також пошуки автора у художній образності, варто констатувати беззаперечне розмаїття, що є істотною рисою творчості поета і робить її яскравим явищем української поезії XIX століття.