Драми Старицького на історичну тему. 2 страница

Самобутня концепція вольової особистості притаманна поетичній і драматургічній творчості Лесі Українки, починаючи від "Contra spem spero" збірки "На крилах пісень" і закінчуючи образами Донни Анни і Дон Жуана з драми "Камінний господар". Образ такої особистості окреслено на початку у зв'язку з мотивами ночі, що породжують широкі метафоричні конотації як особистісного, так і суспільного плану ("Безсонна ніч", "Досвітні огні", "Сон літньої ночі"). Для другої збірки характерне широке розгортання тем оновлення, переродження людини, вольового подолання розпачу, зневіри й поразкових настроїв ("Горить моє серце...", "До Музи", "О, знаю я, багато ще промчить...").

Своєрідним ліричним підсумком розвитку концепції героя Лесі Українки можна вважати образ, створений у третій збірці поетеси, зокрема в циклі "Ритми". Переважним його змістом є духовно-інтелектуальне піднесення особистості, розгорнутої в індивідуальному (стосовно певних моментів — навіть індивідуалістичному) самоусвідомленні, внутрішньо вільної, одрізненої від юрми, розмаїтої своїми зацікавленнями й виявами (..."О, як то тяжко тим шляхом ходити, широким, битим, курявою вкритим, Де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни..."). В усвідомленні й переживанні власної самості ця особистість черпає силу, що робить її здат-ною втримати на собі увесь навколишній світ, вона сама — джерело власного саморуху, метафорично представленого як рух на "верхів'я золоте" у горах. Не якимись зовнішніми спонуками, а самодостатністю й внутрішньою волею пояснено її обов'язок щодо інших, якому вона залишається вірною, вбачаючи у своїй позиції не тимчасове й злободенне, а перегук часів ("...Хто мене поставив Сторожею серед руїн і смутку? Хто наложив на мене обов'язок Будити мертвих, тішити живих Калейдоскопом радощів і горя? Хто гордощі вложив мені у серце?.."). Ця вільна воля, вільний вибір людини, опертя на себе саму зумовлює її духовну висоту в поєдинку з долею, намагання її за всіх обставин реалізувати власний етичний кодекс.

Вільний від уявлень про легкі перемоги, подібний індивідуалізований образ особистості (до створення його, окрім названих трьох поетів, долучилися також О. Маковей, Уляна Кравченко, П. Грабовський, Дніпрова Чайка, В. Самійленко), хоч і не позначений предметною барвистістю, переконливою для загалу привабливістю, знаменує собою прискіпливий пошук психологічної правди, заглибленість у складність становища людини в світі.

Ще один напрям поетичної розробки образу особистості, позначеної новими рисами, — це його екстенсивна розбудова, вагоме наповнення співвіднесеної з ним суб'єктно-персональної "фрейми" (рамки) різноманітними й різноспрямованими мотивами, проблемами, описами, що мають на меті гармонізувати цей образ, представити його як особистість відносно цілісну, зрештою, просто цікаву, з розмаїтими суспільними, культурними й життєвими інтересами. До цього широко окресленого напряму належить творчість чисельно значної групи поетів. Не кажучи про цілий масив творів різних авторів тематики суто "житейської", йому прита-манний і вищий, піднесений над буденністю, рівень. Най- промовистішим прикладом може слугувати культурно-філософського плану поезія В. Самійленка й та частина лірики Б. Грінченка, яка емоційно оживлює сповідувану письменником просвітницьку ідею, а втім, ще більше — та, яка уникає дещо спрямлених "борцівських" характеристик героя (наявних у низці інших творів поета) й світоглядно виходить за межі такої ідеї. До розбудови цього напряму активно долучились своєю творчістю також І. Франко, Леся Українка, М. Старицький, О. Козловський, О. Маковей та інші.

Певною мірою осторонь оглянутих типів особистості, об'єднаних концепцією діяльного суб'єкта та його відкритістю до світу, перебуває переважна частина поетичної творчості "пізніх" романтиків — В. Александрова, С. Воробкевича, П. Куліша. Канонізовані формули дещо скутого, позірно "романтичного" почуття не дають змоги героєві творчості перших двох із тут названих поетів вийти далеко поза межі елегійності. Герой Куліша дещо інший, зайнятий ненастанною боротьбою за власну специфічну точку зору, проте його полемічна зосередженість також відмежовує від нього чимале коло можливих переживань і сприйнять. Особливою є позиція Я. Щоголева. Незважаючи на містку інкрустацію своїх сюжетів точними й колоритними реалістично-натуралістичними деталями, що виявляє в поетові тривке й багатобічне зацікавлення життям та помітно розширює успадкований ним досвід романтизму, автор загалом не намагається співвіднести все це із якимсь цілеспрямовано створюваним суб'єктним образом. Поет, рішуче відрізняючись у цьому від інших, по суті не пропонує якогось "героя"-сучасника, уникає відповіді на запитання про конструктивні параметри бачення світу й дії в ньому (можна згадати, що літературознавці минулих поколінь, озброєні відповідною термінологією, бачили Щоголева продовжувачем засад "найпохмурішого", "найконсервативнішого" романтизму). Своєрідною відповіддю поета на ті ідеали, які сповідує "нова людина" XIX століття, є вірш "Сподівання", де виведено образ "прозирника", якому не йме віри поет і чиї пророцтва його не надихають. Представлений Щоголевим напрям творчого розвитку, прикметний справді поетичним баченням життя, але водночас позначений рухом "не в ногу", не заодно з переважною більшістю літераторів, є по-своєму важливим і цікавим, містячи в собі не підкорені своєму часові ознаки самобутності.

Тією чи тією мірою схожими на позицію Щоголева видаються світоглядні й естетичні засади ряду творів, у яких присутня явна чи прихована полеміка зі своєю добою, не лиш дистанціювання від суспільного й громадського руху, а й неприйняття історичного руху взагалі. Одна з тем, у якій це виявляється, — насторожене ставлення до цивілізаційного "прогресу", засвідчене в "степових" мотивах ряду поетів (В. Александров, Л. Глібов, П. Куліш, Я. Щоголев, І. Манжура), похмуре спостереження ними спроб "освоєння" степу, запровадження на місцях колишньої вольниці ознак сучасного побуту із його злиднями, денаціоналізацією й деморалізацією. Узагальнене звинувачення нових часів, із якими конфліктує давня романтична свідомість, долучено подеколи й у тему нищення заповідної природи ("Плакучий ліс" С. Воробкевича).

У розробці образу особистості вирізняється в цей час і "нігілізаційна" лінія, досить строката за своїми складниками та спрямуванням тем. У ній виступає образ героя, більшою чи меншою мірою протиставленого загальноприйнятним цінностям. Йдеться про активно-заперечні, сатиричні, інфернально-гумористичні інтенції, поодинокі чи численні елементи яких містяться в поезії О. Маковея, С. Яричевського, М. Лозинського, М. Кузьменка, у ряді відповідних творів Я. Щоголева.

Поезії 80—90-х років значно більшою мірою, ніж раніше, підвладна складність і суперечливість почуття. У вірші "Осінній вітре, що могучим стоном..." І. Франка драматично загострена уява героя намагається визначити ціну "осінньому" стану людини перед безмірністю й вічністю природи й усесвіту, репрезентантом яких наразі виступає вітер. Шкода йому буде цієї людини, так, як шкода зникаючого розцвіту літа ("... Тобі жаль сонця, цвіту, дня літного..."), чи, може, він погірдливо відсторонюється від старіння людської істоти, зневажає її слабкість, її податливість загибелі? Чи, може, вітер виступає своєрідним гробарем, покликаним змести рештки живої одиниці? "О вітре — брате! Як мене побачиш Старим, зів'ялим, чи й по мені заплачеш, Чи гнівно слід буття завієш мого?.." Резонансне звучання цього сонета створене тим, що тут ідеться не про якусь абстрактну людину — поет залучає сюди бентежне, живе "я" свого героя, котрий веде виклад від свого імені, сам спостерігає бунтівливе бушування вітру та звертається безпосередньо до нього. Ще один додатковий вимір цього твору — в персоніфікованому зображенні бурхливої картини осінньої природи — немов якоїсь міфологічної боротьби, битви ("... Що хмари люто гониш небосклоном, Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати..."), за участі безсмертних казково-міфологічних гігантів, посеред якої стоїть герой із усвідомленням своєї конечності та з надією на бодай згадку про своє земне буття.

Драматизм душі, коли вона залишається до кінця не почутою в діалозі, а можливо й зіткнулась із неможливістю висловити найзаповітніше, окреслено у віршах "Одна пісня голосненька, а друга німа..." Уляни Кравченко, "Болить душа твоя? мовчи!.." Б. Грінченка. Не впізнаючи свій звичний образ, вдивляється у дзеркало герой вірша О. Козловського ("У дзеркалі"), пристрасно запитує себе, де все те обіцяне, що мало бути вписане "у вічності безмежній карті", тим часом як виразно відчутним і безвідкрутним постає закінчення життя. Драматичним запитом героя, звернутим до себе, підсумовано змалювання осіннього лісу у вірші "Листопад" Я. Щоголева, спроектоване водночас на внутрішній світ індивіда.

У великій психологічній складності постає в поезії цієї доби любовна тема. Суто зовнішня амплітуда її — від захопленого зображення стану закоханості ("Не бачити тебе одну годину..." В. Щурата, "Ти сном був, що його житіє нам же сповняє..." Уляни Кравченко, "Стоїть умерти!" К. Попович, "Ні дверми, ні крізь віконце..." К. Устияновича та ін.), піднесеного вислову взаєморозуміння сердець (любовна лірика П. Куліша у "Дзвоні") — до відповіді гіркого досвіду обманутого почуття чи уявлення ("Якби я знав її душі пустоту..." П. Панченка, цикл "Semper idem" О. Маковея, окремі вірші

М. Лозинського). Проте, безперечно, найзмістовнішими є ті твори, в яких розкрито внутрішню складність самого любовного почуття, його суперечливість і багатовимірність.

Значним здобутком у такому розкритті цього ліричного переживання є ряд творів збірки І. Франка "Зів'яле листя" ("За що, красавице, я так тебе люблю...", "Я не надіюсь нічого...", "Привид", "Смійтесь з мене, вічні зорі...", "Як не бачу тебе...", "Не можу жити, не можу згинуть" та ін.). Герой — у полоні суперечливих вражень, бажань, почуттів, викликаних зустріччю із незвичайною для нього жінкою ("... Неначе блискавка ярка, Що зразу сліпить очі, Що враз і тішить, і ляка, Ніч робить з дня, день з ночі, — Отак для мене був твій вид І розкішшю й ударом. Я чув: тут смерть моя сидить, Краси вповита чаром..."). Автор досліджує внутрішнє розщеплення особи героя, який відчуває свою любов як найвище піднесення духу й розуміє водночас неможливість взаємності, бажав би увільнитися від свого наслання — й щоразу по-новому, ще сильніше вчарований коханою істотою. Розкривається амбівалентність почуття, коли герой у моментах гострого самоусвідомлення одночасно перебуває й зовні свого стану, й у злитті з ним, а чинячи умовний замах на свою любов, вражає самого себе ("Я нелюд! Часто, щоб зглушить...").

Збірка "Зів'яле листя", бувши гімном любовному почуттю, представляє його і як темну, ірраціональну силу, наслання, якого герой не може здолати. Збірка постає твором неоднозначним щодо цілісності "ліричної драми" та особливо щодо смислу її фіналу. Позірно її сюжет є прямуванням до вже заявленої "смерті", власне, нібито до самогубства героя, не здатного далі жити без коханої, котрою володіє інший і котра не відповідає на почуття героя. Тим часом існує розгалужений, багатий "внутрішній сюжет" цієї "драми", змістом якого можна вважати посилення інтелектуального сприйняття героєм свого почуття, спроби знайти йому інші виміри, ті, що зрештою знаменують вихід і увільнення. Центральне місце належить тут філософсько-теологічній дискусії героя із самим собою (одна з його іпостасей набуває вигляду сповненого скепсису та іронії чор-та), герой пробує освоїти інший стан — стан філософськи наповненої "байдужості". Взагалі введенням філософських мотивів у "третій жмуток" (третю частину "ліричної драми") сюжет із нещасливо закоханим героєм, можливо, не так узагальнюється, як доосмислюється й переосмислюється, підноситься на новий психологічний і естетичний рівень. Зайнявши кульмінаційну точку в композиції твору, ці мотиви наразі перебирають на себе його головні смисли, відкривають, а далі й посилюють можливість розуміти умовність, уявність фінального "самогубного" вчинку героя, вбачати елемент певного припущення щодо нього. Рішуче художнє збагачення твору також пов'язане з імплікацією цих мотивів, без яких загальний сюжет "ліричної драми" з розташованими у відповідній послідовності ліричними творами мав би вигляд дещо архаїчної, тривіальної історії, в якій лише значними стильовими зусиллями можна було б уневиразнити сюжетні ходи, жанрово притаманні мелодрамі або "жорстокому романсу". Здійснюване таким чином філософське пе-реосмислення поставило цілісний образ книги на рівень із досконалістю включених у неї віршових творів.

Глибина й складність індивідуального переживання яскраво виражена в ліриці Лесі Українки — як із домінантою медитативно-розмисловою ("Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона..."), так і з емотивною ("Не співайте мені сеї пісні...", "Горить моє серце, його запалила...", "Давня весна).

Існує чимала група творів, у яких складність переживання суб'єкта представлена у формі роздумів ("Під вечір" О. Левицького, "Весна і осінь" О. Романової, "Як схиляєшся до броду..." О. Дубенського, "Хочеш вік прожити марно ти?..", "Ще змога є...", "У кого плачуть очі..." Б. Грінченка, "Метаморфози" П. Куліша, "На заході сонця пожаром..." В. Щурата). Настроєво-емоційний тон переживання вбирає в себе більш чи менш виразні протиставлення. Домінування або ж виокремлення роздуму (аж до сентенційності — в циклі "Паренетікон" І. Франка), ґрунтовне розроблення ним цього жанру постають своєрідним відповідником художньо-філософського афористичного жанру європейської культури (Б. Паскаль, Г. К. Ліхтенберг, Й. В. Ґете, Ф. Ніцше).

80—90-і роки — розквіт української філософської поезії. Деталізацію про-відних філософських мотивів, формулювання нових художньо-філософських ідей і настроїв зумовлено як розвитком національних та інонаціональних традицій жанру, так і ще більшою мірою загальною розбудовою концепції особистості в поезії саме того часу.

Суттєва для зазначеного періоду конфліктна особистісна проблематика проявляється в поетичному творі здебільшого в концептуально-понятійному плані. Дещо втрачаючи на емпірично-чуттєвій багатогранності та на цілісності образу героя, автор такого твору увиразнює й загострює антиномії його вчинку, стану, уявлення, здогаду, видобуває поетичне звучання з багатства опозицій і дистинкцій, що гостро переживаються суб'єктом. Інтенсивність індивідуального первня, яка в одних випадках (як-от у "Відцуралися люди мене..." І. Франка) виявляє себе експресією почуття, у твоpax філософської поезії постає напругою роздуму, понятійного означування художньої ситуації чи рис характеру.

Тогочасна поетична думка обертається в колі насамперед таких етико — філософських колізій, у яких прозирають ті чи ті алюзії стосовно національного руху України. До них належить, зокрема, інтерпретація біблійних сюжетів у поемах "Самсон" Лесі Українки, "Дебора", "Юдіта" Олени Пчілки, "Терновий вінок" О. Маковея. Взаємне прояснювання духовної проблематики віддалених епох української історії (часу дії твору та часу його написання) відчутне в "Івані Вишенському" І. Франка. Філософський потенціал сюжету недостатньо розгорнуто в поемі Б. Грінченка "Ярина", проте твір засвідчує, що традиційна історична тема може набувати нового, поглибленого звучання, зокрема при окресленні в історичному епізоді тих "межових" обставин особистісного вибору (у поемі — можливість утечі козака й дівчини з обложеного міста), які дають змогу розгорнути аргументацію узагальненого світоглядного плану.

Серед цих поем вирізняється "Похорон" І. Франка — твір складних, драматичних почуттів. Герой поеми під час боротьби схиляється до думки про передчасність перемоги повстанців, яких є сам проводирем. Поет відсторонюється від занадто простого, нібито цілком "ясного" й безкомпромісного розуміння відступництва, яке саме в такому вигляді було предметом зображення в попередній поетичній традиції (nop. баладу "Ренегат" І. Манжури), посилює відчуття стражденної суперечливості, двозначності становища, зрештою, роздвоєння героя. Заплутавшись у трактуваннях поняття духовного аристократизму, він своєю зрадою рятує нібито "вищу" культуру недавніх ворогів від можливого натиску темних мас. Поразка черні має, на його думку, сприяти формуванню в неї благо-родного героїчного ідеалу. Проте ці аргументи про якусь справжню духовну вищість не усувають його власного усвідомлення себе як зрадника, у спробі зрозуміння автором поняття відступництва (зради), коло по суті замикається.

Поема І. Франка, як і деякі з названих, поглиблювала проблему маси й лідера, особи й народу. В самій постановці цієї проблеми ще відчутні відгомони романтичних (зокрема, "карлейлівської") концепцій "героя" та надто велика довіра до біблійних сюжетних зразків. Суттєвим корегуванням схематизму стосунків "вождя" ("пророка") й маси стало художнє осмислення українською поезією досвіду масових рухів 900-х років. Підхід до ускладненішого розуміння феномена народу, допущення думки про непояснюваність раціоналістичними уявленнями поодиноких явищ масової поведінки подибуємо вже у 80-х роках в окремих віршах самого Франка, також ІЗ. Грінченка ("До народу", 1885), трохи згодом — Лесі Українки. Суперечливість і труднощі історичного поступу народу, драматизм долі того, хто чує в собі поклик його скерувати, переконливо окреслені Франком пізніше в поемі "Мойсей".

Етико — філософська проблематика ряду поетичних творів цієї пори розкривається в інтелектуальному пошуку основи буття — в позірно-абстрактному, найузагальненішому плані роздумів, які, проте, тісно пов'язані зі світобаченням духовно глибокої особистості.

Справжні основи буття є сфальшованими в ідолопоклонстві, фанатичній релігійній вірі — така думка постає зі змалювання життя первісного племені в поемі "Молох" О. Маковея. Повалення бога у фіналі твору відбувається надто просто; автор анахронічно переносить у давні часи уявлення сучасного йому європейця — вільнодумця, не беручи до уваги думки про звичаєворегулювальну функцію релігійного міфа в первісному суспільстві.

Ширші світоглядні параметри відзначають поему "Ех nihilo" І. Франка. Цей філософський монолог-роздум може прочитуватись як утвердження раціоналістичної (позитивізм, "ліберальна теологія") думки XIX ст. про те, що "не Бог людину, а людина Бога з нічого створила". Поема вирізняється багатоголоссям суб'єктних позицій. Виклад ведеться від імені персонажа, в образі якого типізовано риси новітнього вченого. Крім того, певні змістово- та формально-стильові особливості поеми виявляють складне ставлення поета до висловлюваних в ній ідей. Воно, з одного боку, дещо іронічне щодо оцінки "атеїстом" свого "відкриття", яке саме собою містить не менше загадок, ніж допущення існування Бога. З іншого боку, формулювання, якими в поемі підсумовано загальний шлях філософського (спеціально "атеїстичного") досвіду, мають виразно суб'єктивні ознаки, в них привнесено власне авторські художньо- філософські уявлення про світ і діяльну особистість ("...А я? Моє Відкриття — пустота, ніщо в тім місці, Де досі всього бачили основу Моє відкриття — воля і простір, Котрий заповнювати треба трудом І дослідом століть..."). Отже, чи має рацію змальований тут "атеїст", чи ні у питанні постання ідеї Бога (висновок не є безспірним), проте в будь-якому разі перед новими поколіннями відкрите ще неосвоєне неозоре поле діяльності думки. За своїм значенням і сенсом такі уявлення виходять за межі представленої в "монолозі" теологічно-атеїстичної суперечки й являють собою концептуальну світоглядну основу певної сфери поетичної творчості самого І. Франка та деяких мотивів української поезії XIX ст.

Різними за висновком, але спорідненими за своїм драматичним характером є переживання неуникненості смерті, хисткості підвалин земного життя — в окремих творах В. Самійленка ("Непевність"), Б. Грінченка ("Хвиля за хвилею плеще й зникає...", "Труна в землі, могила над труною..."), О. Маковея ("Нічна думка", "Елегія"), І. Франка ("До Дранмора, прочитавши його поему "Requiem"). Роздум ліричного суб'єкта позначений тут як намаганням постулювати тривкість духовно-культурних цінностей, так і болісним сумнівом у наявності будь-якого сенсу буття, у можливості бодай умовної форми безсмертя індивіда.

Гострота таких колізій представлена і в поемі "Герострат" В. Самійленка. Відомий з історії вчинок — спалення храму Артеміди Ефеської — герой цього твору здійснює не через бажання прославитись, а з відчаю усвідомлення неминучості своєї смерті, гадаючи бодай у такий спосіб зберегти в віках своє ім'я. Певна однобічність (зокрема, сумнівність такого "безсмертя", моральна глухота героя у ставленні до культури та до "безсмертя" істинних творців) і суперечливість його образу в окремих деталях по-своєму слугують авторові для підкреслення непримиренності цього індивідного типу зі своєю смертністю та, можливо, пояснення — звісно, не виправдання — його почуття образи на весь світ за свою малоспроможність, "невдатність" — не тільки в конкретному, а й у ширшому сенсі: перед вічністю світу.

У суперечку з приводу означеної проблематики цікавий мотив вносять окремі поетичні твори Франка. Уже в одному з віршів "Зів'ялого листя" міститься емоційне допущення відмови від ідеї безсмертя душі (теза, що "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!", героєм, у своїх особистих нещастях збайдужілим до життя, сприймається як знущальна: "Жорстока думка, дика фантазія, Лойоли гідна й Торквемади! Серце холоне й тьмиться розум..."). В інший спосіб гадка: а чи, власне, потрібне людині безсмертя, розгорнута в "Легенді про вічне життя": персонажі цього твору, не знаходячи омріяної повноти життя звичайного і земного, передаровують один одному річ, котра дарує "вічне життя".

У пошуках етичних підвалин бентежна думка звертається й до природи. В явищах природи, взятих у метафізичному плані, поет відкриває ту саму затяту боротьбу за виживання ("Озеро" Я. Щеголева, "Звитяга" М. Старицького, "Природа" О. Маковея), вічний і по суті байдужий для людини круговорот ("В землиці чорнім лоні" Уляни Кравченко, "Мати — природо!.." Б. Грінченка). Пошук душевного спочинку й утіхи обертається невідворотним усвідомленням загибелі, — саме такий філософський і міфологічний смисл відкривається в субстанціальному образі "праматері — природи. "...Так, ідемо і просимо, благаємо Нас пригорнуть на материні груди, Нас приголубити, бо серце плаче, Бо розривається воно від мук!.. І слухаєш ти нас, велика мати, І пригортаєш — у холодне лоно, Холодна, нас ховаючи навік..." — Б. Грінченко). Змістовний план цієї міфологеми містить ті самі атрибути (в них визначальний: амбівалентна турботлива байдужість до власних дітей, живих створінь), яких набуває пізніше образ землі в однойменному романі О. Кобилянської. Проте інші настрої (культурної діяльності, боротьби) здатні надавати й іншого розуміння природі (досить згадати поглиблене й ствердне розгортання у 80 — 90-х роках "весняних" мотивів у циклах "Веснянки" І. Франка, "Весняні сонети" Б. Грінченка, "Весняні пісні", "Весна" В. Самійленка, "Веснянки" П. Грабовського та ін.). Зачудування природою, в якому, на відміну від його ж рефлективного вірша "Природа", вона постає в цілісності, в потузі своєї краси та величі, виражене й у вірші О. Маковея "Кругом, кругом широке поле...". Мотивом зворушливого захоплення, яке при згадці ідеї Бога переходить у релігійне благоговіння ("...В тім храмі, творче, я з поклоном 3 житами голову схилю І піснею враз з жайвороном Ім'я Твоє я восхвалю") вірш цей є немов попередником класично відомого, написаного І. Буніним "И цветы, и шмели, и трава, и колосья...".

Таке ж неоднозначне ставлення поезії цієї пори й до "розуму людського". Невсемогутність логіцистичного пояснення життя, гримаси "прогресу" як торжества раціоналістичної ідеї, недостатність того стану людини, "коли в душі запанував Лиш розум над усім без міри" (О. Маковей), — усе це усвідомлюється вже в творах О. Маковея ("Досвід"), В. Самійленка ("Людськість"). Присутність у реальній дійсності непоясненно-загадкового, ірраціонального, можливість його символічного відтворення митцем утверджені в легенді Лесі Українки "Сфінкс" (1900). Водночас кінець XIX століття в українській поезії завершується вірою в потугу інтелекту — як у дещо "консервативних"(як на той час) просвітницьких концепціях (напри-клад, П. Куліша), так і в нових художньо-естетичних системах — І. Франка, Уляни Кравченко, В. Самійленка, Лесі Українки.

Діалектику емоційного осягнення дійсності розкривають різноманітні темами й мотивами твори як загальнішої проблематики ("Замного" Уляни Кравченко, "Хрест" О. Маковея, "Ти кажеш: заспівай..." Б. Грінченка, "П'яніть себе, чим хочете п'яніть..." М. Славинського), так і наближені до внутрішнього світу особистості ("На човні" Лесі Українки, "Ти дармо серцем мечесь, страсть забута..." В. Коцовського, "Коли твою душу нудьга наполяже..." І. Манжури та ін.). Ряд творів Уляни Кравченко ("Щоб не тужити більш і не терпіти...", "О, не любов забути я бажаю...") цікавий роз-робкою мотиву забуття минулого — як засобу порятунку й відродження душі. Узагальнений образ людини, яка в безнастанному пошуку ідеалу ("певної мети"), по суті, змарнувала своє життя, постає у вірші "Чужинець" Т. Галіпа.

Ускладненістю почуття, думки, образу позначено й окремі з пізніх варіацій і парафраз на теми фольклору, де вже відбито високий формальний рівень лірики, досвід проникнення в психологію індивіда. Такими є, зокрема, твори І. Франка ("Червона калино, чого в лузі гнешся", "Ой жалю мій, жалю..."), І. Ганина-Буцманюка ("Хлопець — музика"). Самобутню творчу інтерпретацію традиційного народного мотиву про життя з нелюбом представлено у вірші "Ішла недоля степом — лугами..." П. Залозного.

До драматичних висновків приводить осмислення традиційних евдемоністичних критеріїв людського життя ("Лишень в бажанню...", "Що се?.." К. Попович, "Під Новий год." І. Манжури, "В простір безмежний духом я злетів..." О. Маковея, ряд віршів Уляни Кравченко). В образові, чимось схожим на гейневську русалку, постає "щастя" у вірші С. Воробкевича "Далеко десь над морем..." з його афористичним, що нагадує пізніші Франкові сентенції, закінченням ("...Бо щастя — то лиш мрія, У нього віра — блуд, А бігання за щастям — Пустий, даремний труд"). Сумніви в досяжності щастя чи й взагалі відмову від таких бажань поглиблено переживають герої творчості Лесі Українки ("Заспів" до "Кримських спогадів", "Сон літньої ночі"), І. Франка. Все це не заперечує життєрадісних, певною мірою й анакреонтичних мотивів, з якими у цей час виступають К. Білиловський ("Кохання", "Дайте — бо жить!"), В. Маслов-Стокіз ("Пісня пісень"), М. Старицький (ці мотиви проходять крізь усю творчість поета).

Складними конфліктами в поезію цього періоду входить соціальна дійсність. Непомірно тяжкі обставини політичного розвитку 80-х років, недостатній рівень національного самоусвідомлення і а внутрішня розколотість в середовищі народу, за долю якого діяч інтелігент відчуває відповідальність, стають предметом суб'єктивного, переважно соціоміфологічного за своїм характером, осмислення и чималому масиві поетичних творів В. Мови-Лиманського ("Напровесні"), О. Кониського (цикл "З скорбних пісень Перебенді"), Олени Пчілки ("Переможець"), М. Старицького ("Темрява", "Сиділи ми, каганчик миготів...", "Ночі темряві з завірюхами...", "Остання ніч", "Борцю", "Що не день, то гірша мир трухлявий..."), І. Манжури ("Божевільний", цикл "Сум"), І. Франка (цикл "Думи пролетарія", "Excelsior" та ряд інших творів), П. Залозного ("Наша слава"), А. Бобенка ("Отаман"), Б. Грінченка ("До праці", "По- весні", "Я чую: неначе вітри зашуміли...", "Темрява", "Останній борець", цикл "Весняні сонети" та ін.), Лесі Українки ("І все-таки до тебе думка лине...", "Товаришці на спомин" та ін.). Поглиблюються мотиви ототожнення тогочасної дійсності з рабством, тюрмою, темрявою, ніччю, жертви в ім'я визволення нації ("Епілог" Лесі Українки), безмежної, безнастанної в часі й просторі боротьби ("Не на те ми боротись ставали..." Б. Грінченка). Міфологічні схеми, покладені в основу згаданого масиву поезії, певною мірою були спростовані на початку XX ст., проте міфопоетична сугестія сприяла визріванню й розкриленню національної ідеї в духовному житті ук-раїнства, поставленню й розбудові складної проблематики обов'язку й відповідальності як у конкретному, так і в загальному етико-філософському плані.