Історична тема в драматургії І. Карпенка-Карого

Особливе місце у творчості митця займає історична п'єса. Саме вона зазнала найбільших цькувань цензури через її патріотично-волелюбний дух. Зображаючи часи Хмельниччини, Руїни, боротьби запорожців із турками, автор спирається насамперед на народні джерела та народну оцінку подій. На історичні теми написані твори «Паливода XVIII століття», «Бондарівна», «Гандзя», «Лиха іскра», «Сав'а Чалий». Ці п'єси яскраво виявляють основні тенденції творчості драматурга. Якщо «Бондарівна», «Гандзя», «Лиха іскра» наділені ознаками мелодрами, то «Сава Чалий» — зразок високої трагедії; Це стверджують усі автори праць про Карпенка-Карого. Цей твір, зважаючи на значущість порушеної проблеми і художню її реалізацію, вважається вершиною поезії класичної драми. Тут на матеріалі XVIII століття осуджується ренегатство, зрада інтересів народу. За концепцією розвитку ситуацій, глибиною осягнення історичної істини, багатством відтворення людських характерів, широкого історичного фону цей твір можна порівняти із шекспірівськими історичними хроніками. Найвищим зразком історичної героїко-романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною. Робота над твором тривала довго — понад рік. Почавши трагедік взимку 1898 р., автор лише навесні 1899 р. закінчив її (надруковане п'єса цього ж року в журналі «Киевская старина», т. VIII—IX). Працюючи над цією «штукою широкого змісту», Карпенко-Ка-рий у листі до сина Назара (від 25 лютого 1898 р.) зауважував, ще «сидить і читає історичні матеріали». І справді, листи, спогади сучасників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність автора з історичними джерелами і насамперед з оповіданнями Антонія. (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччини прошлого века» видруковані з приміткою «Перевод с польского» в «Киевской стари-не» за 1887 рік, з працею М. Костомарова «История казачества і памятниках южнорусекого песенного творчества» та ін. Традиційно і ця трагедія Карпенка-Карого починається з просторо експозиції — численних розповідей селян і гайдамаків про безчинства польської шляхти по селах, про зростання податей і форл одробітку, про наругу і жорстокість, що її чинять визискувачі на; простим людом.

__

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧІ СТАРИЦЬКИЙ

ДРАМАТУРГІЯ М. П. СТАРИЦЬКОГО

Перу Старицького належить драма «Талан» (1893), цілком присвячена інтелігенції. Зображені в драмі події відбуваються у добре знайомому драматургові театральному середовищі, розкривають складний і хвилюючий світ духовного життя провінціальних акторів. Письменник показує їх побут, важкі умови праці, взаємини між собою і з можновладними представниками панівних верхів. У центрі уваги Старицького — становище митця в дворянсько-буржуазному суспільстві, питання про місце й роль мистецтва в житті народу, про шляхи його розвитку і ставлення до нього різних класів і прошарків на Україні в кінці XIX ст.

У центрі драми «Талан» — обдарована артистка Марія Лучицька, на прикладі життя і мистецької діяльності якої драматург підніс і розв'язав з демократичних позицій ряд найважливіших питань, які хвилювали громадськість в часи створення п'єси. Любов до театру в Лучицької спалахнула тоді, коли в її серці пригас вогонь кохання до молодого поміщика Квітки — людини багатої і впливової в своєму середовищі. Вступивши на сцену з найблагороднішим наміром служити народній справі, Лучицька стає свідком брудних інтриг та повсякденної боротьби, що точиться в театрі і навколо нього. Одні вважали, що театр — це тільки джерело прибутку. Інші були переконані, що театральне мистецтво повинно бути виключно розважальним, що не його справа нести в маси глядачів серйозні думки, високі ідеї. Треті — а серед них і Лучицька — вірили у високе суспільно-виховне призначення театру. «Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою,— говорить колега, щирий приятель і однодумець Лучицької Безродний,— але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його».

Ця принципова протилежність у поглядах на роль мистецтва в суспільстві лежить в основі конфлікту драми і пронизує весь її зміст, хоч прямих дискусій чи хоч би розмов на цю тему між дійовими персонажами, власне, немає.

На ниві мистецької діяльності Лучицька знову зустрічається з тими самими підступами і злощастями, котрі отруювали їй життя до вступу в театр. Першим її ворогом стає суперниця по сцені бездарна акторка Квятковська, яка раніше виконувала перші ролі і небезуспішно залицялась до Квітки, а з появою в театрі Лучицької мусила відійти на другий план.

Деспотичний і грубий антрепренер Юрій Котенко, продажний писака-репортер газети Аврам Юркевич та їхні прихильники підтримують колишню примадонну і створюють нестерпні умови для творчої роботи талановитої артистки. Задушлива атмосфера в театрі призводить Лучицьку до розчарування й зневіри, знесилює її в боротьбі за високе мистецтво. Тим часом до неї повертається Квітка, клянеться в щирості свого кохання, благає простити йому колишні провини, просить згоди одружитися з ним, погрожуючи, що в разі її відмови він вкоротить собі життя.

Після тривалих вагань, тяжкої душевної боротьби, під тиском жалю і не згаслого почуття кохання до Квітки, Лучицька повірила його запевненням, зважилась залишити сцену і стати його дружиною.

Та не знайшла вона щастя серед розкоші й блиску, якими оточив її Квітка. Наболілу душу в'ялила журба, невгасима дошкульна тута за сценою, за товаришами по мистецтву. Зла свекруха при кожній нагоді намагалась очорнити її перед сином. Безвольний чоловік, що швидко збайдужів до дружини, все більше піддавався намовам матері. Вирвану нею сторінку з переписаної колись ролі Квітка вважає листом коханця до дружини, ревнує її до літнього суфлера, який проїздом завернув у його маєток, щоб подякувати благодійниці — колишній товаришці по праці в театрі — за турботу про його дочку. Зрештою Квітка, який не так давно присягався Лучицькій кохати до останньої хвилини життя, заявив Ш, що вона може йти куди хоче. В горобину ніч зневажена і скривджена Лучицька залишає осоружний їй поміщицький дім. «Пішки піду! — говорить вона рішуче. — Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і недокатовують... Ходім!»

Марія Лучицька повернулася на сцену, і знову розквітнув її блискучий талант. Але фізичні й моральні сили артистки-ослабли, здоров'я було підірване. В день вистави, в якій Лучицька мала виконувати головну роль, перед самим підняттям завіси вона знепритомніла. Квітка тоді-був у театрі, сидів разом з Квятковською в одній ложі. При появі на сцені Лучицької він втратив рівновагу, зірвався з місця, вигукував образливі слова. Почувши його голос, вона непритомніє вдруге, на цей раз уже на сцені.

Закінчується трагічна історія життя артистки хвилюючим епізодом: тяжко хвору Лучицьку прийшли привітати українські і російські студенти — палкі шанувальники її таланту, відданого театру, народові.

Марія Лучицька помирає, оточена вірними друзями — товаришами по мистецтву, з думкою про долю рідного театру, з вірою у його велике майбутнє.

Драму «Талан» М. Старицький присвятив геніальній українській артистці Марії Костянтинівні Заньковецькій, до якої ставився з великою шаною. Вона ж певною мірою була прототипом Лучицької. Ряд епізодів п'єси автор взяв з біографії Заньковецької, навіть не дуже змінивши їх. Так, наприклад, розмова Лучицької з редактором газети Антиповим досить точно відтворює спробу редактора реакційної газети «Новое время» О. Суворіна переманити Марію Костянтинівну на сцену імператорського театру. В образі Ганни Кулішевич не важко впізнати артистку Ганну Петрівну Затиркевич-Карпинську. Степан Іванович Безродний — «середніх літ пан, спочатку антрепренер, а далі помічник режисера» — своїм характером, поглядами, ставленням до театру і до акторів, нарешті, низкою біографічних моментів нагадує самого М. Старицького. Проте це не звужує типовості образів драми і не зменшує сили її реалізму. Драма «Талан» належить до кращих зразків української реалістичної драматургії.

Сценічне життя п'єса розпочала в бенефіс М. К. Заньковецької в Москві 26 березня 1894 p., де в той час гастролювала трупа М. Садовського. Роль Лучицької бенефіціантка зіграла тоді з величезним успіхом, але пізніше відмовлялась від неї, мотивуючи це тим, що їй тяжко грати саму себе.

Традицiї та новаторство драматургiї Марка Кропивницького (за п'єсами "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зiйде, роса очi виїсть", "Глитай, або ж Павук")

Марко Кропивницький увiйшов в iсторiю українського мистецтва як великий актор i талановитий режисер, драматург, автор популярних пiсень. Вiн сам при нагодi створював декорацiї до спектаклiв, захоплюючись живописом. Та особливо глибоко розкрився його талант у драматургiї. Вiн автор десяткiв п'єс. Iнколи вони писалися поспiхом, гарячково, щоб задовольнити репертуарний голод, i тому часто пiсля прем'єри драматург знову правив, змiнював, викреслював. Але, незважаючи на це, i сьогоднi його п'єси становлять окрасу репертуарiв багатьох театрiв.

Найвиразнiшою ознакою його драм було гармонiйне поєднання української етнографiї з актуальними проблемами суспiльного життя, де виразно розкривалося тяжке i водночас високодуховне народне життя.

П'єса М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю" зна-йомить нас з гуртом сiльської молодi середини XIX столiття. Її дуже цiкаво читати, бо весь час напрошуються паралелi iз сучасною дiйснiстю; щось сьогоднi здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: "Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слiд чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли нашi дiди й батьки… Хазяйку на вечорницях поважать i шанувати, як матiр, з дiвчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дiвчина - то є краса i честь усього села".

Упродовж усiєї п'єси Кропивницький доводить, що найголовнiше - це вiрнiсть своїм моральним законам. Їх дотримувалися нашi прадiди довгi столiття, i до них нам треба повертатися.

Мотиви кохання панича з селянською дiвчиною, яке закiнчується для неї трагiчно, ми знаходимо у п'єсi Кропивницького "Доки сонце зiйде, роса очi виїсть". Вона читається на одному подиху, бо сповнена динамiчностi у розвитку подiй, характери героїв виписанi дуже колоритно, життєво.

П'єса схожа зовнi на мелодраму - такою її роблять перебiльшенi пристрастi, драматичнi ефекти пiд час зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. I селянська дочка Оксана, що прагне навчитися грамоти, i Горнов, новий тип iнтелiгента, якому близькi народницькi iдеї, i пристосуванець та перевертень Гордiй Поваренко - всi вони реалiстично змальованi на тлi сiльського життя та стосункiв бiдноти з багачами.

Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соцiально-побутовiй драмi "Глитай, або ж Павук". Вiн дуже виразно змалював сiльського лихваря, що дає пiдстави назвати цю соцiальну п'єсу найвищим досягненням драматургiчної спадщини митця. У нiй вiдтворено одну з типових жахливих трагедiй дожовтневої дiйсностi - загибель молодої жiнки через пiдступнiсть представникiв панiвного класу. Спершу менi здалося, що Кропивницький вдався до показу традицiйного любовного "трикутника", та заглибившись у текст, я зрозумiв, що, хоч iнтимнi й темi й вiдведено багато мiсця, та вона вiдiграє лише допомiжну роль. Головне - розкриття психологiї новоявленого експлуатато ра як уособлення темної сили на селi: "На що ж i грошi тобi, на бiсового батька вони, коли на них не можна купити увесь свiт?" Укiнцi п'єси гине Олена, чиї думки i мрiї про щасливе життя розбиваються об мур соцiальної несправедливостi; Бичка вбиває Андрiй, який бере цей грiх на душу, аби покарати за пiдлiсть хижака - лицемiра. Та ще довго у моїй душi залишається почуття огиди i презирства до Бичка, що є "павук, одне слово - павук". Жаль страдницю Олену й працьовитого Андрiя, яких спiткало тяжке випробування.

Мабуть, у тому i полягає неперевершений талант М. Кропивницького, що його п'єси пiсля прочитання ще довго бентежать душу, примушують замислитись над дiйснiстю, над нормами моралi й особистим життям.