Коефіцієнти кореляції між індексами президентської влади, за методикою А. Зазнаєва

При цьому коефіцієнти кореляції визначені на основі формули К. Пірсона:

У чому полягає значення вимірювання президентської влади? По-перше, воно необхідне для формування уявлень про обсяг владних повноважень президентів у різних країнах світу. Використання цієї методики дозволяє порівняти між собою "силу" та "слабкість" президентської та парламентської влади, а також, зокрема, емпіричним шляхом підтвердити або же спростувати поширену у політологічній літературі тезу про надсильну владу президента ("суперпрезиденціалізм") в низці країн світу (США, Латинська Америка, Росія, країни колишнього СРСР та країни Східної Європи). Введення інституту президентства в посткомуністичних країнах і його авторитарна модернізація в цілому ряді країн колишнього СРСР вимагають скрупульозного та об'єктивного аналізу стану справ в області розподілу владних повноважень між законодавчою та виконавчою владою. Квантифікована методика допомагає політикам варіанти політичного реформування молодих держав.

По-друге, як це було блискуче показано М. Шугартом і Дж. Кері в їхній книзі "Президенти і асамблеї: конституційний дизайн і електоральна динаміка", вжиток аналізу за допомогою індикаторів виступає серйозною "допомогою" для типології форм правління. Цей аналіз дозволяє провести чіткі межі між типами правління. М. Шугарт та Дж. Кері при класифікації режимів віртуозно з'єднують кількісні та якісні сторони дослідження.

По-третє, індекс президентської влади відкриває дуже широкі можливості для подальшого проведення кореляційного, регресійного та факторного аналізу, а теж аналізу тенденцій. Із його допомогою емпіричним шляхом можна вирішити цілий ряд дослідницьких задач, вирішення яких теоретичними засобами недостатнє або неможливе. Аналіз кореляцій може пролити світло на проблему взаємозв'язку між формою правління і консолідацією демократії. Дискусію з цього питання почав Х. Лінц, який стверджував, що президентська система на відміну від парламентської не сприяє становленню стабільної демократії в силу різних інституціональних вад ("небезпек"), властивих президенталізму. Противники же Х. Лінца розділилися на кілька таборів: одні відкинули в принципі взаємозв'язок поміж формою правління і результатами переходу щодо демократії; інші стверджували, ніби президентська система більш сприятлива задля нової демократії; треті наполягали на тому, ніби напівпрезидентська система є кращою моделлю задля демократичного транзиту. Аналіз президентських повноважень за допомогою індексів "вдихнув нове життя" в заданий диспут, дозволивши емпіричним шляхом перевірити гіпотези Х. Лінца і його опонентів. Інша сфера застосування індексу президентських повноважень – це взаємозв'язок між президентською владою й економічними показниками, чому присвячують своє дослідження Дж. Хеллман, О. Норгаард і Л. Йоханнсен.

Отже, ми можемо констатувати, ніби позиція президента в системі взаємин – президент – парламент – прем’єр-міністр (уряд) – залежить від норм національної конституції та співвідношення політичних сил. Рівень політичної ваги президента найвищий за президентської, напівпрезидентської форми правління і найменший за умов парламентської форми правління. У напівпрезидентській формі правління можемо виділити дві різні конструкції, які будуть передбачати відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Так, найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент опирається на лояльну щодо себе у політичному плані парламентську більшість. І президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості.

Підсумовуючи проведений аналіз, можемо констатувати, що позиціонування повноважень президентів має обов’язково охоплювати аналіз не тільки їх прав та можливостей, які надають президентам конституції країн, проте й реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником стосовно могутності посади президента є парламент, зокрема парламентська більшість. Загальною є тенденція європейських країн із напівпрезидентською формою правління у зменшенні обсягу повноважень президентів на користь парламентів, тому фактичне наближення до характеристик країн із парламентською формою правління.

Цікавий методологічний крок запропонувала Дж. Фортін. Вона вважає, що всі існуючі механізми вимірів сили президентів є суб’єктивованими, а тому вони в будь-якому випадку потребують перевірок або уточнень. Річ у тому, ніби замість ідеї компонування композитного (збірного) індексу/виміру на основі врахування індивідуальних індикаторів сили президентів, авторами було використано думку про необхідність застосування емпіричних вимірів аналізу (які в значній мірі не є позбавлені елементів суб’єктивізму). Це дослідниця вважає головним недоліком у моделях компонування індексів президентських повноважень. Тому автори різних концепцій запропонували свої індивідуальні критерії, не знаючи як вони будуть відображатись на практиці і відповідати методологічним вимогам надійності для політичної системи. По суті, це означає, що дослідники створили набір відмінних індикаторів, не знаючи того, чи вони позиціонуються як взаємно асоційовані між собою, чи ця асоціація/поєднання відбувається (якщо відбувається) лиш в одному напрямі, чи кожен компонент асоціативного аналізу наділений однаковою вагою у методологічному сенсі. Спрощеність на підставі емпіричного матеріалу підмінила собою в значній мірі теоретико-методологічну виправданість вимірів повноважень президентів. Така ситуація ускладнюється тим, що наявність різноманітних ідей і моделей створює гіпотетичну наповненість наукового аналізу мультиваріантністю. Із іншого боку, якщо індекси/маркери аналізу повноважень президентів не стають взаємопов’язаними, тоді застосування композиційно-об’єднувального принципу вважається безперспективним (навіть непродуктивним). Так чи інакше, але основа використання будь-якого методологічного принципу (тим більше кількісного) має мати у своєму результаті дієвість. Це означає, що вимірювальний інструмент буде актуально вимірювати те, що визначено набором завдань для вимірювання у тому контексті, в якому ми плануємо його використовувати. Ще більше точно це варто розуміти наступним чином: "Міра, щодо якої різниця у розрахунках вимірювання рефлектується лише у відмінностях в розподілі цінностей змінних, стає виміром" (ідея запропонована Дж. Мангеймом, Р. Річом, Л. Віллнатом та С. Бріансом). У більш загальному визначенні надійність підходу до вимірювання означає те, ніби набір показників, які вибрані для аналізу, повинні вимірювати мету концепції як послідовну (внутрішньо послідовну) та пропорційну міру в основному за рахунок ідеї "істинного бачення".

Дж. Фортін пропонує три методи, за допомогою яких перевіряється дієвість і надійність різних підходів щодо вимірювання сили президентів: 1). кореляційний аналіз (для перевірки, що показники сили президентів для окремої країни з різних індикаторів є сумісними – таким чином відбувається уникнення систематичної та наперед невизначеної помилки будь-якого підходу щодо вимірювання: саме тому Ф. Буйсен вважає, ніби слабка кореляція індикаторів й індексу в цілому результує виключення відповідного показника із процесу аналізу; проте можлива також й реверсивна ситуація, коли кореляція індексів є дуже значною/суттєвою, але вплив цієї кореляції на сумарний індекс не є значним); 2). коефіцієнт Кронбаха, що є показником шкальної надійності; 3). дослідний факторний аналіз (англ. exploratory factor analyses) – для обмеження елементів аналізу до тої кількості, яка буде чітко відповідати загальній картині причин аналізу.

Внаслідок проведеного аналізу існуючих методик визначення повноважень президентів і їх сили дослідниця запропонувала власну модель. При цьому щодо уваги й за основу було взято модель М. Шугарта та Дж. Кері. Проте кількість усіх індикаторів/маркерів, які беруться до порівняльного аналізу, скорочена із 10 до 6. Методологічно в даному випадку відбувається апелювання щодо тих індикаторів, які визначені вищою міжіндикаторною кореляцією. Таким чином Дж. Фортін була впевнена, що вдасться побудувати більш сфокусований вимір сили повноважень президентів. Серед індикаторів виокремлено наступні: право пакетного ветування законопроектів, право часткового вето, виключне право законодавчої ініціативи (в обумовлених сферах політики), формування кабінету, урядового кабінету, а також недовіра урядовому кабінету. Особливість такого підходу полягає у тому, що із аналізу було виключено право видання президентом нормативно-правових актів, котрі мають силу закону, повноваження в процесі прийняття бюджету, винесення президентом питань на референдум та право розпуску парламенту.