Джек Ліндсей

Есхіл, що бився під Марафоном і був, можливо, піфагорейцем, помер 456 року. Він зробив вирішальний внесок, поширивши просту містерійну п'єсу до розмірів зрілої трагедії. Він прагнув показати, як так сталося, що люди загравали зі самознищенням, які саме чинники штовхають їх за лінію безпеки - у прірву, що зяє обабіч. Приречену людину жене демон; над нею тяжіє родове прокляття розколу, «гибрис» (пиха чи пристрасть, що засліплює й не дає йти праведними людськими шляхами), але водночас їй надано свободу вибору. Отже, персонажі Есхіла є одночасно демонами у личинах, ритуальними персоніфікаціями, збірними образами та живими людьми, що заплутались у тенетах надто складних емоцій, чинників та спонук. Діалог будується таким чином, що, йдучи за логікою вірша, ми вловлюємо натяки на величніші теми, ніж ті, що мають на думці мовці, і стежимо за безпосередньою дією, не забуваючи про універсальну значимість, котрої не свідомий і сам виконавець. Проте трагічна іронія - не якийсь навмисне вигаданий хитрий прийом,- вона органічно випливає з символічної стадії драми. На цій старожитній стадії увесь діалог можна було назвати «іронічним» у тому розумінні, що це певне послання поета до слухачів, а не вираження характерів дійових осіб,, яких вони не мали. Проте іронічним у строгому розумінні він починає ставати тоді, коли у цих осіб вже з'являлися зародки характеру й розуму, коли вони стали усвідомлювати одне якесь значення власних слів, яке не вичерпує усього значення слів і навіть не є найважливішим значенням. Сомнамбула, що прагне прокинутись; людина, котру посів демон, прагне повернутись до нормального стану. Водночас це нормальна особистість, що намагається збагнути успадковану ситуацію, стримати сили ненависті та зіпсуття, які нагромаджуються, та почати усе спочатку.

Джек Ліндсей. Коротка історія культури. Т. 2. – К., 1995. с. 36 - 37