Соціально-психологічні романи П.М. 1 страница

"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1872-1875) - найвизначніший твір Панаса Мирного, написаний ним у співдружності з братом Іваном Біликом. У соціально-психологічному романі йдеться про долю широких суспільних верств, насамперед поневоленого селянства. Головна ідея твору закладена вже в його алегоричній назві: воли - символічний образ уярмлених кріпаків - не ревли б, якби було що їсти й пити, тобто якби були добрі умови життя. У романі автор розкриває ряд важливих проблем. Він показує, зокрема, як руйнуються і гинуть національні сили українського народу, як разом з тим наростають у ньому настрої протесту і бунтарства, критикує несправедливу селянську реформу 1861 року, яку називає "голодною волею", змальовує згубний вплив солдатчини тощо.

Сюжет твору розгалужений. Якщо в першій частині йдеться про формування характеру правдошукача, то в другій переривається природний хід подій. Тут зовсім відсутні епізоди з життя головного героя Чіпки, зате розгортається історія села Піски від часу нового закріпачення українського селянства в 2-ій половині XVIII ст. до перших пореформених років, простежуються у трьох поколіннях родоводи Максима Ґудзя і панів Польських. Такий екскурс у минуле, можливо, затримує розвиток дії і порушує стрункість викладу, зате істотно розширює зображення соціально-історичного тла роману. У третій та четвертій частинах усі сюжетні лінії, пов'язані з долями головних героїв - Чіпки, Грицька, Максима, панів Польських - сплітаються воєдино. Важливим елементом композиції твору Панаса Мирного є позасюжетні відступи, які сприяють глибшому розкриттю авторського задуму, їх характер та спрямування досить різноманітні: ліричні, публіцистичні, сатиричні, філософські. Особливе місце в композиції роману займають описи. Пейзажі тут виступають не тільки як тло дії, засіб її увиразнення, але й як спосіб індивідуалізації персонажів. Вони передають і настрої героїв. Так, через опис природи передається захоплення Чіпки "польовою царівною" Галею, горе матері Мотрі, що має сина-злочинця. Панас Мирний показав себе не тільки глибоким психологом у змалюванні персонажів, а й гострим сатириком. З великою викривальною силою змальовані у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" ліниві І жорстокі пани Польські, безсоромний хапуга а "мирового суду" Чижик, чванливий підлабузник І скупердяй Шавкун. Жіночі образи, народна мудрість.

8. Основні мотиви лірики Старицького. І. Франко про поета. (1840-1904)

Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі.

В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші. Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»). Оригінальна як за духом, так і за формою поезія Старицького. Будучи продовжувачем традицій демократичної музи Т. Шевченка, її полум'яного гуманізму, Старицький ніде у своїх творах не намагався використовувати Шевченкову поетичну форму, епігонськи послуговуватися його образною системою. Більш того - він, як вказує І. Франко, був першім із тих, кому доводилось проламувати псевдо-шевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості. І нехай не всі твори значної художньої спадщини Старицького з позицій сьогодення можемо віднести до високої класики, але всім їм притаманна народність, що включає в себе і народне світобачення, і близьку народнопоетичній форму вираження. "Тут російський інтелігент» - писав І.Франко про Старицького, - пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи, близькі тим інтелігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без конвенціональної маски "мужицького поета". Поетичний світ Старицького увібрав і традиційні мотиви (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів ліричного героя), і злободенні (боротьба трудящих мас за соціальне й національне визволення в умовах кризи капіталізму, передгроззя революції 1905 р., посилення національно-визвольного руху слов'янства). В другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь Росії взяла активну участь у цій боротьбі. Вона надихнула поета на нові твори, де стверджується необхідність політичної свободи для всіх уярмлених народів. На поезію Старицького давитися як на трибуну, на поета - як на оборонця покривджених, пригнічених трудових мас, борця за права людини - проти насильства, визиску, наруги.

Історія української літератури XIX ст.

Панас Мирний

(1849 — 1920)

В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор реалістично-психологічної прози. Розпочавши з традиційних для літератури першої половини XIX ст. оповідних жанрів, у зрілий період він створив великі епічні полотна, які склали цілий етап у розвитку української літератури.

Іван Франко оцінив творчу особистість Панаса Мирного як "сильний епічний талант" [1, 143], звернувши увагу на його майстерність у психологічному аналізі персонажів: "Панас Мирний (Афанасій Рудченко) належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології" [1, 342].

Народився Панас Мирний (літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка) 13 травня 1849 року в Миргороді в сім'ї дрібного урядовця. 1862 р. закінчив Гадяцьке повітове училище. У чотирнадцять років вступив на чиновницьку службу. Служив по канцеляріях у Гадячі (1863-1864), Прилуках (1865-1867), Миргороді (1867— 1871). Від 1871 р. мешкав у Полтаві, працюючи спершу бухгалтером губернського казначейства, а згодом на різних посадах у казенній палаті. В 70-х роках XIX ст. він став свідком "ходіння в народ", коли близько 40 губерній Російської імперії (в тому числі й Полтавська) було охоплено активною народницькою пропагандою. Прикметною є участь Панаса Мирного в діяльності полтавського народницького гуртка "Унія". 1914 р. П. Я. Рудченко дістав чин дійсного статського радника. Після 1917 р. працював у Полтавському губернському фінансовому відділі. Пізніше М. Зеров оцінив спосіб життя Панаса Мирного — письменника й Панаса Рудченка — чиновника як "постійне роздвоювання на урядовця коронної служби та українського письменника — народовця" |2, 333].

Одним із чинників формування літературно-естетичних поглядів Панаса Мирного була літературна ситуація в Україні початку 70-х років XIX ст. На той час уже була належно оцінена творчість Г. Шевченка, утвердилася оповідна традиція (творчість Г. Квітки- Основ'яненка, Марка Вовчка, О. Стороженка, П. Куліша та ін.), склалася певна система жанрів у всіх родах літератури.

Загалом літературно-естетичну програму Панаса Мирного можна визначити як орієнтацію на реалістичний тип творчості. Процес становлення прозаїка — реаліста не виключав використання романтичних елементів (це відчутно навіть у суто реалістичному романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?": сон Чіпки, елементи детективної історії в ході розповіді про розбійництво Чіпки та його "товаришів", детективний сюжет в оповіданні "Лови" та ін.), хоч елементи романтичного, на перший погляд, світобачення можна поставити в залежність від індивідуального світогляду художника. Отже, реалістичний метод зображення буде усвідомлюватися письменником як не лише адекватне "фотографування" дійсності, а і як складний процес творення художньої реальності, цілісної картини світу.

Із наставників Панаса Мирного в плані "теоретичної орієнтації" головну роль відіграв Іван Білик. Саме він (здебільшого під час спільної праці над перетворенням повісті "Чіпка" на роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?") наголошував на необхідності соціально-психологічного аналізу в реалістичному творі. Його зауваження до повісті "Чіпка" є не лише джерелом дослідження художньої лабораторії двох авторів соціально-психологічного роману, а й певною мірою теоретичним обґрунтуванням реалістичного творення багатопланової художньої дійсності загалом. Літературна спадщина Панаса Мирного характеризує його як майстра слова, який найвищою цінністю художньої творчості вважав правду життя. Прагнення дослідити людську душу в різних життєвих обставинах на основі реалістичного методу зображення сприяло появі певних соціальних типів у творах Панаса Мирного (селянина, поміщика, міщанина). В процесі становлення індивідуальної манери письменника у сфері психологічного аналізу художній світ наповнюється не запрограмованими характерами — типами, а яскравими людськими особистостями.

Використовуючи поряд із психологічним аналізом принцип соціального детермінізму, Панас Мирний закономірно за основу обирає проблеми тогочасної дійсності. Це одна з ознак українського реалізму другої половини XIX ст. В поле зору письменника потрапляє історія селянки, яка йде на заробітки до міста ("Лихий попутав", 1872). Поламана доля бідної дівчини є своєрідним продовженням традиції ще Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка. Але проза Панаса Мирного засвідчує й появу нових тем порівняно з попередньою літературною епохою. Так, першу повість Панаса Мирного "П'яниця" (1874) присвячено зображенню трагічної історії дрібного чиновника — вихідця з селянського середовища. Поряд із психологічним дослідженням персонажа на перший план висувається проблема адаптації людини з "добропорядним патріархальним вихованням" до чужого середовища — міста. Подібну ситуацію змальовано в романі "Повія", де картини трагічної долі Христі Притиківни (колишньої селянки) розгортаються в місті. За внутрішньою суттю проблематика в цих двох прозових творах подібна, але авторське дослідження різних за своєю природою психічних типів свідчить про оригінальні художні втілення письменницької думки, що виражається в жанровій і тематичній специфіці.

Новий літературний характер (інтелігента — різночинця) з'являється в повісті "Лихі люди" ("Товариші", 1877). Загальновизнаною думкою є твердження про те, що цей твір "випереджає" свою літературну епоху. Оригінальний шлях психологічного аналізу в цьому випадку базується на сприятливому ґрунті: головний персонаж — освічена людина з високим інтелектуальним рівнем.

Проте в центрі письменникової уваги — селянство другої половини XIX ст. На часі була проблема селянської долі в нових умовах — звільнення від кріпацтва (реформа 1861 року). Інтерес для психологічного дослідження становить особистість селянина, який формально стає господарем своєї долі, але все-таки залишається на нижніх щаблях соціальної ієрархії. Традиційна тема взаємовідносин селянства й панства по-новому розкривається в повістях "За водою" (1883), "Голодна воля" (орієнтовно середина 80-х років), "Лихо давнє й сьогочасне" (1897). Та ж таки селянська тематика — в підґрунті багатопланового роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Проте зміст цього великого художнього полотна масштабніший, ніж зміст повістей із селянською проблематикою. Зображуючи історію українського села за півтора століття, автори виходять на рівень трактування зміни способу мислення під час зміни соціально-історичних обставин. А водночас висвітлюється поступовий перехід від козацького до патріархально-селянського ладу життя у Східній Україні від першої половини XVIII ст. до середини XIX століття.

Поширене того часу просвітницьке трактування особистості вплинуло на спосіб дослідження Панасом Мирним внутрішнього світу персонажів. Традиція характеротворення під впливом зовнішніх умов життя (відома ще з прози Т. Шевченка, Г. Квітки- Основ'яненка) відчутна й у Панаса Мирного. Тому в його творах взаємодія людини та зовнішнього світу є взаємодією представників різних соціальних верств (романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", незавершені великі прозові твори), взаємовпливом людської індивідуальності й різних побутових чи соціально-історичних ситуацій (процес виховання у творах "Палійка", "П'яниця", "Лихо давнє й сьогочасне" та ін.).

Естетична цінність прози Панаса Мирного пов'язана ще й з тим, що саме в другій половині XIX ст. в українській літературі відбувався відхід від фольклорних ремінісценцій (письменники, що групувалися навколо журналу "Основа") до творення власне художньої літератури як виду словесного мистецтва.

Реалістичний метод письма став тим чинником, який вивільнив художнє мислення від давніших естетичних канонів і відкрив простір для осмислення буття й творення художньої реальності на засадах пізнання життєвих закономірностей та пошуків оптимального шляху втілення авторської думки. "На відміну від митців попередніх епох і напрямів, письменник — реаліст перебуває в неопосередкованому відношенні до дійсності — в тому розумінні, що, непідвладний готовим моделям, формам і формулам, він може вільно, творчо "добирати" всю систему засобів зображення відповідно до "вимог" зображуваних життєвих явищ, їхнього характеру й структури" [3, 17]. Така свобода художнього мислення передбачає не руйнування, а свободу використання наявних естетичних здобутків (зокрема жанрових форм). Неканонізованість художнього зображення зумовлює те, що в добу реалізму так звана стильова типологія ґрунтується саме на індивідуальних стилях, які підпорядковані більшою мірою внутрішньому світові особистості, ніж естетичним канонам. Розширення обріїв мистецького мислення найнаочніше проявляється в епічних формах (і в творчості Панаса Мирного), де в середині XIX ст. відбувається перехід від традиційних оповідних жанрів до такої не канонізованої форми, як роман.

Еволюція стилю Панаса Мирного пов'язана з процесом появи нових жанрів у творчості письменника й в українській літературі другої половини XIX ст. Становлення об'єктивного типу розповіді знаменувало розвиток жанру повісті ("П'яниця", "Лихі люди", "Лихо давнє й сьогочасне", "Чіпка"). Багатоплановість художнього мислення, прагнення зобразити цілісну картину світу в усіх особистісних взаємозв'язках, у часових і просторових І художніх площинах сприяли появі романного жанру.

Належність Панаса Мирного до культурної епохи другої половини XIX ст. (період не тільки заглиблення у філософські проблеми людської особистості, а й перегляду національної історії загалом) стала одним із чинників усвідомлення митцем життєвого матеріалу як різноманітності ситуацій, між якими має бути певний причиново-наслідковий зв'язок. Реальна дійсність для Панаса Мирного є не просто "вихідним пунктом" для створення адекватної картини — образу світу, а своєрідним поштовхом до побудови індивідуальної філософсько-естетичної концепції буття.

Закономірно, що атмосфера тогочасної доби зумовила тематику творів письменника — реаліста. Фактично, продовжуючи тему "маленької людини", популярну не тільки в українській, айв інших європейських літературах, Панас Мирний дав оригінальну її інтерпретацію. З одного боку, певний характер — тип діє відповідно до об'єктивних суспільних і побутових умов, з іншого — автор намагається подивитися на особистість з погляду суспільної та індивідуальної моралі (ранні оповідання "Ганнуся", "Жидівка"). Постає проблема індивідуального характеру, який формується й проявляється в середовищі з усталеними уявленнями про місце людини в суспільній ієрархії ("Народолюбець", "П'яниця").

60—70-і роки — час, коли основна маса населення (селянство) офіційно стала вільною. Склалася ситуація, за якої людина начебто може реалізувати свій внутрішній потенціал. Першочерговою стає проблема дослідження внутрішнього світу селянина в нових для нього умовах, коли він сам має зважувати кожен життєвий крок і обирати свій шлях. Розвиток такого характеру відбувається в процесі постійної взаємодії як зі звичними патріархальними умовами, так і з новим, невідомим досі світом — містом ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Як ведеться, так і живеться", "Голодна воля", незавершені твори "Родина Бородаїв", "Халамидник" та ін.).

Творчість Панаса Мирного в літературному процесі XIX ст. розгортається, за словами М. Рудницького, як цілий перехідний етап від створення перших власне художніх зразків до нового типу письма кінця XIX — початку XX ст.: "Мирний, що одним коренем цупко тримається ґрунту, на якому зріс талант Марка Вовчка, має у своєму генеалогічному дереві такі паростки, що пахнуть нашою сучасною літературою — Коцюбинським, Стефаником, Винниченком" 14, 5]. У зв'язку з цим можна вести мову про своєрідний процес розвитку прозового повістування в творчості "корифея української прози".

Еволюція художньої свідомості Панаса Мирного пов'язана зі становленням об'єктивного типу розповіді, що став визначальною рисою української прози другої половини XIX ст.

Оскільки художню структуру безпосередньо зумовлено організацією свідомості особи, від імені якої й ведеться власне виклад історії, головні типи повістування розрізняються за такими критеріями: виклад художнього матеріалу вустами створеного автором умовного героя має вигляд оповіді від першої особи (суб'єктивна оповідь), а розгортання подій без видимого посилання на джерело інформації, тобто виклад безпосередньо від автора, має вигляд розповіді від третьої особи (об'єктивна розповідь). Це дає змогу наочно показати особливість індивідуального методу Панаса Мирного у творенні людських характерів (зокрема й психологічний аналіз) на тлі цілісної картини дійсності. До речі, письменник зауважував, що автор не повинен втручатися в план розповіді твору; він має уникати суб'єктивних висновків та оцінок (лист до М. Коцюбинського від 30 червня 1898 р.). І все-таки простежується еволюція розповідної форми від суб'єктивного оповідача -"всезнавця" (в ранніх оповіданнях і першому друкованому творі "Лихий попутав" (1872) до різно-суб'єктної (об'єктивної) розповіді в подальшій творчості.

Оповідь Панаса Мирного від першої особи, хоча за зовнішнім оформленням і подібна до оповіді літературних попередників, не є традиційним повістуванням суб'єктивного типу. Оповідання "Ганнуся" (орієнтовно 1868—1870 років) — чи не єдине в спадщині Панаса Мирного, яке можна вважати суб'єктивним типом повістування в чистому вигляді. Та й цей твір є не так спогадами оповідача -"всезнавця" про минулі події, як розповіддю про зміни у внутрішньому світі самого оповідача. Власне дію (сюжет) можна вважати способом вираження внутрішньої суті суб'єкта оповіді. Сюжетна лінія накреслюється шляхом зображення дій двох осіб: Ганнусі, ім'я якої винесено в заголовок і яка фактично є центральним персонажем оповідання, й оповідача. Але так званий план дії оповідача фіксує зміну його настрою залежно від поведінки іншого персонажа (Ган-нусі). Тому складається ситуація, в якій на першому плані — спос-тереження автора — творця за внутрішнім світом оповідача, а власне подієвий аспект є лише засобом дослідження зміни настрою. Дія персонажа протягом усього оповідання супроводжується монологічним описом вражень і роздумів оповідача. Тобто процес розгортання художньої оповіді має вигляд чергування описаної події й коментаря до неї.

Уже в перших спробах пера Панаса Мирного художній виклад не входить у межі чітко окреслених двох аспектів оповіді від першої особи (сюжет героя й сюжет оповідача). Психологічний первень в художній свідомості митця, визначений ним самим як спостереження за "порухами" людської душі "у час лихої долі, у час великої радості, нещастя, горя" [5, 324], домінує над традиційною літературною формою й приводить до пошуків нового типу авторського самовираження.

Ілюстрацією неусталеної структури суб'єктивної оповіді є оповідання "Жидівка" (орієнтовно 1868—1870 років), де початок подається від імені об'єктивного розповідача, а далі мова йде від імені оповідача, який був предметно представлений у вступній частині. Таким чином, оповідання має три плани розповіді: від імені об'єктивного розповідача, що стоїть найближче до власне автора; від імені оповідача -"всезнавця"; власне дія зображених персонажів. Створюється ситуація, ніби зображуваний світ існує в свідомості об'єктивного спостерігача, а історія, що лежить в основі сюжету, розказана оповідачем — персонажем (оповідь від першої особи), сприймається як спогади суб'єктивного оповідача (Петра Петровича Мухи) й одночасно як дійсність другого порядку. Центральна сюжетна лінія є лише засобом для відтінення емоційного забарвлення розповіді. Хід думки поєднується з коментувальною інтерпретацією вчинків персонажів, плином переживань.

Оповідання "Жидівка" й "Ганнуся" можна назвати мелодраматичними історіями нещасливого кохання. Проте в розвитку досить прямолінійних сюжетів проявляється певна система зв'язків між персонажами (в цьому випадку між центральним персонажем і оповідачем), що свідчить про початки психологічного аналізу. В процесі спостереження одного персонажа за іншим формується певний погляд. Тоді окрема історія переходить від простої художньої інформативності до художнього зображення.

Вихід прозового повістування Панаса Мирного ще на ранньому етапі творчості за межі традиційного оповідання свідчить про його вільне епічне мислення. Навіть у традиційному жанрі оповідання автор робить спробу не просто змоделювати життєву ситуацію, а пояснити хід подій: "Що ж це справді за дівчина, як і через навіщо дійшла вона до підпалу?" [6, 57]. На ґрунті цього виникає прихована полеміка між потенційним оповідачем і об'єктивним спостерігачем в оповіданні "Палійка" (початок 70-х років). Автор — дослідник розкриває процес впливу обставин на спосіб дії персонажа в тій чи тій ситуації. Хоча, як і раніше, домінує свідомість провідного повістування, він намагається не просто дати власну інтерпретацію конкретної історії, а з'ясувати причину, що зумовила ту чи ту дію персонажа. Оповідання "Палійка" фактично є першою спробою об'єктивної розповіді. Але постать традиційного оповідача затушована лише частково: в окремих епізодах встановлюється його прямий діалогічний контакт із читацькою аудиторією ("Невеселі то картини, читальниче..."), хоча загалом оповідання сприймається як розповідь від третьої особи. Однак спроба психологічного дослідження у "Палійці" має дещо схематичний вигляд. Відомий ще на початку твору наслідок став закономірним, бо доля Солохи була визначена наперед ще після зображення нещасного випадку, що стався з нею у дитинстві. Персонажеві не залишається істотних можливостей вибору.

Водночас конкретний зміст оповідання не замикається на фактичному матеріалі зображеного світу. Ситуації — моделі дійсності узагальнюються. Момент узагальнення художнього матеріалу можна вважати свідомою метою автора. В оповіданні "Палійка" конкретна життєва ситуація виступає як прояв загальної тенденції: "По наших селах українських багато є таких господарів, таких, добрих, працьовитих, котрі цілий вік свій у роботі та роботі, руки та ноги спочинку не мають, спина не розгинається ніколи і, не дивлячись на їх каторжну працю, тяжку, облиту і потом і кров'ю, все доля їм не служить, не дбає... Такий недотепа, такий безталанник був і Грицько Вареник, батько цієї самої дівчини" [6, 57—58]. Процес узагальнення неминуче веде до "вільної" розповіді й до появи авторського голосу в художньому творі.

Авторська філософсько-естетична концепція втілюється через посередництво постаті об'єктивного розповідача (найближчого до автора й найнепомітнішого в тексті). Поєднання психологічного первня в художньому баченні Панаса Мирного з об'єктивним типом розповіді дало змогу розширити межі зображуваного світу й подати його як процес. Уже в оповіданні "Народолюбець" (початок 70-х років) простежується тенденція не лише до аналізу окремих подій, а й до дослідження життєвої долі персонажа як процесу становлення особистості. Причому автор не перебуває поза планом твору, — він бере участь в одвічному діалозі з читачем через розповідача й персонажів. Розосередження особи власне автора на складові (голоси персонажів і розповідача) є основою діалогічного повістування. В результаті цього спостереження й аналіз художніх подій відбувається з різних позицій.

Тенденція до діалогічної об'єктивної розповіді спостерігається в оповіданні "Лихий попутав" (1872), де оповідач є одночасно й центральним персонажем. У традиційно оформлених діалогах головна дійова особа (Варка Луценкова) змушена сама коментувати свої репліки, використовуючи ремарки: "От, — кажу, — не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!" Одна особа одночасно діє й спостерігає сама за собою та за іншими персонажами.

Загалом оповідання "Лихий попутав" є сповіддю оповідача — персонажа. Тема сумної долі сільської дівчини, яка пішла в найми до міста, досить поширена в прозі першої половини та середини XIX ст. У трактуванні цієї традиційної історії оригінальним є те, що спокусником селянки виступає представник, по суті, одної з нею соціальної верстви. Тому провідним є не соціальний конфлікт, а морально-етичний. На перший план висувається стан людської душі, який передається переважно через зовнішні прояви (дію). Автор, однак, не обмежується таким прийомом і намагається очима самого ж оповідача — персонажа зазирнути всередину власної душі. Спостереження персонажа за власним внутрішнім станом набуває найбільшої сили наочного зображення у фінальній сцені оповідання. Психологічне дослідження подано безвідносно до часу оповіді як процес марення: "У в очах плями миготять, широкі кружала ходять — то жовті, то сині, зелені, то вогняно-червоні... Ось наче що осіяло..."

Активний первень тут належить свідомості персонажа. Він сам керує ситуацією, створюючи найбільш сприятливу атмосферу для вираження своєї суті. Співвідношення свідомостей автора й персонажа зміщується в бік персонажа. Автор, маскуючись під постать оповідача, не зникає. Він займає позицію сприймання. Таким чином, уже в оповіданні "Лихий попутав" на перший план виходить процес спостереження за персонажем, а сам персонаж стає не тільки пасивним об'єктом зображення, а й суб'єктом.

В оповіданні "П'яниця" (1874) з'являється постать незалежного розповідача й чи не вперше у прозі Панаса Мирного здійснено перехід від суб'єктивного до об'єктивного типу прозового викладу. Розповідач і персонаж перебувають у різних планах повістування. Роль об'єктивного розповідача не повторює всевладну функцію оповідача від першої особи, присутність якого відчувалася постійно. Створюється особлива атмосфера діяльності персонажа.

Дійова особа є постаттю, зовні некерованою, вільною у виборі власного життєвого шляху. Герой — ставленик автора — створює ілюзію саморозвитку в світі, який є моделлю дійсності. Як повновартісна особистість персонаж віч-на-віч взаємодіє із зовнішнім світом за рахунок внутрішньої потенційної енергії й під впливом об'єктивних обставин стає цілісним характером.

За об'єктивним змістом твору центральний персонаж — дрібний чиновник Іван Ливадний — стає жертвою середовища. Під ударами долі він морально деградує, занепадає духом і, нарешті, помирає в шпиталі. По-іншому складається доля його рідного брата Петра Ливадного. Виховувалися вони в майже однаковому соціальному світі, а стали фактично антиподами. З одного боку, наявний вплив Просвітництва на трактування теми "маленької людини" (формування характеру відбувається під впливом середовища, як, наприклад, у повісті "Близнецы" Т. Шевченка), з іншого боку, автор акцентує увагу на суто людських чинниках, які взаємодіють із зовнішніми обставинами.

Для психологічних студій автор обирає не окремий відрізок життя особистості, а намагається простежити людську долю від народження до смерті. Ланцюг послідовних ситуацій створює односпрямований життєвий шлях персонажа в замкнених часово-просторових межах художньої дійсності. На розповідача покладається функція високомайстерного обігрування послідовних подій із поступовим наближенням то до дійової особи, то до читача, щоб у кінцевому підсумку представити вічну проблему "людина і світ" у зворотному зв'язку, подивитися на світ очима персонажа, проникнути в його свідомість і показати, ким є особистість для тих, хто її оточує.