Навколишнє середовище

1,1

12.2. Якість трудового життя

і методи її поліпшення 512

Сутність якості трудового життя 513

Державне забезпечення якості

трудового життя 513

Мікроекономічні напрями

дотримання якості трудового життя 523

12.3. Управління створенням операційних систем

Сутність операційної системи 525

Класифікація операційних систем 527

Проектування операційних систем

у сфері виробництва товарів 529

Проектування операційних систем

у сфері виробництва послуг 535

12.4. Управління функціонуванням операційних систем

Управління функціонуванням

операційних систем з виробництва

товарів 540

Управління функціонуванням

операційних систем

з виробництва послуг 557

Забезпечення якості

продукції і послуг 563

12.5. Управління продуктивністю організацій

Сутність управління

продуктивністю організацій 566

Стратегічне управління організаціями за критерієм продуктивності 570

Комунікації, прийняття рішень і оперативне керівництво продуктивністю організацій 572

12.6. Ефективність менеджменту організації 573 Ефективність менеджменту організації, критерії

та методи її оцінювання 574

Оцінювання ефективності діяльності структурних підрозділів менеджменту організації 579

Література 586

Короткий термінологічний словник 589

1.

Загальні засади управління й менеджменту

Висвітлення діалектики взаємозв'язку між термінами «управління» й «менеджмент» потребує розгляду еволюції систем управління виробничо-господарською діяльністю людей, обґрунтування об'єктивних закономірностей виникнення і розвитку менеджменту як особливої системи управління організаціями в умовах ринку, сутності праці менеджерів та фахівців управління, необхідності, передумов і напрямів формування вітчизняної моделі менеджменту.

1.1. Сутність управління

Поняття «управління» надзвичайно містке й глибоке. Його застосовують як до складових навколишнього середовища, в якому існує людина (управління в неживій і живій природі, в людському суспільстві), так і до різноманітних видів людської діяльності (управління державою, регіоном, організацією, політичною партією, автомобілем, дорожнім рухом тощо). Такі сфери і види діяльності є системами, сформованими з багатьох взаємопов'язаних елементів і відносин між ними. У кожній із них можна виділити суб'єкт і об'єкт управління.

12 Загальні засади управління й менеджменту

Суб'єкт (лат. зиЬіесімиз — підкладений) управління — елемент (група елементів) системи, який своїми свідомими чи неусвідомлени-ми активними діями (поведінкою) чи бездіяльністю впливає на об'єкт управління.

Суб'єкт управління не може існувати ізольовано. Сенсом його існування і функціонування є вплив на об'єкт управління, в сукупності з яким вони утворюють систему управління.

Об'єкт (лат. оЬіесїиз — предмет) управління — елемент (група елементів) системи управління, який змінює свою поведінку під впливом суб'єкта.

Управління в узагальненому розумінні трактують як процес впливу суб'єкта управління на об'єкт, який змінює режим існування системи, в якій вони діють.

Сфери і типи управління

Середовищем існування кожної людини як індивіда є жива і нежива природа та людське суспільство. Відповідно до цих складових у навколишньому середовищі розрізняють такі сфери управління:

— управління у неживій природі (технічних системах);

— управління в організмах (біологічних системах);

— управління в суспільстві (соціальних системах). Процеси управління в технічних системах відбуваються

за наперед заданими людьми програмами. Вони бувають простими (наприклад, накручування пружини годинника) і надзвичайно складними (програми, за якими працюють ЕОМ). Управління технічними системами не здатне до самовдосконалення, хоча сучасні ЕОМ інколи передбачають са-мопрограмування для оптимального управління об'єктами.

Прості процеси управління в біологічних системах за своєю сутністю є регулюванням, що відбувається в живих організмах для пристосування їх до навколишнього середовища.

Найскладніші процеси управління відбуваються у людському суспільстві, оскільки стосуються діяльності як окремих людей, так і їх груп (колективів, прошарків, класів, суспільства загалом), яким властиві різноманітні інтереси. Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою біологічні. У зв'язку з високою складністю управління людьми виокремлюють типи управління: політичне, економічне та соціальне. Політичне управління здійснюється

Сутність управління

на рівні суспільства, виявляється у функціонуванні держави, її органів та атрибутів. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню й розподілу товарів і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодженої діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот. Економічне й соціальне управління здійснюється на всіх рівнях виробництва: від робочого місця працівника до рівня національної економіки загалом.

Управління виробництвом поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами).

Сутність і особливості управління виробничо-господарськими організаціями

Виробничо-господарські організації* — це соціотехно-економічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на виробництво товарів або послуг. Функціонування їх можна зобразити схематично (рис. 1.1).

Ресурси

Організація

Товари (послуги)

Рис. 1.1. Схема функціонування виробничо-господарської організації

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління організаціями» неоднозначно трактують у зарубіжній та вітчизняній літературі. Більшість учених погоджується, що воно означає «робити що-небудь за допомогою людей з людьми». Окремі з них поширюють це визначення на будь-які групи людей, навіть на всі види міжособистісних стосунків. Американський дослідник професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, президент Міжнародної Академії управління Гарольд Кунц і американський фахівець-практик у галузі управління Сирил О'Доннел тлумачать поняття «управління» як «створення ефективного середовища для людей, які діють у формальних організаційних групах»¹.

* Далі «організації».

¹ Кунц Г., О'Доннел С. Управление: системний и ситуацион-ннй анализ управленческих функций. В 2-х т. /Пер. с англ. — Т. 1. — М.: Прогресе, 1981, — С. 106.

Загальні засади управління й менеджменту

Автори першого перекладеного російською мовою підручника «Основи менеджменту», професори Майкл Мескон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі стверджують, що «управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації»¹. Отже, управлінням вони вважають чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), залишаючи поза його межами цілі організації. Професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. 1909) вважає управління особливим видом діяльності, «що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу»².

Загалом представники різних концепцій розглядають управління у двох аспектах: як свідомий вплив людей на будь-який об'єкт і як специфічну діяльність у процесі виробництва. Об'єднує їх погляд на управління як на процес чи вид діяльності.

Управління має бути побудоване на системі методів і способів, які є змістом специфічної діяльності управлінців. У такому сенсі воно передбачає вплив групи людей на конкретний об'єкт, а також наявність організації з певними цілями, структурою, системою відносин.

За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Управління організаціями — здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для жодної з цих осіб зокрема.

Управління не можна ототожнювати з керівництвом, яке за своєю сутністю є ширшим поняттям.

Керівництво організаціями — процеси мотивування, регулювання і наставництва щодо методів і способів виконання робіт підлеглими.

Управління є висококваліфікованою керівною діяльністю, основаною на поточному й стратегічному плануванні, відповідній організаційній структурі, розвинутій системі мотивування, а також необхідному рівні контро-

¹ Мескон М. X., Альберт М., Хедоури Ф. Основьі менедж-мента / Пер. с англ.— М.: Дело, 1992. — С. 38,72.

² Там само. — С.39.

Сутність управління

лю. Управлінський вплив здійснює не тільки керівник, а й інші працівники управління, які виконують функції, підфункції та завдання в загальному процесі управління.

Процес управління виробництвом забезпечують через взаємодію суб'єкта і об'єкта управління (рис. 1.2).

Виходи

Входи		Суб'єкт управління
		Процес управління >
Навколишнє		Об'єкт управління
середовище	Виробничо-господарська організація

Навколишнє середовище

Рис. 1.2. Взаємовідносини у процесі управління виробництвом

Суб'єкт управління в організації — особа або група осіб, які ставлять цілі перед об'єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об'єкта управління і контролюють їх виконання.

Осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.

Об'єкт управління — сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.

Інколи об'єкт управління помилково трактують як групу людей, зайнятих виробництвом, що свідчить про звуження змісту управління до впливу лише на людський вид виробничих ресурсів. Насправді «об'єкт управління» — значно ширше поняття.

Зв'язок між суб'єктом і об'єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб'єкта управління до об'єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб'єкта містить дані про стан об'єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.

Для характеристики управління часто використовують поняття «система управління», виділяючи в ній керуючу і керовану підсистеми. Іноді керуючу підсистему непра-

Загальні засади управління й менеджменту

вильно ототожнюють із суб'єктом, а керовану — з об'єктом управління.

Насправді керуюча підсистема — це частина соціальної складової організації, яка впливає на інші складові. її елементами є індивіди, що працюють в управлінських підрозділах, виконуючи лише функції управління, а також індивіди, які управляють працівниками виробництва, розпоряджаються задіяними у виробництві технічними та економічними ресурсами, працюючи безпосередньо у виробничих та забезпечуючих підрозділах організації (рис. 1.3). Керуюча підсистема виконує функції управління керованою.

Керованою підсистемою є задіяні у виробництві та інших сферах діяльності ресурси організації — людські, матеріальні, фінансові.

Процес управління

Управлінські підрозділи

Процес виробництва

Виробничі підрозділи

Забезпечуючі підрозділи

Керуюча підсистема

Керована підсистема

Система управління виробничо-господарською організацією

Рис. 1.3. Структура системи управління організацією

На систему управління впливає також навколишнє середовище, оскільки на її входи подається інформація про трудові, матеріальні, фінансові, екологічні та інші ресурси виробництва.

Входи системи управління — елементи системи управління, через які інформація із навколишнього середовища надходить до неї.

Кожна система управління здійснює вплив на навколишнє середовище, подаючи на свої виходи інформацію та продукт функціонування виробничо-господарської системи (товари, послуги, фінанси та ін.).

Сутність управління

Виходи системи управління — елементи системи управління, через які інформація та продукт функціонування виробничо- господарської організації надходять у навколишнє середовище.

Сучасні системи управління не виникли з нічого, не зародилися спонтанно, а є наслідком тривалої еволюції в процесі історичного розвитку суспільного виробництва.

Еволюція управління суспільним виробництвом

Задоволення матеріальних і духовно-культурних потреб людей є основними спонуками їх господарської (економічної) діяльності. Економічна діяльність первісних людей полягала в полюванні, рибальстві та збиранні природних продуктів. Виробництво обмежувалося створенням зброї, рибальських знарядь, одягу та предметів домашнього користування. Очевидно, між племенами епізодично здійснювався обмін предметами споживання, але будь-яких соціально-економічних утворень, систематично орієнтованих на виробництво предметів для обміну, не було. Перші виробничо-господарські організації виникли в період другого великого поділу суспільної праці — відокремлення ремесла від землеробства (між XII і VIII ст. до н. є.) у формі ремісничих майстерень. Спільна праця людей у них потребувала свідомої організації та управління: планування, координування, регулювання, чим і займаються управлінці.

Отже, управління виробничо-господарськими організаціями як соціальна функція, специфічна професійна діяльність людей у виробництві, зародилося одночасно з виникненням ремісничих майстерень, орієнтованих на виробництво продукції для зовнішньої реалізації. Спочатку воно було простим і полягало у розподілі робіт між працівниками, координації та обліку індивідуальної праці, стимулюванні ефективно працюючих. Власники майстерень працювали разом з підмайстрами та учнями. Ієрархічна форма ремісничої організації охоплювала, як правило, два управлінські щаблі: майстра і підмайстра. У технологічному процесі виробництва використовували переважно ручну працю.

Побутують й інші погляди на зародження та генезис управління. Так, шведський фахівець з управління Бенгт Карлоф пов'язує його виникнення з винаходом писемності, послуговуючись розробле ним американським істори-

БІбліотека ТУР

*Я9ф """чи

Загальні засади управління й менеджменту

ком Клодом-Стюартом Джорджем-молодшим «управлінським континуумом», згідно з яким виникнення управління датоване моментом винаходу шумерами (прибл. 5000 р. до н. є.) клинопису, який дав змогу письмово фіксувати факти і події¹. Однак це пояснення недостатньо обґрунтоване економічно. Непереконливими є спроби пов'язати процес виникнення управління з формуванням держави, як це вважає професор Нью-Йоркського університету Глен Райт: «Коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які самі не виробляли харчі, тоді постала певна форма управлінської діяльності»². Насправді держава виникла значно пізніше, ніж управління. Передумовами цього процесу були виробництво, вдосконалення знарядь праці, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, поява додаткового продукту. Тобто не держава спричинила виникнення управління, а наявність підприємств стала передумовою виникнення держави.

На етапі рабовласницького суспільства започаткувався розвиток ієрархічної побудови управління. Ієрархія організації нараховувала тоді від двох-трьох рівнів (власник — майстер — наглядач за рабами) у виробничих організаціях індивідуальних власників до шести (цар — губернатор — керівник державного територіального органу управління — керівник виробництва (майстер) — наглядач за рабами) у державних виробничих організаціях.

За феодалізму типовим промисловим підприємством стала майстерня, господарем якої був власник-ремісник. З ним працювали підмайстри, учні і один-два ремісники, які готувалися незабаром стати самостійними майстрами. Майстерні об'єднувалися в цехи. Застосовувалися механічні засоби виробництва. Поділ праці ґрунтувався на технологічно закінчених комплексах операцій, які завершувалися виготовленням напівфабрикатів, а кооперація праці здійснювалася у внутріцехових і міжцехових формах. Між працівниками майстерні існували суворі ієрархічні відносини, які регулювали їх управлінську і виробничу діяльність. Певні управлінські функції щодо індивідуальних майстерень виконували ремісничі цехи: визначали квоти виробництва продукції кожним майстром, місця її збуту, порядок закупівлі сировини, економічного стимулювання до праці.

¹ Карлоф Б. Деловая стратегия / Пер. с англ. — М.: Зконо-мика, 1991. — С. 31.

² Райт Г. Державне управління. — К.: Основи, 1994. — С. 4.

Сутність управління

Наприкінці середньовіччя цехова організація зіткнулася з такими проблемами, як зарегламентованість технології та управлінських відносин на виробництві, вузькість, традиціоналізм мислення керівників виробництва, обмеження на випуск продукції й застосування високопродуктивних машин та ін. Оскільки капітали, нагромаджені власниками майстерень та купцями, потребували продуктивного використання, почали зароджуватися виробничі організації підприємницького типу, засновані на капіталістичній формі виробничих відносин, особливістю яких є наявність центральної фігури — капіталіста-підприємця.

Особливістю капіталістичних організацій стало поєднання капіталу і підприємницької ідеї з працею найманих робітників.

З розвитком виробництва й економічних відносин управління ускладнювалося. Однак до початку XX ст. його функція залишалася універсальною. Здійснювали управління власник та невелика кількість управлінців. Пізніше, у процесі концентрації капіталу та створення великих підприємств, трестів, концернів, функція управління розширилася й диференціювалася на окремі види управлінської праці. Відбулася спеціалізація управлінців за функціями і підфункціями управління. Процес управління окреслився як комбінація зусиль спеціалізованих категорій управлінців — керівників і фахівців з окремих функцій управління.

За капіталізму управління економікою загалом та окремими підприємствами ґрунтується на системі ринків і цін. Поведінку кожного учасника економічної діяльності мотивують його інтереси: кожний господарюючий суб'єкт прагне максимізувати свій дохід шляхом індивідуального прийняття рішень. У конкуренцію вступають не тільки товари і послуги, а й виробничі та управлінські структури, методи управління. Одним із сегментів ринку праці є ринок робочої сили управлінських працівників, де спостерігається високий попит на спеціалістів, здатних здійснювати ефективне управління. Ринкова система постала механізмом, завдяки якому індивідуальні рішення й переваги стають відомими широкому загалу і координуються.

Ці особливості управління були властиві капіталістичній системі господарювання тільки на етапі зародження, в період чистого капіталізму, тобто капіталізму епохи вільної конкуренції. Пізніше капіталістична система управління

Загальні засади управління й менеджменту

трансформувалася, набуваючи спільних рис для всіх країн та окремих національних відмінностей.

Так, у США, починаючи з великої депресії 30-х років, посилилася роль уряду в регулюванні економічних і соціальних відносин, у тому числі відносин управління. Це було пов'язано з утворенням могутніх економічних організацій (великих корпорацій) та сильних профспілок. Держава змушена була втручатися в економіку, щоб нейтралізувати їх вплив на функціонування ринкової системи. За цей період у США нагромаджено великий досвід прямого регулювання відносин управління (антимо-нопольне законодавство) і непрямого регулювання економіки й управління з метою соціальної орієнтації виробництва.

У гітлерівській Німеччині існувала система авторитарного капіталізму, за якого держава здійснювала жорсткий контроль й управління економікою (за збереження приватної власності на засоби виробництва).

Військово-тоталітарного управління зазнали економіки Чилі, Південної Кореї, Греції й Індонезії, де диктатура військових була поєднана з капіталістичною системою відносин.

У Великобританії наприкінці XIX ст. активно стали впливати на управління виробничими підприємствами тред-юніони. Цей вплив виявлявся навіть у прямому формуванні ними вищої управлінської ланки в націоналізованих галузях.

Натепер суттєві регіонально-національні особливості розвинулися в управлінні економікою Німеччини, Франції, Японії, Сінгапуру, країнах Скандинавії, на американському континенті.

На початку XX ст. у більшості країн світу виникла нова форма організації капіталу — корпоративний капітал — сума індивідуальних капіталів, вкладених групами людей у певну організацію. Внаслідок цього в ЗО—40-х роках XX ст. у всіх економічно розвинутих країнах розмежували функції володіння і функції управління капіталом. Як правило, управління виробничо-господарською діяльністю більшості фірм Заходу здійснюють наймані управлінці-менеджери, які не є їх абсолютними власниками. Вони одержують заробітну плату, нерідко й частку прибутків фірми. З часом, купуючи акції, менеджери вищого рівня стають і власниками. Розмежування функцій володіння й управління капіталом стало передумовою оголошення XX ст. століттям революції управлін-

Сутність управління

ців. У цьому процесі сформувався менеджмент як особлива система управління виробництвом, породжена ринком і спрямована на забезпечення його діяльності.

У колишніх країнах комуністичної орієнтації також існували певні відмінності в управлінні підприємствами за єдності принципових засад господарювання. У Радянському Союзі, в Китаї, на Кубі, у В'єтнамі, Північній Кореї, Чехословаччині, Румунії та Монголії функціонувала класична командно-адміністративна система управління, за якої діяльність підприємств регламентували зверху. В колишній Югославії існував так званий ринковий соціалізм, який характеризували групова форма власності трудових колективів на засоби виробництва та ринкові відносини між підприємствами. У сільському господарстві Польщі та Угорщини переважали дрібні приватні власники.

Командно-адміністративна система управління постійно демонструвала свою неефективність. Час від часу в країнах соціалістичного табору здійснювали спроби її реформування, але без зміни основ функціонування. Однак політичні та економічні догми не давали змоги уникнути жорсткого централізованого управління, і тому всі спроби запровадження елементів ринкових відносин, а значить і самостійності підприємств, були приречені на невдачу. Крах командно-адміністративної системи був наслідком корінної розбіжності між комуністичною ідеєю і прагненням людини до економічної свободи.

Отже, режим функціонування системи управління, її організація, способи й методи діяльності зумовлені типом суспільства, в якому функціонує система, типом економіки, наявністю чи відсутністю ринку, свобод і прав громадян, ступенем розвитку інституцій у суспільстві та ін. Соціально-економічні формації різняться формами власності на засоби виробництва, а організації (підприємства), які існують у межах певної формації, — способом координації й управління виробничо-господарською (економічною) діяльністю. Цей спосіб позначається на формах, структурах, засобах і методах управління виробничо-комерційною діяльністю організацій (див. рис. 1.4.).

Управління виробничо-господарськими організаціями еволюціонувало від найпростіших до сучасних складних систем менеджменту. При цьому викристалізовувалися організаційні форми, структури, функції, принципи і методи управління: відкидалися ті, які переставали відповіда-

Загальні засади управління й менеджменту

ти новим соціально-економічним умовам, і зберігалися ефективні, випробувані суспільною практикою.

XIX—XX ст.

2000—3000 рр. до н. є.

3000 р. до н. є.