Індекс президенціалізації за методикою А. Кроувела

Новизна дослідження же нідерландського вченого А. Кроувела полягає не в математичних особливостях методики (вона проста, цілком традиційна), а в новому підході до аналізованої проблеми. Автор не лиш обчислює індекс президентських повноважень, а визначає, як він вказує, рівень президенціалізму (Pre), спираючись на ключові елементи двох систем. "Я йду поза простим аналізом президентських повноважень та прерогатив, – зазначає А. Кроувел, – оскільки я включаю постійні характеристики політичних систем". Ґрунтуючись на дихотомічному розподілі (президенталізм й парламентаризм), автор пропонує методику підрахунку індексу президенціалізму (IPr) та індексу парламентаризму (IPa) задля будь-якої країни, незалежно від форми правління (й на відміну від Дж. Хеллмана, який по-різному індексує змінні в президентській, парламентській, напівпрезидентській системах).

При кодуванні використано наступні кількісні значення: якщо обчислюється IPr, то "1" – задля ознаки, котра однозначно асоціюється з президенціалізмом, "0" – якщо ознака жодним чином не може бути віднесена до президентської системи. Навпаки, якщо ж обчислюється IPa, "1" – для ознаки парламентаризму, "0" – якщо ознака не характерна для парламентаризму. У випадках неповних або ж спільних повноважень застосовується "0,5". Зокрема, "0,5" присвоюється, коли президент (для IPr) або парламент (для IPa) ділять повноваження по розпуску парламенту із іншим актором. Сім змінних кодуються А. Кроувелом наступним чином:

I. вибори президента:

1 – прямі вибори; 0 – непрямі вибори (для обчислення IPr);

0 – прямі вибори; 1 – непрямі вибори (для обчислення IPa);

II. розпуск парламенту:

1 – прерогатива щодо розпуску парламенту належить виключно президенту; 0,5 – президент ділить це повноваження з іншим актором; 0 – у президента немає жодних формальних повноважень щодо розпуску парламенту (для IPr);

1 – прерогатива щодо розпуску парламенту належить самому парламенту; 0,5 – парламент ділить дане повноваження із іншим актором; 0 – у парламенту немає конституційних повноважень щодо саморозпуску (для IPa);

III. призначення кабінету:

1 – президент призначає міністрів (включаючи прем'єр-міністра) самостійно; 0,5 – президент ділить повноваження по призначенню міністрів та/або розподілу портфелів з парламентом або іншим актором; 0 – у президента немає формальних повноважень впливати на призначення кабінету (для IPr);

1 – це прерогатива призначення міністрів (включаючи прем'єр-міністра) на парламентські партії; 0,5 – партійні лідери ділять повноваження по призначенню міністрів і/або розподілу портфелів з іншим актором; 0 – коли у політичних партій немає можливості впливати на розподіл портфелів у кабінеті (для IPa);

IV. вотум довіри парламенту новому складу кабінету міністрів:

1 – не потрібно; 0 – потрібно (для IPr);

1 – потрібно; 0 – не потрібно (для IPa);

V. вотум недовіри, після якого уряд повинен піти у відставку:

1 – може бути проігноровано урядом; 0 – втрата вотуму довіри завжди веде до відставки уряду або альтернативно – до розпуску парламенту (для IPr);

1 – втрата вотуму довіри завжди веде до відставки уряду або альтернативно – до розпуску парламенту; 0 – може бути проігноровано урядом (для IPa);

VI. право законодавчої ініціативи і право вето президента:

1 – коли у президента є право законодавчої ініціативи; 0,5 – президент може накласти вето на законопроекти парламенту, але не володіє правом законодавчої ініціативи; 0 – у президента відсутнє право законодавчої ініціативи та право вето (для IPr);

1 – лиш парламенту належить право законодавчої ініціативи; 0,5 – президент може накласти вето на законопроекти парламенту; (0 – це значення показує, що парламент не є законодавчим органом, що суперечить демократії) (для IPa);

VII. повноваження виконавчої влади:

1 – повноваження виконавчої влади належать тільки президенту; 0,5 – коли президент ділить ці повноваження з урядом; 0 – у президента немає повноважень виконавчої влади (для IPr);

1 – уряд, залежне від парламенту й є єдиним органом виконавчої влади; 0,5 – виконавча влада розділена між урядом та іншим актором (президентом); 0 – уряд не відповідальний перед парламентом, а підпорядкований президенту (для IPa).

Після визначення IPr та IPa (кожний – шляхом складання кількісних даних змінних) обчислюється рівень президенціалізму по формулі:

Pre = IPr – IPa

Позитивні значення (+) вказують на президенціалізм, від'ємні значення (–) – на парламентаризм. Методика А. Кроувела цінна тому, що вона не обмежується лише обсягом президентської влади, а націлена на " зважування" президентських і парламентських елементів будь-якої форми правління. Автор має рацію й у тому, що "тип аналізу дозволяє нам краще зрозуміти проблеми, пов'язані зі загальною стабільністю в нових демократизованих країнах". А. Кроувел теж намагається виділити зразки законодавчо-виконавчих відносин, саме тому конструює ще один індекс – індекс балансу законодавчої і виконавчої влади.

Специфіка дослідження А. Кроувела в тому, що він не виокремлює такого із різновидів конституційних (політичних) систем, як напівпрезиденталізм. Автор у своїй праці зазначає, ніби найбільш поширеною моделлю виконавчої структури є президенталізм. А поміж прикладів президентських систем виокремлює, зокрема, США, Перу, Росію, Україну, Польщу та Францію тощо. В даному випадку автор опирається на доробки Дж. Дербішира та Я. Дербішира, а теж С. Хантінгтона (у світі на момент написання свого дослідження А. Кроувел виокремив більше як 110 країн, які мусять класифікуватись як президентські). При цьому слід розуміти, що класифікація політичних систем відбувається на основі певного набору правил дефініювання концепцій. Оскільки існують субстанційні неузгодженості стосовно визначення президенталізму, а також часто понятійно не зрозуміло як правильно класифікувати й інші політичні системи. Крім того, класифікації позиціонуються як різко виключаючі одна одну та повністю вичерпні. Задана ситуація успадковує значимість компаративного аналізу як результату " помилковості класифікацій " та " розтягування концепцій ". Для вирішення цієї проблеми А. Кроувел намагався сконструювати " мінімалістську" концепцію визначення політичних систем – для цього використано лиш ключові характеристики парламентських-президентських систем. В даному випадку дослідник опирається на ідейну конструкцію саме Дж. Сарторі: визначення (конотація) системи повинна здійснюватись на основі того, що відбувається реконструкція та перерахування усіх згаданих характеристик, які згадуються у літературі, в напрямі стосовно формування наукового феномену на основі цих характеристик. Завдання цього напряму – виокремлення спільного та з’єднаного набору характеристик та переведення їх у значимий набір маркерів (чи індикаторів). При цьому Дж. Сарторі зауважує, ніби "суть реконцептуалізації полягає у виокремленні визначальних властивостей (обов'язкових характеристик) від супроводжуючих властивостей (або умовних та випадкових характеристик)". Визначення властивостей веде до окреслення "розширеного поняття" політичного режиму (чи політичної системи).

В оцінюванні рівня президенціалізації систем А. Кроувел виходив із того між моментів, що інститути здатні функціонувати за певними формальними, а також фактичними вимірами. Окрім того, автором зроблено наголос на те, що політичні системи не є статичними утвореннями, а перебувають у постійній динаміці. Це, як очевидно із наслідків політичного процесу, ускладнює науковий політологічний аналіз: потрібно вибудовувати комплексний набір характеристик, які спроможні із гнучкістю підходити до поставленої проблеми, разом із тим не втрачаючи ролей і значення науковості. Це стало додатковим чинником, завдяки якому дослідник у власному доробку відійшов від трихотомії "президенталізм-напівпрезиденталізм- парламентаризм" до дихотомії "президенталізм-парламентаризм". Науковість і функціоналізм аналізу дозволяють, за наміром А. Кроувела, більше детально та передбачувано сказати про напрям трансформації політичних режимів у країнах, які аналізовані ним (а це Центрально-Східна Європа).

Разом з тим, доцільно наголосити про існуючі класифікації політичних систем. Найбільш превалентною є типологія, яка запропонована Д. Верні та М. Дюверже – мова іде про виокремлення президентських, напівпрезидентських і парламентських систем. А. Степан та С. Скач погоджуються із такими твердженням і зазначають, що сьогоднішні демократичні країні розподіляються (за винятком Швейцарії) на такі логічні групи: президенталізм (як у США), парламентаризм (як у більшості країн Європи) та напівпрезиденталізм (гібридне поєднання попередніх варіантів). Але разом з тим, такі дослідники як Дж. Кері і М. Шугарт йдуть ще далі: виокремлюють наступні різновиди політичних системи – парламентські, президентські, прем’єр-президентські, президент-парламентські, парламентські із президентами, а також асамблейної незалежності. Але, крім запропонованих класифікацій (які вважаємо базовими), існують й інші наукові моделі, суть яких відображена таким чином (на прикладі країн Центрально-Східної Європи):

Таблиця 4.17