Патерни співвідношення виконавчої та законодавчої влади у країнах Центральної Європи, на 1997 р

За даними на 1997 р. домінування парламенту характерне для наступних країн: Македонія, Угорщина, Естонія, Словаччина та Болгарія. Домінування виконавчої влади помічено у випадках Словенії, Росії, Литви. Баланс виконавчої і законодавчої влади властивий Латвії, Чехії, Польщі та Румунії. В цілому помічено прагнення по встановленню відносного балансу гілок влади (за винятком Македонії, Угорщини та Литви). Цікаві позиції репрезентовано у випадку Чехії, Словаччини, Словенії, Латвії та Естонії: тут позиції президентів є дуже слабкими, а баланс між кабінетом і парламентом чітко відображений. Найчастіше у цих країнах урядовий кабінет стає проекцією парламенту. При цьому Латвія та Чехія вважаються тими країнами, де жоден із політичних акторів не може диктувати вектору політичного розвитку. Це вважалось причиною тривалої інституційної боротьби в Чехії поміж президентом В. Гавелом та лідерами двох найбільших парламентських фракцій (В. Клаус та М. Земан). У Словаччині ще більший антагонізм спостерігався поміж президентом М. Ковачем та лідером Руху за демократичну Словаччину (HZDS) В. Мечіяром.

За методологією Дж. Волдендорпа, Х. Кемана та Я. Баджа, законодавчо-виконавчі відносини у Румунії, Болгарії та Польщі є рівномірно збалансованими. Те, що окремий політичний актор може отримати преференції від цього становища, продемонстровано випадком у Румунії: до 1996 р. президент Й. Ілієску (учасник номенклатурної групи Чаушеску) володів значними владними повноваженнями на основі екстраконституційних ресурсів. Разом із цим, будучи лідером найбільшої на той момент парламентської Соціал-демократичної партії Румунії (PDSR), Й. Ілієску репрезентував себе як дисидента і члена "революційного" Фронту національного порятунку, який відіграв колосальну роль у падінні режиму Чаушеску. Румунія також є цікавою тим моментом, що тут у ході переговорів "за круглим столом", які мали місце на початку трансформації, відбулось лише два засідання у проміжку п'яти днів, внаслідок чого було розроблено новий конституційний проект.

Такий аналіз дозволив А. Кроувелу сформувати висновок стосовно проблеми системної стабільності у Центральній Європі. Було зазначено, що є " дві системні чорні дири " нових демократій. Перша знаходить відображення у тих системах, де сильні президенти співіснують зі сильними парламентами. Без сумніву, саме такі системи призводять до збільшення кількості і сили конфліктів між президентом та парламентом. Опозиційна ситуація властива для систем зі слабкими президентами і "крихкими" парламентами. Це властиво задля країн, в яких ослаблений політичний центр – це може вважатись небезпекою становлення авторитарних тенденцій. Ці два різновиди називаються прикладами "інституційних чорних дир", оскільки вони уможливлюють конституційні конфлікти та урядові тупики.

В цілому висновок А. Кроувела очевидний і співзвучний із попередніми. Його суть зводить до того, що президенціалізація систем призводить до ослаблення або припинення демократизаційного процесу. Раніше це вже було проінтерпретовано між таких авторів як Х. Лінц і А. Степан, Л. Даймонд, Х. Лінц і С. Ліпсет. З іншого боку, падіння комуністичного режиму (у термінах виконавчих структур, які тільки опирались на комуністичну ідеологію) відбулось внаслідок його президенціалізації (у термінах конституційної інженерії). Ми пояснюємо цей висновок тим моментом, що лідери комуністичних партій у різних радянських або прорадянських країнах за показниками свого впливу прирівнювались до президентів. Якщо за початковий пункт аналізу брати 1989 р., то стає очевидно, що Росія, наприклад, змістилась до сильного президенталізму. У боротьбі між спікером Верховної Ради Хасбулатовим і новообраним президентом Єльциним останній виявився переможцем. Тому нова конституція, яка була прийнята у 1993 р., змінила виконавчо-законодавчий баланс на користь домінування президента: урядове виживання почало залежати від того, яку думку із приводу цього має президент (а не від вотуму парламентської довіри). Окрім того, президент отримав право ветувати парламентські законопроекти. Польща також прийняла конституційну модифікацію, яка базувалась на ключових характеристиках президенталізму ("мала конституція"). У 1990 р. непрямі вибори президента країни були змінені на всенародні. В 1992 р. змінились й інші моменти співвідношення виконавчої і законодавчої гілок влади: у президента відібрано право розпуску парламенту, проте його було наділено більшими повноваженнями щодо призначення прем’єр-міністра, а також заперечування кандидатів, які пропоновані Сеймом. У Румунії збільшення повноважень президентів не було конституційною новацією: проте такі президенти як Ілієску й Константинеску постійно збільшували свої повноваження (в конституційних межах). Поступово погіршувалось розуміння політичного процесу з боку парламенту, тому президенти дуже часто вдавались до практики "указового управління" (чи управління на підставі надзвичайних указів або же указів екстраконституційного статусу). Та все ж різниця Румунії від Росії та Польщі полягала у тому, що в першому випадку мова йшла про " конституційну президенціалізацію ", а в другому – про " політичну президенціалізацію ".

В більшості ж країн від початку 90-их років помічається парламентаризація – хоч інколи й мова йде про обрання президентів всенародно. Словенський основний закон 1991 р. обмежив інститут президентства до церемоніальних функцій, проте зосередив більшість функцій в інституті глави уряду. Миттєве зміщення в напрямі до парламентаризму відбулось також в Естонії: це відбулось за наслідками подій "круглого столу", коли вирішено повернутись до міжвоєнної моделі. При цьому в Естонії перші президентські вибори (установчі вибори президента) відбувались як всенародні. Згодом система в повній мірі оформлена як парламентська (президент тепер обирається у парламенті). Після розподілу Чехословаччини дві нові країни також було визначено як парламентські. Лише протистояння президента та лідерів парламентських фракцій у Словаччині спонукало щодо введення прямих виборів глави держави (хоча й досі країна у більшій мірі є парламентаризована). В Чехії та Угорщині система із падінням комуністичного режиму не змінилась та залишилась парламентською (хоч спроби зміни пропонувались і навіть проводились із даного приводу референдуми, зокрема в Угорщині). У Латвії парламентаризація пройшла на підставі приросту термінів повноважень парламенту від трьох до п’яти років. У Литві були намагання президенціалізації політичної системи у 1992 р. (внаслідок тиску радянських військ): відбувся з цього приводу референдум, проте рішення не було прийнято, оскільки не вистачило явки виборців. В 1996 р. повторно винесено питання стосовно приросту президентських повноважень, проте й вони не були введені.