Тема 7. Філософське розуміння свідомості та пізнання

7.1. Свідомість, її структура та проблема виникнення.

Свідомість – це складний, багатогранний феномен, що може бути розглянутий у багатьох різних аспектах. Тому не дивно, що свідомість вивчається різними науками.

Свідомість є ознакою високо розвинутої форми буття, що пов’язана з розумною поведінкою живих істот і може виникнути у певних природних і соціальних умовах, про дійсну реалізацію яких ми знаємо лише виходячи з факту людського буття.

З філософської точки зору, під свідомістю розуміють властивість людського мозку цілеспрямовано, узагальнено й вибірково відбивати об'єктивну реальність у чуттєвих або логічних образах.

Свідомість являє собою цілісну систему, що складається з різних елементів, які перебувають між собою в закономірних відносинах. У першому наближенні в структурі свідомості можна виділити чотири основні складові:

- сфера відчуттів, сприйняттів, уявлень і сформованих на їхній основі знань (За допомогою цієї сфери людина одержує первинні знання про світ і про саму себе);

- сфера логіко-понятійних здатностей і одержаних на їхній основі знань (Ця сфера свідомості дає можливість людині вийти за межі безпосереднього чуттєво-даного, досягти сутнісного розуміння об'єктів і закономірностей навколишнього світу);

- сфера емоцій (Ця сфера свідомості не зв'язана безпосереднім образом із зовнішнім світом. Це є сфера особистісних переживань, спогадів, передчуттів і т. п.);

- сфера ідеалів і вищих цінностей. (Ця сфера свідомості містить у собі вищі мотиви діяльності, духовні ідеали й здатності по їхньому формуванню).

У розвитку свідомості вирішальну роль відіграє самосвідомість – пізнання й оцінка людиною самої себе. Самосвідомість ширше за поняття самопізнання, бо крім пізнання людиною самої себе, воно також охоплює й емоційне, ціннісне відношення особистості до себе. Самосвідомість людини розвивалася під впливом життєвої потреби здійснювати самоконтроль і саморегулювання.

Самосвідомість пов'язана з феноменом рефлексії - міркуванням особистості про саму себе, коли вона вдивляється в глибини свого внутрішнього життя.

Найважливішою властивістю свідомості є її ідеальність – природа свідомості не матеріальна, а ідеальна (це не відміняє принципове питання про зв’язок свідомості з матерією мозку). Світ навкруги нас є системою матеріальною, соціоприродною, але образи цього світу, що їх віддзеркалює свідомість, є утвореннями ідеальними. Ідеальні образи – то є такі мисленні моделі об'єкту (системи), у яких більш-менш адекватно виражений його зміст і які, водночас, вільні від усіх його реальних соціоприродних властивостей.

До ідеального (сфери ідеальних утворень) можна віднести все те, чого немає в навколишньому світі, але що конструюється людиною у її суб’єктивній реальності: уявні або чуттєві моделі (образи) дійсності, моральні або правові норми, схеми ритуальних дій та етикету, правила повсякденному життя й т. п.

Виникнення свідомості є результатом еволюції природи та соціокультурного розвитку. З ускладненням форм життя на Землі природний добір виявляє і закріплює переваги тих істот, що мають розвинену нервову систему, великий за своїм об’ємом мозок. Подальші еволюційні процеси приводять до виникнення людиноподібних приматів, наділених елементарною свідомістю. Але становлення свідомості, якою ми її знаємо з нашого власного досвіду, було б не можливим, якщо до природних факторів еволюції не додалися б фактори соціальні, такі наприклад, як винахід знарядь праці, мови, матеріальної і духовної культури взагалі і т. д.

Найважливішою умовою виникнення й розвитку людської свідомості слід вважати спільну продуктивну діяльність людей, що опосередкована мовленням і виконується з використанням відповідних штучно створених знарядь.

Ця діяльність вимагає кооперації, спілкування й взаємодії людей одне з одним. Вона неможлива без наявності загальнозрозумілої мети, що так чи інакше усвідомлюється.

7.2. Свідомість і несвідоме.

Свідомість не є єдиним рівнем, на якім представлені психічні процеси, властивості й стани людини. Далеко не все, що сприймається людиною й впливає на прийняття тих чи інших рішень, нею усвідомлюється. Крім свідомості у внутрішньому світі людини є сфера несвідомого.

Несвідоме – це ті явища, процеси, властивості й стани, що впливають на поведінку людини, але не усвідомлюються.

Несвідомий початок, як невід’ємна складова, представлений практично у всіх психічних процесах, станах і властивостях людини. Так, у людини є несвідома пам'ять, несвідоме мислення, несвідома мотивація, несвідомі відчуття й т. п.

До особистого несвідомого людини відносять такі якості, потреби, інтереси, які ця людина не усвідомлює, але які знаходять свій прояв у її різних мимовільних діях і психічних схильностях. Це можуть бути помилки - застереження, описки. Може бути мимовільне забування імен, обіцянок, подій, фактів. Це можуть бути фантазії, мрії або сновидіння.

Забування імен, фактів, подій пов'язане з деякими, не усвідомлюваними людською особою негативними емоціями, неприємними почуттями, що колись виникли в неї стосовно людини із цим іменем або у зв’язку з подією чи фактом, які були витіснені із свідомості.

Отже, несвідомі процеси разом зі свідомістю керують поведінкою людини. Однак роль їх у цьому керуванні різна. Свідомість, як вищий прояв духовного життя, керує самими складними формами поведінки людини. Наприклад, коли перед людиною виникають інтелектуально складні проблеми, коли людина перебуває в конфліктній ситуації, - останнє слово за свідомістю.

7.3. Пізнання, його сутність і зміст.

Пізнання – специфічна діяльність людини, орієнтована на відкриття законів природи й суспільного розвитку, таємниць буття людини і світу взагалі. Пізнання буває наукове й ненаукове.

Наукове пізнання має за мету відкриття законів розвитку й механізмів функціонування об'єктів (систем). Ознакою наукового пізнання є прагнення до істини як вищої цінності.

Ненаукове пізнання то є художнє, релігійне, езотеричне (астрологія, магія, окультизм). Ці форми пізнання не мають чітких раціональних критеріїв істинності, доказовості, обґрунтованості.

Вивчають людське пізнання різні науки, але теорія пізнання, або гносеологія, виникла у філософії на самому ранньому етапі її розвитку. Гносеологія вивчає природу людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхневих знань про світ до сутнісного, глибинного світорозуміння.

З погляду гносеології, пізнання можна представити як складний і суперечливий процес, у якому прийнято виділяти два основні різновиди: чуттєве й раціональне пізнання. Обидва різновиди тісно зв'язані між собою й кожен з них має свої форми.

Пізнання людиною об'єктивного світу починається за допомогою органів відчуттів. Взаємодіючи з тими або іншими предметами, ми одержуємо відчуття, сприйняття й уявлення.

Результати отриманих чуттєвих даних фіксуються й переробляються в нашій свідомості на щаблі раціонального пізнання за допомогою понять, суджень і умовиводів.

Процес пізнання тісно пов'язаний із практичною діяльністю людини. Практика є базою, фундаментом, підставою пізнавального процесу й, одночасно, основним критерієм істинності його результатів.

Одним з найважливіших питань філософії є питання про пізнаванність світу.

У спробі відповісти на запитання «чи є світ пізнаванним?» чітко позначилися три основні підходи:

а) оптимізм – виходить із визнання принципової пізнаванності світу та реальної можливості одержання достовірних знань;

б) агностицизм – стверджує, що знання про світ, отримані людиною за допомогою чуттєвого або раціонального досвіду, не дають підстав для того, щоб з’ясувати, яким є світ насправді;

в) скептицизм займає проміжну позицію: не заперечуючи принципової можливості пізнання світу, він, водночас, виражає сумнів у тому, що знання про цей світ носять достовірний характер.

Проблема пізнаванності світу і вірогідності наших знань про світ тісно пов’язана з характером відповіді на одне з основоположних запитань гносеології «що то є істина?».

Існують різні трактування поняття «істина». Класична концепція істини виходить із того, що істина – це відповідність знань дійсності. Вона виникла в далекій давнині, але й досі розділяється багатьма філософами з різними світоглядами.

Слід розрізняти абсолютну істину й відносну істину.

Абсолютна істина – це, по-перше достовірне знання про природу, людину й суспільство, що є вичерпним, остаточним й, по-друге, знання, яке ніколи не може бути спростоване.

Відносна істина – це, по-перше, неповне, неточне знання, оскільки воно є відповідним щодо певного рівня розвитку суспільства і науки; по-друге, знання, що залежить від певних умов, місця й часу його одержання.

Критерієм істинності наших знань про світ є суспільно-історична практика, що розуміється як сукупність доцільної матеріальної діяльності, спрямованої на перетворення людиною навколишньої дійсності.

Тема 8. Суспільство. Культура. Цивілізація.

8.1. Поняття суспільства.

Суспільство то є історично обумовлена форми взаємодії між людьми, що включає до свого складу самих людських індивідів, їхню цілеспрямовану діяльність, а також результати цієї діяльності – матеріальну і духовну культуру. Суспільство то є складна, багаторівнева і динамічна система, на розвиток якої впливають безліч зовнішніх і внутрішніх факторів: природничі, демографічні, економічні, технологічні, політичні, релігійні, національні та інші. Отож, суспільство не слід мислити як лише якийсь конгломерат окремих індивідів.

Враховуючи той факт, що суспільство без природи не може існувати, окремо виділяють матеріально-природний аспект суспільного буття: суспільство – це такий матеріально-духовний утвір, що виникає, функціонує й розвивається на матеріалі природи, але, водночас, не зводиться до неї, а, так би мовити, надбудовується над природою.

Зрозуміло, що у своєму природному аспекті суспільство підкоряється загальним законам природи: фізичним, хімічним, біологічним, тощо. Наприклад, для людської популяції біологічні закони настільки ж дійсні, як і для популяції будь-яких інших живих істот.

Однак, як система матеріально-духовна, надприродна чи над-біологічна, суспільство формує свої власні закономірності. Наприклад, специфічні (над-біологічні) закономірності розвитку має наука, мистецтво, релігія, економіка й інші складові суспільного життя. Тому принципи й методи вивчення суспільства повинні відрізнятися від тих, що є нормативними для природознавства.

Суспільство – складне переплетення форм взаємодії різноманітних соціальних груп, структур, культур, індивідів, що його прийнято йменувати соціальним життям.

Отже, під соціальним життям розуміється все різноманіття прояву діяльності людей, суспільних груп, класів, націй та відповідних соціальних інституцій.

Форми соціального життя – це відносно самостійні і усталені сфери життя, що різняться видом діяльності індивідів. У загальному плані це є, перш за все, економічне, політичне, духовне життя.

Економічне життя суспільства охоплює всю ту сферу, де створюються засоби до життя. Це:

- господарство з його галузями;

- економічні відносини, наприклад відносини власності або розподілу;

- економічні установи, наприклад, управлінські структури;

- провідні ідеї, що включені в економічне життя, чи наприклад економічні програми реформ.

Політичне життя суспільства включає:

1). Відносини між соціальними групами, народами, індивідами із приводу влади, а також відповідну діяльність: політичну боротьбу, співробітництво, тощо;

2). Діяльність політичних організацій і установ та систему їх взаємин (держави, партії, рухи, міждержавні союзи, тощо);

3).Політичні ідеї, теорії, програми, ідеології.

Центром політичного життя є владні відносини, зокрема, боротьба за владу, яка може вестися цивілізовано й нецивілізовано.

Духовне життя суспільства – сфера соціального життя, де створюються духовні продукти (духовні цінності). Сюди входять:

- наука, що напрацьовує знання;

- мистецтво, що творить художні образи;

- релігія, філософія, мораль, освіта і виховання, що формує духовний світ індивідів.

8.2. Поняття культури. Типологія культур.

У сучасній філософії, соціології, культурологи поняття «суспільство» часто вживають поряд із поняттями «культура» і «цивілізація». Але ці поняття не є тотожними. Суспільство як своєрідний надіндивідуальний організм, що розвивається, можна більш-менш вдало вивчити через виявлення структури суспільних відносин різного рівня і масштабу. Культура – дещо інше; її вивчення потребує більш витонченого підходу.

Загальноприйнятого визначення поняття «культура» немає. У стародавні часи «культуру» (від латинського „cultura” – оброблення, оброблювання) завжди пов'язували із чимось «добре зробленим». Бо початкова (елементарна) форма культури – це людська праця разом з її результатами. У сучасному розумінні (при наявності сотень інших варіантів визначень):

Культура – це сукупність інноваційних видів і способів матеріальної й духовної діяльності разом з їхніми результатами, у якій знаходять своє вираження сутнісні сили людини.

Розрізняють матеріальну й духовну культури. Матеріальна культура охоплює виробництво, обмін і розподіл матеріальних благ; духовна культура – творення духовних цінностей (так зване „духовне виробництво”).

Матеріальна культура – показник рівня практичного освоєння людиною природи. Духовна культура – це, насамперед, сукупність всіх багатств людського духу й розуму.

Законом розвитку культури, яка містить у собі загальнолюдські й класові, національні й інтернаціональні складові, є успадковування, утримання, накопичення всього позитивного, що створене попередніми поколіннями.

Існує кілька різних підходів до класифікації (типологізації) культур. За традицією досить часто культуру розділяють на західний і східний тип. Однак у ХХІ столітті все більшу силу набирає тенденція щодо пошуку універсального в різних типах культур, до всебічного розвитку між-культурного діалогу, що цілком відповідає вимогам сьогодення.

8.3. Цивілізація і соціокультурний розвиток.

Термін «цивілізація» уживається в різних значеннях. Під цим словом розуміють:

- рівень розвитку людства, який іде за періодом дикості й варварства;

- світове співтовариство держав і народів;

- культуру суспільства загалом;

- ступінь розвитку матеріальної культури;

- завершальний етап розвитку культури - тобто її занепад.

В останні роки терміном «цивілізація» позначають розумно організоване, високорозвинене суспільство у всім його різноманітті, що є цілісним і самодостатнім у своїй історії.

Має місце також „цивілізаційний підхід” у розумінні динаміки і закономірностей розвитку суспільства, що для багатьох соціальних філософів зводиться до того, що історія розвитку людства розглядається як процес народження, розквіту, занепаду та смерті різних самодостатніх і само-замкнених культур-цивілізацій – давньоєгипетської, античної, західної, ісламської, слов’янської, тощо. Згідно більшості із цих філософів, всі цивілізації є локальними соціокультурними утвореннями, - загально планетарної цивілізації не існує, - і розвиваються вони незалежно одне від одного на своїй власній духовній підставі. Характерним для окресленого підходу є також протиставлення Заходу і Сходу.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. в історичному розвитку людства стають помітними тенденції щодо зближення культур, чому сприяє обмін науковими ідеями і технологіями, глобальний тиск масової культури, розповсюдження нетрадиційних релігійних рухів і нових підходів щодо відношенням до людської особистості. Опозиція „Захід – Схід” втрачає свою актуальність, границі між культурами розмиваються, йде активний процес взаємопроникнення, що його називаний «діалогом культур».

8.4. Суспільне буття і суспільна свідомість.

8.4.1. Суспільне буття.

Суспільне буття охоплює собою всі процеси і відносини, що існують у суспільстві об’єктивно - незалежно від свідомості й волі людей: виробничі, класові, національні, сімейні й ін. Суспільне буття зосереджує у собі матеріальний аспект людського життя. Визначальну роль тут відіграють виробничо-економічні відносини. Виробничі відносини то є відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу й споживання матеріальних благ, що складаються на основі певного рівня продуктивних сил.

Через поняття в иробничих відносин матеріальне виробництво може бути охарактеризоване з його соціально-економічної сторони, бо виробничі відносини і є його формою.

Основоположними для виробничих відносин є відносини власності, що пов'язані з володінням, розпорядженням і користуванням засобів виробництва.

Продуктивні сили (на відміну від виробничих відносин) становлять зміст матеріального виробництва. Вони являють собою сукупність речовинно-енергетичних та соціально-антропологічних (пов’язаних з людськими якостями) елементів виробництва, що вказують на ступінь оволодіння людиною природними явищами.

Продуктивні сили складаються із засобів праці, предметів праці, джерел енергії, відповідної технології, способів організації виробництва. Але основною складовою продуктивних сил слід визнати людину, без якої всі інші компоненти продуктивних сил будуть мертві.

Людина – головна рушійна сила виробництва. Активність людини обумовлена її потребами й здатностями, наявністю або відсутністю виробничого досвіду, кваліфікації, рівнем загальної й професійної освіти, трудовою мотивацією.

Таким чином, продуктивні сили й виробничі відносини з різних сторін характеризують один і той же самий спосіб виробництва, тобто спосіб, яким здійснюється в певну історичну епоху з'єднання засобів виробництва з його працівниками.

Продуктивні сили й виробничі відносини перебувають у постійній взаємодії. Однак у цій взаємодії положення протилежних сторін є неоднаковим, їхній розвиток іде різними темпами. Суть зазначеної взаємодії виражає загально-соціальний закон, який називають законом відповідності виробничих відносин продуктивним силам.

Як вважають, протиріччя між цими двома сторонами способу виробництва, що закономірно переростають на певній його стадії в конфлікт, є основним джерелом соціального розвитку. Коли конфлікт загострюється, суспільне життя потребує суттєвої і термінової трансформації; в суспільстві може виникнути революційна ситуація.

Провідним компонентом продуктивних сил є знаряддя праці і технології, що їх з’єднують у дієздатну систему. Зміни знарядь праці й впровадження в матеріальне виробництво нових технологій можуть привести до радикальних змін (переворотів) у виробництві. Історія суспільства знає кілька таких переворотів:

- перехід від кам'яних до металевих знарядь праці;

- перехід від ручної праці до машинної, що призвело до промислової революції й створення матеріальної бази капіталістичного способу виробництва;

- перехід до автоматизованих систем керування виробничими процесами, що здійснюється за допомогою ЕОМ.

Сучасний розвиток виробництва обумовлений комп'ютерною революцією. Вона підготувала ґрунт для переходу від індустріального до, так званого, постіндустріального або інформаційного суспільства.

Інформаційне (постіндустріальне) суспільство являє собою новий тип цивілізації, для якого є характерним:

- інтелектуалізація всіх сфер життя;

- створення всеохоплюючої соціально-інформаційної структури, що пронизує собою виробництво, збут, транспорт, керування, медицину, науку і т. д.

- перетворення інформації у найважливіший соціокультурний ресурс;

- максимальне підвищення ролі інформаційної діяльності й формування на її основі найбільшої й найзмістовнішої сфери суспільного життя.

8.4.2. Суспільна свідомість та її структура.

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, ідеалів і принципів, бажань і настроїв людей, що узагальнено відбивають дане суспільне буття.

Суспільна свідомість залежить від суспільного буття, обумовлюється ним. Однак ця залежність не є абсолютною, бо суспільна свідомість має відносну самостійність і розвивається за законами, відмінним від законів суспільного буття. Відносна самостійність суспільної свідомості проявляється, наприклад у тому, що її розвиток може випереджати розвиток суспільного буття або відставати від нього.

Носієм суспільної свідомості може бути окрема людина, але, як за правило, ту чи іншу суспільну свідомість пов’язують з якою-небудь соціальною групою (класом, нацією, виробничим колективом, суспільством в цілому).

У першому випадку говорять про індивідуальну свідомість, тобто про свідомість одиничної людини. Індивідуальна свідомість містить у собі риси, що властиві даній людині: її здатності, інтереси, особливості національного менталітету, рівень і характер освіти, культури і т. п. Але, водночас, індивідуальна свідомість містить у собі й те загальне, що властиво тій соціальній групі, до якої належить людина.

Загальне становить ядро індивідуальної свідомості, визначаючи якість людини як соціальної істоти. Інакше кажучи, суспільна свідомість, що не має якогось свого „над-особистісного мозку”, існує в безлічі індивідуальних свідомостей, хоча й не зводиться до них.

Суспільна свідомість різниться по рівнях і формах:

Перший рівень суспільної свідомості – це повсякденна свідомість, яка заснована на життєво-практичному досвідові людини і охоплює, головним чином, зовнішню сторону об'єктів (явищ) навколишнього світу.

Другий рівень – теоретична свідомість. Це раціоналізована і логічно узгоджена система знань, що здатна відбивати внутрішні властивості об'єктів (явищ) у їхньому сутнісному вимірі.

Повсякденна й теоретична свідомість можуть бути адекватними або неадекватними - віддзеркалювати суспільне буття достовірно або перекручено (ілюзорно).

З повсякденною свідомістю безпосередньо зв'язана суспільна психологія, яка охоплює масові психічні процеси, властиві окремим громадам:

- психічний склад (соціальний характер);

- психічні стани (апатія, стрес і т. п.);

- психічні явища (паніка, слухи, забобони, мода й ін.).

Суспільна психологія формується в основному стихійно, але не виключається можливість цілеспрямованого і планомірного її формування – маніпуляція свідомістю.

На відміну від суспільної психології, суспільна ідеологія в широкому розумінні є сукупністю теоретичних обґрунтованих ідей і поглядів тих або інших соціальних груп. Ідеологія завжди формується цілеспрямовано.

У структурі суспільної свідомості прийнято також виділяти її основні форми, такі як: релігія, політика, право, мораль, наука, мистецтво, філософія. У кожну історичну епоху домінуюче значення в житті людей здобуває то одна, то інша форма суспільної свідомості, що залежить від багатьох факторів. Наприклад, в епоху Середньовіччя, як відомо, домінувала релігія, у Нові часи – політика й наука.

Суспільна свідомість виконує різні функції, найважливішими з яких є: пізнавальна, соціально-перетворювальна, виховна, прогностична.

8.5. Глобальні проблеми сучасності.

8.5.1. Сутність глобальних проблем, їхні види та способи розв'язання.

Для даного етапу розвитку людства на Землі характерними є наступні риси:

· Різноспрямованість (багатовекторність) і нерівномірність соціальних змін – глобальний розвиток не є лінійним процесом.

· Неврівноваженість систем міждержавних відносин, що склалися під цивілізаційним тиском техногенного капіталістичного Заходу - у різних регіонах світу постійно виникають локальні фінансові, економічні, політичні, гуманітарні кризи, що загрожують перерости у загально-планетарну цивілізаційну катастрофу.

· Прискорення темпів соціально-економічного й науково-технологічного розвитку, що має як позитивні, так і негативні наслідки.

· Наростання тенденцій до взаємозалежності, системної єдності всього людства.

· Загострення протиріч між індустріально розвиненими країнами, де зосереджені основні фінансово-економічні ресурси, й країнами «що розвиваються» - економічною і цивілізаційною периферією світу.

Найважливіша роль у визначенні долі земної цивілізації належить так званим «глобальним проблемам», які зачіпають корінні інтереси всього людства в цілому й кожного жителя Землі окремо, впливають на розв'язання інших, більш локальних проблем, що постають перед тою або іншою державою, тим або іншим суспільством.

Безпосередньою причиною виникнення глобальних проблем є споживче відношення до соціоприродних цінностей, що виснажує природу і деформує людську сутність.

Усі глобальні проблеми сучасності можна розділити на три групи:

1. Інтерсоціальні проблеми – проблема війни й миру, соціально-економічні проблеми, проблеми подолання відсталості тих або інших країн і т. п.

2.Проблеми системи «людина-суспільство». Це є проблеми охорони здоров'я, народонаселення, освіти, культури, комп'ютеризації, формування перспектив розвитку людини.

3.Проблеми системи «природа-суспільство». Це проблеми ресурсів, енергетики, продовольства, навколишнього середовища (екології).

8.5.2. Екологічні проблеми.

Екологічні проблеми мають сьогодні першорядне значення для людства. Суть їх полягає в тому, що в останні роки неухильно загострюються протиріччя між продуктивною діяльністю людини й природним середовищем її проживання.

Все більш потужна діяльність людини приводить до прискореного росту навантаження на природу. Якщо терміново не переломити цю руйнівну тенденцію, то природа вже буде не в змозі відновлювати себе, стан її рівноваги буде остаточно втрачено, що може призвести до катастрофи не тільки у масштабах людства, а й всієї біосфери Землі.

Зростання матеріального виробництва спричиняє такі необоротні процеси, як забруднення морів і океанів, виснаження озонового шару атмосфери; швидко зникають тропічні ліси – легені Землі, скорочуються запаси прісної води, відбувається ерозія ґрунту.

Розрахунки вчених показують, що людство вже зараз створило штучне середовище, яке економічно вдесятеро продуктивніше природного середовища, але настільки ж перевищує рівень екологічно виправданого навантаження на природу, тобто такого навантаження, що не приводило б до глобальної деградації біосфери. Взагалі в оточенні лише штучного живі організми існувати не можуть, бо штучне – мертве і не самодостатнє.

Отже, економічний прогрес цивілізації поки що здійснюється за рахунок регресу екологічного.

Екологічну катастрофу ще можна відвернути, але це можливо лише за умови радикальних соціокультурних трансформацій в світових масштабах, щоб для людини стало вигідним перейти від ціле-орієнтованого (успіх) до ціннісно-орієнтованого (духовність) шляху свого розвитку. Це потребує оптимізації природокористування з відповідними обмеженнями у хазяйнуванні, а також формування і поширення серед громадськості системного мислення, заснованого на глибокому розумінні змісту і взаємопов’язаності екологічних і гуманітарних проблем.

8.5.3. Проблема війни й миру.

Наприкінці ХХ століття вперше в історії людства проблеми війни й миру стали розглядатися в контексті життя й смерті. Це пов'язане з тим, що вже багато країн одержали доступ до ядерної, хімічної або бактеріологічної зброї. Її масове застосування здатне знищити все живе на Землі. Навіть і локальні військові конфлікти з використанням обмеженої кількості ядерних боєприпасів (наприклад, конфлікт між Індією та Пакистаном) несуть загрозу для всієї цивілізації – внаслідок такого конфлікту людство може бути відкинуто на століття у минуле.

Серйозною проблемою, чреватою початком третьої світової війни, є регіональні політичні кризи й конфлікти, що породжують виснажливі громадянські війни, тероризм, екстремізм.

Соціальна філософія наполягає на тому, що на сьогодні ефективне розв’язання проблем національного, регіонального й, особливо, планетарного масштабу може бути знайдемо не інакше, як на основі діалогу і взаєморозуміння, а також через обережне просування ненасильницьким шляхом, кінцевий пункт якого – повне і загальне роззброєння.

8.5.4. Демографічні проблеми.

Демографічний фактор (народжуваність, смертність, міграція) є такий, що істотно тисне на соціоприродне середовище у глобальних масштабах.

Темпи росту населення Землі з розвитком цивілізації збільшуються, притім, що «демографічний вибух» має місце, насамперед у країнах, що тільки розвиваються і де чисельність населення збільшується набагато швидше, ніж виробництво засобів його існування.

Кардинальне вирішення демографічних проблем у цих країнах можливо лише на основі своєчасних соціально-економічних перетворень при активній допомозі з боку світового співтовариства.

Проблема народонаселення є актуальною й для України та розвинених країн Заходу. Однак тут вона має зворотній зміст - необхідним є зростання населення. Наприклад, в Україні смертність перевищує народжуваність.