Драми Старицького на історичну тему. 3 страница

Дещо подібно до 30 — 50-х років два останні десятиліття XIX ст. в українській поезії вирізняються потужним розвитком гумору, сатири, інвективи, де місце амбівалентного бурлескного сміху займає переважно гостро-парадоксальне комічне осмислення дійсності.

Під гумористичне освітлення потрапляють різні сторони дійсності — приватні пригоди ("Гуго Шверт...", "Твоїх листів я стережу так...", "Ти виходиш заміж, любко?", "Відважний" О. Маковея, "Реальна" В. Масляка, "На тім світі" М. Кузьменка, "Доказ любови" С. Яричевського), різнобічні характеристики громадсько-культурних явищ ("Перед Гоголевим честенем" П. Куліша, "Філантропи" О. Кониського, "Радощі й смуток" Олени Пчілки), суспільного життя, нерідко позначених соціальною гостротою ("Пісенька" М. Кузьменка, "Щира молитва" І. Манжури, "Заплатив я податок кровавий..." О. Маковея). Нігілювальна художня думка великою мірою спрямована також проти офіціозного регламенту законослухняної суспільної поведінки, чужих державницьких ідеалів (цикл "Тюремні сонети" І. Франка, "Був монастир, а в нім черці" О. Маковея, "Ельдорадо", "Як то весело жити на Вкраїні", "Російська серенада", "Всеросійське свято" В. Самійленка). Від імені вояка, що бере участь в щорічному огляді боєздатності війська, герой одного з віршових творів О. Маковея роз'яснює цікавій "панночці" військову спромогу великого, в "десять тисяч" вояків підрозділу, найсуттєвішу фразу приберігши для фіналу: "... Бачиш ту велику гору? Ми її знесемо в долину! Бачиш ті поля безкраї? Ми їх стопчемо за годину! Бачиш те велике місто? Ми його за день зруйнуємо! Бачиш пастушка там, вдалі? Ми його не нагодуємо..." ("Навесні перегляд війська").

Сатирико-гумористичний пафос спрямований на перекинчиків, перевертнів, "дядьків отечества чужого", які свідомо чи за недомислом протистоять національній справі ("Сім'я", "Надгорода" Б. Грінченка, "Народный дом" П. Куліша). Серед них запопадливі жандарми й цензори ("Пісня про віщого Василя", "Собаки" В. Самійленка), різного рангу діячі, що демонструванням "любові" до Русі — України маскують приватні інтереси ("Дума про Наума Безумовича", "Ботокуди", "Сідоглавому", "Патріотизм" І. Франка, "Добродії народу" О. Маковея), ідейні прибічники "москвофільства" ("Дума про Мале- дикта Плосколоба", "Діяльність" І. Франка, "Возсоєдіненний галічанін", "Твердий русин" В. Самійленка та ін.). У гумористично-сатиричних творах фігурують численні "патріоти", що вирізняються фразерством і політичною полохливістю ("На печі", "Сміливий чоловік", "Гостра стаття", "Патріота Іван" "Патріоти", "Патріотична праця" В. Самійленка, "Патріот", "Переляканий", "Українець", "Професор Пшик" Б. Грінченка, "Панотчик смачно попоїв..." О. Маковея). Цей іронічний насміх переростає в побоювання, чи ці риси не стали вже родовими для національного менталітету. У вірші "Сон", звернутому до одноплемінників, В. Самійленко бачить небезпеку їхнього ганебного приниження, розгортаючи уявну картину їх самобичування на догоду "гостям", алегоричний образ яких цілком прозорий. Ці та інші твори певною мірою "деміфологізували" націо-творчий процес, були противагою його захоплено — безкритичному розумінню.

Комічний елемент поєднувався з медитативністю, меланхолією, фантастичною загадковістю тощо. У вірші В. Самійленка "Горе поета" автор, з одного боку, підсміюється над "горем" поета, бідканням з приводу того, що в аркуші його книги "лойову вгорнули свічку", проте, з іншого боку, його іронія аж ніяк не тотожна байдужості до будь-якого культурного явища. Неодновимірну ситуацію означено й у віршах "Сон вдівця" О. Маковея, "Вулиця" М. Шамраєва, "Всякий легенди співає...", "Говорить дурень в серці своїм..." І. Франка. Творчість О. Маковея, зокрема, переконує, що заміщення жорсткого осміяння настроєм меланхолії поглиблює художню думку в комічному сюжеті ("На сторожі").

У поезії цього часу заявляє про себе й набуває сили в прямуванні до модернізму багатогранне явище культурної рефлексії: осмислення й переосмислення уже відомих мотивів та образів світової й національної культури, літератури, історії. Звертає на себе увагу, зокрема, світоглядно вільна, художньо містка інтерпретація мотивів Біблії — як розгортання їх в алюзіях, притчах, так і заперечення ("Буря на морі" І. Манжури, "З книги Старого Завіта" В. Масляка, "Горе вам!", "Велика вечеря" Б. Грінченка, "Голіят", "Бодай тебе, паньматко Єво..." О. Маковея, окремі вірші циклу "На старі теми" І. Франка, ряд творів пізнішого періоду Лесі Українки).

Здебільшого в гумористично-сатиричній сфері утверджує себе критично-пародійний погляд на перестарілі поетичні мотиви української поезії, ненатуральний пафос ("Де єсть руська отчина?", "Ужас на Русі", "Хлібороб" І. Франка). З почуттям гумору ставиться С. Воробкевич до заявлених у ряді творів галицьких літераторів тих часів спроб "художньої" пропаганди боротьби з пияцтвом ("Каплиця", "Тут нема для тебе місця", "Монастир", "Лік на похмілля"). В одному з віршів молодик звертається до "світлого от-ця Харлампія", винуючись у пристрасті до хмільного. Священнослужитель заспокоює його із посиланням на Святе Письмо ("... Гріх твій, чадо, невеликий, Ноя пив також вино. Бог простить, і ти не бійся, Не для тебе пекла дно"), послідовником Ноя бачить він і себе, врешті обоє бесідники з'ясовують суть справи та приспівують: "Як умрем, як умрем, В небо ми оба підем". Вірш "Козак Торба" цього — таки поета подає гумористичне трактування традиційного романтичного образу.

Один із найбільших здобутків поезії 80 — 90-х років — вихід на високий рівень зображення зовнішньої предметності в її достовірності та рельєфності. Важливість його полягає в тому, що форми конкретно-чуттєвого лежать в основі художності як такої, велике їх значення у вивільненні літератури від завдань релігійного проповідництва, ідеологічної доктринальності тощо. Художня предметність виступає тут тілом художньої думки, "м'язом" поетичного вислову.

Інтегруючи й перетворюючи набуток попередніх етапів, зокрема бурлеску (з його грубуватою тілесністю) та романтизму (з його вибірковою предметністю), українська поезія 60—90-х років опановує зриму повноту світу в усіх сферах буття, диференціює й деталізує її, представляє на досить високому рівні пластичності, переважно реалістично-натуралістичного плану.

Ще невичерпаними залишаються на той час можливості суто екстенсивного розширення зображальної сфери. Деяка тематична урбанізація української поезії засвідчена в окремих характерних зо-браженнях міста, міського життя ("Учта", "Місто спить..." М. Старицького, "Палати" Я. Щоголева, "Привид", "В алеї нічкою літною..." І. Франка, "Вагання" Уляни Кравченко). В поле зору поетичного зображення потрапляють ті чи ті ознаки технічного прогресу (військовий арсенал — "Був монастир, а в нім черці" О. Маковея; новітній транспорт — "На Дніпрі" В. Мови-Лиманського, "Над Дніпром" Л. Глібова, "Подорож до моря" Лесі Українки). Прикметно, що опису нового явища відповідають нові, неутерті художні засоби (наприклад, означення поїзда, метафорично ототож-нюваного зі своїм шляхом: "...Здоров, здоров був, велете могучий, Що потрясаєш ходом своїх ніг Твердії скали, недоступні кручі! Простір — твій дім, дорога — твій нічліг" — І. Франко, "Пропащий чоловік").

У поезії цієї пори широко представлено багатоманітні й різнохарактерні, при цьому "свіжі" своєю індивідуалізацією описи загалом уже "традиційних" об'єктів — степу, лісу, поля, села, річки, гір, моря тощо. Підкреслити найменувальні, виражальні та, особливо, образотворчі спроможності слова покликаний вибір відносно "екзотичного" предмета чи незвичного його ракурсу: "Плавні горять", "Посуха" Дніпрової Чайки, "Повінь Пруту", "Над Пробоєм" (назва водоспаду в Карпатах) Уляни Кравченко. Описову фантазію на тему єгипетських пірамід колоритно розгорнуто у вірші С. Воробкевича "Лети здорова, пташко...". Можливість метафорично посилити виразність опису містить прийом очуднення ("З чорного шляху" В. Масляка, також — у загадках Л. Глібова цієї пори). Відносно "нова" зображальна тема загалом сприяє віднаходженню нових художніх ідей та смислів; з очевидністю переконує в цьому цикл "Тюремні сонети" І. Франка.

Поглиблене, художньо уважне до подробиць осягнення зовнішньої предметності супроводжується відповідними процесами в жанровому мисленні. Формується, зокрема, жанр вірша — портрета (що вже зазначалося), в якому фіксуються зовнішньо-описові, вікові, професійні, станові, соціальні та інші характеристики індивіда, особливо часто — людини з народу.

Постає також цілий масив творів, який можна назвати "антологічною" поезією. Це невеликі обсягом, переважно статичні, описи різноманітних предметів, явищ, ситуацій, сцен, у яких поет виразно маніфестує свою естетичну позицію: якомога довершеного, переважно замилуваного описання, включаючи елемент незвичного. "Перед блакитним морем в світлі яснім Стоїть дівчина молода. Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім Про що хорошая гада?..", — розпочинає один із ранніх своїх віршів Олена Пчілка. До розряду "антологічної" поезії можна віднести окремі твори І. Манжури ("У лузі"), М. Кононенка ("Перепілка", "Запустіла винокурня"), Б. Грінченка ("Вона співа...", "Купання", "Під вербами"), О. Маковея ("Схід сонця", "Біжить у яр вода...", "Серна"), М. Славинського ("До темної землі схилилось ясне небо..."), Я. Щоголева ("Зимній ранок", "Нива"), П. Куліша ("Лілія"), В. Самійленка ("Орел", "Веселка"), І. Стешенка ("Крижина") та ін.

Великою кількістю зразків представлена пейзажна лірика (її можна кваліфікувати як один із різновидів "антологічної" поезії, проте нерідко вона виходить поза характеристичний обсяг останньої й загалом має са-мостійне значення). Твори пейзажного плану знаходять місце в доробку більшості поетів цього часу.

Для зображення природи в поезії 70 — 90-х років прикметними рисами є велика міра художньої свободи, довіра до дійсності, відсутність жорсткого ідейного концепту. ("Чогось — то ліс дрімучий не шумить Та не трясе буйною головою... Повитий сірою, мов дим, імлою, В тяжкій задумі темний ліс стоїть..." — таким малюнком відкривається сонет "Ліс" Т. Бордуляка. Причина тривоги лісу, гнітючих передчуттів загибелі від вирубки зазначена в прикінцевих рядках вірша, але ними водночас виражено й настрій супротивної сторони, її діяльне й, бодай тимчасово, радісне поривання: "А в лісі тисяча сокир іскриться, На землю тисяча дерев валиться, Й веселих тисяча пісень лунає..."). Поглиблення пейзажних зображень подекуди відбувається через мікроопис, нюансування, іноді вже імпресіоністичне, окремих деталей ("Полуднє...", "Сипле, сипле, сипле сніг..." І. Франка, "Сіло сонце за верхами..." Уляни Кравченко, "Негода", "Далі, далі від душного міста", "Мердвен" Лесі Українки, "Плила по небу хмаронька..." В. Щурата).

У пейзажах поезії 80—90-х років розкривається особистість, для якої зрозумілою є самодостатня краса тілесного, природного, речового світу. Суб'єкт уже меншою мірою шукає в природі якихось наочних відповідностей (смислово-алегоричних, настроєво-суголосних, контрастних тощо) своєму внутрішньому світові, — зв'язок цих явищ мислиться значно ширше, більш узагальнено. Масштаби особистості, її інтереси, характерність її погляду на світ відбито вже не так в самому доборі пейзажу чи широких мазках, як в особливостях опису, тонких зображальних і виражальних деталях, відтінках настрою й думки. Пейзаж постає як загалом втілене в предметність багатоманітне й ненав'язливо концептоване почуття індивіда.

На кінець XIX ст. в українській поезії складається широка жанрова система. Виміри її зумовлені як успадкуванням набутку кілька-столітнього розвитку жанрів книжної та усної поезії, так і, насамперед, інтенсивною еволюцією суб'єктного первня протягом усього століття.

Прикметним жанровим явище цієї пори є створення цілісних своїм художнім змістом збірок та окремих циклів. Книзі поета притаманна, як правило, чітка композиційна побудова, її проймає певна настроєва, світоглядна, стильова єдність, в межах якої взаємно "знімаються" суперечливі чи до протилежності контрастні мислительні та емоційні стани героя. Такими є, зокрема, збірки "З вершин і низин", "Із днів журби" І. Франка, "Хуторна поезія", "Дзвін" П. Куліша, "На новий шлях" Уляни Кравченко, "Думи і мрії", "Відгуки" Лесі Українки, "Хуторні сонети" І. Стешенка, "Подорож до Києва" (а також ряд циклів) О. Маковея. Не вирізняється особливим художнім рівнем, проте прикметна послідовно проведеним "пізньоромантичним" почуттям збірка "Перші ліричні твори" Я. Жарка.

Розгалуженою підсистемою жанрової системи виступають у 60 — 90-х роках власне ліричні жанри. Великою кількістю типів представлено ліричний вірш в емотивно-емфатичній, емотивно-медитативній та силогістично-медитативній групах — при багатобічному поєднанні, особливо в жанрових різновидах двох останніх груп, із описовими, зображальними, повістувальними та драматичними елементами. Прикметно, що до кінця століття зростає частота й тривкість вияву в ліричних творах емотивного начала (Ю. Федькович, І. Манжура, Уляна Кравченко, І. Франко, Б. Грінченко, Я. Жарко, О. Козловський, Леся Українка, В. Щурат), яке становить підґрунтя ліризму. Вираження ліричної ситуації збагачується окремими елементами імпресіонізму (Леся Українка, О. Романова), символізму (Леся Українка, М. Старицький, Мих. Левицький).

Самобутні й на багатьох напрямках творчі пошуки, як у ліриці, так і в ліро-епіці, здійснює І. Франко.

Виокремлюється й жанрово диференціюється в своїх різновидах поезія "зовнішньої предметності" — образно-портретна, пейзажна лірика, "антологічна" поезія (М. Старицький, Я. Щоголев, І. Манжура, Олена Пчілка, Б. Грінченко та ін.). Її розвиток пов'язаний насамперед із міметичним типом творчості. На межі між "антологічною" та розмисловою групами ліричних жанрів перебувають сентенції та максими (І. Франко, В. Самійленко, Б. Грінченко).

Від початку 80-х років дістає новий поштовх розвиток сатирично-гумористичних жанрів; у них реалізується творчість великої групи поетів (О. Маковей, В. Самійленко, М. Кононенко, М. Кузьменко, С. Яричевський, осібно — П. Куліш), з'являються й часописи цього профілю — "Зеркало" та "Страхопуд". Об'єктами критики нерідко вже стають явища політичного й громадського життя. Онтологічних вимірів комічний первень набуває в творчості В. Самійленка та О. Маковея.

З ліро-епічних жанрів і далі існують байка, балада, легенда, притча. Протягом сорокарічної творчої діяльності своєрідну модифікацію байки створює Л. Глібов. Проте за "глібовським" зразком розвиток байки у 70 — 90-х роках практично не йде. Поети, що культивують цей жанр у своїй творчості (П. Свенціцький, І. Верхратський, Т. Зіньківський, В. Ріленко, Б. Грінченко, В. Боровик, М. Кузьменко, Я. Жарко), повертають байці (у зіставленні з Л. Глібовим) і загострюють виразний ідеологічний концепт. Увиразнення алегоричного, а далі й символічного плану простежується в притчі (Ю. Федькович, В. Александров, І. Франко, П. Куліш, О. Маковей). Конкретна модифікація цього жанру засвідчує загалом новий аспект художньо-інтелектуального осягнення дійсності ("Христос і хрест", цикл "Притчі" І. Франка). Переважно в романтичній течії, а також певною мірою в ранньому символізмі, зазнаючи видозмін, зближуючись із притчею та іншими жанрами, невеликою кількістю зразків представлені балада й легенда.

Еволюція української поезії XIX ст. позначилася й на жанрі поеми. На кінець століття він постає диференційованим у багатьох різновидах.

Щоправда, "чиста" лірична поема (попередні зразки — "Кавказ" Т. Шевченка, "Путь на полонину" М. Устияновича, "На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні" Ю. Федьковича) у 80—90-х роках не з'являється, однак до різновиду ліричної поеми наближаються окремі цикли віршів (наприклад, "Semper idem" О. Маковея). Медитативною поемою можна назвати "Вспомини" (1884), один з останніх творів М. Устияновича, медитативно-сатиричною з ослабленою сюжетною основою — поему "Куліш у пеклі" П. Куліша; зразок сатирично-повістувальної — "Ботокуди" І. Франка.

Природно, найширше представлена поема ліро-епічна, для якої притаманні й історичний сюжет (наприклад, "Беатріче Ченчі", "Іван Попович" Б. Грінченка), і сучасна тематика ("Звичайна історія" К. Попович, "Вівчар" В. Пилипця, "Закохана" О. Гавриша), і подієвість казково-фантастичного характеру ("Пісня про гарбуза" В. Александрова, "Трьомсин — богатир" І. Манжури). Межує з нею повість (оповідання) у віршах ("Дочка" Б. Грінченка, "Катерина" Т. Онопрієнка-Шелкового), де лірично-медитативний струмінь певною мірою приглушено, натомість художній смисл покликане доносити детальне зображення обставин дії. Романом у віршах, конкретний зразок якого увібрав і роздуми автора, й ліричні відступи, є поема "Панські жарти" І. Франка.

Характерне явище останнього двадцятиріччя XIX ст. — філософсько-медитативна поема. Вона має різновиди, в яких присутній виразний повістувальний сюжет ("Магомет і Хадиза" П. Куліша, "Смерть Каїна", "Іван Вишенський" І. Франка), а також лірично-медитативна домінанта ("Молитва" В. Стебельського, "Герострат" В. Самійленка, "Ex nihilo" І. Франка, "Бог на Україні" О. Прозори). До цього кола належить і філософсько-алегорична та філософсько-символічна поема ("Дебора", "Юдіта" Олени Пчілки, "Терновий вінок" О. Маковея, "На святоюрській горі" І. Франка, "Мойсей" К. Устияновича, "Місячна легенда" Лесі Українки). Формується драматична поема, яка, на відміну від віршової драми ("Сава Чалий" М. Костомарова, "Остання ніч" М. Старицького), має переважно лірично-медитативний виклад і ліричну за своїм образним характером художню думку. Відбувається це почасти у творчості В. Самійленка ("Зимовий діалог", "Герострат"). Вирішальний крок на цьому шляху — у творчості Лесі Українки ("Грішниця", "Іфігенія в Тавриді"), якій і належить провідна роль у творенні цього жанру ("Одержима" та ін.).

Остання третина XIX ст. прикметна помітним зростанням масиву поетичних перекладів. Певною мірою вони можуть виступати свідченням естетичних та власне художніх орієнтацій автора (хоча зазначений аспект не вичерпується перекладами). Зусилля поетів-перекладачів у цей період спрямовані передусім на відтворення українською мовою тих творів, які набули значення класики. Безперечними іменами в цьому ряду виступають Й. В. Гете, Ф. Шиллер, Дж. Байрон, І. Крилов, О. Пушкін. Увагу привертають також виміні явища минулих епох, тут вагомими постають спроби дати поспічний переклад Біблії (П. Куліш), поем Гомера (С. Руданський, П. Ніщинський, В. Самійленко), драм Софокла (П. Ніщинський, І Франко). Зроблені Ґрунтовні підступи у перекладі п'єс В. Шекспіра (II. Куліш, Ю. Федькович). Традиційним залишається інтерес до сербської ліро — епіки (М. Старицький), до поезії Г. Гейне ("Вибір поезій" в перекладі І. Франка, "Книга пісень" в перекладі Лесі Українки та М. Славинського, обидві збірки 1892 р., низка перекладів, зроблених іншими авторами). Цікаво зазначити, що за винятком творчості Байрона (переклади П. Куліша, І. Франка, П. Грабовського та ін.), П. Б. Шеллі (уривки з "Цариці Меб" в перекладі І. Франка), В. Гюго (переклади І. Франка), власне романтична європейська поезія ще не представлена великою кількістю зразків, під кінець століття, зусиллями передусім 1. Франка та В. Щурата, заявлена творчість поетів новішого часу, таких як Т. Готьє, Ж. М. Ередіа, П. Верлен, Дж. Кардуччі, Д. Лілієнкрон, А. Асник, К. Тетмайєр, цілий ряд чеських, зокрема Я. Неруда, Я. Врхліцький. Першорядна роль у царині поетичного перекладу належить І. Франкові. Дедалі розширюються географічні межі перекладацьких зацікавлень. Ще наприкінці XIX ст. І. Франко та Леся Українка першими звертаються до давньоіндійських поетичних релігійних книг, А. Кримський — до спадщини поетів Сходу.

Розвиток української поезії у 60—90-х роках XIX ст. — період надзвичайно активного розгортання внутрішнього змісту цього літе-ратурного роду як художньої системи. Разом з іншими жанрами й родами української літератури поезія протягом чотирьох десятиріч проходить великий за своїм значенням шлях, засвідчує високий ступінь переконливого й багатоаспектного художнього бачення світу. 60—90-і роки — період рідкісного збалансування внутрішніх і зовнішніх сторін художнього образу в українській поезії. Змістовна проблемність її, задана духовною атмосферою епохи, дістає яскраве словесне вираження, постає в багатстві жанрових, версифікаційних, індивідуально-стильових форм, пошуки урізноманітнення яких особливо інтенсифікуються під кінець століття.

Українська поезія цього періоду представляє багатогранне зображення людини, окреслюючи масштабний образ особистості (І. Франко, Леся Українка), глибоко-психологічно розкриваючи її внутрішній світ (І. Франко, Я. Щоголів, Б. Грінченко, В. Самійленко, О. Козловський, Леся Українка), передаючи красу, предметну й смислову змістовність її світу, широко змальовуючи дійсність у її сучасному й минулому. Гострота самосвідомості особистості, історизм художнього бачення дійсності органічно взаємодіють із увагою й чутливістю до виявів позасвідомого, суміщені із глибинними схемами національної міфології та фольклору. Інтенсивно нарощуване художньо-образне мислення української поезії в 60—90-х роках фіксує й відгомони давніх етнічних уявлень, старовинних форм народного життя, увідчутнює етнокультурні первні художньо багатосмислової дії, ситуації.

Літературний процес, пов'язаний із творенням поезії, стає значно ширшим за кількістю учасників. Взята сукупно із творчістю Т. Шевченка, українська поезія другої половини XIX ст. (як у 60— 70-х роках із їх виразнішим ідейно-політичним забарвленням, так і в 80—90-х роках, коли національний рух підспудно набирає ґрунтовності й широти) виступає переконливим інобуттям національної ідеї в культурному відродженні України, розгортає і підтверджує могутній потенціал українського слова, стає однією з найяскравіших сторінок української культури XIX ст.

Історія української літератури XIX ст.

Яків Щоголів

(1823 — 1898)

Творчість Якова Щоголева посідає винятково своєрідне місце в українській поезії другої половини XIX ст. Провідні тенденції її розвитку поет підтримав у свій власний, тільки йому притаманний спосіб: розгортаючи своє розуміння світу, зокрема часоплину, намагаючись поетично відтворити світ у багатстві предметних подробиць, урізноманітнюючи форми вияву ліричного почуття.

У віршових художніх творах окреслилася й відповідна естетика автора — з непоквапливістю щодо "злоби дня" та з очевидною схильністю не в риторичному аргументуванні, а в довершеності поетичного вислову вбачати мету творчості. Яскраве заманіфестування таких характеристик у межах індивідуального творчого набутку безперечно збагатило тогочасну панораму українського поетичного слова, а Щоголева відразу висунуло в ряд авторитетних майстрів та залишило значне поле діяльності для дослідників, що пізніше пропонували свої інтерпретації творчості поета.

Яків Іванович Щоголів народився 5 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1823 року в містечку Охтирка Харківської губернії (тепер місто Сумської обл.). Від 1836 р. він здобуває освіту в Харківській губернській гімназії, з 1843 р. — навчається на факультеті словесності Харківського університету, закінчує який наприкінці 1848 р.

Ще гімназистом Щоголів пробує сили у поетичній творчості, пише російською мовою (перший вірш — елегію "Раздумье" — надруковано в петербурзькій "Литературной газете" 1840 р.). Також, імовірно ще до навчання в університеті Щоголів зближується з відомою групою місцевих літераторів (так звана харківська "школа" романтиків), оскільки вже в першому випуску "Молодика на 1843 год" надруковано його два російськомовних вірші (цікаво зазначити, що там із віршами виступив і товариш Щоголева по гімназії, пізніше відомий російський лірик, представник широко знаної течії "чистого мистецтва" Микола Щербина). У другому випуску цього альманаху з'являються перші україномовні вірші Щоголева ("Неволя", "На згадування Климовського", "Могила"). Друкується поет і у "Молодику на 1844 год." (російські вірші). Низка його віршів українською мовою мала бути надрукована у виданні А. Метлинського "Южный русский зборник", частини (випуски) якого вийшли у Харкові 1848 р., проте з якихось причин така публікація не відбулася й зазначена поетична добірка Щоголева потрапила пізніше до рук П. Куліша, котрий опублікував її в альманасі "Хата" (Петербург, 1860) разом із віршами П. Кузьменка та власною передмовою "Слово од іздателя. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка".

По закінченні університету Щоголів займає різні чиновницькі посади, здебільшого по відомству Палати державних маєтків і переважно в Харкові. Чиновницька служба, що була для нього "правдивою карою Божою і терпів її тільки через боротьбу за існування" [1, 277], нарешті закінчилася 1870 р., як тільки Щоголеву трохи вдалося поліпшити своє матеріальне становище. Він виходить у відставку й оселяється в Харкові.

Звернення до літературних занять (після кількох перших російсь-комовних спроб поетична творчість була винятково українською мовою) у Щоголева аж до початку 80-х років припадкові й перемежаються тривалими паузами. Остання з них, як стало пізніше відомо, зумовлена смертю двох дітей, юних сина та дочки, 1879 та 1880 року (у живих залишились ще один син та дочка). Поет не раз переживав періоди пригнічення, тим часом друзі — О. Кониський, А. Шиманов, М. Комаров — усіляко заохочували його не кидати пера. 1883 р. у Харкові виходить перша збірка віршів Я. Щоголева — "Ворскло", у якій зібрано було написане від 1846 р. аж до останніх на той час зразків творчості 60-річного автора.

Історія літератури знає випадки як незвично раннього, "юного", але, звісно, внутрішньо "зрілого" вибуху творчості, переважно поезії (яскраві цьому приклади — Т. Чаттертон, П. Б. Шеллі, А. Рембо, Ж. Лафорг, Г. фон Гофмансталь), так і творчого піднесення у далеко не молодих літах (приміром, поезія А. Фета, проза К. Ф. Мейєра). До останнього ряду належить, певна річ, і Щоголів, чиї пізні твори не тільки не поступаються раннім (декотрі з них — добре відомі — на той час уже встигли стати піснями), а й з багатьох поглядів ознаменували крок митця уперед.

Перша збірка Щоголева звернула на себе увагу знавців українського художнього слова (широкої популярності поет, гордовитий і потайний, ніколи не шукав, та й навряд чи міг на це сподіватись у тих обставинах, серед яких перебував). Так, літературознавець М. Петров одразу зав'язує листування з Щоголевим і вміщує нарис про поета у своїх "Очерках истории украинской литературы XIX столетия" (1884). Це, а також інші відгуки, усні й листовні, — надихало немолодого поета до подальшої творчості. Вихід у світ другої й останньої збірки поета — "Слобожанщина" — збігся вже із днем його похорону (помер 8 червня (27 травня) 1898 р.). Друга збірка не так різноманітна темами, як перша, проте в другій, у багатстві варіацій низки провідних мотивів, здобуває виразний і доволі повний вияв своєрідність поетового погляду на світ, нестандартна життєва "філософія" поета, зрештою, саме друга збірка засвідчила не тільки загально високі й визнані вже стильові характеристики поезії Щоголева, а й поглиблення її примітної самобутності. І в першій, і в другій збірці поета читачі різних поколінь, як і фахівці, віднаходили чимало найкращих зразків української поезії.