Види форм політичного режиму

Соціально-політичний режим

Соціально-політичний режим є ядром політичного режиму, системою владних способів і методів, зумовлених соціальними законами (юридичних, економічних, моральних, етичних, релігійних, ментальних тощо), практика втілення яких залежить від ступеню розвитку певного суспільства. Соціально-політичний режим — об'єктивне явище, і тому спроба суб'єктивного впровадження певного типу режиму в суспільстві, яка не готова до цього, заздалегідь приречеш на невдачу.

Соціально-політичний режим в межах антидемократичного і демократичного історичного типів форм політичного режиму має свої різновиди, зміст яких зумовлений специфікою розвитку та відповідними субстанціальними якостями певного суспільства.

Різновиди антидемократичних соціально-політичних режимів. Різновидами соціально-політичного режиму антидемократичної форми політичного режиму є: деспотичний, тиранічний, олігократичний, абсолютистський, тоталітарний.

Деспотичний режим (від. грец. — необмежена влада) був характерний для тих країн, де необмежена влада зосереджувалася в руках однієї особи, яка емоційно підвладними позначалася як деспот (володар). Цей режим характеризувався крайнім свавіллям в управлінні, повним безправ'ям і підпорядкуванням деспоту з боку його підданих, відсутністю правових і моральних основ в управлінні. При деспотії здійснюється жорстоке придушення будь-якої самостійності, невдоволення, збурювання і навіть незгоди підвладних. Санкції, застосовувані при цьому, відрізняються своєю суворістю, до того ж вони не відповідають учиненому, а визначаються довільно. Ш.-Л. Монтеск'є писав, що усі повинні почувати щохвилини вічно підняту долоню государя: «якщо государ хоча б на мить опустить загрозливу руку, якщо він не може без зволікання знищити осіб, що займають перші місця в державі, то усе пропало, оскільки страх — єдина основа цього способу правління — зник, і в народу немає більше захисника".

Деспотичний режим асоціюється з Давнім Сходом. Концепція «східної деспотії» бере свій початок ще з часів Геродота (V ст. до н. е.). У літературно-політичних дискусіях XVIII ст. про правильно побудовану державу «деспотія» визначалася як неправильна, згубна для суспільства форма організації і функціонування державної влади, де державець владний був вільно розпоряджатися не тільки адміністрацією країни, але і майном, і навіть життям підданих. Приклади такого свавільного правління черпали, як правило, з історії давнини або середньовічного Сходу (Туреччини, Персії тощо). Твердження, що і давнім, і середньовічним суспільствам Сходу органічно властива однаково деспотична форма держави, міцно трималося протягом XVIII—XX ст. Дійсно, такі риси можна виявити в історії імператорського Риму, феодальної Азії і Європи і навіть у більш пізній часів в Африці. Але своєрідність східної деспотії полягала в причинах, які обумовили її появу й існування. [5, с. 121]

Основною з них є збереження протягом тривалого часу поземельної спільноти і досить слабкого розвитку приватної власності на землю. Необхідність створювати і підтримувати в порядку іригаційні споруди, без яких не могло розвиватися землеробство в давньосхідних країнах, підвищувало значення держави, передусім, його правителя. У масовій свідомості правителі наділялися всесильними повноваженнями не тільки внаслідок божественного характеру своєї влади — царственості, але і внаслідок одноосібної ролі, що відводилася їм у підтримці безпеки, правосуддя, соціальної справедливості в суспільстві. Своїм консерватизмом, своєю відчуженістю від зовнішнього світу, своїм небажанням втручатися в політику («заважати» зосередженню такої необмеженої влади) сільська громада сприяла виникненню та існуванню деспотії.

Дуже близький до деспотичного тиранічний режим (від грец. — люта людина, мучитель). Він також виник у стародавності, у деяких острівних грецьких містах-державах. Тиранічний режим, як і деспотизм, заснований на одноособовому правлінні, однак у цьому випадку, влада тирана часом установлюється насильницьким шляхом через узурпацію законної влади. Тиранія також позбавлена правових і моральних основ, побудована на сваволі. Однак якщо в деспотії сваволя і самовілля стосуються насамперед вищих посадових осіб, то при тиранії їм піддана кожна людина. Закони не діють, оскільки тиранічна влада здебільшого не прагне їх створити. Прагнучи придушити опір у зародку, тиранічний режим здійснює страти не тільки за відображену непокору, але часто за виявлений намір. Цей антидемократичний режим був характерний для деяких полісів Древньої Греції, деяких середньовічних міст-держав, має деякі прояви й у деяких сьогоднішніх нерозвинутих державах.

Ще один вид антидемократичного соціально-політичного режиму, що пов'язаний з історією давньої Греції, є олігократичний (олігархічний) режим. Відмінність цього режиму від попередніх полягає в тому, що політичну владу певними методами і способами здійснюють не один (деспот, тиран), а деякі суб'єкти (від грец. деякий, нечисленний і влада). Різновидом олігократичного режиму є тимократія (від грец. ціни, честь і влада) — режим, який передбачає належність державної влади до привілейованої більшості, що володіє високим майновим цензом. Приклад тимократії — режим, що існував в Афінах після реформи Солона й у Римі, після реформи Сервия Тулія (VI ст. до н.е.), коли афінські і римські громадяни були розділені на розряди відповідно до доходів.

Різновидом олігократичного режиму е плутократія (від грец. багатство, влада), де влада зосереджена в руках багатіїв. Своєрідною відмінністю плутократії є її живучість. Плутократія — це влада не багатьох, соціально-політичний режим, за якого державно-правові рішення приймаються невеликою, соціальне відособленою групою обраних заможних людей, які формально не пов'язані з політичною владою, але фактично вирішальним образом на неї впливають, знана ще з давнини. Будучи характерною, наприклад, для Карфагена у давні часи, Венеціанської республіки в середні віки, періоду становлення та зміцнення економічної могутності буржуазії у ХУТІ-ХІХ ст., існують і донині. В XX ст. вона отримала подальший розвиток. Економічна (фінансова) плутократія вирішальним чином впливає на характер політичного режиму багатьох перехідних (постсоціалістичних) країн, де при формально декларованому і навіть конституційне закріпленому принципі панування більшості, реальна влада належить меншості. У цьому полягає причина глибокої кризи демократії у зазначених державах, серед яких Україна не є винятком.

Для часів пізнього, насамперед європейського феодалізму, характерний був абсолютистський режим (франц., від лат. необмежений, безумовний) — сукупність способів і методів здійснення політичної влади, зміст і характер яких цілковито визначалися однією особою, що очолювала державу (королем, царем, імператором).

Абсолютизм означав зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи — монарха, і пов'язаний з надзвичайно високим ступенем централізації державного управління. Абсолютизм схожий на тиранічні та деспотичні режими, але відрізняється від них певними «цивілізованими» рисами. Він, зокрема, допускає наявність латентних (схованих) обмежень влади: економічних (певний плюралізм власності), соціальних (різна соціальна структура, і особливо спадкоємна аристократія), політичних (здатність до політичної динаміки, тобто до розширеного політичного відтворення), ідеологічних (абсолютизм не бачить для себе смертельної загрози в існуванні ідеологічного різноманіття), певною мірою спирається на законодавство.

У Західній Європі абсолютизм постав у кінці XV — на поч. XVI ст. Класична його форма була наявна у Франції. В Англії склався незавершений абсолютизм, у роздробленій Німеччині процвітав «князівський абсолютизм». У XVI — на поч. XVII ст. абсолютизм встановлюється і в Росії. Згодом в Австрії, Данії, Португалії, Пруссії, Росії, Швеції були проведені реформи в дусі «освіченого абсолютизму», згідно з якими було обмежено станові привілеї і скасовано найвідсталіші форми феодального гноблення. Основою «реформованого» абсолютизму була державна влада, що здійснювала свою програму за допомогою слухняної бюрократії і надавала членам суспільства певні громадянські блага, не надаючи їм політичних прав. [2, с. 56]

Тоталітарний режим (від лат. іоіиз — весь, цілий) вважається породженням XX століття, хоча його контури сформувалися в надрах поліцейських режимів, характерних для деяких країн другої половини XIX — початку XX ст., наприклад, Німеччині і Росії. Сам термін тоталітаризм як синонім охопленої, контролюючої і проникної влади, з'явився наприкінці 20-х років, коли деякі політологи прагнули відокремити соціалістичну державу від демократичних держав і шукали чітке визначення соціалістичної державності. Перші спеціальні дослідження тоталітаризму з'явилися у 50-ті рр. (Арендт X. «Походження тоталітаризму»,1951 р.)

Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над всіма областями громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі і пануючій ідеології, що формується і задається суспільно-політичним рухом, політичною партією.

У тоталітарній державі суспільство практично цілком відчужене від політичної влади, існує монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією і т. д., аж до особистого життя, до мотивів учинків людей. Для нього характерна абсолютна «юридична», водночас, як правило, антиправова, регламентація суспільних відносин, що базується на принципі «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом», що у такій державі найчастіше є неправовим.

Державна, насамперед виконавча влада формується бюрократичним способом, ігноруючи інтереси суспільства, оточена «ореолом таємниці» і недоступна для контролю з боку народу. Вона здійснюється за своїм розсудом, свавільно, не враховуючи думки більшості, у протиріччі з демократичними механізмами, нормами й інститутами. Домінуючим методом управління стає насильство, примус і навіть терор. Цим визначається особливе місце, що займають на тлі розгалужених виконавчих органів «силові структури» — армія, поліція, органи безпеки, прокуратура тощо. За їхньою допомогою використовується поліцейський розшук, заохочуються і широко застосовуються доноси, прослуховування, стеження, які виправдовуються «великою» ідеєю, наприклад боротьбою з ворогами народу, нації. Пошук ворогів стає умовою його існування, саме на них та інших списуються помилки, економічні лиха, зубожіння населення.

Тоталітарний режим допускає тільки одну правлячу партію, яка оголошується провідною силою суспільства, а її настанови розглядаються як священні догми. Вона захоплює усі важелі державного управління, у результаті чого відбувається зрощування партійного і державного апаратів. Там, де формально партійні і державні посади не заміщуються, державними посадовцями виконуються прямі вказівки осіб, що займають партійні посади.

У державному управлінні тоталітарний режим характеризується крайнім централізмом. Практично управління виглядає як виконання команд зверху, де ініціатива фактично не заохочується, а суворо карається. Місцеві органи влади і управління стають простими передавачами команд. Особливості регіонів (економічні, національні, культурні, соціально-побутові, релігійні та ін.) не враховуються.

Досвід тоталітаризму показує, що центром тоталітарної системи є харизматичний лідер — «вождь народу» (Муссоліні, Гітлер, Сталін тощо). Його фактичне положення сакралізується. Він з'являється наймудрішим, непогрішимим, справедливим, що невпинно турбується про благо народу. Яке-небудь критичне відношення до нього не допускається.

Тоталітарний режим виникає в кризових ситуаціях — післявоєнних, під час громадянської війни, перехідних періодах, коли необхідно «твердою рукою» відновлювати господарство, наводити порядок, забезпечувати стабільність. Соціальні групи, що потребують захисту, підтримки і турботи держави є його соціальною базою. Це найбідніші, люмпенізовані верстви населення, але не тільки. Могутні бюрократичні структури також за допомогою тоталітаризму забезпечують свої домагання влади, а отже, на різні блага. Тоталітаризм має певні переваги під час управління державою за рахунок швидких термінів прийняття необхідних законів, спрощених процедур, оперативності і мобільності виконавчої влади, але його фінальні форми, як про це свідчать історія, є занепадом, розкладанням.

Різновиди демократичних соціально-політичних режимів. Соціально-політичний режим у межах демократичного політичного режиму має менше специфічних проявів, що відображені в його різновидах, ніж антидемократичний. Серед спроб класифікації соціально-політичних режимів демократичного змісту, найбільше заслуговує на увагу та, що передбачає їхній поділ на такі види: демократично-консервативний, демократично-радикальний і демократично-ліберальний (П. Рабінович, В. Котюк, О, Скакун)¹.

Демократично-консервативний режим характеризується тим, що політична влада здійснюється способами і методами, які зумовлені традиційними інститутами, законами, звичаями, що закріпилися у свідомості суспільства, держави та особи. Консерватизм — ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, які історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім'ї, власності. Саме держави, що мають такий стержень, наприклад Велика Британія, є основою для виникнення та існування такого різновиду соціально-політичного режиму. Негативною рисою цього режиму є схильність до минулого, абсолютизація якого може гальмувати процес відмови від застарілих форм і перехід до нових. У зв'язку з цим останні десятиліття на Заході проявляється неоконсерватизм, який у політичній сфері визнає необхідність функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів у створенні гнучкіших структур влади, зміцнення законності й порядку, відродження моральних традиційних цінностей.

Своєрідною протилежністю зазначеного режиму є демократично-радикальний режим. При ньому суб'єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагнення кардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способів реалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Як свідчить досвід така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використання демократичних способів і методів політичного керівництва (наприклад, більшості країн СНД), породжує кризові явища.

Демократично-ліберальний режим — це результат здійснення політичної влади представниками соціально-політичних сил, які підтримують парламентський лад, демократичні свободи і вільне підприємництво. Одна з головних ідей лібералізму — свобода людини, її діяльності, вчинків, необхідність підтримки і гарантування цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні. Лібералізм виник у Європі у ХУІП-ХІХ ст., в період боротьби народжуваної буржуазії проти абсолютизму. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництва і дворянства. Однак досягнувши цього, ліберали бажали більшого: в економіці — максимальної свободи підприємництва, в політиці — перетворення держави на «нічного охоронця (сторожа)». Це сприяло трансформації буржуазії в капіталістів, які у погоні за прибутками, привели до анархії виробництва. Тому не випадково, що саме в роки найбільш руйнівної за весь час існування капіталізму світової кризи 1929-1933 рр. з'являється неолібералізм. Своє практичне втілення він дістав у політиці «нового курсу» Т. Рузвельта, який знайшов, насамперед засоби інституціоналізації нових форм державного втручання в економічне та суспільне життя, повернув втрачену державою значущість як головного елемента політичної системи.

Змішані (сегментарні) соціально-політичні режими. Змішаними (сегментарними) формами соціально-політичного режиму слід вважати ті режими, які є системою володарювання, що об'єднує елементи як демократичного, так і антидемократичного політичних режимів. Різновидом такого режиму є авторитарний режим, який в літературі з теорії держави і права зазвичай ототожнюється з антидемократичним режимом або вважається різновидом останнього. Більш ґрунтовною у цьому випадку твердження С. Комарова та О. Малько про те, що авторитарний режим є «свого роду «компромісом» між тоталітарним і демократичним політичними режимами". Це є досить логічним, оскільки будучи зумовленим суспільством перехідного періоду авторитарний режим закономірно об'єднує елементи зазначених історичних типів політичних режимів.

Головною характеристикою цього режиму є авторитаризм як метод володарювання і управління. Це знаходить своє вираження у тому, що у центрі і на місцях відбувається концентрація влади в руках одного чи декількох тісно залежних органів при одночасному відчуженні народу від реальних важелів державної влади, фактично ігнорується проголошений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. При такому режимі роль представницьких органів влади обмежена владним суб'єктом, суд виступає допоміжним органом, разом з яким можуть використовуватися і позасудові інстанції, а сфера дії принципів виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню звужена чи зведена нанівець.

У процесі державного управління домінують командні, адміністративні методи, «силові» структури суспільству практично непідконтрольні і використовуються часом у суто політичних цілях. Водночас відсутній терор, практично не застосовуються масові репресії, жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади. При такому режимі зберігається часткова цензура, існує свого роду «напівгласність»; відсутня єдина ідеологія; немає повного тотального контролю над усіма сферами громадського життя, як це спостерігається при тоталітарному політичному режимі.

Авторитаризм допускає частковий партійно-політичний плюралізм (може імітувати багатопартійність, але всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією). Опозиція або прямо забороняється, або ставиться у такі умови, які не дають змогу їй нормально функціонувати. Права і свободи людини і громадянина головним чином проголошуються, але реально у всій своїй повноті не забезпечуються, особистість позбавлена гарантій безпеки у взаєминах із владою.

Авторитарний режим може бути двох видів: революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку та стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу. Останній може мати на меті проведення мобілізаційних заходів, спрямованих на подолання труднощів, що виникли в результаті надзвичайних обставин, а також у зв'язку з революційними рухами (прогресивними, консервативними чи реакційними); рухами, що прагнуть відновити колишні порядки; загально соціальною карною злочинністю, іноземним втручанням.

У сучасному світі авторитарний режим не є рідкістю і зустрічається в багатьох країнах. Причому залежно від наявності в конкретній країні відповідних пропорцій ознак станово-кастового або громадянського суспільств авторитарні режими можуть набувати «жорстких» або «м'яких» форм. «Жорсткі» авторитарні режими межують з тоталітарним, і проявляються у формі військових диктатур або мілітарних режимів (наприклад, режими Піночета у Чилі або в деяких африканських країнах). Прикладом «м'якого» політичного режиму може бути режим Шарля де Голля у Франції (друга 50-х — поч. 60-х рр. XX ст.) та деяких сучасних країн СНД. Найчастіше авторитарні режими у відносно «м'якій» формі здійснюються для проведення реформ, зміцнення держави, її цілісності, єдності, протиставлення сепаратизму, економічному розладу. Як правило, виконавши свою місію, вони еволюціонують у певні різновиди демократичних режимів, частіше консервативно-демократичного або радикально-демократичного характеру.

Отже, ідентифікуючи соціально-політичний режим із системою методів і способів здійснення політичної влади, слід звернути увагу на те, що його слід розглядати як найбільш динамічну і базову складову форми держави, яка чутливо реагує на найбільш важливі процеси і зміни, що відбуваються в навколишньому економічному, соціально-політичному і духовному середовищі відповідного суспільства. Фактична наявність антидемократичного режиму в політичній практиці певної країни (при усіх можливих спробах юридизувати демократичний режим навіть за допомогою конституції, що у сучасному світі відбувається майже всюди) — явна ознака незрілості громадянського суспільства та держави республіканського історичного типу, що йому відповідає.

Державно-політичний режим

Поняття державно-політичного режиму, як політичного явища, що більш піддається юридичній формалізації ще не достатньо розроблене в юридичній науці, яка досі переважно використовує політологічне тлумачення державного режиму. Ця проблема, незважаючи на здійснення певних спроб аналізу і узагальнення, ще недостатньо досліджена в юридичній та іншій літературі і потребує певного наукового аналізу і осмислення. З огляду на необхідність її більш предметного і глибокого вивчення, обмежимся певним тезисним викладом понятійного розуміння державно-політичного режиму та характеристики його різновидів.

Перша теза полягає в тому, що «соціально-політичний» і «державно-політичний» режими є двома рівнями «політичного» режиму. Соціально-політичний режим виконує функцію базису, який безпосередньо зумовлений змістом та сутністю політичної системи певного суспільства (суспільної формації) і тому менше піддається юридизації. Без врахування цієї обставини, так само як і без врахування характеру самого соціально-політичного режиму, дуже важко було б зрозуміти не тільки сутність і зміст, але і соціально-політичну роль і призначення держави, що існує в певній країні. Він відіграє вирішальну роль у встановленні реального характеру форм держави, утім, як і інших складових — атрибутів держави. Державно-політичний режим є своєрідною «вершиною» політичного режиму, системою способів і методів здійснення державної влади, суб'єктами якої е тільки державні владні інституції.

У політичній системі суспільства держава і державна влада хоч і посідають домінуюче становище, але система і механізм діяльності всіх державних органів можуть мати свій державний режим, який стосується тільки діяльності державного механізму. З огляду на це інші елементи політичної системи, насамперед політичні партії, особливо опозиційні, можуть не підтримувати певній державний режим, державну політику. Дехто з теоретиків держави і права справедливо зазначають, що «державний режим є різновидом політичного режиму, оскільки держава і державна влада — політичні явища, які мають найбільшу політичну, військову і фізичну силу, порівняно з іншими суб'єктами політичної системи".

Якщо спробувати дати дефініцію державно-політичному режиму, то більш слушною є у цьому питанні погляд російської дослідниці С. Кіреєвої, яка зазначене явище (вона використовує термін «державний» режим) розуміє як систему або сукупність форм, методів, засобів та способів владарювання, через яких державна влада легітимує своє існування і функціонування".

Друга теза полягає у тому, що державно-політичний режим, будучи складовою політичного режиму і тісно пов'язаною із соціально-політичним режимом, указує на певну організаційну закінченість форми держави. Водночас він має певну «автономію», яка дає змогу значною мірою індивідуалізувати форму держави, визначати її певні особливі риси. Ця «індивідуалізація» проявляється в певних різновидах державно-політичного режиму, їх зміст зумовлений також антидемократичним, демократичним або змішаним (сегментарним) змістом соціально-політичного режиму.

Антидемократичні державно-політичні режими. Відносно антидемократичних державно-політичних режимів слід звернути увагу на те, що на певному історичному етапі їх зміст збігався зі змістом соціально-політичного режиму. Це було характерно для часів станово-кастового суспільства, коли його політична організація була представлена тільки однією державою. З огляду на це зазначені такі різновиди соціально-політичного режиму, як деспотичний, тиранічний і абсолютистський можна також визначити як різновиди антидемократичного державно-політичного режиму. Цього не можна казати про олігократичний та тоталітарний режими, оскільки реальними суб'єктами політичного владарювання в них є не тільки державні, а й позадержавні соціальні сили.

Один із різновидів державно-політичного режиму, що з'явився на тлі тоталітарного соціально-політичного режиму, є партократичний режим, який характеризується повним поглинанням державного апарату партійно-правлячим. Його основою є порядок, де правляча партія не формує уряд в результаті перемоги на парламентських виборах (як під час багатопартійній демократії), а сама стає головним інститутом влади, у зв'язку з чим її керівні органи стають законодавчими і розпорядницькими структурами, що перебувають над державними органами, які лише технічно допомагають партійному апарату в управлінні країною. Такий державно-політичний режим був характерний для Гітлерівської Німеччини (націонал-соціалізм), країн колишнього соціалістичного табору, у сучасному світі такий режим існує у Китаї, в Кубі та деяких інших країнах.

Демократичні державно-політичні режими. Щодо демократичних державно-політичних режимів слушною є погляд Ю. Оборотова, який вважає, що їх зміст проявляються в структурі відносин між законодавчими і виконавчими органами влади, в способах і методах здійснення державної влади шляхом взаємодії цих органів. Оскільки дослідник справедливо виводить за межі цих гілок влади судову, оскільки вона (залежна або незалежна, справедлива або несправедлива) визначає характер соціально-політичного режиму, то у цьому випадку поняття «державно-політичного» режиму збігається з поняттям «правління, політичної форми правління», про що більш детальніше викладено далі.

Видові відмінності демократичних державно-політичних режимів визначаються компетенційними взаємозв'язками між вищими законодавчими й виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою відповідним «типом поділу влади». Останній, як свідчить теорія й практика державно-політичних режимів, визначається відповідним підходом до тлумачення його змісту.

Історично першим типом поділу влади був так званий «м'який» тип поділу влади. Він започаткований у Великій Британії, де поділ влади сприймався з позицій концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно а цією концепцією, яка заперечує жорсткий поділ влади, владні повноваження здійснюються різними державними органами й посадовими особами, але між ним далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним та функціональним принципом. Оскільки під час здійснення державної влади, побудованій на основі типу «м'якого» поділу влади, урядову владу переважає парламент, такі державно-політичні режими іменують парламентськими. Останні, залежно від розкладу партійно-політичних сил у парламенті і їхнього реального (фактичного) впливу на урядову владу, можуть бути асамблейними або міністеріальними.

Асамблейний режим зумовлений багатопартійним парламентом, коли жодна партія не має абсолютної більшості у парламенті і не може сформувати уряд. Створена у таких випадках коалщія партій є недовговічною, розпадається і, як наслідок, відставка уряду може порушуйте стабільність виконавчої влади, а отже, і усієї системи способів і методів здійснення державної влади (прикладом країни а таким державно-політичним режимом є сучасна Італія).

Міністеріальний режим е протилежністю асамблейного режиму. Його джерелом е, як правило, двопартійна система в країні, що представлена такими ж двома фракціями у парламенті. Партія, що перемогла на виборах, формує уряд, який за наявними у країнах а парламентською формою правління правилами, відповідає перед парламентом, а точніше перед більшістю, що його сформувала. Але у конкретній державно-політичній практиці може відбутися певний перехід у бік уряду. Це трапляється, коли останній, який утворюється з лідерів партії, її штабу, нав'язує свою думку (рішення) більшості, тобто рядовим Членам партії і усьому парламенту. Це дає міністеріальному режиму так) позитивні якості, ЯК стабільність, оперативність у здійснені виконавчої влади, але надмірне їхнє використання може призвести до олігократизації влади (такі режими характерні для Великої Британії і Німеччини другої половини XX ст.

Інший тип поділу клади — «жорсткий» передбачає формальну ізольованість органів виконавчої і законодавчої влади, відсутність між ними тісних функціональних відносив. У класичному варіанті цей тип поділу влади юридичне закріплений у Конституції СІЛА, де з системотворчих елементів виконавчої влади, яка організаційно складається з глави держави (президента) та підпорядкованого йому уряду, здійснює поточне політичне керівництво державою, а законодавча, ухвалюючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. З огляду на те, що на підставі побудованого на такому розумінні принципу «поділу влади» у системі влади панівне становище посідає глава держави — президент, ці держави за формою державно-політичного режиму називають президентськими.

Побудова влади на основі третього типу поділу влади — «помірного», що об'єднує характерні риси «жорсткого» та «м'якого» типів, породжує, як правило, різні форми парламентського та президентського демократично-політичних режимів у країнах зі змішаною формою державного правління. Діапазон цей достатньо широкий: президентський (Росія), президентсько-парламентський (Вірменія), парламентсько-президентський (Литва, Польща, Румунія, Португалія та ін.), парламентський (Австрія, Ісландія та ін.).

Змішані державно-політичні режими. Основою змішаних Державно-політичних режимів є авторитарний соціально-політичний режим. За його умов президентський режим може набувати суперпрезидентського змісту. Це може статися, коли у конкретній політичній практиці відбувається непередбачена конституційним законодавством надмірна концентрація влади у руках президента, яка приводить до персоналізації виконавчої влади. Такий державно-політичний режим поширений сьогодні у багатьох країнах Азії, Латинської Америки та Африки, серед країн СНД — Білорусія і країни Середньої Азії, насамперед Туркменістан та Узбекистан.

Такі контури тих теоретичних знань про зміст, сутність та класифікацію державно-політичних режимів — питань, які, як зазначалося, потребують подальшого спеціального дослідження, їхня розробка сприяла б поглибленню уявлень про структуру й зміст усього політичного режиму — найважливішого соціального явища, який відображає сутність суспільства і держави та визначає зокрема політико-практичний зміст елементів форми держави.