Шляхи зближеня інтелігенції з народом 1 страница

Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість «Соняшний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті —культурницькій роботі серед народу — і віддається головний герой повісті Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. За своїми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману І. Нечуя-Левицького «Хмари». Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові — це просвіта, а найдоцільніший політичний лад — парламентаризм. Прибувши в село на запрошення поміщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесіди з селянами, вчить їх грамоті, читає їм українські твори. Але надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху: до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни; довідавшись про неблагонадійні заходи Кравченка, поміщик звільняє його з посади; від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка — донька поміщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила зблизитися з народом. У цій повісті пись-менникпрагнув правди вопоказати працю інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу. Повісті «Соняшний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як «цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа».

__

Історія української літератури XIX ст.

Борис Грінченко

(1863 — 1910)

В особі Бориса Грінченка — письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, фольклориста, історика, публіциста, видавця й громадсько-культурного діяча — українська культура й література зокрема мали чи не поодинокого "робітника без одпочину", величезна енергія, витривалість у праці, широкий обсяг літературних і суспільних інтересів якого дивували навіть Івана Франка й викликали його щиру симпатію.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр (Харківщина) в дрібнопомісній дворянській родині. Батько (відставний штабс-капітан) пишався родинними зв'язками з Г. Квіткою-Основ'яненком, знайомством із П. Гулаком-Артемовським. Водночас він культивував у сім'ї великопанські звички й зневажав простолюд, його "мужицьке наріччя".

Здібний хлопчик, який п'яти років навчився читати й писати, виховувався на найкращих зразках світової художньої літератури. Гвори В. Скотта, Дж. Байрона, А. де Віньї, Е. Еркмана-Шатріана, 15. Гюго, М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова формували його естетичні смаки. Вирішальними для долі письменника стали твори Тараса Шевченка, з якими він ознайомився ще учнем Харківської реальної гімназії й під виливом яких почав писати українською мовою.

Світоглядні переконання юнака відзначаються відкритістю до ідей демократизму, гуманізму, глибоким співчуттям і щирою прихильністю до знедолених, критичним ставленням до суспільного ладу. Така життєва позиція Грінченка суперечила офіційним доктринам тогочасного режиму. За зв'язок із гуртком революційних народників, читання й розповсюдження забороненої літератури (брошур М. Драгоманова, С. Подолинського) Б. Грінченка (не без допомоги батька, наляканого синовим вільнодумством) 1879 р. заарештовують і виключають із п'ятого класу гімназії. Ця обставина мала сумні наслідки — заборона продовжувати освіту, постійний жандармський нагляд, підірване під час півторамісячного тюремного ув'язнення здоров'я.

Рік 1880-й для Грінченка — рік посиленої самоосвіти й не лише в плані вивчення кількох іноземних мов. Макс Нордау з його пристрасною обороною національного чуття, національної самосвідомості, Сократ і Христос, Лінкольн і Мадзіні, Шиллер і Шевченко, Галілей і Джордано Бруно осмислюються Грінченком як борці за правду й добро, рівність і братерство, щастя для всіх. Ідеї і життя видатних мислителів утверджують його на позиціях інтелігента — народника, просвітника.

Грінченко наполегливо шукає практичної реалізації своєї всебічно продуманої культурно-освітньої програми. Важливе місце у програмі мав намір видати серію книжок для народу і дітей зокрема. 1881 р. в Харкові він видає три книжки для народного читання — "Бідний вовк", "Два товариші", "Про грім та блискавку". Заповітною мрією Грінченка було скласти таку популярну бібліотеку для народу, яка б допомогла читачеві здобути елементарну загальну освіту.

Склавши іспит на народного вчителя, Грінченко розпочинає педагогічну діяльність на селі.

Рік 1881-й — літературний дебют Б. Грінченка: у львівському журналі "Світ" І. Франко друкує перші вірші молодого поета. Серед них — хрестоматійний заклик "До праці"— кредо поета й громадянина:

Праця єдина з неволі нас вирве:

Нумо до праці, брати!

Годі лякатись. За діло святеє

Сміливо будем іти!

Результатом більш як десятирічного досвіду освітньої діяльності (1881—1893), глибокого вивчення історії педагогіки стали дослідження Б. Грінченка "Яка тепер народна школа на Вкраїні" (1896), "На беспросветном пути. Об украинской школе" (1905), "Народні вчителі і українська школа" (1906) та ін. Б. Грінченко — автор "Української граматики до науки читання й писання" (1907) зі статтею для вчителів і прописами, "Рідного слова" (1912) — першої книжки для читання в школі українською мовою, яку він написав разом із дружиною M. М. Грінченко (Марією Загірньою). Ці підручники неодноразово перевидавалися й до сьогодні не втратили своєї цінності, як і взагалі педагогічні погляди Грінченка — палкого прихильника освіти, поборника викладання рідною мовою.

Роки вчителювання стали роками зростання Б. Грінченка як письменника, публіциста, критика. Він публікує поетичні збірки — "Пісні Василя Чайченка" (1884), "Під сільською стріхою" (1886), "Нові пісні і думи Василя Чайченка" (1887), "Під хмарним небом" (1893), пише десятки оповідань — "Екзамен", "Без хліба" (1884), "Сама, зовсім сама", "Сестриця Галя", "Дядько Тимоха", "Ксеня" (1885), "Хата", "Непокірний" (1886), "Нелюб" (1887), "Зустріч", "Каторжна" (1888), "Серед чужих людей" (1889), "Байда" (1890), дві повісті "Сонячний промінь" (1890) і "На розпутті" (1891), розпочинає роботу над драмами. У творах художньо осмислювалися життєві враження письменника в їх перегуку з народницькими поглядами: сподівання завдяки широкій освітній роботі піднести культуру народу, збудити його громадянську активність, прагнення більш цивілізованіших форм життя, основою яких стала б висока освіченість, національна самосвідомість і здорове зерно моральності народу.

Ці переконання Грінченко теоретично обґрунтував і виклав у публіцистично-критичних статтях. Актуальність, животрепетність порушених питань ("Галицькі вірші", 1891 p., "Листи з України Над-дніпрянської", 1892—1893 pp.) спричинялися до широких дискусій. Так, відповіддю на "Листи..." Б. Грінченка був цикл "Листів на Наддніпрянську Україну" М. Драгоманова, в яких автор, полемізуючи з Грінченком, водночас багато в чому солідаризується й підтримує пафос пошуків оптимальних шляхів утвердження та самозбереження української літератури, культури, української нації загалом.Учасники полеміки найчастіше доходили згоди у спірних питаннях. Так, Грінченко пристає на думку Драгоманова про те, що наріжним каменем вибудови української літератури є не лише національне самопізнання. Не менш важливою є боротьба проти "клерикально-консервативного рутенства, бурсацько-семінарської мертвоти" [1, 74]. З іншого боку, Драгоманов полишає обстоювану ним на початку дискусії ідею чотирьох літератур, концепцію поступовості, згоджуючись з Грінченком, що "історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких літератур "для домашнего обихода", ніяких літератур спеціально для пана або мужика" [2, 93—94). Роздуми Грінченка й Драгоманова, що випливали зі спільності їх уболівання за долю ук-раїнської літератури, прагнення піднести її до рівня найбільш розвинених європейських літератур, мали позитивний вплив на історико-літературний пропес.

Усебічна подвижницька діяльність Б. Грінченка дала підставу І. Франкові в статті "Нарис літературного життя в 1892 році" вітати Грінченка, який "засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без "віддиху", а також відзначити, що Грінченко у своїх писаннях "проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності" [3, 14].

1893 р. Б. Грінченко переїздить до Чернігова й, працюючи тут на різних посадах у земстві, присвячує себе культурно-освітній діяльності. Разом із дружиною Марією Загірньою він успішно реалізує свою педагогічну програму — видає власним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв). У видавництві Грінченка (засноване 1894 р. в Чернігові, відновлене в 900-х роках у Києві) побачили світ тиражем близько 200 тисяч примірників понад 50 книжок для народного читання. Серед них вірші Т. Шевченка, оповідання М. Коцюбинського, приказки Є. Гребінки, байки Л. Глібова, оповідання Ю. Федьковича, "Кобза" П. Грабовського та ін. Велике значення для підвищення загальноосвітнього і культурного рівня народу мали такі популярні нариси, як "Чума", "Серед крижаного моря", "Як вигадано машиною їздити", "Велика пустиня Сахара", "Фінляндія". Як пізніше згадував Павло Тичина, він із великим інтересом прочитав нарис "Під землею. Про шахти", а Максим Рильський читав виданого Б. Грінченком "Робінзона Крузо" Д. Дефо. І. Франко підкреслював, що такі популярні видання несли народові не лише знання, а й "те розуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до науки" [4, 513]. 1896 р. на прохання I. Франка Грінченко пише нарис "Яка тепер народна школа на Вкраїні".

Його плідна праця на терені фольклористики й етнографії-тритомне видання "Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседней с ней губерниях" (1895, 1898), збірник "Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и нр." (1900), бібліографічний покажчик "Литература украинского фольклора. 1777—1900", десятки призначених для народного читання книжок фольклорної тематики — "Живі струни" (1895), "Книга казок віршом"(1896), "Думки кобзарські" (1897), "Колоски" (1898), "Веселий оповідач" (1898).

Перебуваючи в Чернігові, він також брав активну участь у нелегальній "Чернігівській громаді", програма якої мала на меті протидію самодержавству. На ухвалу громади Б. Грінченко пише брошуру "Нарід у неволі" (1895), де звертається із закликом до європейської громадськості не підтримувати колонізаторську політику самодержавної Росії щодо України, виголошує доповідь "Нова сім'я. Було, є, буде", в якій обґрунтовує суспільний ідеал — ввести український народ "рівноправним товариством у вселюдське товариство".

Наполегливо працює Б. Грінченко як письменник. Щира дружба єднає його з В. Самійленком і М. Коцюбинським, які жили тоді в Чернігові, міцніють творчі контакти з І. Франком, М. Павликом, П. Грабовським, збірку якого "Кобза" він 1898 р. видає в Чернігові. Виходить друком поетична збірка Грінченка "Пісні та думи" (1895), збірки оповідань "Хатка в балці" (1897), "Оповідання" (1898), драматичні твори, написані у 90-х роках: "Ясні зорі", "Степовий гість", "Серед бурі", "Нахмарило", "На громадській роботі".

На чернігівський період припадає подвижницька діяльність Б. Грінченка як упорядника колекції музею української старовини В. Тарновського, в якій були особисті речі, рукописи й малюнки Т. Шевченка, шабля Б. Хмельницького та інші цінні реліквії. Вони склали основу першого національного українського музею ("Каталог музея украинских древностей В. Тарновского. Составитель Б. Д. Гринченко").

Активна громадська позиція Грінченка в обороні національної культури, пропаганда ідей національного відродження й просвіти, соціальної рівності, його широка наукова, письменницька, видавнича діяльність викликали різкий спротив властей, і Грінченко змушений був залишити роботу в земстві. Деякий час він займається лише літературною роботою. Пише дилогію "Серед темної ночі" (1900), "Під тихими вербами" (1901), оповідання "Покупка", "Палії", "Як я вмер", "Болотяна квітка", низку поетичних творів.

Позицію Грінченка — письменника й громадянина — багато в чому пояснює розуміння ним ролі особистості в історії. У художніх творах, літературознавчих розвідках письменник говорив про значущість і вагомість учинків кожного для загальної справи, самоусвідомлення особистості, важливість індивідуального в історичному контексті загального. Віра в людину, духовні потенції індивіда — характерні риси світогляду Грінченка. Він обстоює суспільну вагу естетичного ідеалу; звідси прагнення всебічної розбудови образу позитивного героя (інтелігент — культурник), орієнтація на громадянську актуальність тематики й проблематики, підкреслення освітнього, виховного значення літератури.

Естетичний ідеал письменника формувався під впливом декількох факторів. Найперший — літературні вчителі — "великі серцем і розумом творці", які ввели його "в храм пишної краси". За словами Грінченка — поета, краса ця здатна піднести людський дух до "небесної утіхи" й надати людині, обтяженій земними клопотами, можливість "духом вільним до неба досягати" ("Учителям"). Не менш важливим було прагнення досконало знати життя народу — його світогляд, історію, фольклор, мову. Письменник має перейматися народними інтересами. Обов'язковим для митця він (як і Шевченко) вважав любов до людини з позицій братерського співпереживання, а не месійної відстороненості.

За Грінченком, література, митець — суспільно заангажовані. Література — "одбиток" життя, дзеркало реальної дійсності, а письменник — будитель духовності народу. Шляхом впливу на найширші верстви українське письменство має дбати про піднесення самосвідомості народу. Метою піднесення культурно-освітнього рівня є національне самоусвідомлення та соціально-економічне звільнення, що збереже український народ як націю. На практиці це іноді приводило до підпорядкування художньої ідеї суспільним завданням (однак цей висновок не слід беззастережно переносити на весь доробок письменника). Відомі й інші судження Грінченка, де ставилася вимога художньої майстерності, оригінальної поетики, стильової неповторності [5].

Літературно-естетичні погляди Грінченка змінювались у процесі його творчої діяльності. Так, у 900-х роках світоглядна настанова на культурництво поступається ідеї радикальних суспільних змін. Визвольна ідея стає домінантною в мистецькій практиці (найчіткіше це зафіксувала поезія — "Стяг", "Приходить час", "Співцеві"). Цим письменник упритул наблизився до неонародників, для яких історія письменства — це історія суспільних ідей (С. Єфремов). Внутрішнім сюжетом поетичних збірок відповідно до філософсько-естетичних цінностей доби стає також історія душі ліричного героя з усіма напівтонами, нюансами настрою, почувань особистості рубежу століть. Знімається властива першим збіркам лозунгова прямолінійність поетичних висловлювань.

Естетика Грінченка загалом формується в руслі просвітницьких ідей із фостерівським розумінням мистецтва як пропагандиста передових ідей (хоча вона не позбавлена й поклоніння Красі, Любові в їх абсолютній сутності — "Моє кохання", "Христя", "Я ще живу?.. Чи се мій дух похмурий..."), прагненням створити високу національну культуру. В центр уваги ставиться піднесено — героїчне (найвиразніше це виявилося в драматургії письменника — "Ясні зорі", "Серед бурі"). Наскрізною була оптимістична, життєствердна спрямованість поглядів письменника. Цікавий у цьому плані образ Сонця у творчості Грінченка — символу творчої енергії життя, любові до людини.

Письменник багато уваги приділяє морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його художній творчості. Однак прагнення до нормативності моральних уявлень героя, його ідейних настанов у деяких творах Грінченка інколи призводили до дидактизму, спрощення проблеми (особливо в прозі, драматургії).

1902 р. Грінченко переїздить до Києва. Власне літературна праця письменника більш ніж на два роки переривається напруженою роботою над словником української мови. Громадянським і творчим подвигом можна назвати цю роботу письменника. Скласти словник української мови мріяли багато діячів української культури — Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та ін. Завдяки гідним подиву працелюбності, наполегливості Грінченка роботу по укладанню словника було завершено. З матеріалів, які були в розпорядженні журналу "Киевская старина", та зі своїх власних Грінченко уклав чотиритомний "Словарь української мови", який, як і його мовознавчі студії "Огляд української лексикографії", "Три питання нашого правопису" та інші, не втратив своєї наукової цінності й на сьогодні.

Діставши згоду редакції "Киевской старины", Грінченко не лише упорядковує вже призбирані матеріали, а додає тисячі нових слів, коментує їх за найавторитетнішими виданнями. Завершена 1904 р. праця здобула високу оцінку вітчизняних і зарубіжних фахівців, а 1906 р. Російська Академія наук відзначила "Словник" другою премією ім. М. Костомарова. Особливу вагу в творчій спадщині Б. Грінченка має книжка "Перед широким світом", в основі якої — власний матеріал соціологічного вивчення сільського читача, спроба визначити літературу, необхідну народові, а також рівень інтелектуальної та освітньої підготовленості сільських читачів до сприймання тих чи тих художніх творів. Викликана палким бажанням письменника піднести читацьку культуру українського селянина до рівня освічених верств, книжка вийшла далеко за межі поставленої проблеми. Вона засвідчує глибину розуміння письменником питань літератури, театру, науки.

Маючи форму об'єктивної розповіді (форма щоденникових записів, діалогу), книжка не позбавлена й художньої цінності — тонкий психологічний аналіз, колоритні образи (селяни — читачі, актори).

Громадянський обов'язок покликав письменника відгукнутися на події першої російської революції гострим нарисом "9 січня", взяти участь в організації Української радикальної партії, редагувати щоденну українську газету "Громадська думка" (згодом "Рада"), журнал "Нова громада", очолити Всеукраїнську учительську спілку, стати одним із засновників і незмінним головою товариства "Просвіта".

Невичерпна енергія діянь Грінченка-громадянина йшла поряд із не менш плідною роботою його як письменника. Писати він розпочав як поет і поетичну творчість вважав насамперед виявом духовних потенцій особистості. Ранній період творчості ще певною мірою позначений версифікаційною невправністю, наслідуванням мотивів Шевченка ("Мати", "Вітер пісню, повну смутку..."), І. Манжури ("Бурлака", "По весні" ("Ось уже промені теплі зігріли"), В. Забіли ("Вночі"), М. Некрасова ("Нудьга", "Удові" та ін.), а іноді й прямим ідеологічним запозиченням ("Зрада", "Рибалка"). Однак сила власного поетичного чуття дала змогу Грінченкові вже у 80-х роках створити такі оригінальні поезії, як "Хлібороб", "Смутні картини", "Не гордуй ти життям молодим...", що за ідейно-естетичною вартістю належать до його найкращих творів.

Мотиви патріотизму як вияв солідарності зі своїм народом, нацією харак-терні й визначальні для творів цього періоду; лірика громадянського чуття стала потужним чинником вияву поетичного таланту Грінченка.

Громадянська тема в українській літературі другої половини XIX ст. — явище органічне й певною мірою традиційне (М. Старицький, С. Руданський, І. Манжура, П. Куліш). Лірика Б. Грінченка має свої особливості, її жанрове втілення — найчастіше роздум ("Смутні картини", "Хлібороб", "Велика вечеря"), ліричне пророцтво, заклик ("До народу", "Ворогам", "Темрява", "Прийде!"). Громадянська тональність властива сонету ("Весняні сонети"), пісенній ліриці ("Я мучився довго...", "Блискучії зорі, небесні світила"), інвективі ("Землякам", "Російським лібералам", "Маніфест"), монологові ("Ой чим же ти, мій краю, закрасився?..") та іншим формам і жанрам.

Визначальний мотив суспільної позиції особистості — праця. Образ цей осмислюється надзвичайно широко протягом усієї поетичної творчості Грінченка й за значущістю дорівнюється до таких світових символів, як краса й любов ("До праці", 1881 р., "Хлібороб", 1884 р., "Я зрікся мрій. Поважний і спокійний...", 1903 р.). Епітетне означення образу праці багатовимірне — тяжка, щира, кривава, поважна, міцна, свята, невтомна. Найсуттєвіші контексти побутування образу — праця й боротьба ("Боротися і працювати, щоб нам добути долі"), праця й любов ("Тільки ідея не згине праці й любові"). Показовим для першої пари є вірш "Хлібороб". За образною атрибутикою це монолог селянина — хлібороба, за художньою ідеєю, що варіюється в усій поезії Грінченка ("Я свій хліб заробив собі сам, 3 мого хліба і люди живуть"), — філософський роздум про працю як вічне джерело й рушія суспільного розвитку, сенс і потребу людського життя. Широко розгорнутий образ "праця і любов" у мікроконтекстах побутування багато в чому характеризує особливості інтимної лірики поета.

Лірика Грінченка цього періоду виявляє набутки й прорахунки тогочасної поезії громадянського спрямування загалом. Свідомо намагаючись вилучити інтимні переживання зі сфери поетичного світу, поети мимохіть позбавляли своє слово повноти осмислення життя.

Як поет і людина Грінченко не міг не зважати на те, що говорить серце до серця. І водночас у переважній більшості віршів моральний імператив обов'язку стає для ліричного героя визначальним ("Повинність я над все ушанував..."), внаслідок чого відбувається певна утилітаризація ліричного переживання, його наперед — визначеність. Однак поезія Грінченка не обмежена параметрами тільки ідеологічної за ангажованості.

У віршах 900-х років традиційно одноплощинне звучання громадянського мотиву поступається місцем його двоплановому розкриттю. Поетичні роз-думи глибоко сповідальні ("Я не скажу, щоб розумом я жив...", "Ні, не кажіть прихильних слів...", "У житті на бенкетах бучних..."), де власне осмислюється й сама проблема — правомірність неподільного верховенства громадянських почувань.

Осмислюється не так у плані заперечення ліричним героєм громадянського обов'язку ("Повинність я над все ушанував, Віддав себе я праці без вагання"), як елегійний сум і ревний жаль за нерозквітлим особистим чуттям і невиспіваною піснею душі:

Я не скажу, щоб розумом я жив,

Я не скажу, щоб серце в мене спало,

Але його я тяжко пригнітив,

Але йому так волі дав я мало...

Пізніше, аналізуючи збірку П. Куліша "Досвітки", Грінченко підтвердить свою художню тезу теоретично, зазначивши, що "безперечна перевага розуму над натхненням є суттєвою вадою поетичного переживання" [6, 160—161].

Саме жаль за пригніченням "життя серця" (характерна риса всієї української поезії другої половини XIX ст.) свідчить про бажання письменника вийти на ширші поетичні горизонти, за межі суто абстрактних громадянських почуттів. У віршах Грінченка 900-х років для ліричного героя заповітними і найбажанішими є пісні, породжені порухами серця ("Давно не стрівавсь я з тобою...").

Цю думку повторить і лірика Олександра Олеся: "Кожний ніжний рух сердечний В пісню срібну переллю... Полетять пісні крилаті, Краплі крові полетять" |7, 132]. Поезія серця заступає ліричному героєві Грінченка "туман клопітного життя", її привабливість для нього в гармонії протилежностей:

В піснях моїх горе і радість у їх...

Политі сльозами,

Повиті у сміх,—

Се відгуки щастя

І смутків тяжких.

Олександр Олесь у збірці "З журбою радість обнялась" (1907) розгорне Гріиченкову тезу гармонії протилежностей до концептуального бачення дійсності як світоглядну настанову:

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я...

Почернігівський період започаткував нову якість, відкрив нові грані поезії Грінченка. Вона стає глибшою, філософічнішою. Певна настроєва фрагментарність, калейдоскопічність вражень поступається місцем мислительній панорамності, чуттєвій заглибленості, ліричній сповідальності поетичного переживання. Зусилля Грінченка спрямовані на показ вольової героїчної індивідуальності [8, 26]. Справді, історія становлення ліричного героя як особистості, яка присвятила себе великій і благородній меті боротьби за визволення народу, є внутрішнім сюжетом збірок поета. Однак твердження цього жертовного шляху особистості з його лозунговою пря-молінійністю, одномірністю в перших збірках відходить у минуле. Сповідуючи тезу про те, що життя "на подвиги доля дає, на працю для блага людини"("3агадка") [9, 16—17], ліричний герой починає усвідомлювати, що повнота життя цим не вичерпується, що воно передбачає багатогранність проявів почуття й краси. "Два голоси дужі — обидва мою приваблюють змучену душу. В обох я щось рідне собі пізнаю — Якого ж я слухати мушу?" — болісно роздумує ліричний герой.

Драматизм душевної ситуації — у ваганні, сумнівах, що супроводжують необхідність вибору. На переконання М. Ласло-Куцюк, таким є рішення людини, яка бере на себе відповідальність за свої вчинки й відмовляється від сліпого підкорення Божій волі [10, 288]. Мотив певної роздвоєності, жалю, що "вогню молодого життя Не розвіяв у безумі втіх", присутній і в інших творах поета ("У житті на бенкетах бучних...", "Найпишніший, запашніший..." та ін.). Утверджуючи ідею правомірності конфлікту й рівнодійних тенденцій, Грінченко — поет фактично стає на позиції, близькі до художньої свідомості XX ст., яка заперечила концепцію прямолінійного розвитку, обстоювану Просвітництвом.

На художньому осмисленні почуття любові, кохання в ліриці Б. Грінченка позначились як ідеї доби громадянської мужності й пріоритету суспільних ідеалів (лірика О. Кониського, В. Мови-Лиманського, П. Грабовського, М. Старицького), так і прагнення до виявлення індивідуальності, які прозвучали в поезії межі століть, до самозаглиблення й самоутвердження особистості. У віршах Грінченка любов як найвище чуття, що дає людині можливість продовжити себе, ідеально представитися в значущому іншому й, упливаючи на формування особистості, творити нову людину як нове духовне обличчя, не заперечується. Однак цінність любові визначається не лише змістом духовного ідеалу. Краса духовна для Грінченка — поета рівновелика красі тілесній ("Лесь, преславний гайдамака", "Лаврін Костер", "Дух і тіло"), образ жінки, коханої розкривається не лише в іпостасі товариша по боротьбі, а й об'єкта романсового світу "двох". Тому в ліриці Грінченка наявна епікурейська тема; кохання як швидкоплинна весна ("Пий кубок життя, поки п'ється...", "Весняні сонети"), уславлення жіночої краси, вроди ("Купання", "Христя") — мотиви, що пізніше запанують у творах Олександра Олеся, М. Вороного.

Інтимній ліриці Грінченка властивий синкретизм типів художнього осмислення дійсності. Якщо у віршах 80—90-х років превалює позитивістське світобачення з його утвердженням реальності в її конкретно-історичних формах, то поезія межі століть орієнтована на суб'єктивно-емоційне, неоромантичне сприйняття світу. Так у вірші "Моє кохання" устами ліричного героя висловлюється осанна духовним пошукам людини, Красі і Любові як основним, визначальним принципам життєдіяльності, світогляду особистості. Любов, що має конкретне, земне втілення ("як погляд дорогий, то личко осяйне, То голос рідний твій, слова, добром повиті, То сміх знайомий твій так чарував мене...") мислиться і як найвища Краса — краса духовних пошуків. Для душі ліричного героя, що прагне насамперед осягнути Любов як найвищу Красу, тільки земного її втілення замало. Пізніше в одній із кращих своїх поем "Перша жінка" Грінченко знову повернеться до осмислення вічної загадки Любові як поривань людини до вершини духовності, до ідеалу.