Тема 3. Філософія епохи Відродження та Нових часів

3.1. Особливості філософії епохи Відродження.

Для епохи Відродження (14-16 ст. н. е.) характерним є величезний підйом у сфері мистецтва, літератури, науки, філософії. Ця епоха усвідомлює себе як відродження античної культури. При цьому вона є також і підсумком розвитку середньовічної культури.

Світогляд і світовідчування епохи Відродження життєстверджуючі. Зокрема прокидається інтерес до тіла, тілесних потреб і задоволень.

Усе більш самостійними стають політика, наука, мораль. Відбувається становлення природничих наук, пов'язане з іменами Коперніка, Кеплера, Галілея.

Характерною рисою духовного процесу Відродження є й переосмислення християнської традиції.

Епоха Відродження, продовжуючи середньовічну традицію, оновлює систему цінностей ідеалами античності, викликаючи нове світовідчування й нові духовно-творчі процеси.

Основними рисами філософії Відродження є антропоцентризм і гуманізм.

Антропоцентризм філософії Відродження проявляється у наступному:

- людина розглядається не просто як природна, тілесна істота. Людський індивідуум – творець самого себе.

- людський індивідуум як творець самого себе може урятуватися сам. Це означає, що відбувається ослаблення зв'язку людини з Богом, християнський мотив гріховності людини переосмислюється;

- митець, політик, поет, інженер для філософії Відродження це не просто майстер-фахівець, а наслідувач божественної творчості;

- над усе ставиться своєрідність й унікальність людського індивіда.

Філософія Відродження носить пантеїстичний характер (від грецьких слів „pan” – все, увесь і „theos” – Бог).

Видатним мислителем епохи Відродження є Микола Кузанський.

Його філософія пантеїстична. Відповідно до вчення Кузанського, Бог присутній у всьому. Бог – центр Всесвіту і його межа. Бог – єдине, ціле, світ як би звивається в Богові, а Бог розгортається у світі, втілюючись у ньому.

Микола Кузанський висловив низку діалектичних ідей. Згідно Кузанському мінімум і максимум у нескінченності світу збігаються. Збіг протилежностей Кузанський демонструє на математичних образах: при збільшенні радіуса кола до нескінченності окружність перетворюється в нескінченну пряму, де діаметр стає тотожним окружності.

У філософії Відродження переважає ідея тотожності (збігу) мікрокосму (людини) і макрокосму (світу в цілому, всесвіту, універсуму), виходячи з чого природа тлумачиться за аналогією з людським організмом або суспільством. Природа розглядається як жива й одушевлена. Такий підхід до розуміння природного світу називається органіцизмом. Так, наприклад, Парацельс (1493-1541 рр.) – німецький лікар і філософ вважав, що весь всесвіт концентрується в людині, завдяки чому існує взаємозв'язок людини й світу та їх взаємозалежність. Телезіо (1509–1541 рр.) - італійський учений і філософ підкреслював тілесність усіх проявів природи.

Джордано Бруно (1548–1600 рр.) – італійський учений, філософ, поет, борець за істину, засуджений інквізицією на спалення. Дж. Бруно стверджував, що природа є Бог у речах. Природа незалежна, а Бог – її творча сила і вираження її єдності.

Бруно вважав, що матерія є джерелом усього нескінченного якісного різноманіття буття. На природу Бруно переносив чуттєві й інтелектуальні властивості людини. Природа повна несвідомої творчості, а людська творчість лише наслідування їй.

Бруно висунув ідею про існування безлічі світів, тому що вважав Сонце однією із зірок. Він був переконаний у населеності незліченних світів.

У цілому філософія Відродження ґрунтувалася на пантеїзмі й органіцизмі й прокладала шлях матеріалістичному розумінню природи.

3.2. Філософія Нового часу (16 - 19 ст.).

3.2.1. Основні проблеми філософії Нового часу.

У 16–17 ст. завдяки відкриттям Коперніка, Галілея, Ньютона виникло експериментальне природознавство. Найбільшого розвитку досягла механіка. Постала необхідність філософського осмислення нових наукових фактів, розробки загальної методології пізнання.

У процесі вирішення цих проблем утворилися два основні філософсько-методологічні напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Родоначальником емпіризму став англійський філософ Ф. Бекон (1596-1650 рр.). Емпіризм це таке вчення в теорії й методології пізнання, згідно з яким чуттєвий досвід є основою науки.

Бекон вважав метою науки приношення користі людству, збільшення влади людини над природою. Для вивчення природи необхідна індукція – такий метод пізнання, коли думка дослідника рухається від одиничних чуттєвих даних до загальних положень і висновків. Наприклад, у досвіді ми спостерігаємо повторювані явища (восени часто йдуть дощі); у результаті робимо узагальнюючий висновок (осінь – дощова пора року). Отже, в основу індуктивного методу слід покладати спостереження, аналіз, порівняння й експеримент.

Ідеї Ф. Бекона знайшли свій розвиток у філософських системах Дж.Локка, Д. Берклі, Д.Юма. Основна теза емпіризму є такою: у розумі немає нічого такого, чого б не було у відчуттях; відчуття і досвід – джерела знання, розум – лише систематизатор чуттєвих даних.

На відміну від емпіризму раціоналізм головним джерелом знання вважає думки й поняття, що у своїх зародках властиві розуму від народження. Основоположником раціоналізму Нового часу є Р. Декарт (1596-1650 рр.). Стосовно науки, вважає Декарт, конче необхідний строгий і раціональний метод, що дозволив би вишиковувати її (науку) за єдиним планом. Таким методом є дедукція – логічне просування думки від самоочевидних загальних істин до конкретних одиничних висновків. В основу цього методу мислення може бути покладений тільки розум, у якому Декарт бачить єдиного гаранта істини. Звідти й знаменитий афоризм: «Мислю, отже, існую».

Однією із проблем філософії Нового часу була проблема субстанції («субстанція» - сутність, основа, внутрішня єдність природного різноманіття). Поняття субстанції формувалося у процесі пошуку тої реальної основи світу, що проявляється у всіляких формах існування предметів і явищ.

Так Декарт вважав, що існує дві субстанції:

- духовна – неподільна, вічна, фактично це – мислення;

- матеріальна - подільна і протяжна природа, тілесна субстанція.

Його вчення про субстанцію називається дуалізмом (від “duo” – два).

Спіноза (1632-1677 рр.) – нідерландський філософ на відміну від Декарта вважав, що існує одна єдина субстанція – природа, що є причиною самої себе. Його вчення про субстанцію називається монізм (від „monos” – один, єдиний). За Спінозою, мислення і протяжність (матерію) слід розглядати як невід’ємні властивості природи-субстанції, а не як окремі субстанції. Природа-субстанція самодостатня і нескінченна у своєму бутті. Крім відомих нам двох її властивостей – матерії і мислення, повинні існувати інші, притім у нескінченній кількості. Але поки-що вони науці невідомі.

Філософія Нового часу є за своїм характером і змістом – „методолого-центризм”, бо так чи інакше, вся вона обертається навколо проблеми пошуку найефективнішого методу пізнання.

3.2.2. Німецька класична філософія (18 – 19 ст.).

Вершиною раціоналізму Нового часу можна вважати німецьку класичну філософію. Її самими яскравими представниками є І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах.

І. Кант (1724 - 1804 рр.) вважав, що філософія повинна вивчати не природу або людину, як то маємо у всіх попередніх філософів, а пізнавальну діяльність, закони людського розуму, його можливості й границі.

Кант називав свою філософію критичною, оскільки прагнув критично проаналізувати людські пізнавальні здатності.

Згідно з Кантом, усяке знання починається з досвіду, але емпіричне (чуттєве) знання одиничне, а тому є випадковим. Наука ж шукає необхідне й загальне знання, прагне проникнути у сутність пізнаваних явищ.

Інтелект (розсудок), як пізнавальна здатність „другого рівня”, забезпечує синтез емпіричних даних. До сфери інтелекту Кант відносить природниче наукове знання.

Але, якщо мислення виходить за межі інтелекту (розсудку), тобто за межі сфери досвіду, воно (мислення) вступає в сферу розуму (ratio). Розум – це така пізнавальна здатність людини, яку за традицією вважають вищою понад усі інші. Однак Кант у своїй критичній філософії показує, що розум суперечливий: його висновки ілюзорні, бо не підкріплені досвідом. Але, водночас, саме розум регулює пізнавальні здатності людини й формулює основоположні ідеї:

- ідею душі,

- ідею Космосу;

- ідею Бога.

Що є Бог? Що є Космос? Що є людська душа та її безсмертя? – як би не намагався розум проникнути у сутність цих фундаментальних запитань, він, кінець кінцем, терпить поразку. Бо ідеї Бога, Космосу, безсмертя душі є, як показує Кант, непізнаваними. Їх повинно прийняті на віру. Така віра, що не виключає ризик духовної помилки – основа людської моральності.

Кант називає моральну свідомість людини практичним розумом, який слід ставити вище теоретичного, тобто у важливих питаннях люди повинні керуватися не міркуваннями – теоретичним розумом, а почуттям морального обов’язку.

Поведінка людини повинна ґрунтуватися на трьох принципах:

- дій згідно із правилами, які можуть стати загальнолюдським законом;

- у своїх вчинках виходь із того, що людина є вищою цінністю;

- усі вчинки орієнтуй на вище благо.

Кант здійснив принциповий поворот у розвитку філософської думки: уперше в історії філософії характер пізнання почала визначати не субстанція, що пізнається, а структура суб'єкта (людини), що пізнає.

Г. Гегель (1770 – 1831) – об’єктивний ідеаліст і основоположник діалектики як цілісного вчення про розвиток.

Духовним і розумним початком, що лежать в основі всього сущого, Гегель вважав абсолютну ідею або світовий розум (світовий дух). Це початок діяльний, а метою його діяльності є самопізнання. Абсолютна ідея (світовий розум) рухається і розвивається, щоб розкрити свій внутрішній зміст і, через це, пізнати себе.

Розвиток абсолютної ідеї (тобто процес її самопізнання) йде в три етапи:

1) розвиток ідеї у своїм „власнім лоні”;

2) розвиток ідеї у формі природи;

3) розвиток ідеї в історії й мисленні.

Джерелом розвитку на всіх трьох етапах, як вчить Гегель, є протиріччя усередині самого об'єкту, що розвивається. Завдяки розв’язанню протиріч виникає нове суще, якісно відмінне від старого. Схему розвитку будь-якого сущого можна, за Гегелем, представити як діалектичну тріаду, у якій:

1) теза – твердження, що йому відповідає, наприклад, брунька;

2) антитезис – заперечення твердження, якою є, наприклад, квітка, що виросла із бруньки;

3) синтез – заперечення заперечення (тобто подвійне заперечення), прикладом чого у нашому випадку є плід.

Видатним досягненням гегелівської філософії є діалектичний метод. Спираючись на цей метод, можна розглядати будь-яке явище у його внутрішній динаміці – у саморусі, у саморозвитку.

Л. Фейєрбах (1804 -1872) – філософ- матеріаліст і атеїст. Його філософія заснована на критиці християнської релігії й гегелівського ідеалізму. Останні Фейєрбах вважає доволі близькими: ідеалізм Гегеля є нічим іншим, як християнством, що викладене філософською мовою.

Фейєрбах, піддаючи ґрунтовній критиці християнство, роз’яснює, що не Бог створив людину, а люди своїм абстрактним мисленням і фантазією створили образ Бога, приписавши йому у гіперболізованій формі свої власні риси.

Отже, німецька філософія в особі Фейєрбаха робить поворот від ідеалізму в розумінні людини до матеріалізму, утверджуючи природну основу людської сутності.

Антропологічний (від грецького слова «антропос» - людина) принцип, який є основоположним для філософії Фейєрбаха, покладає, що особливості людської діяльності й історичний розвиток людини повинні виводитися із природної основи людини.

Істинна сутність людини (справжня, а не вигадана ідеалізмом) проявляється тільки у спілкуванні, у єдності людини з людиною, як цілісних індивідів „Я” і „Ти”. Бо окрема людина не є носієм сутності. Притім, слід відзначити, що всі соціальні зв'язки, які поєднують індивідів, Фейєрбах пояснює як чисто природні узи. Серед них вирішальне значення має, за Фейєрбахом, любов - прояв істинної людської сутності.

Філософія Л. Фейєрбаха, яку прийнято визначати терміном „антропологічний матеріалізм” робить наголос на природно-біологічному початку людської сутності.