Співробітництво України з міжнародними організаціями (НАТО, ОБСЄ, ЄС) в сфері боротьби з міжнародним тероризмом, нелегальної торгівлі зброєю, радіоактивних і наркотичних речовин

Відповідальність за здійснення заходів співробітництва з НАТОу цій сфері покладається на Службу безпеки України. Доспівробітництва на окремих напрямах залучаються Міністерствовнутрішніх справ України, Державний комітет у справах охоронидержавного кордону України та Державна митна служба України.(Абзац перший підрозділу 6 розділу IV в редакції Указу ПрезидентаN 190/2002 (190/2002) від 26.02.2002) Координацію співробітництва здійснює національний координаторз питань боротьби з міжнародним тероризмом, нелегальнимпереміщенням зброї, технологій подвійного призначення,радіоактивних та наркотичних речовин. (Абзац другий підрозділу 6розділу IV в редакції Указу Президента N 190/2002 (190/2002) від26.02.2002) (Абзац третій підрозділу 6 розділу IV виключено на підставіУказу Президента N 190/2002 (190/2002) від 26.02.2002) Співробітництво з НАТО в даних галузях має на метізабезпечення спільних із державами-членами НАТО дій у боротьбі зміжнародним тероризмом, наркобізнесом, нелегальним переміщеннямзброї, технологій подвійного призначення і радіоактивних речовин,а також запозичення їх досвіду та одержання експертної підтримки збоку НАТО, її держав-членів та держав-партнерів для реалізаціївідповідних національних програм. (Абзац третій підрозділу 6розділу IV із змінами, внесеними згідно з Указом ПрезидентаN 190/2002 (190/2002) від 26.02.2002) Механізми співробітництва Зазначені в абзаці першому цього підрозділу центральні органивиконавчої влади здійснюють співробітництво з НАТО шляхомпідготовки і виконання доручених їм частин ІПП та Робочого плануімплементації Хартії, підтримання та поглиблення прямих зв'язків звідповідними структурами НАТО та органами її держав-членів надво- та багатосторонній основі, участі в інших заходах. Напрями співробітництва: удосконалення механізму консультацій з НАТО у сфері боротьбиз міжнародним тероризмом, нелегальним обігом наркотичних речовинта прекурсорів, нелегальною передачею технологій подвійногопризначення, розповсюдженням ЗМЗ та засобів її доставки, а також знелегальною міграцією; (Абзац сьомий підрозділу 6 розділу IV іззмінами, внесеними згідно з Указом Президента N 190/2002(190/2002) від 26.02.2002) продовження роботи зі створення Спільної робочої групиУкраїна - НАТО з питань координації боротьби з міжнароднимтероризмом, нелегальним переміщенням зброї, технологій подвійногопризначення, радіоактивних і наркотичних речовин; (Абзац восьмийпідрозділу 6 розділу IV із змінами, внесеними згідно з УказомПрезидента N 190/2002 (190/2002) від 26.02.2002) участь у засіданнях Офісу безпеки НАТО, Комітету внутрішньоїбезпеки НАТО та Спеціального комітету НАТО для обміну досвідом узазначених сферах; забезпечення регулярного інформаційного обміну з переліченимиструктурами НАТО з питань боротьби з міжнародним тероризмом,нелегальним переміщенням зброї, технологій подвійного призначення,радіоактивних і наркотичних речовин; (Абзац десятий підрозділу 6розділу IV із змінами, внесеними згідно з Указом ПрезидентаN 190/2002 (190/2002) від 26.02.2002) удосконалення за сприянням Офісу безпеки НАТОнормативно-правової бази дво- та багатосторонньогоспівробітництва зі спецслужбами та правоохоронними органамидержав-членів НАТО; участь у міжнародних конференціях та семінарах з питаньправоохоронної діяльності, які проводяться під егідою НАТО; отримання правоохоронними органами України експертної ітехнічної допомоги від НАТО, її держав-членів та держав-партнерів. 58 Інформаційне забезпечення співробітництва України з НАТО.
Відповідальність за інформаційне забезпечення співробітництваУкраїни з НАТО покладається на Державний комітет інформаційноїполітики, телебачення і радіомовлення України. Національний координатор співробітництва з НАТО вінформаційній сфері координує відповідну діяльність міністерств,інших центральних органів виконавчої влади та установ України,залучених до виконання цієї Програми, надає їх прес-службамметодичну допомогу в реалізації проектів інформаційного характеру,які здійснюються в Україні або за її участю в державах-членах НАТОта державах-партнерах. Співробітництво з НАТО в даній сфері має на меті формування вукраїнському суспільстві неупередженого ставлення до діяльностіНАТО, забезпечення обопільної обізнаності та поширення достовірноїінформації про цілі співробітництва України з Альянсом та йогоздобутки. Механізми співробітництва Інформаційне забезпечення співробітництва України з НАТОздійснюється шляхом реалізації комплексу заходів, спрямованих надоведення до громадськості об'єктивної інформації про діяльністьНАТО, стан та перспективи розвитку відносин України з цієюорганізацією, проблеми та здобутки співробітництва з Альянсом, атакож підготовки і виконання відповідних розділів ІПП і Робочогоплану імплементації Хартії та участі в інших заходах. Напрями інформаційного забезпечення: розроблення Програми інформаційного забезпеченняспівробітництва України з НАТО; створення громадського інформаційного центру сприяннярозвитку співробітництва України з НАТО; участь представників засобів масової інформації в заходахспівробітництва Україна - НАТО, здійснення їх регулярних цільовихвізитів до штаб-квартири Альянсу та до штабу ВерховногоГоловнокомандувача ОЗС НАТО в Європі; ефективне використання можливостей Центру інформації ідокументації НАТО в Україні та Офісу зв'язку НАТО в Україні дляпоширення в державах-членах Альянсу та державах-партнерахдостовірної інформації про Україну, її внутрішню та зовнішнюполітику; організація семінарів та "круглих столів" для українськихжурналістів, керівників прес-центрів міністерств та іншихцентральних органів виконавчої влади, керівників ЗМІ з питаньспівробітництва України з НАТО; об'єктивне інформування української громадськості продіяльність Альянсу та розвиток особливого партнерства з ним,використовуючи можливості Українського національногоінформаційного агентства "Укрінформ"; запровадження постійно діючої рубрики "Україна - НАТО" надержавних каналах телебачення і радіомовлення та підготовка серіївідповідних передач і аналітичних програм за участю відповідальнихпрацівників Адміністрації Президента України та СекретаріатуКабінету Міністрів України, членів РНБОУ, керівників центральнихорганів виконавчої влади та установ держави, залучених доспівробітництва з Альянсом; роз'яснення у програмах Українського радіо для закордоннихслухачів позиції України щодо відносин з НАТО; відкриття і постійне наповнювання інформацією загальногоВеб-сервера "Співробітництво України з НАТО. 59 Перспективи розширення НАТО.

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є зростання ролі міжнародних організацій. Завдяки їх діяльності створюються умови для розширення й урізноманітнення сфери міжнародних відносин, активного розвитку багатосторонньої дипломатії, більш широкого і плідного співробітництва на міжнародному рівні.

Глобальні, політичні, економічні, військові проблеми вимагають пошуку нових підходів до вирішення проблем міжнародних відносин. Сучасні умови змушують держави вирішувати питання, які виникають на міжнародній арені, мирним шляхом. У цьому зв’язку актуалізуються питання ролі військово-політичних союзів, необхідності їх існування, зміни чи еволюції їхніх функцій, зменшення чи розширення кількості держав-членів міжнародних об’єднань.
Серед існуючих і дійсно впливових міжнародних організацій важливе місце посідає Північноатлантичний альянс. З часу свого заснування у квітні 1949 р. до сьогодення це військово-політичне об’єднання еволюціонувало під впливом світових зрушень другої половини ХХ ст. Зокрема, відбулася трансформація блоку від оборонного союзу до організації спрямованої на створення системи колективної безпеки з уваги на існуючі реалії сучасного розвитку та виникнення нових загроз.
Впродовж часу свого існування міжнародна організація змінилася не тільки якісно, зважаючи на вимоги часу, але й кількісно. Поступово до 12-ти держав-засновниць: Бельгії, Канади, Данії, Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Великої Британії та США [2, 229] стали приєднуватись інші країни.
Принципом розвитку НАТО стала політика відкритих дверей. Вона полягає в тому, що будь-яка європейська держава, яка спроможна просувати принципи Північноатлантичного договору та робити внесок у підтримання безпеки на євроатлантичному просторі, може претендувати на вступ до Альянсу у разі, якщо з цим погодяться усі держави – члени НАТО [4]. Політика відкритих дверей реалізується вступом до Північноатлантичного альянсу нових держав, які претендують на набуття нового статусу враховуючи власні національні інтереси. У процесі розширення організація пройшла ряд етапів.
Війна у Кореї підштовхнула держави – засновниці до прийняття рішень щодо розширення організації. Такі кроки разом з тим передбачали внесення змін до північноатлантичного договору. Восени 1950 р. на п’ятій сесії Ради НАТО, що відбувалася в Нью-Йорку, було прийнято рішення про створення під централізованим командуванням Об’єднаних збройних сил НАТО та прийняття стратегії “передових рубежів”. Така ухвала була продиктована можливістю перенесення конфлікту за участю СРСР із Корейського півострова до Європи. Рішення, прийняті на сесії Ради НАТО, відрили шлях для вступу до організації іншим державам. Зокрема, після дворічних консультацій у 1952 р. до організації вступили Греція і Туреччина. Приєднання цих країн було важливим і для Північноатлантичного альянсу, оскільки вирішувались стратегічні питання у першу чергу щодо Близького Сходу [3, 19].
Керівництво НАТО негативно розцінило пропозицію радянського керівництва (1954 р.) щодо вступу СРСР до міжнародної організації зважаючи на задекларовану функцію забезпечення безпеки держав членів. Відмова від радянської пропозиції була мотивована її не прагматичним, а пропагандистським характером.
Відновлення незалежності Західної Німеччини дало можливість розпочати процедуру її вступу до НАТО. Після виконання визначених вимог у 1955 р. Німеччина вступила до об’єднання, ставши при цьому 15-м членом організації.
Після тривалої дискусії щодо членства в організації Іспанії у 1982 р. державу було прийнято до НАТО. Значну роль у вирішенні питання про вступ до організації Іспанії відіграли США, які фактично лобіювали позитивне вирішення питання на користь Іспанії.
Глибокі зміни у відносинах між Заходом і Сходом в кінці 1980-х рр. заклали підвалини для четвертого етапу розширення НАТО, яке розпочалося за рахунок території НДР. Закінчення холодної війни і розпад Варшавського договору відкрили реальні можливості для розширення НАТО. Для демократичних країн Центральної та Східної Європи набуття членства в організації забезпечувало можливості інтеграції до євроатлантичних структур та забезпечення гарантії своєї свободи. Після тривалого обговорення із зацікавленими країнами-партнерами, керівники держав членів Альянсу запропонували урядам Польщі, Угорщини і Чеської Республіки розпочати переговори про вступ до організації. Після підписання та ратифікації відповідних Протоколів у 1999 р. число держав-членів НАТО зросло до 19.
На Празькому самміті НАТО у 2002 р. було запропоновано розпочати переговори про вступ до організації Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії, які стали членами Альянсу 29 березня 2004 р. Згодом Альянс проголосив про наміри продовжити процес запрошення тих країн, які відповідають стандартам НАТО.
Однак західні фахівці з міжнародних відносин звертають увагу на певну невідповідність між задекларованими НАТО цілями і подальшими реальними кроками щодо розширення міжнародної організації. Так адміністрація США пропагувала розширення альянсу як засіб поширення демократії та підштовхування реформ на пострадянському просторі. Якщо визнається, що членство в НАТО є найкращою гарантією вільних виборів і дотримання конституційних прав, то чому пропозицію щодо вступу до Альянсу не отримала найбільша посткомуністична країна – Росія? [5] Чому таким тривалим є процес переговорів про вступ до НАТО України?
Відносини Україна – НАТО були започатковані 1991 р. Вже наступного року Україну було запрошено до участі в Раді Північноатлантичного співробітництва. В лютому 1994 р. Україна стала першою країною колишнього Союзу, що приєдналася до програми «Партнерство заради миру». Україна зробила це в один день із нинішнім членом НАТО Угорщиною і майже на місяць випередила ще одного нинішнього члена Альянсу – Чехію [1, 512].
Надійне підґрунтя партнерства України з НАТО було закладене у березні 1994 р., коли розпочалися її безпосередні консультації з Альянсом у форматі «16+1» (16 країн-членів НАТО та Україна).
Наступні роки характеризувалися активною і результативною роботою України щодо просування своїх інтересів у відносинах з НАТО (укладання Угоди у сфері безпеки й Адміністративної угоди та відкриття офісів зв’язку в штаб-квартирі НАТО і Координаційному центрі партнерства; політичні зустрічі на високому й найвищому рівнях; підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО та ін.). 4 листопада 1998 р. Президент своїм указом затвердив «Державну програму співпраці України з НАТО на період до 2001 р.», залучивши до її реалізації 24 міністерства і відомства України [1, 513]. Нова Державна програма, підписана 27 січня 2001 р., накреслила головні напрямки співпраці України з НАТО до 2004 р.
Підтримка українському євроінтеграційному напряму прозвучала на відкритих парламентських слуханнях, які відбулися в Києві 23 жовтня 2002 р. Координацію зусиль всіх органів влади в Україні на напрямі євроатлантичної інтеграції було покладено на створений 11 січня 2003 р. Національний центр з євроатлантичної інтеграції.
З приходом до влади В.Ющенка діалог України з НАТО значно активізувався. Беручи участь у роботі Брюссельського самміту Комісії Україна – НАТО, Президент заявив про готовність України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО.
На першому раунді експертних консультацій Україна – НАТО (26 вересня 2005 р.) в інтенсивному діалозі було розпочато огляд відповідності України основним вимогам, які висувалися до країн-кандидатів на членство в НАТО.
З метою забезпечення виконання першочергових завдань щодо подальшого розвитку відносин України з НАТО Президент України 13 березня 2006 р. підписав Указ «Про Національну систему координації співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору».
Віхою на шляху до НАТО мав стати квітневий 2008 р. самміт організації. Незважаючи на підтримку Україну не було долучено до плану ПДЧ. Наступний грудневий форум НАТО теж не дав позитивних результатів, що було продиктовано, як внутрішніми так і зовнішніми чинниками. Разом з тим Україна була запевнена, що це трапиться в найближчому майбутньому.

Аналіз розвитку і розширення Північноатлантичного альянсу та перспектив України свідчить, що на цьому шляху нам необхідно: - подолати негативне сприйняття громадянами держави ставлення до перспектив вступу до НАТО; - досягнення спільної позиції на цьому шляху з боку політичної еліти; - здійснення необхідних для вступу до НАТО реформ; - провести всі необхідні зовнішньополітичні акції з метою переконання сусідніх держав, і в першу чергу Росії, у тому, що кроки України в напрямку вступу до НАТО не несуть для них жодної загрози.

60 Співробітництво у сфері міжнародної безпеки на пострадянському просторі.

Год знаменателен юбилейными датами. Среди них — 20 лет с момента образования Содружества Независимых государств. Все направления, в рамках которых осуществляется сотрудничествостран-участниц СНГ, важны и выделить из них приоритетное достаточно сложно. Но бесспорно, что основой для любого сотрудничества, является обеспечение безопасности. Об изучении регионального сотрудничества в сфере безопасности на территории СНГ и тенденциях развития постсоветского пространства мы беседуем с кандидатом политических наук, научным сотрудником Центра постсоветских исследований, доцентом кафедры мировых политических процессовЮлией Александровной Никитиной.

Юлия Александровна, в 2011 году исполняется 20 лет с момента образования СНГ. Как бы Вы определили основные тенденции развития постсоветского пространства и изучения регионального сотрудничества в сфере безопасности?

— В последние годы постсоветское пространство можно считать единыммеждународно-политическим регионом уже с некоторой натяжкой: самоидентификация отдельных государств происходит не по региональному, а по субрегиональному принципу, причем отдельные страны СНГ часто относят себя более чем к одному субрегиону, что позволяет им проводить многовекторную политику балансирования между интересами различных региональных держав. Вписываются в эту тенденцию и стратегии участия государств СНГ в схожих по составу и функциям региональных организациях и форматах сотрудничества. Так, например, Россия, Казахстан, Киргизия, Таджикистан, Узбекистан одновременно состоят в Организации Договора о коллективной безопасности (ОДКБ) и в Шанхайской организации сотрудничества (ШОС), которые имеют во многом совпадающие цели по борьбе с так называемыми новыми вызовами и угрозами. В сферу моих интересов как раз входит исследование региональных организаций безопасности на постсоветском пространстве.

На Западе узнаваемость ШОС на порядок выше, чем у ОДКБ, прежде всего, за счет участия в ШОС четырех ядерных держав — Китая и России как постоянных членов и Индии и Пакистана в качестве наблюдателей. Таким образом, практической задачей становится распространение информации о деятельности и реальных достижениях ОДКБ в сфере обеспечения региональной безопасности как в российской прессе и научной среде, так и, прежде всего, информирование западной аудитории.